Псалом Давида

Усередині напіврозваленої будівлі жевріє багаття, навколо нього сидять декілька військових, гучно балакають та п’ють горілку. Нещасне місто накривають сутінки брудним і рваним простирадлом. Десь на околицях, подекуди, лунають постріли і вибухи одиноких мін. Сивий дід в якихось військових обносках, ніби облізлий кіт, але з АК на плечі, наспівуючи «как упоітєльни в рассіі вєчєра» пішов з хати відлити у садку.

Іван презирливо слідкував за ним поглядом, а потім поглянув на товариша, що несамовито пожирав тушонку. Ванє було трохи гидко, проте вони були хоч з одного підрозділу, що не сказати про старого, зальотного мародера. Воякам хотілося бути справжніми визволителями цієї землі від «бєндеровцев», але ж був наказ зняти будь-які розпізнавальні знаки. У зелених чоловічків була шалена жага до стрілянини, але Іван мав місією не просто війну й визволення, він свято вірив у те, що Боже провидіння веде його зі зброєю по цій землі.

— Чєго нахмурілся, Ваньок? Вєсна стоит хорошая, щас ми етіх укропов бистро раздєлаєм! — наче вже переміг, прогорлав Сєня.

Іван не моргаючи, стримано дивився на Сємьона й дістав з внутрішньої кишені невеличку, древню Біблію.

Ти пріготовіл прєдо мною трапєзу в відє врагов моіх. Відішь што напісано? Врагов ми уже відєлі, — він махнув головою на зв’язаного чоловіка, що приходив до тями, — Но я всьо нікак нє могу понять, почєму такоє колічєство насєлєнія плюйот в нас? Говорят, что зємля у нас будєт под ногамі гарєть. Но Господь направляєт мєня на стєзі правди, раді імєні Своєго. Понімаєшь? Ім так голови промилі, што тут работать і работать…

— Опять ти в свойо богословіє… Ееее, дєд, а ну лєжать!

Побитий дід почав ворушитись і намагався сісти. З ненавистю блиснув очима на двох окупантів, що в Івана десь кольнуло в серці.

— Нащо ви припхалися?! Щоб ви поздихали, падлюки…

— Дєд ти заєбал! Я ж тєбя прєдупрєждал!

«Дєд-піздєд» — загигикали, розкидаючи слину військові, що сиділи поодаль. Сєня взяв розкладний ніж яким відкривав тушонку. — «Разговорчікі закончєни! А язик твой скормім псам!» — як гієна посміхаючись, загарбник повільно встав і почав рухатись до діда.

Іван тільки-но хотів зупинити громилу, як з вулиці пролунав несамовитий, сповнений болю крик. Нелюдське волання, наче з жертви зняли шкіру наживо, а до того, під кожен ніготь встромили по голці. За мить стала така осяжна тиша, що її можна було пальцем ткнути і вона б задриґалась як желе. Крізь вибиті шибки пронісся льодяний потік повітря і зашийок кожного хто знаходився тут взявся сиротами. Полум’я згаснуло й з’явився якийсь неприємний запах... Кров змішувалася із залізом та трупним смородом. В нетрях брудних душ найманців ніби щось загорілося на мить і мигцем пропало навіки. Двоє солдат, що сиділи близько до виходу оговтались і вибігли на вулицю. Почулися автоматні черги, безнадійне ревище й глухі удари об стіни будівлі. Якесь липке шарудіння й ковзання, ніби велетенська змія повзла по сирому листю, в’їдалося нестерпним жахом в мозок. Сєня поглянув на Івана, той знявши з запобіжника автомат був вже на готові.

Полонений, почав кашляти кров’ю й навіжено сміятись. Сєня перелякано й здивовано дивився на старого.

— Пам’ятайте, що з вами немає Бога. Ви – зло. Кожен сантиметр цього чорнозему – живий. Як і коріння дерев, що були тут до вас, і будуть після вас. Земля проковтне вас, як сипучі піски, поглине вас, зламає кожну вашу кісточку і радісно перетравить.

Сєня важко задихав й розлютився: «Ну, єслі нас тут нє будєт, то і тєбя тоже!» Замахнувся ножом на старого й якраз з вікна стрімко вилетіло темне коріння, наче рука з пазурами, і розірвало тіло окупанта акурат посередині. Старого заляпало гарячою кров’ю, проте він не злякався, а ще дужче залився моторошним сміхом, що досягаючи вух Івана ніби різав його шкіру лезом.

Простір пронизав різкий писк, що аж заклало вуха. Іван дістав хрестик і почав молитись, нутрощі скрутило й вижало, від переляку він забився в куток, направивши приціл на вхід до будівлі. Знов настала тиша, а потім з кожною секундою шелест і темрява підповзали до нього, буцім земля вкрилась сотнями змій.

Іван увімкнув ліхтарик і почав викрикувати псалом: «Єслі я пойду і доліною смєртной тєні, нє убоюсь зла, потому што Ти со мной…» Але морок почав наповзати ще швидше. Іван поцілував хрестик і заридавши заплющив очі. Пітьма безупинно наступала.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Еліс
Історія статусів

06/05/21 02:14: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап