Глечик з Тваню

Язики полум'я пожадливо вгризались у кістяк будівлі. З ледь чутним тріскотінням, вони виривали скло з почорнілих шибок. У повітрі, наче кров, розливались й мерехтіли снопи багряних іскор.

Мотря відсахнулась від пломінкого дерева й, затуливши обличчя руками, глухо захлипала. Попіл пропалював їй ніздрі, пробирався в очі й на мить, дівчині здалось, що вона більш не бачить, що довкруги - тільки суцільна темінь.

Темінь та.... це жаске, протяжне виття.

Воно шматувало їй вуха. Торкало найбільш віддалених шматочків свідомості й сповнювало їх в'язким жахом. Волосся на порізаних руках ставало дибки, з грудей долунав здавлений клекіт, а в горлі, здавалось, опинилась твань. Її було так багато, що дівчині бракувало повітря. Вона жадібно вдихала його ротом, не відвертаючи погляду темних очей, від полум'яної фантасмагорії.

Десь насподі душі Мотря тямила, що се кричить не арідник, яким матінка страшила її, маленьку. Кмітувала, що се не ілюзія, породжена її схибленим глуздом. Десь там... у крайній темряві, поза межами власної свідомості, дівчина почувала ті липкі, зрадливі думки. Таємне, криваве знання, що руйнувало її душу.

Осколки правди торкали єства і впивались у бліду шкіру. Рівчаками, по руках, стікала тепла кров. Се кричить її сестра! Увесь присілок корчився від болю, тлів у страдній агонії. Похований у кіптяві, він співав собі напуття в останню дорогу. Справляв панахиду.

Лемент зчинявся ледь не до небес. У відгомін йому - торохкотіли поодинокі постріли. Вкрадливим шепотом до людського горя промовляв знущальний сміх, що чувся з-поза хатинок.

Се все... все через те, що Мотря... привела сюди солдата. Так! Солдата... Дівчина зустріла його на височині, неподалік від криниці. Чужинець прохав про нічліг та спочинок, а вона.... вказала на путь до присілку.

Їх прийшло кілька десятків. З червоними зірками на рукавах. Мотря гляділа на вкриті болотом однострої й почувала втіху. Такої химери її односельці ще не виділи. Се буде про що Килинці мовити! Коли та знову почне хизуватись новими бусами, тоді Мотря їй...

Плин думок обірвав гомін - солдати відбирали худібку в діда Омелька. Тягли за мотузку молочну корову. Маржинка опиралась і все ніяк не хотіла проминути дерев'яної калитки. Низькорослий кацапчук брудно вилаявся і вистрелив у рогату, коров'ячу голову. Солдати потягли труп до розведеного ними ж вогнища.

- Дьявол! - заверещав у розпачі дід Омелько.

Забризканий кров'ю, з ціпком у руці - він скидався на потворного, скорченого мольфара. Обличчя побіліло, а на ньому, як дві жаринки - горіли, сповнені ненавистю, очі.

- Что сказал? Да как ти смєєш? Дьявол? Сєйчас будєт тєбє дьявол, - кацапчук покинув мотузку, витер почервонілі долоні в форму й натиснув на курок.

Голова діда Омелька розірвалась, подібно спілій дині. Мозок крапчастими узорами розмалював стіну хатинки.

Глейкі спомини викликали у Мотрі нудоту. Дівчина підвелась на тремтячих ногах і перехилалась через тин. Тікати! Потрібно тікати! Думка жевріла у голові, наче вуглик серед згарища. Мотря розвернулась і поволі попрямувала через пасіку, до лісу.

Ніч була навдивовижу ясною. Дівчина розгублено глипала на зорі. Поза її спиною зашелестів чагарник. Се її наздоганяв солдат. Той самісінький, що стрівся їй вгорі, біля колодязя.

Мотря заніміла від страху. Її скривавлені руки простяглись вперед так, наче дівчині кортіло заховатись за ними, відсторонитись.

- Да что ти? - здивувався кацапчук, скидаючи з плеча рушницю.

Мотря ступила крок назад і видиво в її очах попливло. Вона зайшла у рівчак і впала на зарослі лотосу. Дівчина закрила обличчя руками й, мов у лихоманці, повторювала:

- Ні... Ні!... Ні!

У дитинстві, коли Мотрі надокучали дурманливі сни, матінка повсякчас давала їй молока з медом. Та це жахіття не мало спину. Мотря понад усе хотіла прокинутись. Се ж не її сестру кацапчуки затягли у хатинку разом з Килинкою та іншими дівчатами. Се ж не вони так протяжно вили...не вони... Се не її батька прибили кілками до старої вишні.... Ні! Се в якоїсь іншої Мотрі... не в неї...

Кацапчук торкнувся її волосся. Дівчина заридала.

- Іді сюда, сволачь! - рознервувався солдат.

Мотря хотіла промовити молитву, та не змогла пригадати слів.

- Матінко! - зірвалось з посинілих, дівочих уст.

Коли кацапчук згріб її в свої обійми - глузд Мотрі не витримав. Він розлетівся, мов побитий глечик.

І все полинуло в темряву....

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

09/05/21 16:20: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 03:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 29

0
Прекрасна історія! Життєва, реальна, дівчина чарівлива своєю наївністю, їй віриш з перших рядків. Вам чудово вдалося вкласти в 600 слів історію цілого села й при цьому не було нудно. Дууууже дивуюся, чому твір не пройшов далі! Успіхів!
0
Спасибі за відгук! Втішно, що Вам сподобалось.
0
А це я навіть вже читав і мав оцінити.

Такі ж самі претензії, що й до решти ваших творів. Спроба писати мовою 32-го року похвальна, але з цим ви не дотиснули. Метафор забагато і вони тут навіть дещо недоречні. Спробуйте писати простіше. Письменник це не завжди: дивіться, як я вмію писати.

Сюжетна задумка непогана, але знову ж таки, побудова твору не вдалася - історія вийшла надто рваною. Сумбурною. Знову ці флешбеки в кожному оповіданні... Останній взагалі збиває, бо я подумав, що це сталося в дитинстві ГГ.

Автор, ви комусь даєте читати оповідання?
0
Нормальні флешбеки, все понятно.
0
Обов'язково давайте читати друзям! І вимагайте від них критики ;)
0
Темної пори дня, шановний авторе!

Дякую за важливий екскурс в історію, за те, що вам вдалося чітко відтворити закладені картини.

Мова багата. Мова вказує на місце і час та є візуальним інструментом вашого оповідання. Майже завжди вдавалося бачити очами головної героїні та переймати її біль. Майстерна робота.

Суб'єктивно, але краще скажу. Лише одного разу ви дозволити мені вийти з історії, відчути себе стороннім читачем:

"У дитинстві, коли Мотрі надокучали дурманливі сни, матінка повсякчас давала їй молока з медом. Та це жахіття не мало спину" ©

Я прекрасно розумію, чому саме цей момент може бути там, але побудова речення ніби відвела мене далеко від подій, а потім повернула в саме серце.

Також відзначу окремі метафори. Найбільше запам'яталося та вразило речення :

"Осколки правди торкали єства і впивались у бліду шкіру." ©

Дякую за цю історію. Та успіхів вам у конкурсі.
1
Дякую Вам за відгук! Щодо успіхів - навзаєм!
2
Хороший текст, не помічаєш невеликого об’єму, бо автору вдається наповнити оповідь картинами, як тими, що бачить героїня просто зараз, так і з минулого, все це складається в дуже повнокровну оповідь. Багато образів, більшість дуже влучних і вдалих, є пара сумнівних, однак вони не псують враження. Та вони загальмовують темп історії. Хоча це може бути авторським задумом, у такий спосіб автор передає сповільнення реальності, як реакцію на стрес. Зовсім не відгукнулася назва, якась вона відірвана від історії, хоч і є порівняння розуму з глеком. Авторська мова пересипана вжитковими словами, зазвичай, так не роблять, лишаючи мову автора нейтральною. Однак цей прийом мені тут видався органічним – сама розповідь, вкупі зі стилізацією авторської мови, чіткіше вимальовує образ героїні. Звісно, історія гнітюча і страшна, але мені важко назвати її горором.
1
Спасибі Вам за осяжний і толковий коментар!
0
Нагадує твір "Солодка Даруся" Марії Матіос.
0
Ніколи не читав подібного. Можливо, випадковість
0
Взагалі страшна історія. Яскравий приклад того, що людина може бути страшніша за будь якого монстра.
1
У історії багато таких сюжетів. Вони вартують висвітлення. Задля уникнення байдужості.
1
Ці метафори мені не зайшли: «шматувало їй вуха», «в'язким жахом».
«Волосся на порізаних руках ставало дибки,» - Женщіна с такой валасатий рукі. Ну прям джигіт!)))
«Вона жадібно вдихала його ротом…» - добре, що не вухами чи дупою))) P.S. уточнення «ротом» є зайвим.
«Десь насподі душі Мотря тямила, що се кричить не арідник… Кмітувала, що се не… Лемент…» - Привіт західнякам!) Взагалі, на моє переконання, мова автора має бути без сильного діалекту, хоча персонажі можуть і повинні мати свої мовні особливості, у тому числі діалекти. Пишучи власну мову на діалекті автор звужує аудиторію та збільшує поріг входу для читачів, а ефект неоднозначний. Це не упередженість, а просто спостереження, яким ділюся.
«Мотря понад усе хотіла прокинутись. Се ж не її сестру кацапчуки затягли у хатинку разом з Килинкою та іншими дівчатами. Се ж не вони так протяжно вили...не вони... Се не її батька прибили кілками до старої вишні.... Ні! Се в якоїсь іншої Мотрі... не в неї...» - хороший момент. Кінцівка потужна, хоч і дуже сумна.
Початок був дещо сумбурним, кострубатим, в нього було важко вклинитися, але кінцівка все рятує та й сам текст ближче до неї виправляється.
0
Гарно дякую за такий розлогий коментар!!! На похибки - зважу. Спасибі!!!
1
Кріпово, є непогана жилка.
0
Ой дуже сильно. Зображення отих всіх жахів і болю і страждання, то просто красота, мені дуже сподобалось. Твір справді вартісний. Тут життєвий такий горор, а його у нашій історії вистачає.
0
Написано гарно. Емоційно.
Людей шалено жаль.
Трохи важко читалися перші абзаци,далі вже було більш зрозуміло.
Та все ж , думаю, ви могли ''дотиснути'' і вичавити з оповідання максимум.
Відчуваю, що потенціал є. Продовжуйте в тому ж дусі!
0
Початок непоганий, але, на жаль, далі темп історії дещо спадає. В хорор, як на мене, не дуже вийшло, бо про те, що на війні вбивають, на війні спалюють мирні села, на війні гвалтують людей і так відомо. Але саме по собі оповідання хороше. Щасти)
0
Нема балансу між рефлексією, подіями і описами, нажаль. Тема дуже важлива. З оповідань в цьому жахливому сетінгу я пам'ятаю "Гегемон" з збірки "Бабай. Перший кошмар". Тема близька кожному з нас, там є чим лякати.
0
"Гегемон" - читав. Тямлю.
Спасибі за коментар!