Хвостатий Дімедрол
Славко лежав на голому бетоні підлоги. Від холоду його били дрижаки. А ще хотілося пити. Колись давно він читав, що якщо покласти щось до рота, то це допоможе притупити спрагу. Тож спробував відірвати від рукава сорочки ґудзик, однак сил на це не вистачило. Зрештою перекусив нитку зубами. Перекочував шматочок пластику язиком, але той лише дряпав сухе піднебіння — пити хотілося так само нестерпно. Біля дверей нагорі почулися кроки. Задзвеніли ключі. Двері відчинилися й по очах різонуло яскравим світлом.
— Ну, шо, очухався?
Славко хотів попросити води та з горла вирвався лише хрип. Наглядач копнув його ногою. Удар прийшовся в печінку, через що рот миттєво наповнився гіркою жовчю.
— Вставай, давай.
Славко сплюнув жовч і спробував піднятися. Звівся на коліна та знову повалився на бетон. Наглядач брудно вилаявся, та щось гукнув незрозумілою гортанною мовою нагору. Славко побачив, як у світлому прямокутнику дверей з’явилася темна постять. Наступне, що пам'ятає, як хтось ллє йому воду на обличчя, а він жадібно намагається ловити її ротом. Його щось питають, та він не слухає питання, лише раз по раз повторює:
— В'ячеслав Звіробій. П'ятдесят четверта. Окрема. Механізована Бригада.
Раз по раз його б'ють по нирках, по печінці, в обличчя. Зрештою він випльовує кілька зубів і ледь чутно промовляє:
— През шаблю маєм право.
Звучить шепеляво, не так героїчно як йому хотілося б, але із цим він уже нічого вдіяти не може.
— Шо ти сказал?! — надривається найменший і найзліший із його катів — лисий із коротенькою рудою борідкою та очима психопата. — Шабля?! Я пакажу шаблю!
Він кудись зникає і за хвилину повертається з сокирою в руці. Зі Славка зривають сорочку. Штовхають його на підлогу й він відчуває побитою спиною кожну жорстку піщинку.
Рудобородий стає над ним і підносить сокиру.
«Тільки б з одного удару вбив», — думає Славко.
— Я тєбє пакажу шаблю!
Сокира опускається і з одного удару перерубує плечову кістку правої руки біля самого плеча. Славко провалюється в пекло. Другого удару, що перерубує м'язи він не відчуває. Вогонь огортає його, біжить по його жилах, випалює його до останку. Не лишається нічого крім вогню.
Славко опритомнів коли, коли машина підстрибнула на вибоїні.
— Потерпи ще трохи, братику, — промовив жіночий голос десь поруч. — Не помирай. Ще трохи потерпи. Ти вже у своїх.
Очі закрилися й на вустах чоловіка заграла усмішка. Поруч із ним янгол, а отже він прямує на небеса.
Хірург працював зі Славком понад сім годин. Коли з культі зняли почорнілі смердючі пов'язки, щоби оглянути рану, побачили, що вже почався некроз й залишки руки довелося ампутувати повністю. Крім того з'ясувалося, що в нього через екстремальний стрес розвинувся діабет. А коли Славко опритомнів, виявилося, що він майже нічого не бачить. Те, що він посивів у двадцять років, Славко вважав своєю найменшою проблемою.
Щойно відійшовши від наркозу, він попросив у медсестри телефон — подзвонити мамі. Однак та, телефон не дала, а натомість покликала лікаря. Лікар спочатку вколов Славкові заспокійливе, й лише потім повідомив, що матір померла. Бойовики відправили їй його відрубану руку з татуюванням тризуба на передпліччі. Серце матері не витримало. Цього лікар, звісно не сказав, хлопець дізнався це пізніше
Майже щоразу, коли Славко прокидався, чи радше, приходив до тями після всього того, що йому кололи, біля нього був хтось із волонтерів. Ним опікувалися ніби малою дитиною, щодня приходив психолог і розказував, що життя не скінчено. Ендокринолог учив контролювати рівень цукру крові, правильно підбирати дози інсуліну, вести щоденник харчування.
Загалом його протримали в госпіталі майже пів року.
— Кажуть, тебе сьогодні виписують, — Марина, головна медсестра зміни, присіла на край ліжка. — І скажу, чесно, я рада, що це відбудеться на моїй зміні.
Вона чуйно поплескала Славка по плечі.
— Так. — Він відклав книжку та постукав пальцем по скроні. — Тут все в порядку. Діабету наче навчився давати раду. Вдягатися й усе роботи однією рукою — теж.
— Маю для тебе подарунок, — Марина дістала з кишені, й простягнула парубкові згорнутий утроє аркуш.
Він розгорнув його і пробігся очима по тексту.
— Що це? Я не розумію.
— Я записала тебе на експериментальне протезування.
— Експериментальне?
— Так. Український стартап розробляє біонічні кінцівки. Кажуть, ніби протез кріпиться навіть… — Дівчина зам’ялася й почала заплітати й розплітати пальці.
— Коли нічого не лишилося. — Славко мимоволі подивився на праве плече де не було навіть культі.
— Так, там все так надягається, — Марина заходилася показувати на собі. — І ти керуєш рукою, тобто протезом, за допомогою м’язів грудей.
— Дякую.
— Звісно, все ще не досконало, але в ролику вони показували, що можна втримати чашку і я подумала…
— Дякую, Марино. — Славко відклав аркуш на тумбочку біля ліжка й посміхнувся до дівчини. — Я ціную твою турботу.
— І їм треба хтось, щоб усе вдосконалити… І це безкоштовно… Тож я…
Вона сплела пальці й поклала руки собі на стегно. Хлопець накрив їх своєю.
— Я тобі дуже вдячний. Дійсно.
На мить Марина завмерла, потім обійняла Славка, шмигнула носом і вискочила з палати.
— Синку, та вона тече від тебе, — підморгнув із сусідньої койки чоловік років п’ятдесяти.
— Жаліє вона мене, дядя Коля.
— Одне іншому не заважає. Думаєш чого радіє, що на її зміні виписуєшся? Телефон спитає і в гості наб’ється.
— Скажете таке.
— Ну, ти ж тутешній? Ірпінський? От побачиш.
Сталося саме так, як і казав дядя Коля. Коли Славко підійшов до Марини за випискою та віддала документи, а потім, густо почервонівши, сказала:
— Слава, я би хотіла якось провідати тебе, переконатися, що все гаразд. Можна?
— Так, звичайно. — Аби ще більше не бентежити дівчину він простягнув їй телефон. — Запиши свій номер, будь ласка.
— Я завтра після зміни подзвоню.
Марина швидко набрала номер, дала собі гудок і повернула телефон Славкові.
— Домовилися.
Коли Славко вже перевдягнувся, й навіть накинув бушлат, коли підійшов попрощатися дядя Коля.
— То, як? Я був правий?
Славко посміхнувся й кивнув.
— Знаю жизнь трохи, — підморгнув чоловік. Простягнув ліву руку, але перш ніж хлопець устиг її потиснути прийняв і обійняв його.
— Видужуйте, дядь Коля.
— І ти не хворій. Застібнися, бо ще застудишся. Не хватало.
Славко застібнув блискавку на бушлаті, і ще раз кивнувши дяді Колі, пішов. Вже на вулиці він спробував пригадати, як упорався із застібкою однією рукою і не зміг. Недовірливо покосився на пустий рукав. Той, як і годиться був заправлений у кишеню. Відігнавши думки Славко підхопив сумку з нехитрим скарбом і попрямував до таксі, що вже чекало.
Вдома було холодно й пусто. Славко пригадав настанови психолога — крок за кроком. Він знав, що біль від смерті матері, який вже був ослаб, знову защемить у серці, щойно хлопець ступить у квартиру. Так воно й сталося. І він був готовий. Крок за кроком: запустити котел на опалення, повитирати пил, викинути засохлі квіти. Один із вазонів вислизнув із руки, упав й покотився розсипаючи землю по підлозі. Він нахилився, щоби підняти його, та відчув, що вже не зможе підвестись, тому опустився на коліна біля вазону в розсипану суху землю. Потім ліг, обійняв його і заплакав. Він плакав наврид, не так як у лікарні на прийомі в психолога. З очей котилися сльози, зноса — шмарклі, та він не зважав на них і не давав собі роботи витирати їх. Він тримав у обіймах вазон, ніби намагався запхнути його собі в груди, стати із ним одним цілим і, в такий спосіб, повернути собі минуле життя. Життя, де була жива мама, де в нього була рука, й не було діабету. Зрештою ридання, перейшли в схлипування, а за якийсь час і схлипування стихли. Хлопець заснув.
Прокинувся Славко з відчуттям страшним голодом. Він вже знав, що це означає. Нашвидку умившись, притулив телефон до сенсора глюкози на животі. Перевірив показники — так і є, цукор — чотири. Ще трохи, і його накриє гіпоглікемія. Зупинивши інсулінову помпу, хлопець зазирнув у холодильник в пошуках варення. Перевірив шафки на кухні в надії на печиво. Нічого не знайшовши зазбирався в магазин. Вийшов так і змігши застібнути бушлат. В магазині купив лише банку коли. Тремтячою рукою відкрив її відразу після того як розплатився на касі й випив під здивованими поглядами покупців та охоронця. Мабуть вони вирішили, що його сушить із перепою, та Славкові було все одно. Якщо вчасно не зупинити гіпоглікемію, то печінка викине власні запаси вуглеводів, рівень цукру в крові підскочить і знизити його потім буде важко протягом кількох днів. Чи то від цукру, чи то від кофеїну в напої Славкові стало краще. Тож він повернувся й скупився усім необхідним на вечерю та сніданок.
Прямуючи додому з пакетом із покупками хлопець вирішив дати невеличкий гак та пройтися парком, що з'явився на місці пустиря за ті кілька років, що він воював, сидів у полоні та лежав у лікарні. Освітленими були тільки кілька центральних алей, шлях же Славка пролягав звивистою темною стежкою.
— Слиш, закурить є?
Із темноти виринула висока худорлява постать. З нею ще одна, трохи менша.
Хлопець спинився. Він пам'ятав таких «тіпочків» і за ті кілька років, що не був удома їхній репертуар аж нітрохи не змінився.
— Не курю.
— А шо дєрзко? Васьок, а ну присвіти.
Ще в старшій школі Славко не раз бився тут із усілякою гопотою. Чомусь вважав, що це лишилося в минулому. Очевидно помилявся. Блимнула, осліпивши, запальничка.
— А ти шо, солдат? З востока? Тіпа кіборг.
— Безрукий кіборг, — засміявся менший гопник і підняв запальничку майже до самого його обличчя.
Вогонь освітив і власника запальнички. З рудою неохайною бородою, зламаним носом і очима без жодного проблиску думки. Славко радше відчув, ніж побачив як замахнувся високий. Він відступив крок назад і кулак просвистів у нього перед обличчям, хльоснувши рукавом по носу. Малий стрибнув уперед і Славко звалив його ударом у скроню. Йому здалося, що в зап’ясті хруснула кістка. Нападник повалився на землю без жодного звуку. Славко вдарив ногою, туди, де мав бути пах високого — у бійці в темному парку не до правил. Відчув, як нога врізалася у щось м’яке. Нападник скрикнув і впав навколішки.
Славко метнувся на одну з алей і побіг до виходу з парку. Вже вискочивши на освітлену вулицю він озирнувся. За ним ніхто не гнався. Він поглянув на руку. В ній усе ще були затиснені ручки пакету, хоча хлопець не пам'ятав коли його підхопив. Славко поставив пакет на землю й кілька разів стис і розтис кулак. Жодного болю чи дискомфорту він не відчув. А тоді пригадав коротку бійку — бив він правою. Запаморочилося в голові. Хлопець подивився на правий рукав. Він усе ще був заправлений у кишеню. Навалилася слабкість. Така, як при гіпоглікемії. Підхопивши пакет, Славко поспішив додому.
Наступного дня, як і пророкував дядя Коля, подзвонила Марина. Сказала, що давно мріяла нагодувати Славка своїм борщем і спитала адресу. Хлопець поглянув, на не зібрану від учора землю з вазона й спробував умовити дівчину почекати наступного дня. Марно. Вона все одно напросилася в гості й принесла величезну каструлю борщу. Незважаючи на дієту хлопець вмолов дві миски перш ніж зміг відірватися.
— Як я можу тобі віддячити за цю смакоту, — спитав він.
— Зроби ще чаю, — Марина простягнула чашку.
Вкинувши в чашки по пакетику Славко потягнувся за чайником і випадково зіштовхнув одну зі столу. Перш ніж вона впала на підлогу підхопив іншою рукою. А потім згадав, що не має правої руки.
Він переводив погляд зі свого пустого рукава, на чашку в руці Марини.
— Я не знаю, як це зробила, — наморщила лоба дівчина.
— Мені здалося, що це зробив я.
Марина поставила чашку на стіл.
— Як тоді із бушлатом?
— З яким бушлатом? — не зрозумів хлопець.
— Коли ти збирався додому й одягав бушлат, дядя Коля притримав тобі блискавку. Я похвалила його за це, а він сказав, що нічого такого не робив.
