Пліснява

Тримаючи торбу з продуктового в одній руці, Віктор звичними йому рухами відчинив двері квартири. Самотність та спокій. Його горло здавив смуток - він ще не прийшов до тями після нещодавньої смерті матері.

Віолетта Максимівна виховала гарного сина. Викохала його сама, без допомоги будь-кого, поклавши на цей алтар своє особисте життя. Віктор був для неї центром Всесвіту, як і вона для нього. З’явився він на світ, коли вже майже зникла надія на дітей, що вона сприйняла як чудо і вдарилася після цього в релігію. Батько Віктора помер, коли той був ще зовсім малим і він майже не пам’ятав його, що ще більше зближувало їх з мамою.

Вікторова квартира не була типовою холостяцькою берлогою – складалося враження, наче в ній проживає поважного віку й статусу леді, та нічого він вже з цим вдіяти міг – в цьому була вся його сутність. Після перенесеної ним в ранньому дитинстві хвороби у його матері трапився нервовий розлад і тоді народилася ця надмірна любов до чистоти, яку перейняв і Віктор. Маючи увесь арсенал різнопрофільних миючих засобів, він з насолодою вичищав і прибирав неіснуючий бруд, миючи щопівгодини пошорклі руки.

Ніщо так не хвилювало Віктора як чистота. Та не тільки фізична, а й духовна, бо, як казала його мати, яка людина ззовні, така вона й в душі. Віолета Максимівна захоплювалась релігією, трудилась і вірила що всі потраплять в кращий світ. І пройшло лиш трохи більше місяця, як вона туди відійшла.

В кращих традиціях своєї віри вона обмежувала себе і сина в усіх можливих земних втіхах, з малечку привчаючи свого Віктора до постування і церковних служб. Не зважаючи на насмішки однолітків, Віктор з дитинства проводив майже увесь час з матір’ю, йому це подобалося і вони були справді дуже близькі. Вони були найкращими друзями, вдвох проти цілого світу. Не відпускаючи його ні на мить, мати водила його скрізь з собою, навіть у басейн вони ходили разом до жіночої роздягальні, аж поки обурені жінки не заборонили цього. Вони не мали секретів, бо їм не було чого приховувати один від одного і навіть спали в одному ліжку, поки Віктору не виповнилося дванадцять років. Твердою рукою мати направляла його з самого дитинства і дотепер. Вона і незчулася, як синочок подорослішав. Та її турбота не зменшилась, а він і не був проти. Їй приносило задоволення, що вона була так потрібна своєму сину і він повністю від неї залежав. Вона шукала в нього все нові хвороби, консультувалась з лікарями та з інтернетом, щоразу скуповуючи купу ліків та змушуючи його їх приймати. І хоч Віктор був значно здоровішим, ніж їй здавалося, в поліклініку вони ходили майже так само часто, як і до церкви. А церква для Віолетти Максимівни була другим домом. Віра – це все що в нас є, повторювала вона, черговий раз намилюючи йому милом рота. І він виріс у вихованого і слухняного  молодого чоловіка.

Його робота приносила йому гроші і щоденний стрес, який він любив знімати вже перевіреним і улюбленим способом – наведенням чистоти. Він не почував себе самотнім, скоріше навіть більше вільним. Тепер він був хазяїном власної долі і власником свого життя, але не знав що з ним робити.

З родичами вони з мамою не спілкувалися, мати давно викинула їх зі свого життя, як якийсь непотріб. Йому тоді довелося прикласти неабияких зусиль, щоб знайти їхні контакти для похорону. Він ще не до кінця усвідомлював всього і його тітка взяла на себе організацію поховання і поминального обіду. Хіба Віктору було тоді діло до бюрократії і різних поховальних традицій. Що на поминальному обіді не подають виделок, а їдять лишень ложками, щоб душа не поранилась, що не можна обертатись на цвинтарі, що треба і не треба класти у труну та безліч інших. І коли серед усіх цих обрядів, ритуалів і метушні він стояв із зажатою у жмені землею, коли опустили і запечатали домовину, відчував наче це ховають його. Наче це по ньому голосять тітоньки, брати, сестри і племінники, яких він бачив вперше в житті. Усі вони були на одне обличчя. Він не чув і не розумів усіх слів співчуття - нервова система відключила його від адекватного світосприйняття і все було як уві сні. Гулкий звук, коли на землю опустилась домовина, в’ївся в усе його нутро і відлунням відбивався в голові. Вдома він ще довго не наважувався прибрати її речі і взагалі торкатися до них, наче вони були священні або прокляті. Він засинав тільки на кріслі, де любила сидіти вона, тримаючи її пошарпаного молитовника в руках, а образи з ікон на стіні дивилися на нього суворо-заспокійливим тоном. Йому казали, що час лікує рани, але усі слова пусті, коли не має поруч найріднішої на світі людини. До смерті рідних ніколи не можна бути готовим. Завершилось її земне життя, та душа вічна. Все постало з пороха і все стане порохом.

Минали дні і ось вже було сорок днів по матері. Після роботи Віктор незмінним маршрутом пішов виконати свій християнський обов’язок, поставити свічку та замовити службу в церкві. Йому хотілося хоч трохи відволіктися від цього гнітючого чорного тиску, що не відпускав його ні на мить і відчути заспокійливу благоговійність, змішану з запахами парафінових свічок, диму та ладану. Виходячи з храму і перехрестившись на порозі церкви, він зупинився. Вітерець здув сум з його чола.

- Треба жити далі, повторював собі під ніс Віктор, - життя продовжується.

В цю ж мить, наче у відповідь на його слова дзенькнуло сповіщення месенджера. Прийшло повідомлення – запрошення від його колеги з роботи на корпоративну вечірку з нагоди ювілею створення компанії. Здивуванню Віктора не було межі, адже на роботі він давно ні з ким близько не товаришував. Але в той вечір він не хотів залишатися на самоті і точно вирішив що піде.

В гарячій нетерплячці Віктор з’явився в ресторані раніше вказаного часу. Та час спливав, а в залі не було нікого зі знайомих, та й взагалі когось хто б щось святкував. Різні думки запалювали його розум. Може змінився час вечірки чи він щось переплутав, чи вирішили піти в інший заклад, а йому забули сказати. Коли минуло кілька годин, Віктор зрозумів що ніякого святкування не буде. В поганому настрої, з відчуттям власної негідності та неповноцінності поплівся додому, де знайшов втіху в молитвах і гарячих сльозах. Ніхто не зустрічає його тепер і лиш несподіваний хряскіт колінного суглобу порушив цю мертвенну тишу. Він був, як кажуть, у розквіті сил, тільки жити щось не хотілось. Жорстокий світ робить нас жорстокими та черствими до всього.

Віктор скрутився на кріслі, обійнявши себе за коліна, і гаряче заціловуючи ще в дитинстві подарованого мамою срібного хрестика. Вважається, що саме в цей день душа покидає землю і відлітає в потойбіччя до Бога, щоб серед таких самих праведників очікувати дня божого суду. А тітка Галя, яка не полінувалася приїхати на похорон з села разом з усіма своїми дітьми, казала, що на сороковини душа прилітає в рідний дім і не зможе відлетіти, поки її не проведуть назад.

Йому хотілося заснути і ніколи більше не прокидатися. Запах сирої землі ще досі стояв в носі і в один момент він відчув його дуже гостро, наче сам опинився під грудою землі. Раптом, наче десь вдалині, залунав монотонний голос священника, який ставав то голоснішим, то віддалявся так сильно, що вже не можна було розібрати слів, поки зовсім не змовк. Йому на зміну прийшла заупокійна пісня. Вона ставала все голоснішою і голоснішою, і цей голос здавався дуже знайомим Віктору. Переборюючи страх невідомого, він пішов подивитися звідки  вона лунає. Він був наче невагомим, але кожний крок давався йому тяжко. Гнітюча атмосфера навколо загусла в повітрі і всі його рухи уповільнилися. Відчуття неминучості здавило йому груди і він відчув що задихається. На стіні щось блимнуло. Це було дуже схоже на язик від полум’я свічки, та він пам’ятав, що не запалював її. Пісня переросла в багатоголосся і йому позакладало вуха. В цілковитій темряві він вийшов у коридор і побрів на світло маленькими кроками. Боковим зором здалося що в кінці коридору хтось був. Боячись підвести погляд, Віктор вирішив зазирнути у відображення великого дзеркала, біля якого якраз стояв. Він сам не розумів, що він там хотів і міг побачити. Примара все стояла непорушно і немовби чекала, коли Віктор сам до неї підійде. Голоси сплелися в єдиний гучний голос, голос Віолети Максимівни. І він відчув її присутність.

- Віктор! – наче електричним струмом голос матері пронизав усе його тіло.

- Віктор! – пролунало знову.

Він відчув, що втрачає свідомість. Вже ледве тримаючись на ногах він все ж таки глянув у дзеркало і побачив як до його відображення торкнулась смерть. Сяйво засліпило його на мить і він прокинувся. Дякувати Богу, це був лиш сон.

Наступного дня до Віктора підійшов Олег, його колега, від імені якого йому прийшло запрошення:

- Привіт, Вікторе, - тільки й встиг він сказати, та Віктор ображено повернувся спиною

ігноруючи його, - слухай, Вікторе, хтось зламав мій профіль і скористався ним, я бачив і тобі були повідомлення.

Звісно, хто б зізнався, що напередодні був ініціатором цього розіграшу і під час перерви на каву усім це здавалося дуже дотепним. Відверто кажучи, на роботі над Віктором трохи посміювались. Відлюдькуватий і мовчазний, він завжди відрізнявся від інших своїх колег.

Хвилею ненависті накрило Віктора і бажання стерти цю нахабну посмішку з обличчя свого кривдника зупиняло виховання і повна зневіра у власні фізичні можливості. Колись він вважав його за свого друга.

- Але ж я хотів… думав ти мене запросив, а в кафе нікого не було…- а може це була не

насмішка, може просто трапилась помилка, - почав себе втішати і нервово хрустіти пальцями Віктор.

- Ну ти й даєш! - засміявся Олег. Йому було навіть трохи жаль свого недолугого колегу.

- Прикро що так сталося, але ж вечірка буде тільки через три дні, усі про це знають. І

тебе звичайно запрошено, - подумавши що так буде правильно, сказав він.

- І купи собі заодно краплі для очей, а то наче заплаканий ходиш, - підсумував

якийсь чоловік у светрі з засаленими рукавами і часниковим подихом.

Та все було не так погано. Завтра буде новий день і з Божою поміччю все буде добре. Нещодавно Віктор познайомився з дівчиною. В громадському транспорті, намагаючись хоч у чомусь бути джентльменом, Віктор поступився місцем молодій дівчині. Можливо, якби вона була не такою гарненькою, він зробив би вигляд що спить і нікого не помічає. Та її пишне волосся, зібране у високий хвіст і не менш пишний бюст прикував усю його увагу.

- Сідайте…Будь ласка, - ледь спромігся тоді вичавити з себе Віктор.

- Вероніка, - миттю всівшись випалила вона. І поки Віктор стояв отетерівши, схопила

його портфель і вмостила собі на коліна. Таку двічі просити не треба.

Він вийшов за нею на зупинці і запропонував провести до дому. Але врешті пішли вони до нього. Виявилося, її батьки розлучилися, кожен завів свою нову сім’ю та їй ніде не залишилось місця, тому і довелося рано подорослішати. Вероніка працювала в іншому місті і ще закінчувала магістратуру заочно, а сюди приїхала провідати матір. Вона була майже повною протилежністю Віктора і вперше опинившись у нього вдома їй здалося що тут живе його бабця. Проте він був не найгіршою партією і ночувати тоді у матері вона не хотіла, тож їхні стосунки спалахнули дуже стрімко. Віктор потрапив цупкі та ділові руки.

Вероніка точно не сподобалась би його матері. Усе коло його спілкування мати обирала сама і контролювала до останнього подиху і тепер так схожа на жабу в спідниці Віолетта Максимівна могла дивитись на Вероніку лиш з фотографії в залі.

Вони були  разом не так багато часу, та Віктор вирішив що на корпоратив вони підуть разом. Перед вечіркою, щоб підняти собі настрій і відволіктися від паралізуючого хвилювання, він вирішив трохи прибратися. В його оселі майже ніколи не було брудно, але це його ще жодного разу не зупинило.

Методично відмиваючи підлогу, він продумував в голові сьогоднішні майбутні діалоги, які він, як і завжди, не наважиться озвучити. Та нахилившись біля крісел, відчув якийсь незвичний неприємний запах. Він з’явився так не очікувано, що Віктор завмер, втягуючи в себе цей солодкуватий дурманний сморід і пригадуючи на що він був схожий. Наче щось знайоме, але що? І де джерело запаху... Передивившись кожен закуток, перемивши усе що тільки міг, він так і не знайшов що це могло бути.

Він був занадто схвильований думками про сьогоднішній вечір, щоб продовжувати свої пошуки. Врешті, відчинивши настіж вікно, щоб прохолодне осіннє повітря зробило свою справу, пішов на зустріч.

Ніхто не чекав що Віктор прийде, тим паче з дівчиною і його прихід прошелестів хвилею здивування.

- Дивіться, і в такого одоробла є дівка!

- …мабуть за квартирою в центрі полює, - винесли вердикт його співробітники.

Його знайомі не приховували свого подиву, а решті до нього було байдуже, проте сам Віктор відчував себе значущим у цей момент. Вероніка відразу з усіма познайомилася і була як у своїй тарілці. Інколи він не розумів що поєднує їх разом, адже вони настільки різні. І йому не завжди подобалася її розкутість бо дівчина в першу чергу має бути скромною та чистою.

- Не знав що ти прийдеш з парою. Радий за тебе, тільки щось погано виглядаєш, ти ж

дивись, не перенапружуйся на роботі, нам же не платять за понаднормові, - підійшов до них Олег. На обличчі в нього промайнула легка посмішка.

- Вітьок вічно все намагається зробити ідеально, правда інколи це займає втричі більше

часу ніж в решти, - шепнув він Вероніці і вона зайшлася сміхом, згадуючи щось собі.

Він насправді себе почував не найкращим чином і увесь час намагався стримувати кашель, що з’явився напередодні. Щоб справити враження і не виділятися від колективу і за відсутністю звички до випивки, Віктор того вечора перебрав. Та найгірше, що від невміння поєднувати різні напої, він спробував мабуть чи не весь асортимент алкоголю який там був і йому стало зле. Він був душею компанії, таким розкутим до всіх, згадав усі веселі історії та анекдоти, які тільки знав, були блискучі танці.. принаймні йому так здавалося. Навіть добре, що в його пам’яті були чорні плями і наступного дня він майже нічого не пам’ятав, бо за те що він накоїв, йому було б дуже соромно. Та у вік сучасних технологій хіба могло бути так, щоб ніхто не зняв на відео момент ганьби іншої людини? Ба більше, зробити такого невдаху популярним у інтернеті.

Вперше в житті у нього було похмілля. Голова йшла обертом і його квартира ритмічно описувала кола. Ще й цей набридливий кашель замучив, мабуть застудився десь. Насилу піднявшись з ліжка він відчув в роті неприємний смак - відголосок вчорашнього. Він написав до Олега повідомлення: «Що було вчора на вечірці, я нічого на пам’ятаю?». Та марно чекав він на відповідь, Олег навіть і не думав нічого надсилати. Колись їх об’єднували теплі дружні спогади, вони з дитинства знали один одного і прийшли разом працювати до однієї компанії. Але з часом все змінилося.

 - Боже, як я міг таке вчинити?! Що ж я накоїв! - хрипким криком вирвалося з його грудей. Того, що він все ж запам’ятав, було достатньо, щоб більше там не з’являтися.

 Провівши увесь залишок дня в ліжку, Віктор вже не перевіряв свою електронну скриньку, не заходив на свою сторінку у соціальній мережі. Через якусь банальну несерйозну причину вони вчора посварилися з Веронікою. А сьогодні вона мала повертатись на роботу в інше місто – вони так і не почали жити разом, хоча він і наполягав на цьому. Він навіть планував одружитися з нею, та зараз вона їхала і він перший раз не провів її на автобус. Він навіть не знав де вона заночувала. В матері, чи може в когось іншого… Хай іде під три чорти! Вона ніколи не була достойною його. Вона йому більше не потрібна. Різні думки були його голові, але все сумні і невеселі.

Та ось знову повіяло чимось дивним, якийсь незвичайний, гіпнотичний запах огорнув його на мить. Звідки він узявся? Було вирішено що вдома не завадить легке прибирання.

І ось коли Віктор мив підлогу та відсунув улюблене крісло матері йому вдарив у ніс сильний запах, що йшов з-під плінтусу. Нарешті він знайшов осередок смороду. Та плінтус був надто щільно прибитий до стіни і миючий засіб не заходив всередину. Тоді Віктор взяв маленький шпатель і почав ним колупати. Він навалювався на нього з усією силою, поки плінтус не почав піддаватися, та ось металева пластина шпателя відскочила і сковзнула йому по руці. На його тонкому жіночному зап’ястку виступила кров. Вражений цим, він стояв і дивився як вона повільно збирається і капає на щойно вимиту підлогу. Нікому його втішити, нікому пожаліти його руку. Смуток здавив йому горло і груди, ніхто не почує його німі схлипи, поруч лиш порожнеча.

Продезінфікувавши свою рану, Віктор невміло загорнув її в марлю і приступив далі до свого дослідження джерела запаху. Та чомусь він вже не здавався йому таким бридким як раніше. Після деяких зусиль та маніпуляцій з молотком та маленьким ломиком, які він знайшов у маминій коморі, він нарешті відсунув плінтус та побачив пухнастий чорний пушок, що оповив увесь простір за плінтусом. Від здивування його заціпило і він декілька хвилин захоплено придивлявся до своєї знахідки. Приємна і ніжна на дотик, вона повністю його зачарувала і йому було навіть шкода її відчищати. Він обережно торкався її кінчиками пальців, боячись порушити цю ніжність. Цей сильний важкий запах наче заворожив його і він вдихав його все сильніше і сильніше, поки не почало паморочитися у голові. Усім своїм єством він линув до цієї пухнастості і незчувся, як ліг біля неї на підлогу і заснув таким міцним і солодким сном, якого вже давно не мав. Йому снилося що вони з матір’ю знову разом і все як раніше, наче ось вона поруч і зараз його обійме, пожурить і пожаліє, поцілує його рану на руці і йому більше ніхто не буде потрібен. І усі його проблеми тепер здавалися такими незначущими і дріб’язковими.

Була вже середина дня коли він прокинувся і єдина причина що змусила його піднятися з ліжка це був голод. В животі бурчало, а в голові гуло. Його більше не цікавила робота, інші люди, такі байдужі до нього. Тепер і йому байдуже до всіх, байдуже до всього що було і буде. Віктор ще не звик до того, що тепер він мав сам купувати їжу і тому коли він глянув у холодильник, звідти на нього глянула пустота. Хіба що пакет кетчупу, старе молоко, недоїдене картопляне пюре, що вже приросло до тарілки і яке разом з нею ж відразу полетіло у сміття і ще якісь несвіжі овочі. Віктор вже хотів зачиняти цей склеп для продуктів, та його щось зупинило. Якась невідома сила вабила його і запах викликав неймовірний потяг. Він схопив м’який цвілий помідор і жадібно впився в нього зубами. Ще ніколи в житті він не їв нічого смачнішого! Прикінчивши так усі три цвілі помідори, він відчув як йому різко скрутило живіт. Його знудило так сильно, наче усе його нутро хотіло вилізти назовні.  

Повністю обезсилений він сповз на підлогу і лиш губами беззвучно повторюючи - мамо, де ж ти, коли ти так мені потрібна..і на колінах поповз в кімнату до місця, що так вабило його – до діри в плінтусі і притулився до нього. Жадібно ковтаючи загадковий п’янкий аромат він в безпам’ятстві тулився до стіни і посміхався. Цей запах здавався йому таким рідним.

Хоч Віктор втратив відчуття часу і можливо реальності, як він прийшов до тями вже була ніч.  Біль в руці була нестерпною і кашель душив його все сильніше, та він не звертав на це уваги, наче це було не його тіло. Холодний душ підбадьорив його і самопочуття стало трохи кращим. Єдине місце, де Віктор почував себе щасливим, було у нього вдома. І він знову прилинув до стіни.

- Треба якось жити далі, всі ж якось живуть, - прошепотів Віктор і знову провалився в

сон.

Осінь ставала все глибшою і вже відчувалося наближення зими. Зрідка тишу квартири порушував лиш сигнал домашнього телефону, але і він нагадував про своє існування все рідшими дзвінками. Самотність і спокій панували тут.

Старі двері, ще з радянських часів, легко піддалися під натиском міцних хлопців у формі, які все ж приїхали на численні благання сусідів. Сильний тяжкий запах вдарив у ніс. Джерело смороду в під’їзді відкрило себе світу.

З цікавою байдужістю визирали вони з-за плечей хлопців, намагаючись побачити хоч щось цікаве, що можна було б потім ненароком мимохідь розповісти комусь зі своїх знайомих. Але те, що вони побачили, вразило всіх. На підлозі, зігнувшись в позі ембріона лежала людина. Повністю уся вона була покрита чорною пліснявою.