Сон

Я підійшла до велетенського панорамного вікна.

Серце шалено калатало, намагаючись вирватись із грудей.

На вулиці стояв жахливий сморід від гнилої плоті та пересмалених кісток, змішаних із кров’ю

Я відчувала його навіть звідси, хоча від вогняного пекла мене відділяло декілька поверхів будівлі та міцна бетонна стіна.

Світ, яким я його знала, тепер був жахливим, повним відчаю та смерті місцем, з тих пір, як із неба спустилися істоти.

Часу на стоянку було небагато.

Я побачила одного з них всього за декілька сотень метрів від будинку.

Велетенський силует здіймався над руїнами міста, немов чорна хмара із безлічі лап, очей та зубів. Гидотність монстра можна було порівняти хіба що з його смертоносністю. На щастя, найбільші з них не звертають уваги на нас: мурах, що здатні лише розбігатися у жаху.

Я швидко зібрала свої речі та вискочила із квартири.

Треба було рухатись.

Рух це життя. Затримка – смерть.

Вибравшись із будинку, я почала просуватися швидкими перебіжками, зупиняючись біля кожного можливого укриття.

Завжди озирнися зайвий раз. Це може подовжити твоє життя на зайві п’ять хвилин.

Хтось гукнув мене, зовсім близько.

 Ледь живий чоловік, його ноги, я бачу навіть звідси, вщент розтрощені уламками. Шансів вижити після такого майже нема.

Він щось намагається сказати, але після того відчайдушного вигуку, сил у нього, мабуть, не лишилось.

В мені довгу хвилину боряться мій егоїзм та страх смерті, із бажанням допомогти.

Біжу до нього.

Швидко накладаю джгути на обидві ноги, інакше він просто помре від шоку, як тільки я його дістану.

Це були мої останні два джгути.

З усіх сил намагаюся витягти його з-під гори бетону, металу, та іншого сміття.

Не можна аж так надовго виходити з укриття. Час спливає.

Десь удалині пролунав гуркіт.

В наступну мить він вже зовсім близько.

Я лягаю на землю, прикриваючись руками. Знаю, що бігти вже пізно.

Лунає вибух, мене накриває його хвилею. Відчуваю, як втрачаю свідомість від жахливого болю. В останню секунду помічаю силует чудовиська, що розтрощило частину стіни біля нас, своїми велетенськими крилами. Сил більше немає.

Мене накрила суцільна темрява.

…

Прокидаюся із криком, вся мокра від поту.

– Дашо, що сталося? – чоловік сонно протирає очі. – Тобі що, наснився кошмар?

Кидаюся до нього в обійми. На мить я знову стала маленькою і слабкою дівчинкою.

– Він був дуже реалістичним, Владе. Аж занадто.

– Не хвилюйся, кошмари у всіх бувають. Якось мені наснилося, що я прийшов на робочу зустріч, а у мене ні документів, ні штанів.

– Ну ти й дурбецало, – усміхнулася я.

– Агов, ну це ж просто сон, – вдав, що образився Влад.

Мені стало так легко на душі.

– Я піду ковтну води, добре?

– Звісно, чекатиму на тебе.

– Та відпочивай, тобі ж на роботу.

– Ой, не вдавай круту, – махнув рукою Влад.

Усміхнувшись, я швидко схопилася з ліжка, все ще ледве тримаючись на ногах.

Увімкнула світло на кухні та налила собі у кухлик води із крану.

На мить відволіклася на силует нічного міста.

Зробила ковток, і одразу виплюнула солону бридоту, що опинилася у мене в роті.

 Перелякавшись, я кинула кухлик на підлогу.

Свіжа кров розтеклася підлогою, ледь не торкаючись моїх ніг.

– Що там сталося? – Влад зупинився переб калюжою крові, не в змозі вимовити ні слова.

– Господи, що відбувається? – Я відчувала, що зараз впаду у істерику. Але Влад вчасно схопив мене за руку та вивів у коридор.

В його зелених очах був лише спокій. Дивовижно, як для такого моменту.

– Люба, я маю тобі дещо сказати.

– Що?

– Прокинься і біжи.

– Ні, – я відштовхнула його та відійшла до стіни, впираючись у неї всім тілом.

 Хоч щось тверде.

 Хоч щось, що не зруйнується.

– Прокинься і біжи, – повторив Влад.

– Я не хочу. Благаю, давай лишимось тут. Удвох.

– Так не вийде. Ти пам’ятаєш? Рух ­– це життя.

– Затримка – це смерть.– проговорила я.

Все затремтіло. Світ пішов з-під ніг, і його вже не можна було втримати.

Я розплющила очі.

Всі руки в крові та ранах. Я лежу у калюжі власної крові.

Озираюся навколо.

Чоловіка більше немає. Мабуть. істота його зжерла, а мене не помітила. А може, так наситилась людською плоттю, що не захотіла витрачати на мене час.

З останніх сил встаю і йду вперед, в напрямку заходу червоногарячого сонця.

Бо рух – це життя.