Найважливіші цінності

Щойно я встановив палатку, як почалась злива. Не так уявлявся мені перший день пенсії, та нехай. Я був у теплі зі своїм собачкою – що ще треба? І, отак думаючи та вслухаючись у ляпання дощу, я заснув.

Мене розбудив гавкіт. Рекс напружився і гарчав, дивлячись на вихід.

— Що там? Зайчик?

У палатку щось пошкрябало, а потім почало її обмацувати. Рекс заходився гавкотом усе більше, я занервував. Неочікувано жіночий голос прорізався крізь шум грози.

— Допоможіть, будь ласка. Допоможіть…

Заспокоївши песика, я вслухався. Ззовні хтось ридав.

Узявши ніж (про всяк випадок), я розстібнув вхід. Лише у світлі блискавки вдалось помітити тремтячу дівчину у білій сорочці, яка сиділа в багнюці навпроти палатки.

— Боже, дитино! Що трапилось? Як ти тут опинилась?

Але дівчина спромоглась лише на одне:

— Заберіть мене звідси, будь ласка.

Не вагаючись ні хвилини, я швидко згріб найпотрібніше, залишивши тент. Потім би забрав. Крізь ніч я повів за собою приблуду до машини. Моя ковдра не допомагала їй зігрітись, і дівчину страшенно лихоманило. Рекс припинив гарчати, лише скавулів, біжучи поряд. А невгамовна злива значно нас сповільнювала.

У машині я спробував подзвонити, проте зв’язок був відсутній. Це не було дивиною, усе-таки ми знаходились у глушині. Тому я завів авто і негайно рушив. Незнайомка розмістилась на задньому сидінні. Вона згорнулась клубочком на сидінні, і було не зрозуміло: чи вона досі ховається, чи просто старається зберегти тепло.

— Тож, як вас звати? І може розкажете, що сталось?— поцікавився я. Усе ж, мені треба було знати, хоч кого і від чого я рятую.

— Вибачте, я вже геть забула манери, — дівчина підняла голову і зловила мій схвильований погляд у дзеркалі заднього бачення. Вона навіть спробувала посміхнутись, хоча може мені то здалось.

— Я Ліна Коноваль… Декілька місяців тому… а може й… не знаю, здається це було неймовірно давно… Мене викрали і тримали в підвалі. Високий такий, чорнявий чоловік. Сильний.

Після останніх слів дівчина потерла шию та ключицю. Спершу я думав, там бруд, але згодом зрозумів, що то були величезні, майже чорні синці.

— Де це було? Тут хіба є будинки?

— Один точно є. Коричневий з червоною черепицею.

Доки я відтворював у пам’яті новини про зниклу Ліну, якими вибухали місцеві радіо та газети, я також намагався згадати будинки поблизу. Я-таки знав один.

— Але вам вдалось утекти – це ж чудово! Зараз ми заїдемо до мене, я вас нагодую, а там і поліція приїде.

— Ми не поїдемо одразу у відділок? — дівчина напружилась, а обличчя змінювалось від виразу занепокоєння до паніки.

— У таку погоду моя машинка не витримає довгої дороги, а путь туди усе ж неблизька. Я живу недалеко, на окраїні, тому ми скоро будемо в безпеці, не хвилюйтесь. Допомога приїде швидко, а до того часу ви відігрієтеся та поїсте. Ви ж, напевно, голодні та спраглі? Мій песик точно, що так,— я щиро посміхнувся у дзеркало. Там же відобразилось сум’яття знайденої. Потім вона коротко кивнула та заспокоєно відкинулась на сидіння. Я відтягнув комірець футболки – парко.

Коли ми зайшли у будинок, я одразу посадив дівчину на диван та увімкнув їй телевізор.

— Зажди хвилинку, я зроблю потрібний нам дзвіночок і тоді стану зразковим хазяїном.

Ліна злегка посміхнулась. У яскравому світлі я гарно її розгледів. Запалі щоки, схудле й бліде тіло, порізи. Здавалося, їх було тисячі, хоч деякі й перетворились у рубці, а іншим, очевидно, навмисне не давали загоїтись. «Треба буде потім гарно випрати ковдру».

Подзвонивши у своїй кімнаті (лише там мав домашній телефон), я виконав обіцянку — дав біженці поїсти. Вона поглинала все швидко, жадібно. А потім лягла на бік і, туплячись в екран, непомітно для себе заснула. Цілу годину я сидів, дивлячись на молоду нещасну юнку. Її було надзвичайно шкода, та що вдієш?

Нарешті вікно знадвору освітили фари. Я тихо піднявся і востаннє затримав погляд на дівчині. Мене відірвав стук у двері.

— Привіт. Ось твій тент. Ну, то де вона?

— У вітальні. І не дай Боже замастити тобі мій килим!

— Не замащу, — він посміхнувся. — Дякую за дзвінок, тату.

І він увійшов. Я не бачив, що було потім. Як тільки дівчина почала кричати, я гукнув Рекса та пішов з ним прогулятись. Це був важкий вибір, безсумнівно. Але ж сімейні цінності — найважливіші, чи не так?

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Другий етап: Команда Геральта
Історія статусів

15/05/21 02:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Другий етап