Славко наморщив лоба, пригадавши події учорашнього вечора в парку. Він б'є кулаком правої руки в щелепу нападника. Відчуває, хрускіт кісток у зап’ястку. Нападник падає і скрикує інший хуліган. Скрикує до того, як Славко, зацідив йому в пах.
Хлопець обвів поглядом кухню, замружив очі узяв зі столу яблуко. Навмисно узяв правою рукою.
— Ой! — почув тихий скрик Марії.
Розплющив очі. Вона тримала в руці яблуко й розгублено дивилася на нього, як за хвилину до того на чашку.
— Здається це зробив, — промовив він і відчув як підлога захиталася під ногами.
— Обережно! — Марина обхопила хлопця руками. — Тільки не падай.
Вона всадовила його на стілець.
— Цукор, — Славко простягнув руку до телефона. Рука помітно дрижала.
Розблокувавши об його палець апарат, дівчина приклала телефон до сенсора.
— Два і п'ять! Скільки ти вколов?
— Кола, — хлопець кивнув на холодильник.
Та Марина метнулася до своє сумки й за кілька секунд повернулася зі шприцем й увігнала голку Славкові в стегно. Вже за хвилину він відчув полегшення. В голові прояснилося.
— Глюкагон? — спитав він.
— Скільки ти вколов? — повторила дівчина.
Хлопець дістав помпу й перевірив останню дозу.
— Пів одиниці.
Не повіривши йому дівчина сама поглянула на екран, а тоді покачала головою.
— Ніколи такого не бачила.
— У мене є теорія.
— Розкажеш після того як поїси.
Славкові язик чесався поділитися здогадами відразу, та Марина й слухати нічого не хотіла доки не переконалася, що він з'їв необхідну порцію їжі, та вколов на неї інсулін.
Поскладавши посуд у мийку вона нарешті сказала дозволила йому говорити.
— Гадаю, що я можу керувати рухами інших людей, — сказав Славко. — І це дуже понижує цукор.
Він розповів їй про бійку з хуліганами в парку. Розказав, як до цього випив колу і прийшовши додому переміряв цукор. Той був трохи нижче норми.
Марина лише недовірливо покачувала головою:
— Ти бився, біг, от він і впав.
Славко дістав із холодильника банку коли.
— Гадаю, що можу випити її, розчесатися твоєю рукою і цукор буде в межах норми.
Дівчина забрала в нього напій.
— Не на моїй зміні. Від другої гіпо поспіль глюкагон може і не допомогти.
Хлопець був змушений погодитися.
— Завтра?
— Маю кращу думку.
Вислухавши Марину, Славко пристав на її ідею. Два дні він старанно слідкував за цукром і підсилено харчувався. Коли дівчина прийшла до нього після наступної зміни в лікарні, він із гордістю показав їй на телефоні графік глюкози. Майже весь він був у межах норми.
Марина дістала із сумки пакет із фізрозчином, пляшку з глюкозою та моток трубок крапельниці.
— Експеримент має бути контрольований.
Замість стійки для крапельниці вони повісили пакет із фізрозчином на спинку стільця. Славко ліг поряд на підлогу й поклав біля себе шприц із глюкагоном і телефон. Свій Марина встановила на невеличку триногу та увімкнула запис відео.
— Рівень цукру, дев'ять і шість. Вводжу, десять кубиків глюкози.
Почекавши кілька хвилин Славко переміряв цукор:
— Дванадцять і п'ять. Гадаю, ще можна додати.
— Спробуй поворушити моїми пальцями, — Марина поклала праву руку на підлогу.
Славко заплющив очі.
— Не можу.
— Додам ще п'ять кубиків.
За кілька хвилин хлопець знову переміряв цукор:
— П’ятнадцять і три.
Дівчина заправила прядку волосся за вухо.
— Це ти зробив? — вона подивилася на власну руку.
Славко кивнув. Рука дівчини стислася в кулак. Хлопець притулив телефон до сенсора:
— Шість і один. Гадаю, експеримент вдався.
Марина наполягла на продовженні. Вони провели його ще тричі. Славко пробував рухати її лівою рукою — безрезультатно, пробував по черзі загинати пальці на правій — посередньо, сплітати пальці зі своєю лівою рукою — найкращий результат.
— Коли я роблю це із заплющеними очима — це ніби я керую власною рукою, — розказував він на камеру вже після того, як Марина дістала з його руки крапельницю та заклеїла місце уколу пластиром. — Я не уявляю, що керую нею. Я просто відчуваю її, ніби вона моя власна. І це заганяє цукор просто нижче плінтусу.
— Мозок споживає глюкозу напряму з крові, — сказала дівчина. — Йому не потрібен інсулін.
— То виходить, якщо я буду багато думати, то теж понижу цукор?
— Не суттєво. Але після деяких екзаменів я з'їдала половину київського торту — так хотілося солодкого.
— Треба буде наступного разу перевірити на якій відстані, я можу керувати твоєю рукою.
— І провести тест на чутливість.
Права рука дівчини піднялася й лягла їй на груди.
— Чутлива.
— Ох… — Марина нахилися над Славком і поцілувала його довгим протяжним поцілунком. — Я так давно цього чекала.
— Нам треба щось поїсти, — сказала дівчина коли вийшла з душу. — Декому з нас не вкачували глюкозу внутрішньовенно.
— Та, я, власне думав, ти знову щось принесеш, — Славко скорчив гримасу.
— Пельмені? — дівчина кивнула на холодильник.
— Учора доїв останні.
— Доведеться сходити в магазин. Я збігаю швиденько.
— Давай сходимо разом, — запропонував Славко. — Там вже стемніло. Не хочу, щоби ти повз той парк ішла сама.
Біля супермаркету Марина випустила Славкову руку зі своєї.
— Сходи купи все сам, а я на хвилинку заскочу в аптеку.
Вона цьомкнула його в щоку й поспішила до дверей під миготливим зеленим хрестом.
Славко закинув у візок пачку пельменів, сітку мандаринів і шоколадку. На касі, виваливши все на стрічку додав ще пачку презервативів. Проігнорував дивний погляд касирши, що кілька разів стрельнула очима, то на його пустий рукав, то на презервативи.
Загалом минуло менше п'яти хвилин коли він знову стояв біля входу в магазин Марини ніде не було видно. Славко почекав трохи пройшовся до аптеки.
— Сюди заходила дівчина? — спитав він жіночку за прилавком. — Руда, гарна, невисока.
Аптекарка зміряла його напруженим поглядом.
— А тобі що?
— Домовилися зустрітися надворі, мабуть розминулися.
— Вийшла десять хвилин тому, — вона затримала погляд на пустому рукаві заправленому в кишеню й додала, коли хлопець уже розвернувся до виходу. — Постинор купила.
Що таке «постинор» Славко не знав. Він підійшов до входу в супермаркет. Поставив пакет на вкриту памороззю землю й дістав телефон. Чиїсь руки закрили йому очі. Хлопець розвернувся. Перед ним стояла Марина.
— Ти мене налякала.
— Я пішла шукати тебе всередині, — вона винувато посміхнулася. — Мабуть розминулися.
Славко обійняв дівчину.
— Більше так не лякай.
— Та що зі мною може статися? — Вона підхопила пакет. — Ходімо краще додому, а то стоїмо тут у всіх на виду…
Як Славко не наполягав, а покупки вона йому не віддала:
— Я буду тримати пакет, а ти будеш тримати мене.
Так вони й ішли повз парк — сплівши пальці й перекидаючись жартами.
— Чуєш, Вася? — почув Славко з-за спини. — А ми тебе запомнили.
Він зробив ще кілька кроків перш ніж зрозумів, що говорили до нього. Озирнувся й побачив двох парубків. Одного високого, з рукою в гіпсі на перев'язі, й низького з рудою бородою та зламаним носом.
Марина стисла Славкові пальці, та він випростав руку й ступив крок уперед.
— Вам мало було минулого разу?
Він подивився на праву руку нижчого.
— А ми цього разу з друзями.
В них з-за спин виринули ще двоє. Славко примружив очі… Й нічого, руки не було, як не було. І не міряючи цукор він міг зараз сказати, що той був не більше десятки.
— То шо кіборг безрукий, довоєвался?
Майже відразу хлопця збили з ніг й почали гамселити по чому попало. З кліпси на поясі хлопця вивалилася глухо вдарившись об мерзлу землю інсулінова помпа. Хтось, мабуть підняв її, бо Славго відчув ривок коли канюля вийшла з-під шкіри. Зіщулившись, прикривши голову рукою він чув як кричала Марина. Кілька разів його таки копнули в голову й, можливо, він утратив на кілька секунд свідомість, бо раптом виявилося, що його не б'ють, а засовують у якийсь фургон. Той виявився вантажним, без сидінь, упавши Славко знову вдарився головою, цього разу він втратив свідомість на довше, бо коли опритомнів, то виявив біля себе зв’язану та заревану Марину.
