Фото для татуювання

Висока спинка стільця підпирала плечі Теодора. Руки були прикріплені до підлокітників. Обличчя, витатуювані на цих руках наче спостерігали за процедурою. Хоча один із підлокітників якраз закривав старі очі блідого обличчя, нанесеного на шкіру ще дванадцять років тому. Лише сірі брови виглядали з під цих пов’язок. Поруч чорні очі чоловіка благали пощади, ще з 1897 року. Ноги теж закріпили до нижніх контактів.

Теодор сам прийшов у відділок шерифа. На ньому було тільки спіднє. Тіло п’ятдесяти двох річного чоловіка було повністю зататуюване портретами.

-         Мужик, що з тобою, - спитав сержант.

-         Я хочу зізнатись.

-         Генрі, йди сюди. Генрі! – кликав сержант.

-         Дідька лисого, чого тобі? Я в туалеті.

-         Ходи глянеш на художню галерею.

-         Що? – тягнувся голос з туалету разом із фекальним сморідом.

-         Сюди йди.

-         Беріть ручку і пишіть, - Білл сміявся, доки не побачив, на тілі чоловіка обличчя своєї матері.

-         Якого…?

-         А ти про неї, - Теодор опустив зелені очі, що було видно живіт. Це номер шістдесят три.

-         Що шістдесят три? – рука Біла потягнулась до револьвера.

-         Жертва під номером шістдесят три.

-         Я щось пропустив? - Генрі затягував ремінь на поясниці.

-         Йди сюди виродку., - після цих слів Білл кинувся на Теодора, той не пручався…

Теодор зізнався у сто шістдесят восьми вбивствах. Перед смертю він фотографував своїх жертв, а потім переносив їх на своє тіло. Сто шістдесят вісім, саме стільки портретів було нанесено на його тіло. Коли він вбивав, директрису ринку, то вже знав, що це буде остання жертва. На чолі він набив цифру сто шістдесят вісім. Список його жертв не обмежувався одним штатом. Це були люди різного віку та професій. Криміналісти вивчали його татуювання днями, які переросли в місяці. Містечко Нампа штату Айдахо жило звичайним життям, до самого того дня, коли Теодор переступив поріг відділку шерифа.

Йому винесли швидкий вирок – смертна кара з допомогою гуманного засобу – електричного стільця. Хай живе Томас Едісон. Після страти слідчі, хотіли зняти шкіру з вбивці, так би мовити речовий доказ, але швидше як трофей. Теодор знав це і знав, що це неможливо.

Під шоломом на голові стирчала відлога. Останній ремінь зафіксував тулуб. В глядацькій кімнаті були родичі бідолашних, які загинули від рук Теодора. Адвокат, який вимагав смертну кару через повішення, а не стілець, тільки через те, що йому більше подобався Тесла ніж Едісон.

-         Все готово. Вмикай подачу струму. Біля п’яти десяти пар очей приготувалось дивитись останні муки нелюда покритого татуюваннями з обличчями їхній дітей, дружин, батьків…Чиїсь обличчя благали пощади, хтось просто дивився спокійно в обличчя смерті, а ще хтось вже був мертвий – зарізаний, задушений чи застрелений. У Теодора не було особливого почерку. Тільки фото для татуйоровщика. Тому не дивно, що преса прозвала його «Фотографом».

Пішла перша подача, яка тривала тридцять секунд. Через десять секунд пішла друга, як раптом тіло загорілось.

-         Гаси. Швидко. Гаси, - кричав прокурор. Тіло горіло, але замість страждань, на обличчі Теодора промайнула посмішка. Він спостерігав як під стелю злітають душі з портретів, які ось, ось перетворяться на опіки. – Мені потрібна його шкіра. Гаси сука.

Незважаючи на те, що Теодор їх позбавив життя, вони були вдячні йому, за те, що нарешті вони вільні. Душа жертви звільняється лише після смерті вбивці. Проте одна стояла навпроти. Її не було серед галереї на його тілі. Це була його любов.

-       Ти прийшла?

-      Ходімо. Тебе вже там зачекались. На землі твоя місія завершена, - Обгоріле чорне тіло ще трохи диміло, і приносило радість глядачам даної процесії, та Теодору вже було начхати. Він разом із дружиною стояв перед дверима керівника пекла. 


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Геллбоя
Історія статусів

06/05/21 11:34: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап