Озброєний Джек
Подорожні піднялися на вершину скелястого пагорба та перед їх втомленими очима розкинувся криваво-золотий океан хворого лісу: тисячі золотавих хвиль плескалися у фіолетово-бурому заході гнилого сонця. Вічний для цієї частини світу отруйний туман повільно розповзався, вкриваючи брудним жебрацьким лахміттям помираючі дерева. Там, на обрії, над циклопічним нагромадженням лісових хвиль, на самотній скелі, що чорним відьминим іклом стирчала серед безмежжя жовтого листя, вдивляючись проваллями сліпих кам’яних очей в вечірнє марево, як величезний корабель-привид похмуро височів Храм.
«Всі народи, плещіть у долоні, плещіть, плещіть! Покликуйте Йому голосом радости, радости! Грізний бо Він - Цар великий всієї землі! Цар! Цар!»
Їх жахлива подорож тривалістю у декілька людських життів, подорож проклятим пеклом, завершалася тут, на берегах помираючого в муках лісу, на напівзруйнованій асфальтній дорозі серед вибілених часом скелетів тварин, птахів і людей. Вони стояли, тримаючись за руки, важко дихаючи після довгого підйому, зачаровано вдивляючись в гіпнотичні форми моторошної громади Храму. Щупальця міазмів з долини під ними повільно піднімалися та закутували їх і все навколо в брудно-зелений саван - здавалося, що вбивчий сморід відчувався навіть через вугільні фільтри їх дихальних масок.
«Він народи під нас підбиває, а поган нам під ноги. Він нашу спадщину для нас вибирає, величність, величність. Він виступає при радісних окриках, при голосі рога, голосі рога!»
Щільну мертву тишу навколо пронизали слова Гімну, підсилені тисячами мегафонів, що гігантськими наростами корости вкривали химерні башти Храму. Наспіваний тисячами голосів вічний псалом розносився на десятки кілометрів навкруги, віддавався страшним відлунням в долині, піднімав давно мертвих вірян до останньої молитви.
«Співайте йому, співайте, співайте Цареві нашому, співайте, бо він - Цар усієї землі! Співайте! Співайте!»
Від монотонного багатоголосого наспівування, від якого холола кров, розтрісканий асфальт під їх ногами дрижав. Раптом страшне розуміння прийшло до них. Розуміння того, що Храм – це не чорна споруда на обрії, Храмом було все навколо – мертвий ліс в долині, неосяжні вітражі непривітного неба, підсвічені фіолетовим сонцем, мовчазні скелети під їх ногами, скеля, з якої вони могли відчути справжню велич вічного занепаду - занепаду, що вимагав покори і поклоніння. Сама скеля була вівтарем цього храму, його нечистим серцем, з якого належало вести якусь божевільну службу чи на якому приносити жертви.
«Він зацарював над народами, сів на святому Своєму престолі! Зібрались владики народів, як його щити на землі, між ними Він сильно звеличений! Звеличений! Звеличений!»
Вони помітили, як ледь відчутна вібрація під ногами стала сильнішою та не зникла навіть коли наспівування з мегафонів припинилося. Натомість, вони відчули, як до вібрації додалося важке, глухе биття якихось гігантських підземних литавр: БУММ, БУМММ, БУММММ.
«Піднесися ж, о ВІЧНИЙ ЩУР, над небо, а слава Твоя над всією землею! Землею! Землею!»
Все навколо перетворилося на рух, земля під ними вже не ледь відчутно вібрувала, а шалено тряслася. Невимовний жах стиснув їх холодними лещатами і вони тільки і могли, що дивитися, як мертва природа навколо них оживає в страшному, голодному русі для того, щоб прийняти принесену їй жертву. Їм раптом стало зрозуміло, що їх довгий складний шлях мав єдину священну мету – опинитися тут, на цьому величному вівтарі старого бога, поєднатися з ним у вічному руйнівному танці та бути поглинутими разом з мільярдами інших душ для того, щоб відродитися у нескінченній чорній зграї – в єдиному і в багатьох одночасно, щоб, тамуючи вічний голод, невпинно нестися через час і простір, зжираючи світи.