Машина гойдалася й підстрибувала. Марина схлипувала. Спробувавши підвестися, Славко виявив, що ліва рука заведена за спину й прив'язана до тулуба, ноги також чимось скручені.
— Лєжи спокойно, мразь, — чийсь важкий черевик врізав йому по нирках.
Голос видався на диво знайомим. Славко заплющив очі й спробував відчути «свою» праву руку. Нічого. За хвилину машина спинилася, й чоловік за його спиною устав і відсунув убік дверцята. Виволік Славка за ноги назовні.
— Шо, очухавася? — спитав чоловік, й Славко згадав його голос.
Він лежав серед піщаного кар'єру. Навколо кар'єру височіли сосни. З машини вийшли ще кілька чоловіків. Так само як і його хвилину тому, потягли за ноги Марину. Вона закричала й запручалася.
— Можеш кричати, ніхто не почує. І я люблю коли кричать.
Чоловік підійшов до хлопця й схопивши за волосся задер йому голову:
— Помниш мене? Ми з тобою тоді не закончили. Зараз закончимо. І з нею також. — Він кивнув собі за спину.
Решта бандитів зареготали.
— Я коли услишав, шо однорукий побив пацінів, зразу чогось на тебе подумав. І, бач, угадав.
Він замовк чекаючи якоїсь відповіді від Славка. Той мовчав.
— Як ти казав? Шось про шаблю. — дістав звідкись складний ніж і відкрив його. — Шаблі нема, але дивись що можу зробити з цим.
Він нахилився до Марини й повільно провів лезом по її щоці. Дівчина закричала, бризнула кров. Славко теж скрикнув і спробував випростати руку.
— Давай уже трахнемо її, — сказав бандит із биткою в руці. — Я мерзнути починаю.
— А ти будеш дивитися, — рудобородий нахилився до Славка й зареготав йому в обличчя.
— Я, мєжду прочім, тоже атошнік, — вів далі чоловік із ножем. — Даже корочку маю. Ну, то й шо, шо з іншого боку воював…
Марина припинила схлипувати й щось сказала.
— Сучка вже просить, — сказав Битка. — Давай уже.
Він схопив Марину за волосся й підняв поставивши на ноги.
— Адреналін, — сказала вона чітко й голосно.
Чоловік вдарив її в рота ручкою битки. Почувся хрускіт зламаних зубів. Дівчина закричала. Бандити засміялися.
Славко заплющив очі. Адреналін побіг по його жилах. «Бий або біжи» — один із найдревніших інстинктів. Організму, що опинився в критичній ситуації потрібні всі наявні ресурси. Адреналін один із тих гормонів, що регулює доступ до них. Він наказавши печінці викинути в кров максимально можливу глюкози. Та в крові вже давно не було інсуліну, який би розклав її на речовини придатні для споживання м'язами. Єдиний орган, який міг споживати глюкозу з крові був мозок.
Славко відчув як пальці правої руки стискають ручку битки. Пальці його другої правої руки стискали ніж. На його третій правій руці був одягнений важкий кастет. На четвертій правій руці був гіпс, та це нічого.
Дерево проломило кості черепа й мозок вперемішку з кров'ю бризнули навибіч. Під вагою кастета зламалася нижня щелепа зламалася від першого ж удару, та він піднімався й опускався, знову і знову доки не розтрощив її вдрузки. Укрита гіпсом рука обхопила горло й тисла доки не роздушила спочатку трахею, потім гортань, а потім і хребці. Ніж, кілька разів марно тицьнувся в гіпс, а потім ударив в око; здійнявся ще раз — з насадженим на лезо оком, й ударив у інше, цього разу діставши до мозку.
Славко розплющив очі. Його лице було мокре від крові. Від чужої крові. Хлопець звівся на коліна.
— Марино, — обережно покликав він.
Прислухався. Схлипування долинали з-під машини.
— Знайди ніж, — хлопець відчув, як язик почав заплітатися, це означало, що рівень цукру впав дуже низько.
— В лікарню, — сказав він і втратив свідомість.
Над Славком знайома брудно-біла стеля лікарні.
— Що з Мариною, — спитав він і спробував поворухнутись. Рука виявилась прикута до края ліжка кайданками.
— Не за дівчину, молодий чоловіче, треба хвилюватись, долинув до нього голос. Кажуть брали участь у якихось бандитських розбірках. Вбили кількох людей…
— Можна мені коли?
