Чоловічок

(♫ Цукор біла смерть — Де Тіней Нема ♫)

Снігу тоді навалило по самі шибки. Днів таке як не було, самі ночі. Аж прибігає поночі баба Марина, ну, як прибігає — бреде костьми наче ціпками. «Люба, — кричить, — родиться».

— А від мене ви шо хочете? — питаю, а сама вже одною ногою в чоботях. А питаю то так, промацую.

«Машину, — хекає, — бінзіном заливають, везти треба».

— Та як, — отак аж рукою обвожу, — мете. Дороги там вже, навєрне, не лишилось.

«Та пятнадцать кілометрів по прямій!»

— Та по якій прямій, дороги не лишилося!

Та шо робити. Темно хоч повиколюй собі шо-небудь. Небо — чорне, поля — чорні, ліс — чорний, тільки біле таке величезне б'є по вікнах, по капоту, і все здається, шо в рот лізе. А виє як, страшно й слухати! Хоча нє, Любу таки страшніше. Корова, прости Господи, недоїна так не стогне, та баб' Марини мати, вєдьма, вмирала, то так не кричала — а ця задере голову і давиться.

Краще й не видіти, але треба, мало лі шо. Тільки зєркало весь час поправляти вітхе, не держиться, та все 'дно повзем тридцять в час.

А баб' Марина все шось шепче. Гібле дєло, вона ніколи шептати праль'но не вміла, та хай вже. Вона завжди тямила так, руками, як тоді, коли в мене другого приймала, тоже раніше почав і тоже зимою, не доїхати, вона вже тоді на пенсії була, а зараз... І я, Валя, за рульом. Дарма, шо розрядниця, та водила ж останній раз в дев'яносто четвертому, коли порося купляли. Та кому ж ще. Степану Ірчиному, після інсульту? Чи діду Антипу на восємдесят першому году?

Та шо вже, доповзем, мусим доповзти. І Люба, бідна, скидає мабуть, чи шо то вже їй робиться, кєб сама хоч викарабкалась...

І тут мені вспомнилося за підталий сніг: то, як збудили дід' Антипа, він чи з ляку чи од старості аж порозливав поки заправив. Кєб то, думаю, тільки це значило, шо полилось через верх, а не мімо, кєб тільки не мімо...

І тут буксуєм. Все, думаю, приїхали. Люба тільки затихла, а от аж наче опомнилась — і знову вити. Я давай руками по панелі, оглядатися нашось назад, чи дим з-під капоту не йде, дурна така, все 'дно ж за хугою не видно. Хочеться сказати, шо, мов, все, да язик не поворачується. І тільки тоді чую, шо і запах стоїть, характерний такий, ніби свиню тільки-оно закололи. Глядю на Любу — знов замовкла, ондо лиш груди під одягом здимаються.

Я б на ту баб' Марину і не дивилася може, та очі, знаєте, лице в неї таке брижчате — а тут аж всі зморшки від очей різко пороз'їжалися. Піднімає свою долоню, сіру, таку як в'язану, і тиче ньотом мені через плече. «Глянь, — каже, — подиви».

Як я обертаюся, дивлюсь крізь те рабе, шо сипле — і прямо прикипаю, знаєте, чуство таке слизьке, ніби жовток сирий ковтаєш. Ще й напевне протухлий, ото чуство.

Хвігура така на дорозі. Не хрест, шо на обочіні, нє — посередині. Чоловічок такий темний. Тінь одна.

Бачили ми таких чоловічків. У баб' Марининої матери в очах стояли перевернуті.

То тихо було, а то, чую, шарудить — голос. Ну, молися, думаю, молися. За сина спаси тебе Біг, канєшно, але ти від материного ніколи не одмолишся.

А я собі так помалу сідаю ровно, лицем до дороги. За трохи згадую, шо Любу вже й не чути, ані кряхтіннячка. Кошуся на неї в тому перекособоченому зєркалі, так, шоби головою не зрушити — обмякла, зомліла, навєрне, вся як топлене молоко між рук розтеклася. І руки ті сірі аж сцепили пазурами. Ну, думаю, якщо не за себе молишся, то вже ладно, може, шось да й з того буде.

А чоловічок, знай, стоїть. Людського такого зросту. Не відійде і не приблизиться. Жму на клаксон, а йому хоть би шо. Хіба, може, не чути за вітром таким...

Марина сіра. Люба тиха.

Та шо, думаю, робити. Дай Бог розуму на старості літ. Скубу ручку й вихожу з машини.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

13/05/21 15:03: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап