На нерівному місці

Я знову програв у літературному конкурсі. Вкотре: мовчанка замість відповіді на тисячний лист.

Страшно.

Мене хвалили в школі, я був найкращим студентом серед українських філологів університету. Наш викладач — відомий критик, що очолював Національну спілку письменників України впродовж десяти років — завжди називав мене талантом.

І мої надії почали мене душити.

Я писав так, я писав сяк, я горів у світлі позитивних коментарів від своїх друзів та підписників у соціальних мережах.

«Але є одне але», — як сказав би Майкл Пацюк.

І воно було й у мене: стояло за спиною, ховалося під ліжком, гаряче спостерігало за моїми кроками, поки я йшов вечірніми вулицями Івано-Франківська.

Невідомість — ось моє «але».

Й одного разу вона стала поперек мого життя.

Спершу… щезла електронна пошта.

Вона виглядала так: «@gmail.com». І все, жодного логіну й сотні вимучених листів. Тобто, відновити доступ до скриньки я взагалі не міг.

Далі: друзі перестали отримувати від мене виклики. І коли я попрохав Сергія, одногрупника, показати, як реагує його телефон, коли дзвоню — жодного номера на екрані не з’явилося. Лише повідомлення: «Вам телефонували з невідомого номера».

«Кепсько», — тільки й подумав я, а Сергій якось підозріло посміхнувся.

Месенджери… так само мені зраджували — наче хтось спеціально зламав профілі у Фейсбуці та Інстаграмі, ще й украв акаунт у Телеграмі.

Зрештою, оточенню стало складніше вийти зі мною на зв’язок.

Я ще міг домовитися з приятелями про зустріч в університеті, чи зайшовши, як у старі добрі часи, до друга додому (якщо він там був, і якщо його мама дозволяла).

Але це все ще б нічого — якби… Якби люди не почали насильно ігнорувати мою присутність. Відсідати якомога далі в автобусі. Не називати на ім’я в розмові. Переходити на протилежну сторону дороги, коли я без жодної небезпечної думки прогулювався Стометрівкою.

І тепер я вже сам засумнівався, чи існую на цьому білому… чорному світі.

Хоча… м’яко сказано: я годинами витріщався на свій відбиток у дзеркалі ванної кімнати, і пересвідчувався, чи не поставила на мені Доля гнітючу крапку…

Тим часом надворі вже полютувала зима, і березень обіцяв видатися ще безнадійнішим.

Я прокинувся в понеділок вранці, якраз першого числа, і… виявив, що батьки залишили будинок.

Без жодної записки. Пояснень. І тільки з приготовленим сніданком на столі: яєчнею, тостами й овочевим салатом. Поруч чорних троянд у вазоні — маминих квітів.

«Дідько!» — повторював я з десяток разів.

А потім відчув, що кудись зник смак моїх улюблених страв на снідання.

І лише квіти… тхнули так, наче десь поруч лежало мертве мишеня.

«Слава Богу, не корона, чорт би її побрав!», — закричав я, захлинаючись істеричним, нервовим сміхом. Підлога неприємно скрипнула. Відчинене вікно вдарив вітер.

Напруга зростала все дужче.

Я пофарбував волосся в отруйний зелений колір, зробив манікюр із символом поштового ріжка, що перетворював мене в справжнього… чоловіка двадцять першого століття, і замовив на дім повію. На щастя, гроші батьки із собою не забрали.

Але коли я відчинив двері, дівчина жахливо закричала й кинулася навтьоки. Навіть привітатися не встиг.

Тоді я випив склянку води, щоби заспокоїтися, і трохи розбавити холодне відчуття, яке переживає кожен, хто втратив кількагодинну райську насолоду.

Заради розвіятися — я загуглив власне ім’я.

Принаймні… спробував. Річ у тому, що…

Я не міг його згадати.

На паспорті, на студентському квитку, у посвідченні для дитини з багатодітної сім’ї — не було мого імені.

І я кинувся до фотографій, до всіх альбомів, що лежали в старому будинку.

На жаль, мене там не було…

Я розридався, як плакав тільки в дитинстві. Налив собі віскі в кружку, з якої зазвичай пив чай, і… спробував сісти за письмо.

«Матері його ковінька, уже кілька місяців нічого не пишу!» — вилаявся до порожньої вітальні.

І текст полився вільно, мов ріки шоколаду в «Чарлі й шоколадна фабрика».

Я легко придумав героя, абсурдну історію, подумки усміхаючись, як Чеширський кіт, до свого кумира — Франца Кафки.

Знову заграла моя уява, марилися картини блискавичного літературного успіху, і…

Прийшов лист. На мою анонімну скриньку.

«Доброго дня! Вітаємо вас із перемогою в конкурсі оповідань жахів. Як беззаперечному лідеру з-поміж дюжини надісланих текстів — ми зробили вам потойбічний подарунок! Отож, читайте уважно: тепер ви — з нами, тепер ви — привид найкращого письменника у світі. І не лякайтеся, що за вікном уже нічого не побачите, це лише…»