Анніс, Дженні та інші

Одного дня, в одному британському містечку 16.. року, відбулася знаменна подія для звичайного пуританина. Певно, цей випадок і підштовхнув поважного містера Ефраїма Вільямса емігрувати з родиною на «Мейфлавері» до благословенної Америки.

Родина мешкала там, де була річка з містком, заросла «зеленою піною» (так називали ряску). У будиночках навколо постійно хтось народжувався або вмирав.

 …Ефраїме, уяви: наша служниця, Меґ, од нас пішла! Вона побереться!

– І нас не спитала, – похитав головою Ефраїм.

– Не знаю, що робити: я без помічниці як без рук. Де ми нову знайдемо? Хоча сусідка мені радила...

Коли подружжя Вільямсів поверталося ввечері додому після молитовних зборів, то від мосту відділилась якась постать – у плащі з каптуром. Жінка. З голосу було чутно, що незнайомка вже немолода:

– Добродії, я чула від місіс N, що ви шукаєте служницю. Якщо я годитимуся вам… чи можу найнятися? Я не візьму багато.

– Як вас звати? – спитала Джудіт.

– Аґнес.

«Хороше ім’я, – подумав Ефраїм. – Агнець Божий».

– Аґнес… а прізвище?

– Блек. А ви Ефраїм і Джудіт Вільямс, я знаю.

– Так, приходьте завтра зранку.

Незнайомка знову засміялась і ніби розчинилась у темряві. Почувся наче плюскіт води.

– Не подобається мені все це, – порушив тишу Ефраїм. – Ми не спитали, де вона раніше служила.

– Якщо хтось іще найметься, ми цю Аґнес не візьмемо. Мо’, вона нам не годиться.

Але більше ніхто не схотів найматися. Уранці Аґнес не прийшла до Вільямсів. Проте коли пуританин повертався з міста додому – знову повз ту річку, а вже вечоріло, – то мимоволі кинув оком на ряску. Вода збурилась, і ось уже звідти виходила… Аґнес Блек. Це була висока стара у чорному плащі, сама – з чорним розкошланим волоссям, мертвотно-блідим обличчям, яке здалось Ефраїму синім, а ікла виступали гостряками. І ще нібито ця стара відьма була одноока.

Містер Вільямс не встиг утекти. Почвара вхопила його пазурами за рукав. За горло не встигла: жертва відсахнулася.

– Пусти! – пручався Вільямс. Він згадав усі страхіття, почуті про… та це ж Чорна Аґнес – чи Анніс! Яка тягне людей під воду, п’є з них кров, а ще – поночі прослизає під хати і краде немовлят.

Вона тягнула пуританина… ні, не під воду, а – на берег, до печери. Невже відьма там пожре нещасного Вільямса?

Вирватися було неможливо. Аґнес підштовхнула жертву до скелі:

– Ти мене найняв.

– Геть!

– Я не візьму багато… Бачиш цю печеру? Сама вирила, нігтями, – Чорна Аґнес-Анніс самовдоволено вишкірилася. – Ходімо! – Вона тягнула його за рукав. – Там, у скелі, мої родичі. Раніше у мене вірили. Ти – не віриш. Тому я потворна. Там музика. – Потвора штовхала пуританина далі. – Зараз заспівають. Послухаймо, що там!

– Ти гидота перед Богом, – ледь чутно прошепотів Ефраїм. Уже падаючи, він відчув під рукою щось тверде. Камінь! Виринули спогади зі Старого Завіту. Побивання камінням… Вільямс не встиг додумати, бо вже пожбурив камінь у Чорну Аґнес. Здається, влучив їй у здорове око або у чоло, бо почвара скрикнула і схопилася за голову, випустивши Ефраїмову руку. Подряпаний до крові, той кинувся прожогом геть, штовхнувши Анніс, яка посковзнулася та впала у воду, де почала осідати на дно, вивергаючи страшні прокльони. Але Вільямс їх уже не чув, бо стрімголов мчав додому.

Наступного дня дружина заявила, що сусідка порадила їм одну жінку в зеленому.

– А як її звати? – поцікавився Ефраїм.

– Дженні… Ґрін.

«Хороше ім’я ,– подумав істер Вільямс. – Апостол Йоанн. А ще мені казали, що Дженні означає “справедлива”». Але щось у серці зойкнуло.

І коли у сутінках, уже біля знайомої річки, він побачив «зелену піну», то хутчіш побіг. Може, це просто ряска, а може – зелене волосся і зелені ікла… А ще – у гіллі наче ховалася людина. І він почув ту саму музику.

За вечерею Джудіт звернулася до нього:

– Та Дженні так і не прийшла. Але до нас хоче найнятися Нелл…

– А як її прізвище?

– Лонґармз.

– Ні! – тут уже відчайдушно заволав Вільямс. – Тільки Довгорукої Нелл нам бракувало!

Сусідка, що радила служниць з іменами, з’їхала ще до відбуття пуритан на «Мейфлавері». До речі, потім ніхто не міг точно пригадати, як її звали. Тітка Денні… а може, Дану?

А ось і «Мейфлавер». Для когось це висилка, але для Вільямса – рятунок. «Сподіваюся, – подумав Ефраїм, ступаючи на палубу, – що у Новому Світі не буде ні Нелл, ні Анніс, ні Дженні – нікого такого».