Дівчачий Козак
Печера була ледь помітна на схилі пагорба. Як зіниця зміїного ока, зяяв отвір, з якого віяло затхлим повітрям.
— Тут ховалися останні трипільці, — пояснив Артем.
— Та всі встигли відмітитися, — додав Артур. — Скіфи, сармати та наші предки. Тут поклонялися Зміїній богині та приносили їй жертви. Ми взяли кілька мишенят. Якщо богиня зажадає крові, ми задовольнимо її голод.
— А ви впевнені, що цього вистачить?
— За легендами, їй потрібна кров. Без різниці, чия, — відповів Артем.
Майданчик було огороджено стрічками: тут ще тривали розкопки. Ми дочекалися сутінок. Коли сторож відійшов, пірнули у печеру. Біля входу стіни обліпив мох, а під ногами хлюпала вода. Вже за кілька хвилин мої черевики вимокли, зіпсувавши настрій. Хлопці йшли бадьоро і періодично робили на стінах мітки балончиком з люмінесцентною фарбою, щоб не загубитися.
— Звідки ти дізнався про храм? — спитала я Артема.
— Сарафанне радіо. Я не видаю джерела. Це професійне.
Щось хруснуло під ногами. Я заверещала.
— Цить, це кістки вівці, — Артем затулив мені рота. — Ще обвал спричиниш.
— От знайшли халепу на свої голови, — буркнув Артур.
Ми пішли вглиб. Час від часу на стінах зустрічалися малюнки двоголової змії або змії з крилами.
— Довго ще? Ноги болять, — заскиглила я.
— Ці печери тягнуться на двадцять кілометрів, аж до Дніпра, — пояснив Артем.
І тут я почула приглушене шипіння. Кров застигла в жилах, і я завмерла.
— Хлопці, а тут є змії? — спитала я через стукіт зубів.
— А що їм тут робити? — здивувався Артур. — Їм потрібне сонце і їжа.
— Мабуть, примарилося. Йдемо далі!
— Вже близько, — Артем вивчав мапу. — Попереду велика зала.
Тунель і правда розширювався. Артем посвітив ліхтарем уперед. І тут у темряві блиснули жовті очі з вертикальними зіницями. Я скрикнула і подалася назад.
— Очі... Вони як живі.
Мене трусило. Хлопці зайшли у залу, роздивилися і зареготали:
— От дурепа! Це камінці бурштину. А ось ідол богині. Ми на місці!
Артем увімкнув ліхтар на повну потужність, щоб оглянути всю залу. Здавалося, стіни з піщанику колихалися у нерівному світлі. Висока стеля зливалася з темрявою. Посеред зали стояв ідол вище людського зросту. Богиня з головою змії широко розкинула руки-крила. Замість ніг вона опиралася на два зміїні хвости. Ідол наганяв на мене страх. Бурштинові очі ніби рухалися у світлі ліхтарів і слідкували за мною. На мить я відчула, як щось холодне торкнулося потилиці. Перелякана, я застигла на місці. Раптом почувся тихий шиплячий голос:
"Навіщо прийшли? Навіщо розбудили?"
Я озирнулася. Супутники явно нічого не чули і стояли спокійно. Слова звучали лише у моїй голові. Я відповіла вголос:
— Я прийшла за силою.
"Сила має ціну", знову прошипів голос. "Де жертва?"
— Хлопці, дістаньте мишенят! Треба принести жертву.
Вони подивилися на мене, як на божевільну. Артем дістав з рюкзака клітку. І тут ми всі почули зловісний жіночий сміх. Він луною відбивався від стін. Артем впустив клітку, дверцята відчинилися, і мишенята пирснули в темряву.
"Це посміховисько! За силу треба віддати людську жертву! Я візьму цих хлопців!"
— Ні, не треба! — благала я.
— Ми не треба! Візьми краще її, а нас відпусти! — заволав Артем.
З ідола випливла величезна чорна тінь, густа і непрозора, наче вугілля. Вона підлетіла до хлопців, випростала крила з пазурами і впилася в їх тіла. Я кинулася на порятунок, але тут тінь вдарила кігтями мене в живіт, розриваючи одяг. Кров нещасних хлопців оббризкала мене. І знову гіпнотичний погляд богині:
"Дивись у вічі!"
Я хотіла відвести погляд, але не змогла. Ця істота ламала мою волю, а зміїні очі заворожували. Чорні хвости обвили моє тіло холодними кільцями і почали стискати в міцних обіймах. Я знепритомніла…
Прийшла до тями вже вранці під кручею недалеко від входу до печери. Мене знайшов сторож, всю у крові та з величезними подряпинами по всьому тілу. У лікарні дізналася, що ми вже тиждень у розшуку. Я розповіла поліцейському про нашу пригоду, але про богиню промовчала. Збрехала, що на нас напала якась тварина, я втекла, а хлопці відстали. Пошукова команда ретельно обшукала всі ходи в печері, але зали з ідолом не знайшла...
