Коли із твоєї пельки полізуть мертвоїди

Над невеличким помістям родини Тернерів, буяло тінями старе, скрипуче, дерево. Бліде, як обличчя покійника світло місяця, вперто і невідривно заглядало в дитячі очі, заповнені страхом. Клейтон, рахував білих ягнят на пасовищі, що були в його уяві, але і ті кудись поділися щойно за вікном з’явилась мовчазна дівчинка в спотвореній плямами сукні. Її шия зашита чорними нитками сочилась чорною кров’ю і ледь тримала важку голову залиту Формальдегідом. Нігтьова фаланга вказівного пальця була понівечена за життя. Ліва рука, здавалась асиметричною, –ніби ту кінцівку скрутили і ліктьовий суглоб дивився вгору піднімаючи сіру, вже мертву шкіру. Дівчинку, хтось жорстоко вбив, коли полудень бродив лісовими масивами і спека стояла така, що горіли навіть трави на лузі.

Ти знову сон свій загубив?! – запитала Вероніка, споглядаючи за своїм сином. - Жінка стояла у калюжі чаруючого світла, що пробиралось крізь відхилені двері, маленької кімнати. За спиною неньки стояла – потвора, – висота її сягала самісінької стелі. В руках 3 метрового, жалюгідного створіння, відірвана людська кінцівка здавалась лише шматком м’яса. Здається, це була чиясь нога. Моторошна хижачка, оглядала стіни і ходила крадькома, облизуючи білу, та вогку кістку. – Не стій босоніж на підлозі, бо ця ніч така холодна. Лягай до ліжка, розкажи про свій сон милий – озвався той жах, голосом матері, і поглянув до очей дитини, -він посміхнувся і зник, а Вероніка покрокувала в небачені.

— Мамо, там за вікном була вона…, та, що схожа на фарфорову ляльку. Очей у неї не було, лише чорні западини, із них виповзали огидні жуки і поїдали плоть, як ласощі! – закричав Клейтон і кинувся до матері. - А ще приходив той, …той, хто був позаду тебе тільки-що, -продовжив хлопчик.

— Любий, тобі здалося, до ранку залишились лічені години; на порозі новий день і сьогодні у нас заплановане барбекю на березі озера Ері, -цей день буде цікавим, я тобі обіцяю. А ще ми із татом допоможемо тобі зробити гігантського летючого змія. Не блукай кімнатою вночі в пошуках жахіть, бо вони чують твої думки і тих їх кличеш йти за собою. – Вероніка, залишилась із Клейтоном до самісінького ранку і морок розсіяли переливи далеких туманів.

— Садівник Фредрік, що родом містечка Грін-Бей, третій рік поспіль доглядав за цілим полем колючих троянд місіс Вероніки. Ця ділянка землі влітку нагадувала рай на землі. Від неї віяло солодко-персиковими ріками, і небесними канонадами. Цього ранку, він як завжди обходив територію підлеглу його господарюванню і на зворотному шляху, зі сторони закинутої автотраси, він помітив клубок жуків-мертвоїдів. У Фредріка, вони викликали різку відразу, і запах гнилої плоті переслідував його до самого будинку, як і те, що він побачив. Ці мерзотні створіння обволокли своїми зашкарублими тільцями шматок людської плоті із тім’яної частини, - на ньому виднілися пасма волосся. Колір його не можливо було визначити від згустків запеченої крові і слідів мокрої землі, але ті фрагменти скальпу належали жінці.

Вероніка вже п'ятнадцять хвилин, вовтузилась із ключем що застряг в замковій щілині.

— Що із цим замком? Прокляття. Клейтон, віднеси до автомобіля мої сонячні окуляри і заготівки для повітряного змія. Тато, вже чекає на нас. - Хлопчик чкурнув до припаркованого автомобіля і привітно помахав мамі рукою,- вона йому у відповідь посміхнулась, і кинулась витягати ключі.

Несподівано з-за рогу будинку вискочив Фредрік.

— Вероніко! Там труп, біля закинутої траси. Шмат м’яса, від якоїсь дівки. Дідько, її хтось вбив! – перелякано заторохкотів худорлявий садівник – наче задихаючись, від пережитого.

— Не може бути..! Яке жахіття. – Ледь оговтавшись промовила жінка і відчула що її ключами хтось вміло вправляє, із середини замкової щілини. Коли вона підняла очі, щоб поглянути на Фредріка, той жалюгідно реготав, тримаючи в руках садові ножиці.

— Мамо, це мій вигаданий жах!.. –закричав хлопчик і понісся дорогою де вже не було палкого сонця. Він розкрив руки, як птах і зникнув.

— Клейтон, Клейтон -зачекай!- кинулась вслід Вероніка, але потвора вже пожирала його маленьке тільце, стоячи у полі. Мати закричала в увесь голос і почула регіт, - він належав маленькій дівчинці, що йшла весь час за нею.

— Коли із твоєї пельки полізуть мертвоїди – я буду поруч! – ледь-чутно промовила бліда леді, і люб’язно кивнула головою. – Нас уже нема!-захоплено відрізала вона Вероніці.

Вони пропали вночі, коли хтось стукав до вікон, і називав їх імена.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Геллбоя
Історія статусів

02/05/21 02:00: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап