Опудало

Сонце поволі котилося з-за обрію. Вова, їдучи на роботу, нещадно гнав свою нову машину через рясно вкриту ямами дорогу. Його ферма уже сьомий рік приносила непоганий прибуток, тож він не так давно придбав ділянку і в сусідньому селі, організувавши там новий філіал. Аби заглушити шум машини від родео по дорожнім кратерам, Вова у бардачку знайшов флешку, увіткнув її у програвач та збільшив гучність до максимуму. Здавалося немов кожен колосок на полях навколо дороги, здригався не від під подихи вечірнього вітру, а під ритм Рамштейну, що лунав із відчиненого вікна. Вовине рідне село було тупиковим - дорогою зустрічні машини практично не зустрічалися, а отже проминаючи ці вісім кілометрів, Вова задумувався про своє. Він думав про роботу, про підрядника, який сьогодні має встановити огорожу на фермі, про екстенсивний розвиток свого бізнесу.

Вовина робота стала для нього всім, метою його життя. Він знав що йому заздрять працівники і навіть деякі конкуренти. Чув як люди шепочуться за спиною. А Вова - заздрив їм. Він не мав ні сім’ї ні друзів. Зі своїм найкращим товаришем перестав спілкуватися після школи, коли той поїхав у місто навчатися. З тих пір Вова почувався самотнім. А фанатична відданість роботі - то насправді була лише відчайдушна спроба забути про це, відчути себе більш успішним і потрібним.

Дорога повернула ліворуч. Тепер червонувате сонце уже здійнялося із-за горизонту, намагаючись засліпити Вову, який тепер їхав на схід. Поля навколо були засіяні яскраво-жовтим рапсом та золотистою пшеницею та стелилися на довгі кілометри вдалину, немов химерні безкраї моря. Лиш десь удалині, на горизонті проїжджав комбайн.

Машина заїхала в село, оминула дорожній знак і подекуди виднілися невеличкі хатки. Величезні поля перетікали у менші клаптики приватних городів. Дорога знову повернула. За рогом обабіч дороги виднівся город, ясно всіяний соняшниками. Прямісінько посеред нього хтось стояв. Сонце яскраво підсвічувало фігуру ззаду. Через поїдений міллю капелюх, що був криво натягнутий на незнайомця, здавалося що він дивиться палаючими червоними очима прямо на Вову. Вова щодня їздив цією дорогою і ніколи не бачив тут опудала. Він здригнувся, ледь не в’їхавши у паркан. Це моторошне видовище пробудило в ньому спогади. Ті спогади, яких він намагався позбутися роками.

Накупивши вдосталь сувенірів і одягнувши каски, група обережно спускалася в шахту. Дехто принюхувався до духмяного аромату, хтось зацікавлено роздивлявся вкриті половинчатими зернами стіни, десь серед групи вередувало втомлене дитя. Це була незвичайна шахта: саме тут, за легендою, добувають знамениту львівську каву. Перед входом у Копальню, Оля розповіла легенду групі і тепер проводила екскурсантів донизу. Це була її остання група на сьогодні. Екскурсія добігала кінця і думками Оля вже була вдома - у Сихові.

Група пройшла через вузенькі коридори, освітлені яскравими жовто-червоними лампами, опинившись у невеличкому залі та збившись у купку перед екскурсоводом.

- Ми знаходимося у самому серці Копальні - це забій. Зараз кожен із вас зараз може відчути себе у ролі видобувача кави. За моєю спиною лежать відбійні молотки - будьте обережними, вони важкі. Можете брати і фотографуватися із ними. А ось у цій вагонетці лежить найсвіжіша кава у Львові. Можете взяти жменьку на пам’ять. Зараз пофоткаємось і переходимо до залу, де ви зможете її скуштувати.

Двічі екскурсантів припрошувати не треба було. Вони подіставали телефони і забій наповнили яскраві спалахи, немов блискавки під час грози.

- Пані Ольго, - звернулася жінка із вередливою дитиною на руках. - Можете нас будь ласочка сфотографувати?

На превелике щастя Олі та всіх оточуючих, дитина, яка кричала половину екскурсії, нарешті якимось дивом втамувалась і зацікавлено розглядала залу і людей навколо.

- Так, звичайно, де вас сфоткати?

Жінка поставила дитину на підлогу, відшукала у шопері телефон і простягнула його Олі. Жінка стала біля вагонетки і усміхнулася, злегка награною усмішкою. Її дитя виявилося напрочуд активним і уже намагалося пролізти через паркан до пам’ятника видобувачу кави.

- Аня, туди не можна, йди сюди. - Гримнула на дівчинку жінка.

- Мам, а дядя справжній? Чого він там стоїть? - не вгавало маля.

- Ні, не справжній. Йди до мене, тьотя нам фото зробить.

- А можна іще ось так будь ласка? - показала жінка Олі жестом, щоб та повернула телефон боком.

Дитина прибігла до мами.

- Там опудало, мама - розповідала невгамовна донька.

- Це називається пам’ятник, опудало то на городі. Дивись у камеру.

Здється, ніхто не помітив як Оля здригнулася від згадки того слова. У великому місті вона не звикла його чути і на якусь мить провалилася у спогади. Фотографія розмилася.

Швидко крокуючи Варшавою, Влад думав. Думав як би не спізнитися на зустріч із компанією справжніх друзів. Був вечір п’ятниці і він дуже спішив, біжучи з роботи. Сьогодні через конференцію він затримався на роботі і шпетив себе за спізнення там де на нього чекають. Він був дуже втомлений і надзвичайно голодний. Але в той же час немов світився щастям на всю вулицю. Він був радий тому що має друзів. І не просто друзів, а справжніх друзів. Товаришуючи із цією компанією не перший рік, Влад розумів що зміг би на них покластися у разі потреби. Тому й не хотів змушувати усю компанію чекати на нього одного. В месенджері прийшло сповіщення що всі уже на місці, він відкрив додаток з картами, аби побудувати найшвидший маршрут до торгового центру.

- Маршрут прокладено - вулицею польського міста пролунала, сказана механічним голосом зате українською мовою.

- Цими чигирями мені ще не доводилося ходити - сказав чоловік сам до себе.

Він повернув ліворуч, як йому і сказав навігатор. На вузькій вуличці людей не було. На одній із будівель прямо Влад побачив графіті. Там було намальоване опудало. Досить недбало та непрофесійно. Неначе якийсь дитячий малюнок. Але з якихось причин це зображення змустило Влада здригнутися. Він на якусь мить зупинився, немов вкопаний і поринув у спогади. І були вони не дуже приємними...

- Синку, любий, прокидайся - 13-річний Влад лежав на ліжку і дуже не хотів просинатися. Так хотілося заснути назад - у безтурботний сон, подалі від буденності. Але реальність була нещадною і черговий ранок не передвіщав нічого хорошого. Знову треба було йти в школу.

- Іще п’ять хвилиночок, мам - відповів Влад, поволі провалюючись назад у сон.

- Давай, давай, не барися, мені вже треба бігти! - підганяв мамин голос, знову повертаючи хлопця в яв. - Сніданок на столі, як прийдеш - поїж суп, він у холодильнику.

- Угу - мугикнув у відповідь Влад.

- І не забудь після обіду прибрати у свиней. Цьом, я побігла.

Замок клацнув у дверях. Хлопець поволі підвівся і почав шукати на підлозі капці. Болт, - їхній собака, завше любив, граючись, позакидати їх по всіх закутках кімнати.

Швидкоруч закинувши старі підручники у рюкзак, він пішов у ванну. Поступово солодкий туман сонливості розвіювався, розум наповнювався сірими думками про реальність, про школу і будні.

Школу Влад ненавидів, як і все що пов’язане із нею. А особливо - однокласників. Єдиним виключенням була Оля - його подруга, з якою Влад товаришував з першого класу. У дітей було чимало спільного: вони обоє жили на околиці села і не мали друзів, обоє були мрійливі. Оля чудово вміла вигадувати історії. А Влад умів доповнювати їх чудовими деталями. Одного разу Оля принесла до школи своїх ляльок і показала хлопцю. Він виявив непідробний інтерес до цих іграшок. Щоправда окрім Олі його захоплення ляльками ніхто не оцінив, тож на перервах їм доводилося ховатися у найвіддаленіших куточках шкільних коридорів, подалі від засудливих поглядів учителів, та гострих наклепів однокласників, що всі як один, при кожній зустрічі нагадували Владу про те що хлопцю негоже гратися ляльками.

Якщо з несхваленням учителів до його захоплення іще можна було миритися, то дехто з однокласників не пропускав жодної нагоди посміятися над Владом, його дружбою з дівчинкою, його інтересом до дівчачих іграшок, і зайвий раз нагадати йому, наскільки він “неправильний”. І не завжди тільки на словах. Особливих успіхів у цій справі досягав Вова. Завдяки йому Влада у класі називали “дівчиськом”. Це було далеко не найгірше із тих прізвиськ, які йому давав Вова, але чомусь воно закріпилося найміцніше. В якийсь час Влад і сам почав думати що із ним щось не так і він заслуговує бути вигнанцем. Його розуміла тільки Оля. Хоча і у неї самої був не найкращий авторитет серед однолітків через дружбу з Владом.

Із часом, звичайно, Влад виріс і уже більше його ляльки не цікавили. Але і прізвисько і напружені стосунки з однокласниками збереглися. А Вова зі своїм другом - Ігорем, невпинно продовжували знаходити причини із нього познущатися.

Дорога до школи була чималою. Треба було або пройти кілька кілометрів майже через усе звивисте село, або зрізати через поля. Як казали у селі: “городами”. Влад зазвичай ходив коротшим шляхом, окрім дощових днів коли грунтовку що пролягала через поля заливало, озерце на узбіччі виходило з берегів і пройти було практично неможливо. Одного разу Льоша і Діма - однокласники Влада, десь надибали гумовий човен і перевозили через затоплену дорогу перехожих за гроші. Вчителька літератури після цього випадку жартома називала їх Харон та Акен - на честь міфічних персонажів.

Влад любив цей шлях. Не тільки тому що він завше запізнювався в школу, а й через тишу й умиротворення. Тут була мінімальна ймовірність зустріти однокласників, вчителів чи групу бабусь, які постійно його обговорювали. Влад не знав чи чи ота колаборація бабусь, які весь день сидять на лавці між магазином і клубом обговорюють кожного хто проходить повз них, чи тільки його. Але йому остогидло ледь не щодня чути за спиною безсоромні розмови на кшталт:

- А чий ото пішов, з брудним ранцем?

- Та цей-во, Оксанкин син, шо там на краю за церквою.

- Це там де батька нема?

- Да. То бідна дитина, канєшно.

А іще ідучи “городами”, можна було зірвати пару груш. То наче була дичка що стояла поза парканом, але після того випадку довелося тікати від чоловіка його вчительки - Віри Борисівни, який “запалив” як Влад тирить груші, він тепер робив цю справу, обережно озираючись по сторонах. Здається, після цього випадку, у хлопця чомусь помітно знизилися оцінки з математики. Неподалік від школи стояв занедбаний будиночок. Зараз по ньому не скажеш, але ходять чутки наче це була багата панська садиба. Але зараз там на перервах, серед голих стін, старшокласники пили пиво. За нею лежали якісь городи. Німим привидом над ними височіло чималеньке опудало. Свою функцію воно виконувало сумнівно, бо на ньому любили посидіти ворони. Але от Влада ця висока постать у чорному вицвілому плащі завжди трошки жахала. Опудало здавалося чимось напівживим. Неначе привид з минулої епохи спостерігав за своїм зруйнованим маєтком та за людьми що ходили повз. Складалося враження ніби воно бачить усе навколо, і щось думає. А думки його не світлі - вони жорстокі і лихі.

Хлопцю не раз уявлялося як воно зривається із полону свого стовпа і злітає над селом... Влад знав що це лише його фантазії, але про всяк випадок намагався не повертатися до опудала спиною, а в темну пору пробігав повз нього якнайшвидше.

Якось це помітив Вова і з тих пір періодично розказував у класі історії що це опудало - насправді Фреді Крюгер і він переслідує Влада. Це взагалі не допомагало побороти страх, а тільки навпаки. А Вова та Ігор отримували іще один козир для залякувань хлопця.

А ось і вони… - подумав Влад, побачивши на порозі школи групку своїх однокласників, які жваво щось обговорювали. Льоша, Діма, Ігор і Лєна стояли біля входу. Вови серед них не було, проте коли Влад наблизився, усі замовкли, косо поглянувши на нього. Купку однокласників огорнула якась невидима хмарка недоброзичливості, незручного мовчання. Із хлопцем ніхто не привітався, він теж мовчки пройшов повз однокласників, ніби не помічаючи їх.

Гучно гримнули важкі дерев’яні двері на пружині. Заходячи у шкільний вестибюль, Влад почув що з ґанку долинув злегка хрипкуватий голос Ігора. Що саме сказано цим голосом, розібрати було важко. Проте оскільки потім почувся регіт інших однокласників, Влад зрозумів що це був якийсь коментар Ігоря щодо нього. Враз він відчув злість. Злість на Вову, який йому не давав спокою. І на Ігоря, який задля власного авторитету мавпував Вову, намагаючись бути таким як він. На інших однокласників, які постійно сміються над цими жартами, на себе що він ніяк не може вплинути на ситуацію. І взагалі на весь всесвіт за те що все відбувається саме так. Йому остогидла реальність і безвихідь із неї. Хлопець відчував що нічого не зміниться ні сьогодні, ні завтра… Здавалось що все це не зміниться ніколи. Влад почувався наче чайник що ось-ось закипить. Хотілося крикнути якийсь найстрашніший мат, який він тільки знає і так щоб луна облетіла усі шкільні коридори. Він стримувався з останніх сил. Будь-яка дрібниця могла стати останньою краплею. Влад зайшов у клас. Мав починатися урок природознавства.

