Остання особина

Спочатку розірвалась його голова. Уламки черепа перемішані з комочками мізків впились в руку почвари що стояла поряд. Особина була явно жіночого роду, бридка біла шкіра майже повністю позбавлена шерсті, огидні пухлі губи скривила маска жалюгідного жаху. Рід - яка жалюгідна потворність.

От вже вісім років вони билися на цій планеті. Спочатку ядерна, потім біологічна зброя. Але домінуючий на планеті вид показав дива пристосування. Ті самі дива котрих ми, домінуюча раса субсектору, були позбавлені. Загибель рідної планети просто прискорила неминучу експансію. Вісім довгих років ми виловлювали цю шваль по закутках їх рідного світу, котрий вже почав змінюватись. Тут і там в небесах почали з’являтися гліфи наших, мертвих богів, течія сил астралу пущена в цей світ почала змінювати його природу, висушуючи моря та розтоплюючи снігові шапки на полюсах, даруючи в обмін на багатомільйонну гекатомбу життів місцевої фауни владу над темними силами хаосу.

Зазвичай все проходило швидше, майже миттєва безболісна анігіляція планети та висмоктування душ місцевих видів. Розумне життя завжди було в пріоритеті. Еманацій їх страждань вистачало для підпитки ядер, тринадцятого міжгалактичного флоту Його Величності, набагато довше. Але не цього разу місцеві, потомки мавп, опанували етер і змогли користатися його силами. Грубо, маніпулюючи виключно примітивними стихіями. Діючи в рамках парадигми своєї обмеженої порядком уяви, але вони все ж робили це. 

Цей світ був повний вже давно забутого відчуття подиву. Так, наприклад він доволі дивно впливав на нашу свідомість. Впоряджував буремний шум хаотичних думок, що складалися з перемішаного виру візій майбутнього і минулого. Подумати тільки розум, котрий міг вмістити благословення хаосу, що точиться між мирами починав змінюватись і впорядковуватись. Но нічого можливо це остання особина.

- Ен тареб!,- прокричала особина бачучи наближення моїх мацаків до свого лиця.

Я навіть майже переклав благання, впорядкував його з уламків звуків розсипаних у просторі та часі, але навіщо. Навіщо вони б'ються. Хаос - безмежне. Безмежне і ми.

Чорні, антрацитові мацаки потягнулися до паралізованої жахом дівчини. Слиз вже почав роз'їдати її лице, але чужа, ворожа свідомість що увірвалася до думок і хаотично нишпорила там в пошуках будь-якої інформації про вцілілих не давала їй втратити свідомість. Залишки одягу анігілювало. Шкіру посипало мурахами, побічний ефект концентрованого прориву хаосу. Поки вороже МИ, нишпорило по закутках пам'яті людського Я, вкриті мілкими шипами тентаклі жадібно обмацували юне тіло залишаючи кислотні опіки та невеличкі порізи. Передсмертний крик агонії переріс в екстаз поєднання з чужорідним над розумом. Напівпереварене тіло все ще билося в агонії коли його суть, душа, вже прямувала до вічних двигунів тринадцятого міжгалактичного флоту Його Величності.

Людство перестало існувати!