Дводушник

Біле полотно снігу втрачало незайманість під його ногами. Сьогодні, на свято зимового сонцестояння, Тео виповнилось чотирнадцять, і нині він мав стати чоловіком. Принаймні, так минулої ночі сказав йому Мор - його наставник й останній волхв багатоликої богині мороку й смерті Морани. В світлі смолоскипів її капища, захованого серед боліт Чорнолісся, жрець вручив хлопцеві старий, покритий рунами топір. Вчитель пояснив, що зброя заклята й з її допомогою Тео вдасться вполювати звіра.

Ще з малечку, хлопця жахали чутки про прадіда його матері - князя Всеслава, що не виконавши волі богів був обернений вовкулакою, й досі бродить своїми володіннями, в пошуках плоті рідної крові. Та чи правда це, він боявся спитати у блідого, наче смерть, з багряними очима, альбіноса Мора. Страх перед силами, яким той служив, змусив батька Тео - воєводу Коріата, передати сина волхву на виховання. Тому все, що міг хлопчина, то беззаперечно коритися словам наставника, й волі провидіння.

Весь день Тео брів величезним пралісом, стискаючи сокиру й пробираючись через хуртовину. Зачарованиий топір ставав то важчим, то легшим, в залежності від напрямку його руху. Починало вечоріти, й коли виснажений хлопець вибрався на галявину, посеред якої ріс древній дуб, почув протяжне завивання. Мороз пройняв його тіло, та не дивлячись на втому й страх, зброя в руках стала майже невагомою. Підійшовши до дуба, Тео помітив величезні сліди вовка. Та не встиг він далеко пройти ними, як почув скрипучий голос, що лунав в голові:

- Чую сморід своєї крові в тобі! Чи не погибелі шукаєш від мене ти?

Тео повільно озирнувся назад. Під дубом, у півоберта стояв величезний білосніжний вовк з накинутою поверх срібною кольчугою. Гіпнотичний погляд кривавих очей був прикутий до хлопця.

- Всеславе це ти? За що ти полюєш на ..? - видавив Тео, занісши сокиру над собою.

- Я! – проскрипів вовкулака й повільно почав наближатись, - за те, щоб родове прокляття не зробило тебе мною, служка Морани! - заревів голос, і вовк з розкритою пащею, накинувся на нього.

Час сповільнився. Топір, наче, сам керував рухами хлопця, направивши своє лезо прямо між розпростертими лапами чудовиська.

Все відбулось блискавично, єдине, що Тео відчув - пекельний біль пробитих грудей, куди вчепилась зубами потвора, поваливши його на землю. Вовкулака не рухався, гострий метал влучив прямо в серце.

Величезні ікла, загнані в нутрощі Тео, спиняли кров, що заливала його горло. Задихаючись, він ясно відчував, як життя стрімко покидає тіло.

Наче в мареві, затуманеним поглядом, хлопець побачив над собою білу постать. Вона схилилась й шепотіла закляття, запихаючи йому до рота сире й тепле м’ясо. Тео відчув, як щось в’язке й темне просочилось через тріщину в його свідомості, й наче грім, розщепило його сутність навпіл. З тієї миті, у власному тілі, хлопець вже був не сам, розділивши його з потворою, яку намагався вбити. Протягом життя, час від часу, вона виходила назовні, поглядаючи на світ своїми багряними очима й дарувала йому біль, сльози і вогонь.

Згадуючи, це багато років потому, коли борода Тео вкрилась сивиною, він дивився, як буйно горить Хутір Мора із капищем Морани. Як криві дерев'яні будівлі та ідоли, з вишкіреними лицями, валились під невблаганними язиками полум'я. Князь Теодор, присівши на одне коліно й опираючись на топір, наче в молитві перед боєм, дивився на спалені місця свого дитинства і заливався реготом так, що сльози червоними струмками стікали по його закривавленому обличчю. Та сміх його був сповнений жалю, через розуміння того, який жарт зіграло з ним життя.

Будучи заклятим язичником і варваром, Тео все ж бажав позбутись родового прокляття, тому й обернув свою сокиру проти братів, і сил, яким служив. Десятиліття братовбивчої війни привели його до вирішальної Грюнвальдської битви, де він очолював загін хрестоносців. Та зазнавши нищівної поразки від литвинів, Теодор з рештками свого бандеріуму, вирішив навідатись туди, де все почалось.

- Знаєш старий, я й не розумів, наскільки страшний цей звір, поки не вступив в масакру з ним, - спльовуючи кров, прошепотів Теодор до Мора, - але добре, що і ти тепер це зрозумів,- завершив він і востаннє подивився на порубане тіло свого наставника. Полум'я, звиваючись, охопило рештки волхва, виплескуючи вихором іскри, аж до холодного сонця мертвих, що застигло високо в нічному склепі неба.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Блейда
Історія статусів

09/05/21 16:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 03:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап