Одинадцятий тролейбус

Одинадцятий тролейбус зупинився на кінцевій зупинці, що мала назву «Молодіжне». Віра Трохимівна викинула квиток на очах у кондуктора, тим самим показавши своє незадоволення щодо відміни пільгового проїзду.

-        Своє незадоволення показуйте у іншому місці. – Зауважила кондуктор.

-        Здається це ще ніхто не заборонив.

-        Жіночко, це не ми вигадали карантин в країні.

-        Дістали з цим короновірусом. Скажіть краще, коли обіцяну тисячу до пенсії доплатять?

-        Жіночко, ми ще раз повторюємо, ми не президент і навіть не мер.

-        При Сталіні такого не було, - буркнула Трохимівна і вийшла з тролейбусу.

Навпроти видніла брама найбільшого міського кладовища «Молодіжне», де лежала майже вся її рідня, яку вона прокльонами спровадила на той світ, починаючи ще з 70-х років минулого століття. Непревеликий жаль для Трохимівни брама була зачинена. «З метою запровадження додаткових обмежувальних протиепідемічних заходів кладовище для відвідування ЗАКРИТО з 18 по 26 квітня 2020 року. Адміністрація. Писалося в оголошенні 18 шрифтом.

-        А де з повагою? – от кляті бюрократи. О ще щось в низу пише, - вона дістала окуляри і прочитала дванадцятим шрифтом: «Доступ до кладовища дозволяється виключно похоронним процесіям. – Дідько, а що робити якщо вже немає кого ховати. Хіба, що пенсію під скатертиною.

Вечір приніс трохи прохолоди.

-        Казала ж Любка, зараза, що кладовище закрите. Довіряй але перевіряй. Тут Трохимівна згадала, коли померла невістка, то вона двічі перевіряла пульс, а якщо встане. Та невістка вже як два дні була холодна. – Ну чорт з ним. Прийдеться сідати знову на цей тролейбус. Але не судилося. На таблі тролейбуса засвітилося «В депо». Він проїхав повз неї. У вікні єхидно посміхалася кондуктор.

-        Ото наволоч, - помахала в слід тролейбусу кулаком бабця. Що ж паркан не великий, не таке перелазила. Згадаю свої вісімнадцять. Головне щоб сторож не помітив.

Півтораметровий паркан не хотів підкорюватися Трохимівні.

-        Дідька лисого, ще не вистачило спідницю порвати. Мій дід того не вартий. Гаразд обійду з іншого боку. Йти було ні багато ні мало. За пройдений кілометр, можливо трохи більше почало сутеніти. На превеликий жаль для Трохимівни та всіх інших любителів гострих відчуттів паркан скрізь був однаковий.

-        Ну що ж, назад я не піду. Спробую пролізти. Трохимівна не була гладкою але і дюймовочкою теж. Широкі стегна не тільки не пустили її на той бік, а й не повернули назад. Застрягла. Цілих півгодини бабця намагалася самотужки подолати свою проблему. Не вийшло. Кричати на допомогу? Гордість майже відразу відкинула цю ідею…

Її тіло знайшли на четвертий день. Через пусті глазниці, де були очі, які забрали ворони для своїх гаврошиків, стирчали опариши. У охоронця кладовища народилося маля, тому запій на роботі звичайна справа, а от обхід кладовища? Мертві ж не втечуть. Ось, що у своє виправдання сказав сторож.

Цікаво наскільки швидко розповсюдилась зараза Трохимівни. Розложене тіло плюс Covid-19 непогані партнери.