А Ви їх пам'ятаєте?

Василь прокинувся посеред ночі, у дачному будиночку, куди тікав від стресів великого міста. Швидко збігавши до туалету надворі, чоловік вернувся в тепле ліжко й помітив, що старенький телевізор показує якесь дивне шоу.

Розмите жовте зображення, суржик та криві голоси заважали розібратися із характером дійства, але чим далі дивився, тим більше чоловіку відкривалася суть речей.

Усі персонажі балакали тихими, високими голосами, що лунали то як булькання, то як скрипіння цвяха по склу. Їх рухи були різкими, смиканими, а носи гротескно кривими й велетенськими.

- А зараз мі почінаємо суспільно-полєзний показ реклами: «Прі поужаре звонітє ноль одін», - вимовив ведучий.

Заграла важка, гупаюча музика. Серце почало тривожно калататися. У голові помутніло. Від перегляду боліли очі, але Вася не міг відірвати погляд. Якась таємниця, потойбічна суміш ностальгії, містики й театральної класики манила його дивитись далі. Чоловік згадав, що вже бачив цю хрінь колись давно. Згадав, як сцявся від неї ще в дитинстві. 

Покручі, які постійно регочуть й смикаються, як прокажені чи контужені. Ці травмуючі психіку образи ховались у темних глибинах пам’яті, доки одна іскра не запалила їх вогонь. Лишилася остання печать між його глуздом та їх безумством. Остання річ, захована у забуття найглибше. Як же називалося те шоу? Ні, не згадуй! Чорт, крутиться аж на язику…

Комарики?

Вусарики?

Смішарики?

Виродок з екрану посміхнувся, глянувши прямо на Василя. Ведучий зазирнув глибоко у об’єктив камери, ледь не торкаючись лівим оком до скла. Так близько, що довгий ніс вже не влазив у кадр. Тварюка відкрила рот, повний гострих зубів, набрала повні легені повітря і посміхнулася у всю шир своїх губ...

- ДОВГОНОСИКИ! – прогримів скриплячий крик за спиною…