Цей предмет для Влада здавався нескладним і навіть іноді цікавим. Але сьогодні урок не задався... Ледь відкривши сторінку, підручника, яку міцно стискала чиясь жувальна гумка, він не міг нормально зосередитися. Він не зміг ні нормально зрозуміти тему уроку, ні пригадати що там було на минулій. До того ж, учителька постійно відволікалася то на Вову, який запізнився та іржав з Ігорем, то на Дашу з Лєною, які ховали під партою енергетик, намагаючись його скуштувати посеред уроку. Написавши тест із теми “робота та енергія” на четвірку, хлопець поплівся на перерву.

Наступним був урок математики. Як на зло, Влад помітив що забув вдома зошит із домашнім завданням. Але ж він його зробив… Щоб не отримати двійку за домашку, він викликався до дошки - зробити домашню вправу. Як на зло, у задачі щось не сходилося. Віра Борисівна йому натякала як могла, де саме у нього помилка. Але мозок від відчаю і злості просто відмовлявся працювати. Він стояв біля дошки, за відчуттями, половину уроку, як не вічність. І просто не бачив ніякої помилки, хоча результат зовсім не сходився. Врешті Вова, який ніколи не відповідав на математиці, викрикнув:

- там мінус треба прибрати, де модуль

Вчителька здивовано поглянула в його бік. Вона не любила коли учні викрикують, але видно сам факт добровільної відповіді від Вови, та ще й правильної, її настільки вразив що вона похвалила Вову і додала йому кілька балів до оцінки за урок. А Влада просто попросила сісти назад, без оцінки.

Здавалося що цей день зайшов у глухий кут: усе йде якнайгірше. Це надзвичайно бісить і від усвідомлення стає іще гірше. Аж тут до хлопця підійшла його єдина подруга. Оля виглядала значно щасливішою на фоні Влада.

- Не переймайся, - сказала вона

- Та ти, блін, бачила!? Я ж зробив ту срану домашку. Вона мене просто ненавидить. Ще й цей Вова вліз. Звідки той мудак взагалі виліз… - про всяк випадок, Влад озирнувся навкруги. Вови поруч видно не було.

- А у нас вчора встановили тарілку для телебачення. Тепер більше стоні каналів ловить. - Оля, здається, намагалася змінити тему розмови.

- Круто, - тільки й вимовив хлопець, з пустим поглядом розпаковуючи бутерброд

- Не хочеш до мене піти сьогодні після уроків?

- Хочу. Але не знаю чи мама дозволить. - в очах у Влада загорівся промінчик надії що сьогоднішній день матиме хоч щось приємне.

- Я вмовила бабусю і вона дозволила запросити тебе і дві години дивитися телевізор. Можеш навіть заночувати у нас. Влад був приємно радий за подругу. Він знав що її бабуся зазвичай не дозволяє дивитися телевізор більше години. Його мама у цьому не обмежувала і він завжди дивувався нащо то треба.

На урок української мови Влад уже пішов з кращим настроєм. Життя поволі налагоджувалось. Найнеприємніший урок уже позаду. А ввечері він зможе піти до Олі дивитися телевізор. Лишилося тільки із мамою домовитися. Оскільки під час уроку треба було написати твір, урок пролетів легко й непомітно. Чого не можна сказати про урок фізкультури.

Сьогодні портібно було здавати крос - пробігти п’ять кілометрів, бігаючи навколо шкільного подвр’я. Бігав Влад швидко. Найшвидше з усіх в класі, окрім Льоші. Але той сьогодні забув форму, тому Влад досить швидко вирвався уперед. Проминувши перше коло, він пішов на друге. Інші однокласники опинилися уже далеко позаду. Влад біг, і знову забіг на задню частину шкільного подвір’я.

- А хто це такий гарненький біжить? - почулося з боку аварійного виходу школи.

- Невже наша Владочка сьогодні спішить до Олі погратися в ляльками? - продовжив інший, хрипкуватий голос.

