Не та

Кххруу-у-у! – кряхтять гілки кремезних в’язів, їхні крони сплітаються у густій пітьмі. Гілки потріскують, торкаються одна одної, грізно витинаючись надломаними шпилями. Дерева розгнівані. Шаррх! Шаррх! Кора з тріском сповзає з прадавніх стовбурів, пилом опадає на шляпки отруйних грибів. Кора сповнена злоби. Хо-ом! Хо-ом! Гарчать під землею холодні кам’яні туші брил попід лісовим струмком. Неспокійні, вони розривають стиглу осінню землю, штовхаються гострими боками, сунуть на корені смерек. Камені сповнені ненависті. Хо-ом! Це я відповідаю їм. Я чую їхню лють, дякую їм, що вони йдуть за моїм покликом. Я дихаю пітьмою і туманом. Мої легені вкрито опівнічною росою та зопрілою трухою дерев. Я відчуваю тисячі запахів і смаків. Кислувата малина, гіркі опеньки, терпкий ялівець, вогкий річковий очерет. Ноги мої тонуть у сивих мхах, павутиння обтягує мене сріблястими шатами. Повз проносяться сови й пугачі, їхні крила торкаються мого волосся, а крізь розірвані хмари ллється на мене холодне зоряне сяйво. Чорногора височіє позаду і за нею хижо озирається повний місяць. Його сповнене люті виття розноситься куди очі, понад ярами та полонинами, лякає отари, відбирає сон вівчарів. Не можна не чути той місяць, не можна примусити його замовкнути, а я не можу і не хочу опиратись. І тоді я зливаюся з ним у протяжному: “Уууууу! Уууууу!”

У гаях розносяться голоси. Деяких я кличу, і вони йдуть за мною. Іноді я торкаюсь дерев. Маленькі пальці креслять дивні знаки. Я б бажала рухатись швидше, та слабкі ноги цього тіла можуть тільки повільно крокувати. Іду – і струмки під моїми ногами пересихають або обертаються назад. Назустріч лине кропива, але одразу ж наполохано відгинається. Мурахи тікають з мурашників. Ліс дихає, скреготить іклами і кігтями, шурхотить павучиними лапами. Навіть крізь заплющені очі я бачу спалахи квітів папороті. Чую, як у ставку борсаються напівпрозорі білі мавчині тіла. Деінде я помічаю довгі сірі тіні та вітаю їх вовчою мовою. Вовкулаки гарчать у відповідь, вони спраглі.

Крі-і-і! Крива іржава хвіртка сільского кладовища налякано піддається. Могильні хрести стогнуть і розсипаються, коли я проходжу повз. Чую голоси: мертві і ненароджені, голоси тих, що не сплять. Спочатку вони сповнені подиву, але з кожним моїм кроком голоси наповнюються мстивими радощами. Земля з шурхітом піддається, гнила деревина домовин скрипить, і кістляві пальці пробуджених першими вириваються з неї, сирої, зрошеної, догодливої. Впізнаю Гелену – сусідське дівча, що рік тому натравило на мене свого пса. Він і зараз шкутильгає поруч, хробаки випадають з його тлілих легенів. Коваль Давид із синами, Іваном та Гаврилом, які любили кидатися брудом у ту, що звали моєю матір’ю. Їхні очі невиразні, щелепи скошені, але я вказую шлях, і мерці покірно човгають ногами по зів’ялій траві. У слабких моїх пальцях виблискує лезо. Це не широкий ніж мисливця, не важкий тісак м’ясника. Мій ніж темний, вкритий павутинням рун. Я креслю ним знаки у повітрі для тих, хто не має очей або ніг. Їхні напівпрозорі силуети пливуть у тумані; неприкаяні душі самогубців та вбивць хриплять у передочікуванні, повзуть, чіпляються зотлілими пальцями. Духи каменів, ярів, річок та покинутих могил нишпорять у заростях поганого зілля, блимають полум’яними очиськами, пищать тонкими злими голосками. Позаду всіх, кремезний, сліпий та одвічно зголоднілий, важкою ходою ступає Вій. Він оминає зачинену на ніч капличку, ламаючи огорожу кладовища. На його шиї їдуть нічниці, їхні коси майже дістають землі. Ми велетенською темною хвилею сунемо на село.

Терні розходяться і в’януть, я бачу спалахи світла і полум’я, чую музику та сміх. Я повертаюсь у дивне місце, що дев’ять людських років звалося моїм домом. До тих, інших, що втратили глузд від своєї сміливості. Вони п’яні від медовухи і щастя, бо нарешті їм вдалося відшукати відьму. Спокійні, що покінчили з нею, втопивши у холодному струмку попід горою. Незворотньо приречені, адже вбили не ту.