Долина Погребіння

Я стомився спускаючись з гори. Витерши рукавом піт з чола, натяг капелюха нижче, та вирішив на хвильку прихилитися до каменю.

– Гей, чого там примостився?

Я поглянув мружачись від променів на свого діда. Зараз він здавався на диво жвавим і майже не використовував ціпок.

– Я у свої п’ятнадцять по декілька раз на дню бігав отак від селища й назад.

– Заждіть, сьогодні так жарить, а ви мене чомусь в Долину погнали. Як мати дізнається, що я туди ходив, по шиї надає. Вона ненавидить розмови про Долину й заборонила мені туди іти.

– В дочки сильна рука, але вона не дізнається якщо не поспішимо вниз. Хочу тобі щось показати. Тож язика підібгав й не скигли, ти ж не немічний якийсь.

Сьогодні зранечку дідо підійшов до мене й коли мати поралася в хаті, сказав що відведе в Долину Погребіння. Всі приїздять в наше гірське селище, лиш щоб побачити це місце де герої та тирани знайшли свою смерть. Завдяки цим падким на цікавинки людям, ми маємо чим прохарчуватися.

Слухаючи розповіді односельців я так і не зрозумів чим являється Долина. Вони так різнилися та мали одне спільне – вітер там просто виє, а якщо необережно ступиш, під ногами хрумтять кістки. Все ж найбільше історій знав мій старий.

– Дідо, а розкажіть історію?

– Яку? Про Долину?

– Еге ж, від якої б кров охолола в таку жарінь.

– Знаю я дещо. – Старий розправивши плечі назовсім відкинув ціпок. – Чув про не упокоєні душі?

– Чув від матері, то начебто мертві, що не знайшли спокою.

Дідо кивнув і продовжив:

– Таких там багато. Вони ціле століття не мали спокою, досі волають від своїх ран, прикуті до обладунків. Для них там війна не закінчиться. А знаєш, ще як буває, не знайшовши спокою, вони стають злими духами.

– Злі духи?

– Коли декілька душ об’єднуються й стають одним цілим. То біда, від такого не врятуєшся.

Дідо розреготався. Чого йому так весело?

– Ми прийшли.

Він повернувся до мене обличчям й досі усміхався. Лиш трішки на нього задивившись, примітив не його звичні риси. З постійно сутулуватого старого, зробився наче молодшим.

Він підійшов ближче і підштовхнув вперед.

– Дивись. Ну як?

Я вперше побачив Долину Погребіння та зрозумів чого її так по різному описували. Тут завмер час. Тут розкидані по камінних брилах, живуть страхітливі спогади давньої війни. Я закрив очі. Вітер приніс мені нерозбірливі голоси, шепіт. З'явилося відчуття наче ці військові знаряддя й поховані під ними кістки почали рухатися. Підіймаються, беруть зброю, біжать в бій із криками.

Я почув цей крик у своїй голові, він розривав на шматки. Закривши вуха руками, впав на коліна. Дідо торкнувся мого плеча і затихло.

– Дарію, все гаразд?

Я кивнув, але помітив на долонях кров. Швиденько витерши її об штани, повернувся до діда, переконуючи що все гаразд. Та він навіть уваги не звернув, тільки показав правицею на камінь в далечині. Придивившись мені здалося наче там хтось сидить без голови, точніше замість неї щось стирчало.

Підійшовши, я зрозумів, що це суцільний обладунок, всередину якого ввіткнули меч.

– Дістань той меч.

– Нащо, він же іржавий!

– Принеси мені той меч! – наказав дідо дзвінким голосом.

Враз рука сама потяглась і вхопила руків’я. Я знову почув крик, але на цей раз лиш одне слово – ВБИВАЙ. Витягши меча, позаду зазвучав не дідів голос.

– Дай меч.

Я обернувся, тіло напружилося, серце в грудях пішло в танок. Нарешті те створіння показалося. Дідові очі залилися червоним, на білій сорочці в трьох місцях проступила кров. Шкіра на шиї роздерта кігтями, які тепер з’явилися на дідових руках. Воно кинулося на мене. Я не зреагував, але мене захистив обладунок опинившись між мною й створінням. Голос, що чувся, наказував ВБИВАЙ. Створіння не чекало й знову напало. Підкорений тим намовлянням, я зніс іржавим мечем йому голову.

За кілька митей зрозумівши що накоїв, кинув меча та побіг не знаючи куди. Біг поки не опинився перед лісом. Зупинившись, розчув якийсь гул. По моїх слідах ішов той обладунок й тяг за собою меча. Я побіг далі, але голову не полишав крик ВБИВАЙ. Впавши знесиленим, відчув щось гостре на спині. Тепер я нікуди не втечу.