Злива

Напевно вперше він радів малому вікну. Андрієві довелося підійти до нього заледве не впритул, аби спробувати відшукати поглядом покинутий Fiat, та злива ніби вирішила підмінити собою весь світ.

— Як це я ще й будинок розгледів, — промовив чоловік до себе та обернувся оцінити свій тимчасовий притулок.

Кімнатка була під стать хатині й старому господарю, який люб’язно впустив перечекати негоду. Все в ній ніби доживало, ніби затамувало подих, аби саме в такому стані й вигляді зустріти вічність: бліді стіни, заважкий стіл, диван, що боявся торкнутися підлоги, добре збережені радянські книги.

Лише одна річ, здалося, потрапила сюди випадково й була не готова лишитися тут, коли в хатині не лишиться нікого. На полиці, серед неприглядних корінців затіснилося сучасне видання «У дорозі» Джека Керуака.

Перевдягнувшись в сухе, Андрій взяв цю книгу й обережно вмостився на диван, котрий відгукнувся на рух непривітним скрипом. На кухні, до якої замість дверей вела тканинна перегородка, господар саме розпалив піч. «Не думаю, що книга його, — чоловік відкрив її на закладений сторінці, закладкою слугував списаний лист — цікаво, що тут у нас?»

Почерк невидимого співрозмовника видався дещо зухвалим й спокійним, тільки перші ж слова пришвидшили серцебиття:

«Господи, цей дощ колись скінчиться? Відчуття, ніби водій не в сторону Кременчука мене віз, а кудись в тропіки. Не повірите, але я вже як мінімум другу добу стирчу в цій хатині. Тут усе навкруги мало б вже потонути. І знати б — де саме сиджу? Дядько, що мене вписав, схоже не чув про декомунізацію. Новогеоргіївськ, каже. Я ж не скажу йому, що такого міста вже точно на картах бути не може — гостинний все ж таки мужик. Та гостинність гостинністю, але треба валити. Не може ж так лити всюди. Та й батьки вже, певно, місця собі не знаходять. А як не дійду, не доїду — то допливу вже додому точно з такою погодкою. Там і дізнаюся, де мене чорти носили. Книгу шкода лишати, та боюся — не переживе дорогу… «В дорозі» не переживе дорогу. Смішно, еге ж? Та раз ви вже дивом знайшли її, буду вдячний, якщо надішлете, адресу нижче лишу. Не хотів і цим ще дядька турбувати. Але і зрозумію, якщо схочете прочитати самі чи залишити собі. Тільки дайте знати, де ж це мене носило, а то доки дістануся дому, боюся забути, що саме ґуґлити. Щасти!»

Андрій повільно звівся на ноги. Просто відчув, що має негайно щось зробити, тільки не лишатися нерухомим. За вікном незмінно торохкотіла нова реальність. Чоловік вийшов на кухню, де порався з вогнем дід.

— Не голодний? — спитав старий.

— Ні, дякую, — Андрій втупився в книгу з листом і розмірковував над тим, чого хоче менше — задати питання чи додумати відповідь самому? Все ж, простягнув знахідку дідусю, — Бачу, ви вже не вперше когось від дощу рятуєте?

— Що?

— У вас гостював якийсь хлопець і залишив книгу.

— А, був один. Пішов у дощ…

— А як давно він був?

— Хто його знає? Може вчора, може рік вже минув. З цим дощем мені важко в часі орієнтуватись.

— В сенсі? Скільки він вже йде?

— Не знаю, кажу ж вам... Я в 54-му мав з дому піти. Думав, ненадовго, та на років 5–6 точно зник. Вернувсь вночі. Не стрів нікого, ліг спати. А на ранок дощ вже йшов.

Андрій не дихав, не рухався. Самим лише поглядом намагався зрозуміти, що зі старим не так. З ним же має бути щось не так— проблеми з пам’яттю, ще якась хрінь.

— Не голодні? — господар винирнув з власних думок та вловив на собі погляд гостя.

— Ні, дякую, — відповів Андрій.

Чоловік розвернувся й прослизнув крізь тканинну перегородку в кімнату. За малим вікном не стихала злива. Вона ніби підмінила собою весь світ. Не відводячи погляду, Андрій всівся на диван й став чекати. Навіть кліпнути зайвий раз боявся, аби не проґавити, як злива скінчиться. Має ж вона врешті-решт скінчитися?

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Геллбоя
Історія статусів

15/05/21 01:37: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/21 20:00: Фіналіст • Фінал