Чарівний Термінатор
Горох дістає пакет з написом «вечеря» з холодильної камери, яка вбудована в стіну. Витягає з нього білий кубик, завширшки в два пальці. Кладе на тарілку і засовує в міні піч. Через декілька хвилин кубик перетворюється в рідку суміш. Пахне картопляним пюре та смаженою куркою.
Але на вигляд – не пюре і не курка. І смак, наче не смак. В минулому, коли він ще куштував справжню їжу, запах був як маленька крихта смаку, а тепер що запах, що смак – одне і теж.
Горох з тих, хто знає що таке справжня їжа, хоч під час Катастрофи йому було п’ять років. Але спогади про неї досі нагадують про себе у снах і на яву.
Все найкраще в його житті, було тоді, коли світ ще не вмер. І хоч прожив в ньому недовго, всі деталі закарбувалися в пам'яті назавжди. І тому ця штучна хрінь не може задовольнити його і заздрить тим, хто народився після Катастрофи. Для них ця синтетична суміш поживних елементів – єдина справжня їжа, що лише втамовує голод та забезпечує енергією тіло.
Горох ковтає вечерю та лягає в ліжко і нарешті розслабляється. Перемотує в пам’яті події сьогоднішнього дня, які змінять його майбутнє.
1
…Горох натягує поверх робочого комбінезону тонкий, але важкий костюм зі свинцю, що нагадує древню кольчугу, але захищає тіло не від леза меча, а від сонячної радіації.
Озоновий шар планети зовсім занепав. Та й назовні місць з підвищеним рівнем згубного випромінювання вистачає.
Горох – це не зовсім ім’я, нормальні імена лишилися в іншому житті. Зараз у всіх прізвиська, які записують у профіль при народженні вихователі, а потім кожен може сам змінити на будь-що окрім імен, якими називали себе люди до загибелі людства. Вони – табу. Новий світ, нові правила.
В базі даних Вежі кожному присвоєно ідентифікаційний код, який включає в себе унікальний цифровий ідентифікатор ДНК.
Горох закидає на плечі ранець з балоном зі стиснутим повітрям. На голову вдягає захисний шолом: лице захищає прозоре броньоване скло. Шолом з’єднує з балоном спеціальним шлангом.
В шоломі ще є зовнішній повітряний фільтр, на випадок якщо повітря закінчиться. Десь на пів години фільтр допоможе протриматися назовні.
Поправляє на поясі дозиметр, прикладає великий палець до сканеру – прочиняються двері. Виходить з карантинної зони до головного виходу з об’єкту.
Сканери – скрізь на території Вежі і на її об’єктах. Система може ідентифікувати за відбитками пальців, ДНК, сітківкою ока і звісно за обличчям.
Скрізь понатикані смарт відеокамери. Все під повним контролем. І тому дуже небезпечно бути контрабандистом і крадієм, в світі де за будь-яке порушення правил – вбивають без суду, якого просто не існує.
Перед виходом з об’єкту «Вежа 2» ретельно перевірив свій балон. Той з секретом. Сам його модернізував. Повітря міститься лиш у верхньому відсіку, який займає 10% вмісту всього балону. Основна частина наповнена оксидом азоту, або як його тепер називають – «кайфогаз» – солодкуватий газ, який підіймає настрій, його ще використовують медики як наркоз. А для Гороха це перепустка в Рай, яку отримає сьогодні або здохне. Та він змирився з тим, що ходить по лезу: мета варта того, бо про що ще мріяти жителю пекла як не про Рай. Хоч кара буде жахливою. Не раз бачив страту на екрані, разом з усіма мешканцями Вежі.
Винного просто виводили без дихальної маски і балонів назовні. Той задихався, корчився, хрипів і благав про ковток кисню. Та легені нищило повітря, забруднене хімічними речовинами, переповнене азотом і вуглекислим газом.
А іноді люди просто зникали. Куди? Хтозна. Це лякає ще більше.
***
Біля виходу, за якими – мертвий світ, чергує – під два метри, спортивної статури – охоронець, в чорній уніформі та прозорій захисній масці з фільтром. Охоронець надягнув її, як тільки система сповістила, що Горох буде заходити.
Все по протоколу, щоб не підчепити якусь інфекцію чи вірус, який обробка в карантинній зоні і сканування життєвих показників не виявили. Захисні маски в межах Вежі – останній ступінь захисту в рамках протидії вірусній загрозі.
На поясі в нього висить палиця-електрошокер, і кобура з пістолетом. Горох на фоні охоронця здається гномом: метр сімдесят, хоч добре збитий і широкоплечий.
Вартовий стоїть за три метри від дверей, до нього не можна наближатись ближче, це вважатиметься нападом і він міг без вагань застрелити Гороха.
Від виходу карантинного блоку до дверей що вели назовні, на підлозі – червона лінія. Горох йде по ній, не дивлячись перед собою і зупиняється біля дверей. Праворуч, в стіні, круглий пристрій з отвором по центру – сканер повітря.
Він несвідомо затримує подих, подумки наказує собі бути спокійним, щоб не виказати хвилювання охоронцю чи електронному штучному інтелекту Вежі, що стежить за ним крізь камери – сканує життєві показники: фіксує зміну температури, пульсу, рухів м’язів, кліпання очей і розмір зіниць.
Одна підозра і його перевірять ретельніше і тоді Рай точно не світить.
Горох впевненими рухами від'єднує від шолому шланг, прикладає його до сканера, і натискає на балоні кнопку подачі газу. Індикатор на сканері блимає зеленим – значить там стандартне повітря, а не інша суміш газів.
Він повільно, з полегшенням видихає і від'єднує від сканера шланг, прикручує назад до шолому, не затримується ні на секунду, відкриває двері і ступає на поверхню мертвої планети.
Його зміна закінчилась.
2
На електро-самокаті, із повітряною подушкою, Горох летить на висоті десяти сантиметрів над поверхнею до Вежі або – як тепер її називають – до Головної Вежі. Через кожні триста метрів на дорозі – блокпост де чергують двоє охоронців зі складу Вежі 2. Та періодично пролітають сторожові дрони.
Повітря в малому резервуарі балону вистачить до пункту призначення, а далі як пощастить.
З обох боків шляху лежить місто. Точніше те, що від нього залишилося. Більшість будинків зруйновано. Місцями височіють вцілілі хмарочоси і остови багатоповерхівок, які дивляться на мертвий світ темними зіницями розбитих вікон.
Деякі будівлі напівзруйновані, а від інших лишились купи цегли і бетону. Трапляються вцілілі тротуари і дороги вулиць по яким можна навіть спокійно пройти. Але зазвичай сталкеру, якого занесе сюди, доведеться перелазити через брили бетону, арматури, залишків автомобілів, стовпів, рекламних білбордів, які ще не встигли розібрати на матеріали інші групи стакерів Вежі або Диких. Скрізь пил, сміття, і уламки минулого. І ніде, жодного зеленого дерева та трави. Все живе винищили хімічні реакції і радіація під час Катастрофи.
Кінець світу почався з обміну ядерними ударами між двома державами. А далі - ланцюгова реакція: війни, катастрофи і природні катаклізми. По всій планеті вибухали заводи, фабрики, ТЕС, АЕС – все що людство породило штучного, хімічного і фізичного – вирвалося на волю в надра та атмосферу, поєдналося в смертельні сполуки та винищило флору і фауну. І природа на останок збунтувалася: повені, землетруси, цунамі, торнадо.
З роками більш менш все вляглося. Лишилась мертва земля під сірим небом і купка вцілілих у Вежі та в бункерах поблизу.
Горох вповільнює ритм дихання. Економить запаси повітря. Має дістатися до місця, що знаходиться на півдорозі між Вежею 2 та Головною Вежею, щоб віддати «кайфогаз» Диким.
Там є відрізок дороги, де метрів п’ятсот не має постів, такий собі екватор. Поки що, для контролю всього шляху ресурсу не вистачає. В тому районі дорога якраз звертала і було багато вцілілих будинків, що затуляли відрізок шляху від обох Веж – така собі «сліпа зона».
Підлітаючи до останнього блокпосту перед поворотом стишує ходу самоката, щоб здавалося, що він пролетить «сліпу зону» теж на малій швидкості і вартові чи система безпеки не запідозрила, чому його довгенько не буде видно, якщо взагалі хтось за цим буде слідкувати. Та Горох не зміг би дурити систему декілька років, якби не продумував всі деталі.
Дорога від Вежі 2 до Головної Вежі, розчищена від уламків. По ній на вантажних електрокарах доставляють матеріали, які виробляють 3-д принтери.
Рада свідомо витрачає людський і технологічний ресурс, для підтримання в задовільному стані дорогу, аби прискорити процес будівництва і ввести в експлуатацію Вежу 2.
Через декілька місяців Вежа 2 прийме перших мешканців із Головної Вежі і почнеться початок відродження людства на руїнах старого світу.
Більшу частину систем вже запущено. Повноцінно функціонувала система безпеки зі штучним інтелектом. На даху, під захисним куполом працює електростанція, станція по синтезу повітря, система очищення повітря, на випадок якщо раптом відключиться перша та резервуар стиснутого повітря, функціонує система вентиляції, підведена каналізаційна система, яка пов'язана з Головною Вежею, бо під нею знаходилась глибока свердловина, що забезпечує відносно чистою водою мешканців.
Горох працює інженером ремонтником по налагодженню, установці, ремонту і запуску систем вентиляції повітря та станцій із синтезу повітря. І кожну зміну тестує в мед блоці роботу станції по синтезу оксиду азоту, для запасів на випадок операцій та для постачання тим верствам населення, в соціальний пакет яких входить не тільки споживання стандартного повітря, а і додаткові бонуси: дихання чистим киснем або «кайфогазом».
В соціальний пакет Гороха раз на рік входить лише один балон чистого кисню і той він уже використав весь, як почав займатися контрабандою.
***
Горох залишає самокат на краю дороги, перелазить через повалений стовп, оминає купу металобрухту та сміття. Пролізає крізь іржавий остов автобуса і біжить між купами цегли, минаючі великі уламки бетонних брил з яких стирчать, як списи, штирі арматури.
Виходить на більш-менш чисту ділянку вулиці. Асфальт потрісканий, місцями в дірках, мов після бомбардування, та видутий наче бляшанка з простроченою консервацією. Біля на пів зруйнованого хмарочосу звертає в провулок, який закінчується завалом: будинки впали одне на одного, утворивши, схожу на криву піраміду, гору з цегли, між якою стирчали розтрощені залишки меблів.
Зупиняється і присідає біля люка, ледь помітного на асфальті між сміттям. Відтягує важку кришку, залізає всередину і спускається драбиною в каналізаційну систему мертвого міста, тунелі якої ведуть до одного із входів в бункер Диких, що був в колишній гілці метрополітену.
На шоломі вмикає ліхтарик і освітлює тунель, по стінах якого тягнуться труби і проводка. Проходить трохи вглиб, зупиняється і стукає по трубі уламком арматури, яку підібрав по дорозі. Яка не яка – зброя. Вбити себе просто так Диким він не дасть, якщо ті надумають. В тиші тунелю стук звучить, наче грім.
Вимикає подачу повітря в шолом, яке майже скінчилося. Знімає балон зі спини та від’єднує від нього шланг. Тут повітря менш забруднене і очисні фільтри повинні впоратись довше. Але дихає повільніше.
Раніше, крім першої зустрічі з ватажком Диких, він просто лишав «кайфогаз» внизу, забирав балон із звичайним повітрям, який лишали йому і біг назад до дороги.
Зараз має або отримати перепустку в Рай, або здохнути.
3
Нарешті чує кроки, а потім у світлі ліхтарика бачить два силуети, які наближаються до нього. В обох людей за спиною балони і кисневі маски на обличчях. На головах лиш помаранчеві вицвілі каски будівельників. Одягнені в заношену уніформу кольору «хаккі». Один тримає в руках автомат. Інший – балон. Є надія, що вбивати не планують.
Людина зі зброєю лишається на кілька метрів позаду, в тіні. Чоловік з балоном зупиняється на відстані витягнутої руки. Він на пару сантиметрів вище за Гороха та міцної статури, незважаючи на вік. На обличчі прозора маска з повітряними фільтрами і шлангом, під'єднаним до балону, що висить за спиною. З під густих, сивих брів дивляться темні карі очі, білосніжне волосся спадає до плечей, а з під маски визирає борода.
Горох його впізнає – ватажок Диких, з яким він домовлявся про угоду. Його імені не знає, той просто назвався головним.
Старий мовчки показує рукою на балон Гороха. Той протягує його старому.
Сивий від’єднує свій шланг від маски і прикручує до балону Гороха.
Кілька секунд дивиться похмуро, потім вуста осяює посмішка, а очі грають веселим вогниками. Від’єднує шланг, під’єднує назад до свого балону і каже:
– А ти фартовий чувак, або система безпеки Вежі кульгає.
Горох мовчки показує на балон, що старий тримає в руках.
– Чув, він може тебе уколошкати і все, – сивий киває на чоловіка з автоматом, – або просто кинемо тебе тут, і до Вежі не доповзеш, твої фільтри здохнуть разом з тобою.
Піт заливає Гороху очі , дихати важко, фільтри не справляються. Але погляд від сивого не відводить і перекидає з лівої руки в праву, арматуру
– Який настирний, – старий киває охоронцю, той стає поряд, тримає Гороха на прицілі, потім відводить дуло в бік.
– А, наш Фартовий, з яйцями, – старий ставить перед Горохом балон, що приніс із собою.
Горох приєднує до нього шланг і закидає на плечі.
Вдихає – повітря. Видихає і каже:
– Я виконав умови! Тепер виконуй свої. Ти можеш мене вбити, але гадаю не став би головним, якби твоє слово для багатьох не було законом! Ти дав слово мені. Тож я чекаю.
– Що у Вежі досі можна щось дізнатися, крім того чим промивають вам мізки з екранів?
– Плітки там, плітки тут, побачене десь, почуте від тих, хто нажаль не такі фартові. – щвидко відповідає Горох. – Здохли назовні чи в стінах Вежі. Та пазли складати вмію.
– Так, ти не йолоп, фартовий, – витягає з кишені зелений прямокутник з червоним штрих-кодом по центру.
У Гороха перехоплює подих, брови повзуть вгору.
Справжній!
Безліч разів бачив його на відео і навіть тримав віртуальну копію в руках.
А старий продовжує говорити.
– Колись я і мої хлопці виконали угоду, ми знайшли місце де збереглося багато пального. Тепер Вежа нас годує електрикою і припасами, а як бонус я отримав цю перепустку в Рай. Та хай подавляться! Хотів її викинути, але зараз не час марнотратства і дурних вчинків. Навіть цей шматок пластику – цінний ресурс. І доля звела мене з тобою, і ти дістав нам газ, щоб моїм людям веселіше жилося в цьому пеклі. В той час як у Вежі є все, а ми задовольняємося малим. Та в нас є ще зброя і ми можемо дещо взяти силою, яка б там Вежа не здавалася могутньою.
Горох мовчки слухає, хоч в голові цокає годинник. Можуть бути проблеми – підозріло довго минає «сліпу зону».
Історію протистояння Диких і Вежі він знав, хоч і був тоді ще малим.
***
Дикі – ті хто вижив після катастрофи не у Вежі, а в бункерах міста.
Їх запаси їжі і води закінчувалися, система очищення повітря виходила часто з ладу. Вежа розрахована на дві тисячі людей, в той час чисельність її наближалася до трьох тисяч і тому нікого із сторонніх не приймали. Дикі кілька разів намагалися прорватися в Вежу, та спричиняли різні диверсії. Тому рада Вежі уклала з ними угоду щоб не витрачати ресурс на це протистояння і вже декілька десятиліть триває хиткий мир.
Вежа постачає диким в бункери повітря, синтетичну їжу, очищену воду та ліки. А сталкери диких знаходять в руїнах міста ресурси для 3-де принтерів Вежі, що забезпечують життєдіяльність її систем: ремонт і заміна зношених матеріалів, та для будівництва Вежі 2. Це не зовсім будівництво, а реконструкція і переобладнання вцілілого хмарочоса під стандарти автономного міста-вежі.
***
– Але ти не такий як вони! – продовжує старий. – І не важливо з якою метою йдеш в той Рай, ти пішов проти них, крадеш газ, дуриш їх і живий до сих пір. Але ти можеш крім цієї подачки від Вежі отримати вічну перепустку до Раю.
Горох запитально вигнув брови.
– Якщо допоможеш нам захопити Вежу 2, а так як ти інженер, то допоможеш і навчиш як управляти всіма системами і ми створимо власний Рай.
– А як же вода?
– Щось вигадаємо, диктувати свої права з власної Вежі буде легше ніж з бункера.
– А система захисту, її сервер в головній Вежі.
– Да вирубимо нахрін від мережі і перезавантажимо локально, в нас ще залишилось пара розумних голів, але ми вже старі, а нове покоління не має тих знань, більше чекати не можемо. Тримай – протягує Гороху перепустку , той бере.
– Ти з нами?
–Так, але після того як використаю його за призначенням, – ховає в складках комбінезону перепустку, – бо ж здохнути можу кожної миті.
Старий киває і йде геть, за ним – охоронець.
4
До блок-посту підходить пішки. Самокат тягне в руках. Руль погнутий, корпус місцями потрощений. Сам Горох має не кращий вигляд: шолом зім’ятий, на склі тріщина.
Прийшлось на повному ходу врізатися в купу сміття на узбіччі шляху, щоб все виглядало натурально. Легенда: вийшла з ладу система автопілоту і він не встиг перейти на ручне кермування.
Для цього прийшлось роздовбати блок управління арматурою, щоб неможливо було визначити причину поломки.
Були ризики, і в той же час це відводило підозри чому затримався в «сліпій зоні». Нещасний випадок, техніка стара – може дати збій. Максимум відробить додаткові години, або залишиться без доступу до розваг в мережі на місяць.
Охорона його доправила на електрокарі до воріт огорожі, за якою починається територія Головної Вежі. Навколо круглого хмарочосу – стоять корпуса п’ятиповерхових будинків, які з’єднані підземними тунелями.
***
Раніше тут було ціле містечко з власним парком, спортивним майданчиком і басейном. А сама Вежа входила до надсучасного і першого в країні автономного житлового комплексу із автоматизованими електронним сервісами на базі штучного інтелекту: роботизована система безпеки, автономне життєзабезпечення, смарт–житло, передові технології у власних школах для дітей, де навчали майбутніх програмістів, інженерів та науковців, дослідницькі лабораторії і свій університет та міні-фабрики.
Засновником Вежі був геній науковець та міліардер, який заробив статки на «айті» технологіях і створив власне автономне «місто в місті», яке не залежало від зовнішнього світу.
Під час катастрофи комплекси навколо вежі і сам хмарочос зазнали руйнувань, але не критичних і за кілька років було відновлено основні об’єкти і переформатовано устрій життя для виживання в мертвому світі.
***
За воротами до карантинного корпусу Гороха супроводжує дрон і він з полегшенням зітхає коли заходить до дезінфікуючого блоку і перестає чути його дзижчання.
Проходить мед перевірку і перевдягається в чистий комбінезон. Підземними тунелями йде до ліфту під уважним поглядом відеокамер і піднімається на двадцятий поверх у свою клітку-квартиру: одна кімната три на три метри зі вбудованим в стелю екраном, ліжко висувається зі стіни, ще одна міні-кімната з душовою кабіною та туалетом.
Вбудована в стіну шафа ховає постіль і нижню білизну, раз на місяць він скидає брудні речі в іншу схожу комору, звідки вона зникає, а через кілька хвилин там з’являвся новий чистий набір білизни та одягу.
5
…Горох ковтає вечерю та лягає в ліжко і нарешті розслабляється.
Перемотує в пам’яті події сьогоднішнього дня, які змінять його майбутнє.
А потім віршує відпочити по повній та підключає до тіла датчики. Вмикає екран на стелі, визиває меню, вводить данні, вдягає спеціальні окуляри і опиняється перед дверима давньої подруги Осики.
Стукає у двері, а насправді просто лежить в ліжку і навіть не ворушиться. Та все, що відбувається в тому штучному світі, тіло відчуває в реальності.
Осика стоїть усміхнена. Струнка, але не висока, в короткому пеньюарі, який звабливо підкреслював її форми.
Насправді він ніколи її не бачив вживу. Як і вона його. Може і бачив та не впізнав, бо пару раз заходив в медичний блок, але ж всі в однакових комбінезонах і захисних масках.
А у цьому віртуальному просторі він трохи вищий за себе, але лице і тіло майже без змін.
Горох та Осика після обіймів і поцілунків швидко опиняються в ліжку, а через декілька хвилин лежать на піску у моря. Над ними зоряне небо, чується шум прибою і навіть відчувається запах моря та віяння вітру.
У Осики система імітації краща та з багатим вибором локацій. Вона медик і має кращий соціальний пакет.
Але все одно це імітація. Стерильна, комфортна, не справжня. Лежиш на піску, але не відчуваєш шкірою піщинок, які в житті прилипли б до тіла, закралися б під нігті і залізли у волосся. Це здається дрібницею, але з дрібниць складається Всесвіт.
– Де був? – питає Осика і цілує оголений торс.
– Шукав натхнення серед руїн, – гладить її волосся.
– Якого тебе туди понесло?
– Та самокат підвів і поцілувався з обломками колишнього життя.
– Боляче? – мимоволі розглядає його тіло, наче хоче розгледіти синці на аватарі.
– Краще тобі не бачити, – стежить за її поглядом.
– А інколи так хочеться.
У всіх користувачів віртуальної мережі зовнішність аватарів – оцифрованих копій тіла – така як і в житті, тільки трохи прикрашена в редакторі. Це придавало штучному світові ілюзію справжності. Вони мов актори у гримі, але гримувались не для глядачів, а один для одного – щоб життя у віртуальному просторі Вежі здавалося кращим ніж насправді.
– Побачити мене вживу і вмерти?
Їм заборонено бачитися в реальності, окрім якщо ви не колеги і не працюєте в одному блоці.
– Та ні не настільки! – всміхається жінка, а потім лице серйознішає. – Як там на зовні?
– Все без змін, надихає на сумні пісні.
– Ти придумав нову пісню?
– В процесі, але те що там, не передати, ні музикою, ні словами.
– Ти ж мені її заспіваєш першій? Не тим козлам з твого бардівсього клубу, які мов павичі хваляться своїми мелодіями, хоч як на мене, ви тирите їх один в одного.
– Та зізнайся , що тобі слон на вухо наступив от і все.
– А може мамонт?
– Яка різниця, всі хто міг наступити – вимерли.
Обоє мовчать декілька хвилин. Вони познайомилися, на концерті його бардівської спільноти.
Осика любить музику, але в основному попсу. Хоча по статусу може собі дозволити ходити на віртуальні концерти відомих артистів, але чомусь підписалася на їх аматорську спільноту і одного разу скористалася розсилкою запрошень.
Він побачив її карі, але проникливі очі серед глядачів і співав тоді ліричну пісню дивлячись тільки на неї і той виступ був найкращий.
Йому дійсно пощастило, бо вона була анестезіолог і так між розмовами на прогулянках на загальних віртуальних локаціях, він потроху дізнавався про особливості цього газу і як краще його зберігати і видобувати зі сховища. У Вежі 2 ці знання йому набагато спростили задачу, щоб дістати оксид азоту для Диких.
– Може в мене і я глухенька, але те, що вони йолопи – факт, особливо той твій друг Мороз, з блоку харчового забезпечення.
– Ага, Мороз ще той чудило, але веселий кадр.
Так він був веселий, балакучій і знаходив спільну мову з усіма і знав багатьох у віртуальних соціальних спільнотах: музичних, поетичних, художніх, наукових, книжкових та інших. Мав знайомих у віртуальному світі Вежі серед співаків, хіміків, програмістів, інженерів, акторів, блогерів і навіть з гвардії охорони. Тому чув багато пліток і про Рай, і про Диких, і про контрабанду синтетичної їжі з відходів виробництва, яка не вся йшла у повторну переробку, бо не так строго вівся контроль. Вони збували відходи сталкерам Вежі. Ті, в свою чергу, обмінювали їх сталкерам Диких на інформацію про те, де є непогані місця для збирання ресурсів. Так і дізнався про «кайфогаз» і перепустку до Раю.
– Пісня ще сира, але ти почуєш першою, – він її знову поцілував.
6
На вершині башти-хмарочоса, яка визирає з під сірих хмар, що окутали Землю після Апокаліпсису, під прозорим захисним куполом, по периметру якого встановлені сонячні панелі з потужними електростанціями, між системами, що виробляють повітря – в самому центрі розмістився Рай.
Перепустка виявилась справжньою і Горох пройшов всі рівні перевірки.
І от босий, в білому вбранні стоїть перед дверима, за якими його чекає диво. Його не вбили, не арештували і навіть не спитали де він взяв перепустку. Притискає великий палець до сканера. Двері відчиняються.
Робить крок і опиняється в оазисі, що відкривається подорожньому після брудних розвалин міста, сірого неба і блискучих стін Вежі, коридорами якої дістався сюди.
Босими ступнями відчуває прохолодну траву. Над головою хитаються віти дерев і крізь листя пробиваються промені сонця.
Заплющує очі і відкриває повіки – не зникло. Навкруги – справжній сад, що квітне білим цвітом.
Ніздрі лоскоче солодкий аромат квітів. Перехоплює подих, здається втратить свідомість від давно забутих відчуттів.
Торкається листя і трави – не віртуальні дотики, коли все однаково де б ти не був, чи на траві, чи на піску – зараз ступні лоскочуть безліч довгих тонких стеблин, які ростуть зі справжньої землі.
Торкається стовбура, проводить пальцями по шершавій корі дерева, йде далі, глибоко вдихаючи, перенасичене озоном повітря. На обличчі грає усмішка. Нахиляє гілку однієї з яблунь і довго розглядає зелене с візерунком прожилок листя. Виходить на відкритий простір засіяний кукурудзою.
За декілька метрів, там де закінчувався сад і починається кукурудза, стоїть круглий стіл, на ньому – тарілка, на якій – тонко порізане сало, посипане сіллю, поряд з ним – зеленіє молода цибуля і лежить кусень хліба. Він торкається його – ще теплий, потім сало – холодне. Ковтає слину, що переповнює рот. Озирається – нікого.
Тремтячими руками бере шматок сала, кладе на хліб, зверху – цибулю. Пахне їжею – не смаком їжі – відчуває м’який аромат хліба, солонуватість сала і свіжість цибулі.
Надкушує, повільно пережовує – насолоджується різнобарвним смаком, який рецептори язика не відчували вже багато десятиліть. Відкушує ще і ще, тарілка порожніє.
– Смачного!
Горох здригається, зіниці розширюються, а брови повзуть вгору.
Так є переляк від несподіванки – не чув, як хтось підкрався ззаду. Але не це змусило нутрощі стиснутись. Впізнає цей голос.
Повільно обертається.
Чоловік одягнений теж в простору білу одежу. Він його ніколи не бачив без маски, але без неї здається не таким старим, як там, в каналізації.
– Ти дійсно фартовий, Горох. І заслужив цю нагороду, – обводить рукою, показуючи на сад і поле.
– Але як? Хто ти? – бурмоче розгублено.
– Я створив це все. Ні не тільки цей сад, я створив Вежу. А знаєш чому? Бо як і ти мав мрію. Але не з’їсти кусень сала. Я хотів бути незалежним і не ділитися з державою грішми, не платити їй за світло, їжу і за право жити на Землі. Я розбагатів на розробці програмного забезпечення та штучного інтелекту для тої ж держави. Мої системи захищали їхні таємниці, гроші, репутацію, а зброя сама знищувала і знаходила їхніх ворогів, медики, фармацевти користувалися моїм продуктом. Та головною моєю інвестицією був розум. І я отримав дивіденди. Ти і всі хто тут зараз живе – дихаєте моїм повітрям, їсте мою їжу. Це я врятував людство і я стану першим і єдиним його правителем в новому світі.
Горох дивиться на нього широко розплющеними очима.
– Ні, я не божевільний, я в курсі, що тіло не вічне, але його можна замінити і скоро я – мій розум та інтелект будуть не залежні від нього! Бо і після апокаліпсису я не припинив розробки потужної нейронної мережі. Я інтегрую свій мозок в неї і ніякий штучний інтелект вже не буде потрібен. Я буду скрізь і контролюватиму все! Одночасно прийматиму рішення, обробляючі безкінечний потік даних.
Горох обпирається на стіл і не може ніяк збагнути все те, що відбувається тут.
– Але я заговорився, – перериває власний словесний потік володар Вежі – Крім того як врятувати людство, побудувати нову державу, потрібно зберегти це все. А формула збереження влади проста і стара як цей світ: зовнішня загроза і віра в те що від неї врятує влада, ілюзія свободи та розваги та примарна, і в той же час, реальна мотивація – потрапити на вершину, до Раю. Але цю нагороду потрібно заслужити: науковцю зробити прорив в науці, актору зіграти найкращу роль, композитору створити геніальну симфонію, а контрабандисту обдурити систему безпеки і виміняти «кайфогаз» на квиток до Раю.
– Виходить я не злочинець, ти ж мене найняв!
– Так, бо я і зараз, хоч ще в слабкому тілі, але контролюю все. Я створив загрозу – Диких, які хочуть весь час захопити Вежу. Вони частина мого плану, шах і мат, друже. А свободи у моїй віртуальної ілюзії теж вдосталь! Ви там граєтесь, як малі діти. А такі унікуми як ти йдуть проти системи, і щоб такі як ви цю систему не зламали, я даю вам її дурити, і в той же час знайти слабкі місця.
– Ти кажеш складно, але якщо ця формула така бездоганна, то наш світ був ще досі живий.
– Бо в світі тоді було багато розумних і водночас тупих вождів, яких засліплювала жадоба, гонор і постійна боротьба за владу. А мій світ буде не таким. Я його відновлю! Це тільки початок, треба ще трохи часу. В новому світі буде єдиний і безсмертний управитель. Я буду, як павук, тримати всі системи життєзабезпечення і життєдіяльності нового світу під контролем.
– Навіщо ти мені це говориш?
– Бо ти більше нікому нічого не розповіси! А знаєш як хочеться з кимось поділитися своїми успіхами? Але ж я нікому не можу довіряти. А ти тепер будеш працювати на свинофермі, а свині вміють тримати язика за зубами.
– Фермі? Тобі вдалося виростити… клонувати тварин? Свиней? То це правда? Ну звісно, я ж їв, але все живе вимерло, де ти взяв зразок? – тараторить Горох немов забув про все, що відбулося.
– Підфартило тобі сьогодні по повній! – всміхається старий, – скоро все побачиш сам.
– Підфартило кажеш? – кричить Горох, підіймає стіл і опускає його на голову старому.
Стіл розбивається від удару об землю, а Горох втрачає рівновагу і падає.
Володар Вежі стоїть непорушно і хитра посмішка не сходить зі зморшкуватого обличчя.
Горох підводиться бере зламану дерев’яну ніжку стола і тикає нею в груди старому. Та легко проходить крізь нього.
Голограма.
Горох чує позаду кроки.
7
Тепер він спускався в цьому самому ліфті, в якому годину тому підіймався на вершину Вежі. Але не сам. Двоє охоронців в масках зі зброєю дихають йому в спину.
На електронному табло змінюються цифри поверхів.
Минули п’ятдесятий, тут він закінчував школу. Діти жили в кімнатах по чотири особи, там не було карантинних обмежень, можна було вільно пересуватись по поверху, де є і гуртожиток, і навчальні класи, спортзал, учбові лабораторії.
В шістнадцять він опинився на сороковому поверсі, де здобував вже професію інженера, яку йому підібрала система, враховуючі його психологічні, психічні та інтелектуальні здібності.
Після отримання диплому переселився на двадцятий, нижче мешкала лиш охорона і обслуговуючий персонал.
І от тепер спускається на саме дно, в буквальному сенсі.
Ліфт зупиняється на мінус п’ятому поверсі.
Двері відчиняються. Відчуває запах лайна і заздрить охоронцям, що ті в масках.
Щось в цьому запаху здалося дивним, та наказують йти далі. І він йде довгим коридором, по боках – в стінах – відсіки, метра два на два, загороджені півтораметровими перегородками, за якими чується якесь сопіння та рухи.
Тьмяні лампи освітлюють коридор, у відсіках темно. Крім цих звуків і їхніх кроків нічого не чути.
Наказують зупинитися.
Перед ним знову виникає голограма володаря Вежі.
– Так тут запашок ще той, – всміхається старий, – звикай.
– Свині там? – Горох показує рукою на один з відсіків.
– Вгадав, там звичайні свині, які тільки жруть, сплять і спорожняються. – Але це все ресурс, якого в нас не так багато, і він задовольняє потреби тих хто живе на верхніх поверхах.
– Я що лайно прибиратиму?
– Підійди до загородки.
Підходить.
Перегородка від’їзжає в сторону і він ледь не вибльовує дорогоцінну їжу, що вже почала перетравлюватися в шлунку.
Спочатку думає, що то гра тіней і поганого освітлення.
Але ні – бачить те, що бачить.
На підлозі повзає жирна, брудна жінка. Дійсно нагадуючи свиню: широчезний як у бегемота зад величезний живіт, ноги як колоди, а шия і голова, здаються одним цілим. Декілька прошарків жиру звисає з підборіддя, а великі груди витирають сосками підлогу. Жінка щось інтенсивно вилизує в широкій мисці.
– Лоботомія і трохи генної модифікації і не тре паритися з клонуванням вимерлих тварин, – чує насмішливий голос позаду. – Ця свиноматка давно готова дати потомство. А ти в нас самець нівроку!
