Порожнє Серце

Лука часто залишався у квартирі один. Від менту, коли його батько почав працювати сторожем, щомісяця, кілька ночей поспіль хлопцю доводилось проводити у мовчазній, похмурій самотності.

Іноді він прокидався посеред темряви й довго, монотонно вглядався у вікно. Здавалось, що він бачив там її силует. Розпливчастий, несправжній, проте це була вона!

Коли батько зачинив двері - у коридорі пролунали віддалені кроки. Лука чув, як батько ступав древніми, побитими сходами, а тоді це звучання згубилось у німотній тиші.

Хлопець видобув з кишені мобілку й поринув у ефемерний, сповнений ілюзій простір.

Години мчались у безвість, тонули в небосхилі, посеред вічного польоту до блідого, мертвотного місяця.

У полуніч час сколихнувся й Лука відчув голод. Порожнеча в мент охопила його нутро й хлопець поволі підійшов до дверей на кухню. За ними тліла темінь.

Лука переступив поріг і розгледів обриси предметів. На столі мерехтів ніж. Трохи далі від нього - батько залишив вечерю.

Батько забороняв вмикати світло вночі, адже мислив, що воно може привабити лихих подорожніх. Спершу Лука боявся всеосяжної чорноти, проте батько повторював:

- Химери живуть у головах, а не під ліжками.

І тому хлопцю довелось змиритись. З часом він навіть призвичаївся до такого плину подій.

За вікном пролунав шурхіт. Лука сахнувся. Десь насподі душі він тямив, що це дерева й вітер, проте не міг позбутися відчуття того, що ВОНИ десь поруч.

Коридор наповнився скрипінням. Глухо застукотіли й прочинились двері - на безбарвний килим пролилась смужка тусклого світла. Зарипіла підлога - м'які, тихі кроки, мов у матері.

Лука побіг назустріч світлу. А на стіні цокотів маятником старий годинник: тік-так! І знову: тік....

Влітку хлопець поїхав з батьками до села. У вечір, коли все трапилось - батько був на пасовиську, а Лука вирушив з матір'ю на пошуки якого-небудь кіоску.

Доки матір зорієнтувалась у лабіринті вузьких вуличок - небо встигло вкритись кіркою брудної темряви. Лука повсякчас мислив що саме з неї вирвався той сміх:

- їгі-гі-гі-гі.

Хлопець обернувся й побачив гурт незнайомців. Найвищий з-поміж них запропонував свою поміч. Мовив, що зуміє вказати шлях.

Матір завагалась, проте врешті їй довелось погодитись й піти вслід за чужинцями. Адже темінь злякала її так ж, як і перспектива блукати полями до світанку.

Лука дріботів за матір'ю і копав камінці на розбитій дорозі.

Їх привели до будинку без вікон і вказали на двері. Матір зайшла всередину, а Лука зостався чекати на неї ззовні. Кілька тіней сміялось поза його спиною.

Одна з них полинула до будівлі й за мить повернулась з чимсь осяжним у руках.

- Хочеш покажу? - запитала тінь.

Лука непевно кивнув. Тінь піднесла до очей хлопця - випотрошену свинячу голову. Порожнява очниць пожадливо зирила на Луку й сповнювали жахом його єство.

Тінь підняла голову й одягла її на Луку. Хлопець почув вологу на чолі. Кров стікала по його повіках, капотіла в просторові діри, що замістили очі.

Світ довкола став багряним. Усе проступало крізь червоні відтінки мертвого світочуття.

У тому кривавому вимірі не було його матері. Її більше не було в жодному з них.

...так!

Двері на кухню розчинились. Лука спинився. Двоє чоловіків з ліхтариками, завмерли перед хлопцем. Вищий з них вилаявся, а тоді сказав:

- Забери його кудись. І рота закрий. Хай полежить до ранку.

Постать у темній масці наблизилась до Луки й за рукав потягла його до комірчини. Хлопець вслухався у рівномірний стукіт годинника й у шалене биття свого серця.

Порожнього серця.

Постать узяла батьковий шарф з полиці й почала зав'язувати його на обличчі Луки. Він намагався вирватись з лещат - брикався й ревів. Тінь вдарила хлопця по голові. Бліді, холодні руки закріпили шарфа на шиї. І тоді все полинуло в тишу.

Лука почував мертвотну, свинячу голову поверх власної. Він задихався, смикався й здавлював вузли ще більше. Повітря бракувало. Панічна атака проростала в кожну клітину й усе палахкотіло холодним страхом. Він намагався кричати, але чув тільки тихе скиглення.

Перед очима замерехтіли чорні плями. У цілковитій темряві вони видавались порожнечою. Вона простягла свої мацаки й хлопчак загубився у її оманливих обіймах.

Перш ніж померти, Лука помислив:

"Я йду, матінко".

Порожнє серце розлетілось на осколки.