Ліс

– Тату, а ми не зайшли занадто далеко? – Маша заледве човгала ногами, тягнучи на плечах велетенський туристичний рюкзак.

– Ще трошки і влаштуємо стоянку. – Олег відповів злегка роздратовано, – Ти ж сама хотіла піти у ліс. Тепер не треба скиглити.

– Та знаю я, знаю, – буркнула дівчина.

Вони зупинилися посеред невеликої галявини, глибоко в нетрях густого соснового лісу. Їхня перша подорож удвох, далі від найближчої до дому піцерії. Олег намагався не показувати своєї недосвідченості, але, коли для встановлення палатки йому знадобилась година, можна було уже не грати роль досвідченого туриста. На противагу йому, Маша упоралась значно краще. Все ж таки природа це її стихія, з малечку це мале дівча любило втекти від кам’яних джунглів. Шкода, що із варіантів у неї було лише забите село, де жила прабабуся.

– Ну от, я і вогонь вже розпалила! Це все просто. Не дарма дивилася відеоуроки в інтернеті.

– Цей ваш інтернет,– іронічно посміхнувся Олег, – давай хоча б зараз без нього.

– Та звісно, ніяких телефонів, лише живе спілкування,– відповіла Маша.

Помовчали.

– Гадаю, мама була б рада, що ми ось так проводимо час удвох, – тихо промовив Олег. Всідаючись на пеньок коло вогню.

– Ага.

Десь поруч зашаруділо листя.

– Якась звірюка? – занервувала Маша.

– Заспокойся, вона нас чіпати не буде, – спробував заспокоїти дівчину Олег, наблизившись до неї.

Раптом за кущами вони побачили спалах маленького вогника.

– Агов, там хтось є!? – крикнув Олег, – я піду гляну, це було схоже на запальничку.

Олег швидко підійшов до кущів та розвів їх руками, намагаючись пролізти. За ним слідом підійшла і Маша.

– Ти що тут робиш? – шокований Олег зупинився на якусь мить.

– Люблю палити павуків, – відповів хлопчик, років дванадцяти. Що саме підпалював павутину, серед невисоких кущів.

– Не роби цього, можеш підпалити ліс. Де твої батьки? Як тебе звуть?

– Я Ігор, моя мама має бути десь тут. А тато не знаю.

– Ти що, загубився? – Маша одразу підбігла до нього та опустилася перед хлопчиком.

– Ні. Я… У мене тут справа. Але я не знаю, де батьки зараз.

– Яка ще справа? Хіба може дитина ходити одна у лісі?

– Ти знаєш, де зараз батьки? Телефон з собою є?

– Не знаю, і телефону у мене немає.

– Мабуть і номера батьків не знаєш…– похнюпилась Маша.

– От зараза, ще й зв’язку тут зовсім немає, – роздратувався Олег, перевіривши телефон, – глибоко зайшли.

– Треба вертатись, повідомити про нього.

 Тим часом хлопця відвели до місця привалу.

– Як на зло, вечоріє. Вночі йти лісом небезпечно. Доведеться провести ніч тут, а на ранок вже дійдемо до стоянки, звідти і зателефонувати можна,– Розвів руками Олег, – іншого виходу не бачу.

– Мені і самій страшно йти вночі.

– А мені ні, – тихо промовив Ігор.

– Ех ти, малий герой, – сумно промовила Маша.

Олег тим часом схопився за шию. Пекучий біль пронизав шкіру, немов удар гострого леза. Олег машинально скинув із шиї великого чорного павука.

– Матінко! Аби не отруйний.

– Отруйні у нас не водяться, – заспокоїв дівчину Олег, – давай готуватися до сну.

Врешті ніч зійшла непомітно, вкриваючи ліс суцільною темрявою.

Хлопця поклали до палатки Маші. Вона дістала для нього запасний спальний мішок, і разом вони спробували заснути. Хоча сон ніяк не хотів зійти на них. Маша просто лежала із заплющеними очима, все ще перетравлючи останні події.

Її підняв гучний крик батька.

Скочивши на ноги, вона вибігла із палатки, не розуміючи, що сталося.

В ту ж секунду дівчину охопив німий жах.

Тисячі чорних павуків обступили їх, сформувавши щось на зразок велетенського кола.

– Що це діється? Олег вибіг із палатки, скидаючи із себе павуків.

Захоплені у пастку, вони могли лише спостерігати, як коло навколо них звужується.

– Це мій ліс! – прозвучав голос із хащів.

Велетенське чудовисько, із тулубом жінки та павучими ніжками постало перед ними, розмахуючи кігтистами лапами.

– Здобич… Нарешті… – просичала вона,– підбираючись все ближче.

Олег міг лише прикрити свою доньку, але вони обидва розуміли, що це було марно.

– Привіт. Мамо, – Ігор вийшов до них, із запальничкою у руках. Зовсім без страху.

Павучиха різко відсахнулась та прикрилась лапами.

– Невже… Ти?

– Час платити, мамо.

Від хлопця розійшлися потоки вогню.

Вони пожирали усе, ніби голодні звірі свою здобич.

Десь серед них згорів і останній крик павучихи, а разом з ним і дві невинні душі. Свідки його вогняної розплати.