Влад озирнувся, хоча і так зрозумів хто це був: пробігши півкола, Вова з Ігорем заховалися від вчительки на задньому дворі, і стоячи на сходах запасного виходу, курили цигарки.

У відповідь Влад показав їм середнього пальця і побіг далі, особливо не вслуховуючись що там йому кричать у відповідь. Пробігаючи наступне коло, хлопець мав неприємні очікування, коли забігав знов на заднє подвір’я. І не без підстав.

Тепер ця ненависна йому парочка стояла посеред проходу, загороджуючи його. Він намагався оббігти їх, але вони вперто загороджували шлях.

В один момент він наче поринув у сон. Все здалося якимось нереальним, час розтягся: секунда тривала немов кілька хвилин. Принизливі слова які він чув у свою адресу, лунали немов із якогось відра. Звук був нереальним. Але він і не вслуховувався. Хлопець відчував лише одне - лють. Страшенну лють, яка давно накопичилася. Тепер він більше не міг стримуватися… Рука неначе сама взялася в кулак і вгамселила Вові в обличчя. Почувся крик. Хлопці перед ним розступилися. Вова, закриваючи обличчя тікав у сторону сходів, Ігор відскочив і розгублено стояв у стороні. Пробігаючи наступне коло, Влад їх уже не побачив. Він відчував полегшення і тріумф, але й тривогу за можливі наслідки.

Останнім уроком на сьогодні була українська література. Її вела Людмила Василівна - та сама вчителька, що і мову. Вона була, мабуть найбільш лояльною і веселою з усіх вчителів. Багато хто в класі любив її уроки. Вони завжди проходили легко й невимушено. На початку уроку, вона, як завжди, пожартувала що завуч, складаючи розклад, хотіла її вбити, посилаючи на її урок клас одразу після фізкульутри, і відчинила всі вікна.

- Господи, що таке трапилося, з тобою, Вова!? - зойкнула вона, проходячи повз учня. - Звідки така ґуля? Чи все ок? Її ж не було на минулому уроці.

Вова тільки мовчки відввернувся.

- Та це його Влад побив, - сказав Ігор, зловивши на собі косі погляди і Влада і Вови водночас.

Вчителька здивовано поглянула на Ігора і на Влада.

- Треба тебе до медсестри відвести, ходімо - вона схопила Вову за рукав.

- Повторюйте домашку, я зараз повернуся. - Додала вона і вийшла з класу.

Після уроку увесь клас на швидку руку годував свої портфелі книжками. Усі вийшли із кабінету. Влад виходив останнім і вчителька його огукнула.

- Можна тебе на хвилинку? - запитала вона.

Влад зрозумів про що піде мова, проте не відчував нічого неприємного. Із Людмилою Василівною вони завжди гарно знаходили спільну мову. Вона була не з тих вчителів, які можуть наїхати за щось.

- Так, звичайно - відповів хлопець.

- Скажи мені, будь ласка, що у вас трапилося на фізкультурі? - запитала вона. У її голосі звучали нотки хвилювання, але загалом запитання прозвучало спокійно.

- Побилися, - сумно зітхнув Влад.

- За що?

Влад коротко переповів вчительці що трапилося. І вона, здається, йому повірила. Вдягнувши своє помаранчеве пальто, вона зачинила клас. В коридорі уже нікого із однокласників не було. Влад уже стояв на сходовому майданчику, як ненароком запитав щось у Людмили Василівни з приводу твору який вони зараз проходили. Так вони розговорилися про літературу. Оскільки вони жили в на тій самі вулиці, їм іти було по дорозі, в один бік. Проходячи повз занедбану садибу, Влад побачив як із темряви розбитого вікна стирчать дві знайомі рожі. Одна з яких мала на собі чималий синець. Вова жестом провів пальцем поперек шиї і висолопив на бік язика, щось беззвучно сказавши Владу. Людмила Василівна цього не побачила.

Десь за садибою, опудало зловісно дивилося їм услід.

Прийшовши додому, влад пообідав, і пішов прибирати у свинарнику. Ідучи подвір’ям, Влад побачив крізь щілини в паркані що хтось там проходить. За мить через паркан перелетів кривенький паперовий літачок, зроблений із листа в клітинку. На ньому було щось написано. Болт почав лаяти і побіг до паркану. Постать за ним швидко зникла. Влад розгорнув літачок, прочитавши криві літери, написані синьою пастою. Вони складалися у три слова: “тобі пєзда уйобок”.

Закінчивши хатні справи і домашнє завдання на завтра, Влад дочекався маму що йшла з роботи.

- Як справи, любий?

- Чудово - видавив із себе посмішку хлопець.

Він намагався ніколи не подавати виду через проблеми у школі. Він боявся засмутити маму, якій і так було важко працювати і на городі і їздити у місто, утримуючи і себе і дитину.

- Мам, мене Оля запросила до себе сьогодні увечері… Можна я піду?

- А ти уроки поробив?

- Так!

- Свині попорав?

- Попорав, мам.

- А що з оціночками сьогодні?

- 11 з фізри. - Хлопець вирішив не згадувати про інші сьогоднішні оцінки для надійності.

- Молодець! Ну тоді можеш піти. Тільки довго не затримуйся.

- Мам, мене з ночівлею запросили. Завтра ж вихідний, а Оліна бабуся дозволила.

- Ну добре, добре. Якщо навіть Оліна бабуся дозволила, то я точно заперечувати не стану… І як вона ото дитину виховує - пробурмотіла вона уже сама до себе.

Влад зрадів і почав збиратися. За вікном смеркало.

На годиннику була сьома. Сонячний диск уже закотився за обрій і надворі було прохолодно. Натягнувши куртку і шапку, (на останньому неабияк наполягала мама), хлопець пішов пустою неосвітленою вулицею. Тривога цієї вечірньої тиші огортала хлопця. Він дуже хотів потрапити в гості і не в силах був виказати свого хвилювання ні перед мамою ні перед подругою, ні навіть перед самим собою. Але ось та сьогоднішня записка, той жест від Вови… Він розумів правду. У разі чого, увесь клас обере не його сторону, а сторону ворога. Від цієї думки ставало гірко і моторошно. Влада бісила ця несправедливість, якої був сповнений світ. У темряві він ледь не наткнувся на силует, який рухався йому назустріч.

- ОЙ! - зойкнула Оля

- Привіт, я вже йшов до тебе, а ти що тут…

- Та я дивлюся що тебе нема, то пішла уже вмовляти твою маму. Скзала б що бабуся уже чекає доки ти прийдеш.

- Ну ти даєш! - зрадів Влад.

До Оліного будинку лишалося недалеко. Вони вийшли на більшу вулицю, де-не де освітлену рандомними ліхтарями. Обабіч дороги стояли двоє: ті, кого зараз найменше хотілося зустріти. Вони стояли і про щось теревенили, явно когось чекаючи. Вова в руках підкидав складний ніж. Влад різко повернув назад, доки їх не встигли помітити, щоб обійти цю вулицю іншим шляхом.

Оля, побачивши їх, ледь чутно скрикнула, зрозумівши на кого вони чекають. У тиші сільської вулиці цей звук не міг не лишитися непоміченим. Вова і Ігор враз повернулися.

- А ось і він, з подружкою гуляє, - почулося зі сторони хлопців.

- Тікаймо! - крикнув Олі Влад. Вони завернули за ріг, звідки з’явилися.

Але через кілька секунд із-за рогу вже винирнув Вова. За ним, трохи відстаючи, біг Ігор.

Влад і Оля бігли з усіх сил. Хоча Оля була трохи повільнішою. Влад біг попереду куди його інтуїтивно несли ноги. Він завернув за ріг, біжучи у бік своєї хати.

Далі дорога була прямою, бігти іще чимало. Розуміючи що як не його то Олю на цьому відрізку наздоженуть, він звернув з дороги на грунтовку, якою ходив до школи. Оля звернула за ним. Вони зачаїлися в кущах обабіч дороги. Почулися швидкі кроки.

- Де вони? - запитав Вова.

Відповіді чутно не було. Переслідувачі спинилися.

- Ти туди глянь. А я на грунтовку. Свисти.

Почулися кроки: на дорогу вибіг Вова. Він озирався по сторонах. Пройшовся уздовж найближчого паркану, зазирнув за нього. Враз його погляд зупинився на кущах. Він став поволі підходити. Не було зрозуміло чи він їх побачив чи ні. Він насувався якось непевно, але прямо на них. Напруга зростала. В якийсь момент вони удвох, не зговорюючись, не витримали і дременули що є сили по грунтовці.

- Вони тут! - крикнув Вова, і помчав за ними.

Скільки вони бігли - сказати важко. Сьогоднішній крос здавався лише розминкою, порівняно із цим. І як на зло, нікого з дорослих на зустріч не траплялося. Дорога була темною і безлюдною. Відчувалося ніби погоня не закінчиться ніколи. Ноги наче відвалювалися, але кроки позаду додавали адреналіну і відкривали друге, третє і четверте дихання.

Оля почала відставати від виснаження. Попереду виднілися руїни маєтку. За ним, як завжди, стояло опудало. Хоч значного вітру навкруги і не було, його чорний подертий плащ колихався. Наче величезний дементор, воно нависало понад дорогою. Влад завжди уникав походів сюди у темну пору.

Дівчина спіткнулася об якусь цеглину і відстала. Вова, здавалося, біг прямо на неї. Вона скрикнула і заховалася всередині садиби. Вова пробіг повз. Позаду іще почулося хрипкувате хекання Ігоря.

Влад він зараз пробігав не так далеко біля опудала. Ще трохи і він добіжить до школи. Там недалеко до магазину, біля якого ще має бути людно. Лишилося зовсім трохи.

- Щас тебе Крюгер пошматує - задихаючись, вимовив Вова.

Влад знав що той просто хоче його налякати. Але враз він побачив як воно спінулося в його сторону. Хлопець розумів що то йому здається, але інстинктивно загальмував і побіг убік. Там він наткнувся прямо на Ігора, який схопив хлопця за руки.

Влад пручався, але не встиг нічого зробити, як ззаду підбіг Вова. Враз стало боляче. Потім знову. І знову… Він уже не міг нічого зробити. Ігор його тримав, а Вова - бив. Влад намагався щось зробити, пручався, але марно. Разок він таки зміг вдарити ногою Вову в живіт. Але після того хлопці повалили Влада на землю і разом почали гамселити ногами. Він кричав, на очі навернулися сльози.

Оля дивилася на це із німим страхом крізь вибиту шибку. Вона розуміла що не впорається із ними двома. Дівчина непомітно вислизнула з руїн і побігла. Рятуватися? Кликати на допомогу? - Вона сама не розуміла. Вона просто бігла в сторону дому в повній розгубленості та паніці.

Влад тим часом скрутився в клубок і просто лежав. Шапки на ньому не було, куртка була драна, штани брудні, а з носа юшила цівочка крові. Сил на супротив уже не було. Він подумки молився аби тільки все це закінчилося. Усе боліло і здавалося ніби він помирає. Раптом чиїсь руки його підняли за плечі.

- Отримав на горіхи? - запитав Вова. - Ото не лізь тепер.

- Пішли, - кинув він Ігорю.

- А давай цей-во, до Крюгера його, щоб точно не совав свій ніс куди не треба. - почав Ігор, узявши десь мотузку.

Якби окрім місячного серпика, навколо було хоч іще якесь джерело світла, було б помітно як на Вовиному обличчі з’явилася тінь сумніву. Він вважав що досить уже. Але не хотів втрачати свій авторитет перед Ігорем, тому повагавшись кілька секунд промовив:

- Пішли.

Він схопив Влада, який уже не мав сили пручатися, і повів у сторону опудала.

Оля добігла додому.

- А ось і ти! - сказала бабуся - Де ж ти шастаєш поночі?

- За Владом ходила - насилу видавила із себе Оля. Кожне слово давалося ій з величезними зусиллями. Вона немов оніміла від побаченого.

- Влада не буде? Мама не відпустила?

Оля лише захитала головою. Вона хотіла розповісти бабусі усе. Але не змогла. Якийсь невідомий страх сковував її і вона мовчки попленталась у свою кімнату, лежь стримуючись аби бабуся не побачила сьози.

Влада наповнював жах. Він ніколи не наближався настільки до “Фреді Крюгера”. Ігор зловтішно гигикав. Опудало зблизька здавалося ще вищим і ще страшнішим. Влад силоміць заплющив очі. Він хотів кричати, але сил уже не було. Він відчував що його мотузкою прив’язують до опудала.

Оля беззвучно ридала у своїй кімнаті. Вона почувалася безсилою і розгубленою. Знала що робить неправильно, але якийсь страх не давав їй розповісти бабусі про ситуацію. Попри максимальні спроби відвести думки в іншу сторону, вони щокілька секунд поверталися до Влада. Вона думала як там йому? Чи живий він ще? Що їй робити? Що із ним зроблять ті двоє? І що буде їй як вона заступиться за хлопця, який має найгіршу репутацію серед однокласників? Дівчина страшно втомилася від страшних думок і безвиході, що дедалі гучніше гуділа в голові, немов трансформаторна будка. Лягла раніше спати. Але їй не спалося.

Влада трусило. Чи-то від страху, чи-то від холоду, чи може від відчуття своєї слабкості й безсилля. Він ніколи так кепсько ще не почувався. Усе боліло, навкруги було тихо. Хлопець розплющив очі. Він був прив’язаний до того самого опудала. Озирнувшись, він нікого не побачив. Було надзвичайно моторошно… Але в якийсь момент Влад відчув тепло від опудала. Чи від його подертого плаща. Його неначе осінило що це опудало насправді не монстр. Справжні монстри живуть в людях. В людях які над ним знущаються, чи в людях які готові його кинути у скрутну хвилину. А опудало стало хлопцю немов спорідненою душею. Їх із “Фреді” об’єднувала не тільки мотузка, а ще й спільна самотність і безвихідь. Вони обоє були нікому не потрібні і стояли зараз, посеред ночі, на окраїні села. На щастя, у Влада руки були вільні і він прийнявся розв'язувати вузли на мотузці.

До того ж ставало все холодніше. Де поділася його куртка - Влад не знав. Він здогадувався що вона може лежати десь там в кущах за садибою. Але в такій темряві її годі було й шукати.

Гудіння думок ставало все сильніше. Оля, яка ніколи не стикалася із безсоннею, переверталася з боку на бік, уже втративши силу відганяти тривожні думки. Нещодавно вона почула як бабуся лягла спати. Дівчина тихенько встала з ліжка, хутко вдягнулася, і намагаючись не гримати ключами, вийшла з будинку. Вона не знала де зараз шукати Влада. У думках було тільки одне місце - туди вона і подалася.

Не дивлячись на пізню годину, Вова та Ігор сиділи біля сільського клубу та пили пиво, з місцевими алкашами. Двоє із них були брати Вови - єдині його родичі. Вова сьогодні був не такий балакучий як завжди. Він не критикував владу, разом з іншими, не сміявся над черговим вульгарним жартом, він сидів і думав про щось своє, жалкуючи про вчинене. “По-товариськи” обійнявшись компанія почала розходитись.

Посеред темної грунтовки, під світлом місяця, йшла самотня постать. Вона рухалася дивно, ривками, немов кульгаючи. Її чорне дрантя розвивалося на ходу, в руках у цієї постаті була та сама палиця, на якій раніше любили посидіти ворони, старий капелюх прикривав обличчя. Оля побачила постать на дорозі аж мурашки побігли їй по шкірі. Постать її помітила. Вона на мить завмерла, а потім замахнулась палицею. Оля завмерла на місці. Вона була налякана, але не розуміла що відбувається. Тікати їй сил не було. Постать не стала на неї нападати, а пішла собі далі.

Ігор підходив до свого будинку, як почув на тихій нічній вулиці чиїсь кроки. Він озирнувся, на мить завмер від переляку. Хлопець тільки й встиг побачити перед собою ту саму Постать, у темному дранті. Це останнє що він запма’ятав, після того як отримав по голові міцною палицею і впав посеред дороги без свідомості.

Вова лежав у темній кімнаті. Йому дедалі було більше шкода за вдіяне. Було чутно як у сусідній кімнаті один із братів блював, а другий матюкався що замучився вже прибирати. Враз у темряві за вікном щось поворухнулося. Вова побачив його… “Фреді Крюгера” - опудало ніби ожило і стучалося у старе тріснуте вікно. Вова вибіжав у коридор, покликавши братів. Брати неоднозначно “натякнули” що їм зараз не до нього. Най не вигадує і лягає спати. Вова повернувся в кімнату. За вікном було порожньо, але заснути він не міг. Хлопець думав ніби йому здалась та примара за вікном. Чи-то від нервів, чи-то від безсонні, а може й просто від зайвої пляшечки пива, він врешті зрозумів що має вийти в туалет. Накинувши на плечі куртку, він прочинив вхідні двері. Недоброзичливий холодок пробігся по тілу. Озираючись, Вова зробив кілька непевних кроків у бік перекошеної дерев’яної будки. Лишалося кілька кроків, як він побачив як із напівзруйнованого сараю на нього вибігає та сама Постать. Він ледве встиг забігти в туалет, з усієї сили тримаючи ручку. Він почув кілька гучних ударів палицею по двері, яку ледь встиг зачинити за собою. З переляку на очі виступили сльози. Він просидів там до самого світанку, тримаючись за ручку. Вова досі згадує що чув удари всю ніч і через щілину у будці бачив як опудало здіймається над землею і кличе його вийти до себе.

Побачивши як Вова сховався в туалеті, Влад зняв драного капелюха, переліз через старенький дерев’яний паркан і пішов додому. Це була найгірша ніч у його житті.