Смага Пилипівни

– Шо не кажи, а Пилипівна була вогонь-баба. У дев’яносто гнати таку смагу – мало хто таке зможе.

Колян зробив ковток з металевої кружки та схопив солоний огірок.

– П’ється як вода. І на утро голова не сильно гуде.

– Є таке, – Сьома теж відпив та грюкнув кружкою по столу, – такої смаги хрін вже де дістанеш. Старі дідівські рецепти – це тобі не хухри-мухри.

– А зараз шо? Хімія одна куди не плюнь. Порошки якісь розмішують і бадяжать фіг зна що. А те пійло до рота взяти неможливо, і то нікого не цікавить. Головне – зробити дешевше і продати дорожче.

– Один карбід, Колян. Кажу тобі, один карбід.

– І куряче гімно.

Чоловіки голосно розреготались і випили ще по одній. Деякий час мовчки водили очима навкруги. Хата була стара й темна. Денне світло практично не потрапляло до середини через маленькі вікна, а електрику стара так і не провела. Майже вся кімната була завалена мотлохом, брудним ганчір’ям, слоїками та пляшками. Під стелею сушились оберемки трав, запах від яких змішувався з тяжким смородом застояного повітря, бруду та мишей.

– І що з цим всім лайном робити? – Сьома повільно провів рукою навколо себе – тиждень вивозити треба.

Колян мовчки кивнув і наповнив кружки з практично вже пустої пляшки.

– Ну давай за Пилипівну вип’ємо. Хай земля, мать її так, їй пухом буде.

– Диви, щоб тобі вона м’якенькою була, – роздався раптово скрипучий голос.

Чоловіки застигли з піднятими кружками та роззявленими ротами й втупились поперед себе. Навпроти них за столом сиділа згорблена бабця. Вона уважно дивилася на товаришів по чарці, посміхаючись беззубим ротом.

– Щоб я всрався, Пилипівна, – тільки й зміг вичавити з себе Колян.

– А кого ти хтів побачити? Діву Марію? – гидко захихотіла стара – Прийшов до моєї хати, то чого дивуєшся?

– Але ж… Як? Ми ж тебе вчора поховали.

– Як-як? А от так.

По цих словах стара в одну секунду, немов тренований акробат, застрибнула на стіл й сухою рукою схопила Коляна за шию. Тонкі вузлуваті пальці міцно стисли горлянку, а довгі нігті боляче впилися в шкіру.

– Ну? Смакує моя самогоночка? – прорипіла баба та стисла долоню міцніше.

Колян намагався щось відповісти, але йому не вистачало повітря. Вирячивши очі, він тільки нерозбірливо хрипів.

– Що ти там кажеш, Миколо? Ніц не чує старенька, говори голосніше.

Хатою прокотився старечий сміх. Різким рухом Пилипівна підтягла до себе Коляна. По його шиї бігли тоненькі цівки крові. Вільною рукою стара схопила голову чоловіка за волосся і відсмикнула її назад. Пилипівна припала до шиї своєї жертви й почала жадібно висмоктувати й злизувати кров. Від бридкого сьорбання Сьома, що до того від переляку сидів непорушно, скочив з лави і кинувся до дверей.

– Стояти! – проревіла Пилипівна, відірвавши закривавлені губи від блідого Коляна.

Сьома закляк на місці не в змозі поворухнутись. Ноги наче вросли в підлогу і відмовляли рухатись.

– Постій, Семенчику. Зараз із товаришем твоїм закінчу й за тебе візьмусь.

Стара знов схилилася над нерухомим Коляном і продовжила огидну трапезу. Коли обм’якле тіло чоловіка впало на підлогу, Пилипівна злізла зі столу та пошкандибала в куток кімнати. Там вона зупинилась і тричі тупнула кістлявою ногою. За хвилину десь з-під підлоги почулись три глухі удари. Стара зробила два кроки назад і на місці, де вона до того стояла, утворилася діра. З неї на поверхню визирнула волохата голова з довгою бородою.

– Що в тебе? – запитала голова в баби.

– От, батечку, сировини трошки підготувала – відповіла вона та потерла руки.

– Чудово – зраділа голова.

Повільно власник голови виліз назовні. Ним виявився кремезний чолов’яга під два метри зростом, зодягнений у довгу полотняну сорочку. Біля нього Пилипівна виглядала ще меншою, ніж була насправді. Велет підійшов до нерухомого тіла і легко закинув його собі на плече.

– А з цим що робити? – запитав чоловік у старої й кивнув на Сьому.

– Поки не чіпай його. Маю на нього певні плани. А коли набавлюсь вдосталь – зможеш забрати.

– Домовились – пробурмотів велет – Смага з нього вийде перший клас. ГОСТ!