Недалекий Фюрер
У двері з написом “Королівський Суддя та Слідчий Ґриґір” неквапом постукали. До кабінету спочатку ввійшла постать, яка скидалася на людську. Коли через двері протиснувся ще й конячий зад, то стало зрозуміло, що відвідувач - звичайний кентавр.
- Вечір добрий, начальник! Тут таке діло… Поможи порішать. Я в долгу не останусь!...
- Вітаю тебе, кентавре Вєталіґ! Давно не бачились. Що привело тебе до мене? - звернувся до химерної істоти підстаркуватий міцний дядько в кольчузі, який сидів у чорному шкіряному кріслі, а борода та дреди йому звисали до пояса.
- Та в жилкоп мене не приймають, начальник…
- А дай-но мені свою посвідку, - спокійно, але суворо попрохав суддя.
- Опа! От вона! - дістав Вєталіґ посвідку з барсетки, яку, як і всі кентаври, носив на могутній шиї. Передав документ Ґриґору.
- Ага. Так… “Кентавр Вєталіґ - двоскладовий люмпен. Заробляє на життя грою дворових пісень під баян”. Так, зрозуміло… Стоп, а де ж баян?
- Ну… Начальник… Я його того... В ломбарді він.
- Так… Ти ж сам усе розумієш… Люмпен. Речі в ломбард... Ще й двоскладовий. Якби хоч фавном був… А так - як дві істоти місце займаєш. Хто такого в жилкоп брати захоче? До речі, про фавнів… Якраз вчасно ти до мене прийшов!
- Начальник! Я ж в долгу не останусь!..
- Звісно. Ніяких боргів. Розрахуємось, так би мовити, на місці. Ти ж думаєш, що я просто собі геніальний слідчий, про якого Нітфлєкс серіали знімає документальні? Це, звичайно, правда. Але скоро про мене всі говоритимуть і як про видатного вченого-хірурга!..
- Начальник, ти шо! Я… Може, я піду! Начальник!..
- Не бійся, мій старий друже. Ти ж хочеш в жилкоп? Бачу, що хочеш! Ось у мене за спиною невеликі дверцята…
- А то хіба не клозет?
- Вєталіґ, таке скажеш! Я сцяти на подвір’я ходжу! А як казав один мій колега-медик: “Розруха не в клозетах!”. От і у мене за цими дверцятами ніяка не розруха, а чудовий хірургічний кабінет! Ми там, так би мовити, від’єднаємо твою задню частину від твоєї передньої частини. Ти станеш фавном - і членом жилкопа. А відокремлений конячий зад ми в одне місце… прилаштуємо. І будемо вважати, що розрахувалися.
Пропхавши нарешті через десять хвилин задню частину кентавра у вузенькі дверцята, Ґриґір одягнув білого фартуха.
- Начальник, може не треба… Начальник, а анестезія?..
- Хто така? Вперше чую! - зауважив суддя-хірург, витягнув з-під медичного тапчана бойову сокиру, та тріснув її обухом Вєталіґа просто в скроню… Кров з мізками бризкнули королівському слідчому в обличчя, заліпивши очі.
- Курва дочь! Знову перестарався! Нічо… Так навіть більше буде!..
Всю ніч сидів Ґриґір з хірургічною пилкою, розподіляючи на шматки тіло відвідувача:
- Так. Задні ноги - то мені на холодець... Передні ноги - то на бульйон заморожу на той місяць… Вуха та щоки - на сальтисон віддам колишній, коли вона знову аліменти канючитиме… А це - так… Так...
Суддя підготував два великих ящики. На одному написав: “Степи крайнього сходу. Ринок кінського м’яса. Оплата за рахунок отримувача!”, на іншому - “Далекі острови. “Майже свинина” для VIP-користувачів. Оплата після отримання золотою карткою (низької проби не пропонувати!)”
- Хірурга з мене не вийшло. Перекваліфікуюся в експортери, - промовив до себе королівський суддя Ґриґір, відкинувся на кріслі та закурив велику пінкову люльку.
