Привиди

  Людська підсвідомість — єдине місце, здатне перевершити у потворності потойбіччя. Оселя демонів, яких не виженеш ні хрестом, ані сталлю, вона від початку часів сповнювалась створіннями, що були надто гидкими навіть для підземного світу. Ховаючись в тінях будівель, вони харчувались пітьмою міських провулків та плодили в очах людей образи безнадії та відчаю, штовхаючи на самісінький край бездонної прірви.

Край, за яким чекали наймерзенніші створіння ночі. Химери, що повільно пожирають людську плоть. Демони, що отруюють невинні душі. Перевертні, які змушували забувати власне єство. Та, звісно ж, привиди. 

З-поміж усіх створінь пітьми більш за все я завжди боявся саме їх.

Мовчазні, та водночас несамовито пронизливі, їхні постаті ніколи не боялись денного світла. Блукаючи поміж людей, аби де-не-де визирнути своїми бездушними очима вглиб твого єства і змусити тікати якомога далі — в невідоме, аби бодай ненадовго знайти спокій в обіймах незнайомих місць та адреналіну.

З часом страх зустрічі з новою примарою стає настільки сильним, що вже не помічаєш, як починаєш оминати знайомі кафе, вулиці, соцмережі та навіть цілі міста. Це схоже на величезну спіраль, що поступово витісняє тебе з цього світу, доки ти не збагнеш страшного факту — тікати більше нікуди! Нема жодної місцини, з-за кута якої на тебе б не дивилась хижа постать, насичена усім тим, що ти намагався сховати в найбільш непримітних куточках власної душі. Живий біль, що дивиться прямо в очі.

Саме тоді ти починаєш воювати. Петарди, шуми, гранати й фарба стають твоїми невід’ємними супутниками. Компаньйонами, що здатні розігнати трупний сморід довкола, змусивши потвор знов і знов зникати з-перед очей.

Так минають, дні, тижні й роки... З часом ти вже й сам не помічаєш, як на зміну старим потворам приходять нові. Як деякі з них починають приходити щоночі і вплітатись навіть у твої сни.

В такі миті душу огортає відчай. Немов зимове море він поглинає своїми крижаними водами, скручуючи в судомах волю та погрібаючи під потужними хвилями, піднятих безжальним трамонтаном. І звідусіль до тебе знову починають тягнутись їхні руки. Холодніші від криги вони хапають і тягнуть все глибше і глибше, доки не забракне повітря їм опиратись.

І так ти прокидаєшся щодня. Аби наступної ночі знов потонути в слизьких обіймах нечестивих потвор. Живим серед мертвих.

У такі миті видається, що в душі не залишилось місць, які б не вигриз і не оселився б там привид. Ніби сама душа стала містилищем примар, які попри все не здатні її наново наповнити життям.

Та всупереч логіці, на останніх подихах духу, ти продовжуєш... продовжуєш вірити і йти далі крізь місто, сповнене мерців. Яка надія тебе веде? Яка несамовита віра?.. Не знаю. Та й хіба хто скаже, навіщо ми йдемо на сяйво, не відаючи його джерел чи природи? Можливо тому, що підсвідомо так і не розучились боятись темряви? А може тому, що просто не можемо інакше?


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

06/05/21 23:11: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап