Гнів

Сьогодні в кабінеті судді Ігор відчував себе переможцем. Його справа була майже завершена, залишилися тільки невеличкі судові формальності. Суддя нарешті висказав надію, що його справу пора закривати на позитивній ноті. Адвокат був задоволений, а Ігор просто виснажений. Чомусь, цього разу звичайна брехня давалася йому важко.

Секретар, мила дівчина, щось пощебетала судді на вухо, зробила обом чай та випурхнула з кабінету. Суддя перебирав пухнасті папки на своєму величезному столі. Нарешті від підняв прозорі блакитні очі, і Ігор несподівано відчув холодок на своєї спині.

— Так, сьогодні ми закриваємо вашу справу, але я хочу вам дещо показати, наостанок. Ви не будете заперечувати?

Звичайно суддя знав, що його холодний погляд не сприймається позитивно, тому після сказаного відразу опустив очі та став присьорбувати зі своєї чашки.

— Так, звичайно, чому б і ні.

— Як ви знаєте, в сімейних справах, ми не маємо можливості використовувати записані події вашої пам’яті, або вашої дружини. Вже з десяток років використовуються виключно спогади дітей. Хто ж кращій суддя нам, якщо ні наші діти?

— Так, - сказав Ігор, а сам подумав, навіщо він знову все починає?

З дітьми він вже давно все вирішив. Старшому – подарив новий смартфон. Середній донці – ролики та майстер клас із найкращім тренером. Ну, а Аліса, ще була зовсім маленькою, щоб її свідчення були зафіксовані в суді. Хай живе юриспруденція!

— Ти як себе поводиш, падло! А ну, вставай сюди, біля дзеркала!

— Тато-тато, можна мені одягнутися? Тут холодно, - у відповідь лише декілька важких ударів по старшому та істеричний плач середньої доньки. Він ніколи не вважав її розумною і це завжди дратувало його, як батька.

Суддя виключив занадто різкий звук, та почервонів.

— Пробачте, я не навмисно, це з перших засідань залишилась, ще не відредагована версія.

— Я пив тоді багато. Це не я. Моя темна половина, - важкі слова вивалювались із рота Ігоря, немов каміння.

— Так-так, я розумію. Дітки сказали, що ви дуже швидко втрачаєте людський облік, але і відходите з нього швидко.

— Я вже, майже, кинув пити. Там довідка є, від лікаря.

— Так-так, я бачив. Там багато медичних освідчень: синці, гематоми, вибита з плечового суглобу рука вашої дружини.

— В неї це з дитинства. Перший раз не якісно вправили руку, і тепер ось так. Буває.

— Буває, - підтвердив суддя, - але повернемось до суті справи. Я не маю права використовувати відео файли зі звуком, які записала ваша пам’ять, але якимось дивом зберігся файл, лише чотирнадцять секунд, який показує вас у дзеркалі під час побиття ваших дітей.

— Я не … Справа вже закрита?

— Закрита. Цей файл не може бути використаний у судді, тому що він не є неупередженим доказом, бо судять вас діти, але…

— Але?

— Але я маю надію, да що там, я маю владу затримати вас ще на сім годин для усвідомлення вами неможливості домашнього насильства в майбутньому.

— Так. Але ж справа закрита?

— Закрита, і ваш адвокат ознайомлений з моєю вимогою, та погодився на цей експеримент. Ось ця бумага, ось його та мій підпис.

— Зрозуміло. Але тут написано, що ви не маєте права втручатись та коментувати мою поведінку після закінчення справи.

— Звичайно, я і не буду цього робити. Ви самі будете це робити.

— Я?

— Так, саме ви. Знаєте, як говорять: прийшло нещастя, бо сама людина породила його, прийшло щастя, то сама людина його виростила.

— Про що ви?

— Цей маленький ролик, якій не може бути доказом у справі, ви будете безперервно переглядати ще шість годин та п’ятдесят хвилин, до кінця мого робочого дня. Все чесно, та по закону. Охорона, прошу вивести цю людину.

Ігор чомусь вкипів, та його темна сторона, яка так любить хильнути зайвого, розвернулася на повну. Він вскочив:

— Ви, да як ви можете!

— Можу і хочу. Вам ще потрібно побачити своє щастя поруч, а не ламати його щодня.

Ігоря тримали, і він вимушений був знову і знову дивитись це німе кіно. Монстр у дзеркалі відкриває рота, кричить, його діти закриваються руками, побоюючись чергового удару. Старший не витримує, та пісяє під себе. Знову і знову.

Згодом Ігор починає плакати.