Мавчина галявина

Пам'яті Олекси Воропая

 

Чудовий епітет «смарагдовий» – як давно це було! Ізмарагд.

Смарагдовий – то, звісно, зелений, але осяйно-зелений.

Зіль земна.

Саме таке зілля – запашне й медове (жаль, що медвяна роса – то висушена трутка) було переді мною.

Смарагдова трава колихалася, пір'їста, густа, зубчаста, оксамитова з рубчиками. Це було море несамовитої поезії, привабливо-темне, як пісня незрозумілою мовою; з гранатовими іскорками розкішних квіточок і сухими голівками зовсім невідомих мені рослин, обплутаними блискучим павутинням.

Навіть павутиння тут було особливе – медове, трохи рожеве.

І все це переливалося з чаші повітря в чашу землі, виринало з пітьми в непевному промінні мандруючого сонця, яке випадково заблукало серед кремезних дерев, прориваючись соромливою усмішкою: «А що, подобається в мене?»

Дивом дивним було те, що цю оазу хтось дбайливо доглядав. Чиїсь невидимі руки не давали ростинню пролити даремно хоч краплину ароматного зілля.

А далі я побачила розчищену стежку й невеличку копань – криничку з сяйливою блакитною водою, посередині якої таємничо синіло розпливчасте око, звужуючись і коливаючись.

Я підійшла ближче.

Хто ці духи, які піднімають з землі кожну обвислу травинку, хто ці безтілесні мавки, котрі дають мені – чужинці, брудній людині, від якої пахне вогнищем – милуватися всім цим розсипаним багатством?..

А якщо зірвати квітку?.. Хоча б оцю малинову дзвінку...

Зірвати – цвітку.

Проте я не наважуюся порушити тишу. Адже з руйнуванням задрижить розшарпана струна, незримо натягнена в траві – і тоді прощавай моє гостювання.

Ні, цю красу робили не люди.

Замість того, щоб зірвати чічку, я задумливо натираю долоні купальським попелом і спостерігаю, як вони темнішають – до того русально-білі в тінях лісу.

Ах, ось вона!

У подертій фартушині. На голові – ганчірка з вилізлими нитками. У розпатланому шитві.

«Геть», – хочу сказати я й не можу.

Жаринки очей змагаються в яскравості з бруньками лісових гвоздик.

– Дай мені те, що в тебе є, – каже вона.

У мене є попіл купальського кострища. Але я його не віддам. Теж вухо прехихе.

– Із попелу народився ліс, – кажу я. – Такий, як оцей. А ти закурена в мазанці, світу не бачиш. Чому я збиваю масло для інших, а ти крадеш? У корови кипіло молоко. Чому ти опиралася, коли я мазала жовтками паску – мовляв, не годиться мучити кокошок заради пари яєць?.. А сама видоюєш чужих корів. Ти не розумієш. Ти, може, і куті ніколи не куштувала?..

Я розтираю попіл на долонях. Відьма поглядає на мене скоса.

Я сиплю попіл у траву.

– Із попелу народиться нова природа, – кажу я. – Її доглядатимуть мавки й чугайстри. Але не ми з тобою.

У траві пробігла миша.

Ми мовчали.

Між гіллям щось зблисло.

Відьма зникла, кружляючи вихором.

Що ж це зблисло?

Удвічі затріпотіло сяйво.

То була блискавка, яка зробила знак хреста.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Данте
Історія статусів

04/05/21 00:47: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап