Тунель Закоханих

Смарагдово-зелені гілки ніжно сплелися угорі, ніби руки закоханих, утворюючи арку над залізничною колією. Дерева нахиляються одне до одного або заплітаються у чудернацькі обійми. Листя деінде ледь пожовтіло або налилося багряним. Звичний початок осені.

Данило зітхнув та повернувся до своєї коханої. Обличчя Віки сяяло від захоплення. Хлопець не міг намилуватися нею. Тіні від дерев відбивалися на її русявому волоссі, через що воно набуло зеленувато-каштанового кольору, а сонячні промінчики, що пробивалися крізь густі крони, перебігали її волоссям, наче золоті нитки. Зелені оченята світилися, як чарівне листя казкового дерева.

Данило тримав дівчину за руку та милувався її усміхненим обличчям. Його серце переповнилося ніжністю.

"Віко, сонце моє, зіронька моя, моє маленьке янголятко!" — хлопець з ніжністю розглядав свою кохану, наче бачив уперше в житті. "Ти моє світло, ти моя радість, ти моє кохання, ти моє щастя! Якби не ти, ким би я був у цьому холодному світі?"

Потяг раптом різко загальмував. Пасажири ледь втрималися на сидіннях, вчепившись у поручні.

— А тепер цілуйтеся, поки в'їжджаємо в тунель! — прокричав Сидор Макарович, машиніст і одночасно екскурсовод. — Бо це добра прикмета! Цей поцілунок скріпить ваші почуття так міцно, як цеглу скріплюють цементом!

Віка затрусила Данила за плече.

— Ну ж бо, бовдуре! — сказала вона пошепки.

Данило затрусив головою, щоб привести себе до тями. Проте Віка сприйняла цей жест інакше.

— Ти що, не хочеш цілуватися? — здивовано спитала вона.

— Хочу, — відповів хлопець. — Але…

Віка сама обійняла його рукою за шию та поцілувала в губи.

— Що з тобою, Данило? — у її голосі почулося занепокоєння. — Ми ж приїхали сюди, щоб скріпити наше кохання.

— Я знаю. Але я побачив…

— Що ти побачив, любий?

— Я бачив якусь велику тінь, там, за деревами.

— Може, це був ведмідь?

— Навряд. Не буває таких величезних ведмедів. Вона була чотири метри заввишки. І рухалася.

— Данило, облиш! Тобі щось примарилося. Ти як мала дитина злякався.

— Я не злякався. Просто непокоїть…

— Облиш! Ми сюди приїхали, щоб побути удвох, насолодитися перебуванням у такому чудовому місці. А ти…

— Можете вийти з вагона! — прокричав Сидор Макарович. — У вас десь пів години, щоб погуляти тут, походити, поцілуватися, пообійматися, попеститися. А я трохи посплю.

Данило взяв Віку за руку, та ми спустилися східцями.

— Цей потяг якийсь іграшковий, наче з парку атракціонів, — зауважила Віка.

— Так це ж атракціон і є. Сюди возять закохані пари, якщо ти забула.

— Щось мені тут не подобається.

— Ти що, боїшся замкненого простору?

— Раніше ніколи не боялася. Але як тільки ми сюди заїхали, стало якось моторошно. Оці гілки нависають прямо над нами, закривають небо. Сонця не видно, і це напружує. І ніде не видно виходу, тільки по коліях вперед чи назад. Тут наче не ліс, а печера. Мені тут страшно!

— Чому ж ти мовчала?

— А ти не питав. Ти завжди занурений у свої думки та нічого навколо не помічаєш. Взагалі, коли я побачила оті дві парочки, то подумала, що ми в якомусь дурному реаліті-шоу. Я вже чекала, коли скажуть: “Посміхніться, вас знімає прихована камера!”, — вона засміялася.

Данило кинув оком у бік парочок, які вже встигли відійти від нас. Вони дійсно виглядали кумедно. Одна, більш помітна пара, — товста дівчина із короткою зачіскою з татуюванням троянди на шиї. А поряд з нею — худий хлопець в окулярах, з довжелезним гачкуватим носом та гидким прищавим обличчям, якого Віка назвала Квазімодо. Друга пара виглядала не менш кумедно: довгов'яза смаглява дівчина з довгим фарбованим у рудий колір волоссям, як то кажуть, вилита фотомодель. Поряд з нею вився гладкий брюнет, який весь час лапав її руками та ледве сягав їй до грудей.

— Наче павук з павучихою, — сказала Віка, тихенько сміючись.

— Чому це?

— Бо в павуків самиця завжди більша за самця у два чи три рази. Та часто з'їдає партнера після парування.

— А ця може. Поки сюди їхали, весь час щось їла. Я б на його місці був пильним.

— Так легко глузувати з інших. А як щодо нас?

— А що? У нас нібито все добре, — хлопець обійняв Віку за талію та ніжно поцілував. Але вона відсторонилася.

— Облиш! Поцілунок та обійми нам не зарадять!

— Вікусю, ну хоч тут не думай про це! Ми приїхали сюди, щоб на якійсь час забути про проблеми та побути удвох!

— Так, мені дуже добре у твоїх обіймах. Але це не розв'язує наші проблеми. Ми не врятуємося від них втечею. Мої батьки все одно проти того, щоб ми зустрічалися. Та й твої теж не в захваті.

— Ми кохаємо один одного, і кохання все здолає. Згадай Ромео та Джульєтту.

— Згадай, як вони закінчили, — Віка гірко засміялася. — І взагалі, я пригадую слова бабусі.

— І що вона казала?

— Що лише для жінки стосунки на першому місці. А для чоловіка на першому місці має бути його справа. А кохання — лише приємний довісок.

— Мабуть, у твоєї бабусі не було справжнього кохання.

— Мабуть, не було. Раніше в людей не було часу на романтику. Вони гарували від зорі до зорі, аби вижити. Це зараз люди шукають гострих відчуттів у всьому. А все це від нудьги, тому що нема чим себе зайняти.

— Отже, ти не віриш у кохання?

— Чому ж це? Вірю, — Віка посміхнулася. — Ти ж його покохав з першого погляду, щойно побачив у бібліотеці. А я просто прийняла твоє кохання.

— Чому ти обрала саме його?

— Бо ти був щирий. Ще не знав, хто я.

Данило зітхнув.

— А якби ти знала, що я знав, що ти донька декана… Ти б його відштовхнула?

— Так. Як і всіх інших.

— І багато їх у тебе було? Тих, інших.

— Чому ти питаєш? Ревнощі? — Віка засміялася. — А ти як думаєш? А знаю, що я красива, приваблива. Хлопці часто до його чіпляються. Не те, що до тих бідолашних, — вона кивнула в бік двох пар. — Бо їм це не світить.

— Звідки ти знаєш, що красива? Чому ти така впевнена?

Віка тихенько хихотнула.

— Кожна дівчина знає, красива вона, чи ні. Ще з підліткового віку. Навіть якщо їй ніхто не каже ані слова.

— Справді? — Данило прикрив рота рукою. — Тоді як ти знатимеш?

— Не прикидайся дурником! — Віка сердито глянула на його. — Іноді один погляд може бути красномовніший за тисячу слів. Дівчина це відчуває навіть спиною. Особливо якщо хлопці проводжають поглядом. Та дівчата, які дивляться на тебе з ледь прихованою заздрістю.

— Тоді чому я, а не хтось з цих хлопців? Чим я кращій за них?

— Не знаю. Мабуть, нічим, — Віка відвернулася. — Я ще мало про тебе знаю. Дуже мало!

— Як це мало? Ми ж зустрічаємося уже…

— Всього-на-всього шість місяців. Цього замало! Я стала дуже недовірливою до людей. Особливо до хлопців. І знаєш чому?

— Чому це? — Данило знову взяв Віку за руку та обійняв її за талію. Віка трохи відсторонилася.

— Припини. В нас серйозна розмова. Мабуть, вперше ми так наодинці та можемо поговорити відверто.

— А до цього хіба ні?

— А до цього було багато очей та вух. Лише тут… З нами ті, кому плювати на все, крім них самих.

— Мабуть, це добре? — спитав Данило, тримаючи Віку за руку.

— Краще, ніж дома. Якщо в тебе впливовий батько… Ти весь час ніби під мікроскопом. На тебе дивляться як ти себе поводишся, що ти на собі носиш, що ти кажеш. Я не можу бути впевнена ні в чому. Бо всі перед тобою вдають приязнь, впиромінюють люб'язність, тримаючи камінець у кишені. Ти навіть не уявляєш, як це!

Віка тупнула підбором по рейці. Хлопець від несподіванки відсахнувся, випустивши руку дівчини. Віка різко розвернулася та подивилася Данилі у вічі. Вона чекала на співчуття.

— Можу собі уявити, — Данило взяв дівчину за руку та обійняв її. — Просто знай: я кохаю тебе щиро, до нестями, і мені все одно, хто твій батько. Я готовий заради тебе на все, навіть життя віддам. якщо буде потреба!

— Я знаю, — тихо сказала Віка, та стиснула руку Данила так міцно, що його пальці хруснули. — Знаєш, мені теж шкода тих дівчат.

— Справді шкода? Чому?

— Бач, як ті телепні вислужуються перед ними? — Віка тихенько приснула, побачивши як брюнет у смугастому костюмі тягнеться навшпиньки до своєї високої пасії, щоб її поцілувати. — Підлабузничають, зі шкіри лізуть, аби догодити.

— Цікаво, чи здогадуються про це дівчата? Чи перебувають в ілюзії?

— Звісно, здогадуються. — Віка зітхнула. — Вони страшкуваті, але не дурепи. Вони лише вдають, що вірять у щирість цих хлопців. Бо їм хочеться кохання, як і всім іншим. Але вони розуміють, що на нього не заслуговують.

— А хіба кохання треба заслужити?

— Так! Бо кохання заслуговують лише красиві та привабливі. Або симпатичні, чарівні та харизматичні.

— Такі ж чарівні як ти, — сказав Данило, та нахилився, щоб поцілувати дівчину.

— Припини, я не в настрої, — різко сказала йому Віка. — Одна з них дочка дуже впливового бізнесмена, а друга — дочка судді.

— Звідки ти стільки знаєш? — здивувався Данило.

— Бо поки ти втикав у телефон, я з ними трохи поспілкувалася. В дівчат це легше.

— І що ти в них такого дізналася?

— Дещо цікаве. Один хлопець збанкрутував та хоче поправити свої справи. А інший — зробити стрибок у кар'єрі. Ці два мерзотники дуже амбітні. Єдиний засіб для них піднятися у суспільстві — це вдалий шлюб. Одразу з грязі та в князі. Ненавиджу таких! І знаєш що?

— І що? — Данило обережно взяв руки дівчини у свої та подивився їй у вічі.

— Через кілька років, ледь ці півники відчують, що міцно тримаються на ногах… Вони знайдуть собі коханок. Красивих модельок з курячими мізками, які заради грошей вдаватимуть пристрасне кохання. Бо їх наче мух на мед, притягують влада та гроші. А ці бідні жінки сидітимуть дома та плакатимуть на самоті. Або теж заведуть собі коханців. Які не гребують вдавати пристрасне кохання до будь-кого, аби давали гроші та подарунки. Так і житимуть всі у брехні. Все життя обманюючи один одного. Та тихо ненавидячи. Самотність удвох — що може бути гірше?

Данило притис дівчину до себе.

— Ти не хотіла, щоб таке сталося із тобою?

— Не хотіла. — Віка відвела погляд та витерла сльози. — Але гадала, що мені цього не уникнути. Це лише у жіночих романах бізнесмен любить непоказну секретарку, і в них все добре. А жінку кохають лише за її добре серце та ніжну душу. А не за довгі ноги, пишні перси чи солодке личко. Але в житті не так. Все не так…

— Але ж бувають і виключення! — Данила погладив дівчину по голові, щоб заспокоїти. — Тобі ж пощастило?

— Хіба? — Віка гірко посміхнулася. — Я в цьому невпевнена. Я бачила багато нещирості. Та чула забагато брехні. Може, тому нікому не вірю.

— Навіть мені? — здивувався Данило, та трохи відсторонився від дівчини.

— Тобі вірю…. Трохи більше, ніж іншим. Але лише трохи. Ти все ще на випробному терміні.

— І коли ж закінчиться цей випробний термін?

— Коли я скажу. Може, наступного року. — вона посміхнулася. — Коли я сама вирішу. А ти чекай. Якщо в тебе вистачить терпіння. Якщо ти справді його кохаєш!

— Я все витримаю, люба! — Данило обійняв дівчину. — Ось побачиш! Я вартий твого кохання!

— Побачимо, — відповіла Віка. — Час покаже!

Вони мовчки пройшли ще кілька кроків назад.

— Стривай. — Данило хлопнув себе долоню по лобі. — Ми ж пішли не в ту сторону. Треба йти вперед. І до кінця. І загадати бажання.

Віка зупинилася та кинула вимучений погляд на нього.

— Ми вже добряче відстали від решти. Навіщо це?

— Бо легенда свідчить, що якщо пара загадає бажання і пройде через тунель, тримаючись за руки, воно неодмінно здійсниться. Ти загадала бажання?

Віка кивнула.

— Тоді повернемося туди, звідки приїхали, а потім пройдемо тунель до кінця. — сказав Данило. Насіння в тебе? Не забула?

— Не забула. — Віка показала на кишеню джинсів. — Я взяла із собою. Ходімо! Посаджу у кінці тунелю. Хай наше кохання росте та квітне. Як ці квіточки…

Вони пройшли вже майже до кінця тунелю. Йти було важко: ноги весь час провалювалися крізь товстий шар опалого листя.

— Що це хрустить? — Віка зупинилася та тривожно озирнулася. — Наче кістки.

— Які кістки? — Данило хихотнув. — Звідки їм тут узятися? Це дрібне гілля. А ще гравій. Ми ж ідемо по насипу.

Віка поворушила підбором опале листя. Біля колії лежала бура кістка.

Данило присів та підняв кістку двома пальцями.

— Це пташина, — сказав він. — Мабуть, тут хтось йшов та їв курочку. Та викидав кістки на насип.

— А може хтось марновірний зарив тут чорну курочку, щоб кохання було міцнішим? — Віка хихотнула. — Якщо дівчині дуже хочеться, щоб хлопець її любив, вона піде на все. Навіть на чаклунство. Ходімо звідси!

Данило замахнувся та кинув кістку у зарості. Вона зникла серед густого листя.

— Чому це? Подивися яка краса! На це листя. Тут жовте, зелене та червоне листя змішано. Всі барви осені на одному дереві.

— Так, це красиво, — Віка зітхнула. — Але все одно мені тут тривожно. Наче за нами хтось спостерігає крізь листя. Хтось недобрий…

— Може, якийсь маніяк? Просто збоченець? Чи вуаєрист?

— Та хоч ексгібіціоніст, — Віка фиркнула. — Гадаєш його налякає старий дурень у плащі, під яким нічого нема? Бачили з подругами такого ще в дитинстві. Ми його так засміяли, що він сховався у кущах, червоний як рак. Та більше не висовувався. Ні. Тут щось потойбічне. Я не можу пояснити.

— Облиш! — Данило вже почав сердитися.

— А ще тут птахів не чути. І комах не видно.

— Так вже середина осені. Осіннє рівнодення. Птахи у вирій полетіли. Комахи сплять уже, бо вночі заморозки.

— Але ж навіть ворон нема. Чи круків.

— Так їм тут їсти нічого, тому й нема їх тут!

— Може бути, — сказала Віка не дуже впевнено. — Але щось його гнітить та не дає спокою.

— Це просто день був важкий. Ти втомилася. Може, ще й страхіття вночі наснилося.

— Може бути, — Віка міцно схопила його за руку, забувши, що нею він тримав кістку. — Ходімо вже. Ми відстали від решти. Значно відстали.

— Чого це ти переймаєшся? — Данило посміхнувся. — Тут же не змагання. Я певен, ти легко обгониш ту товстуху та ту довгов'язу.

— А довгу чому? Довгоногим, щоб ти знав, легше бігати. Всі бігуни довгоногі.

Данило потер кінчик носа.

— А ти в його маленька, вертка та спритненька. А ця довгонога у власних ногах заплутається.

Віка засміялася

— Ти так гадаєш? Я не буду з ними змагатися. Бо не люблю спорт. Ну ось. Вони вже повертають та нам назустріч.

Пари розбилися. Чоловіки йшли попереду та говорили про щось своє. Дівчата ішли позаду та теж гомоніли.

До вуха Данила ледь долітали уривки фраз:

— Квартиру купимо в кредит. Чи краще дім за містом?

— Дім краще. Це престижно. А чому в кредит?

— Тому що в нас ще весілля на триста осіб відгуляти. Ну там ще подорож весільна. Куди краще, на Канари чи на Багами?

— Краще на Мальдіви. Це зараз модно. Або на Балі. Сказочне Балі.

Данило схопив Віку за руку та потягнув її на протилежну сторону колії.

— От чорти! Навіть тут годинку не можна побути у тиші. Навіть у лісі волають, наче на базарі.

— Згодна. Балакають так, що аж гидко. Ходімо.

Але коли Данило та Віка порівнялися з парами, які йшли їм назустріч, кавалер товстої дівчини вибіг на середину колії та перегородив шлях.

— Ей, брателло, стій, є розмова!

Данило зупинився, все ще тримаючи Віку за руку.

— Що таке? Не закривай мені шлях.

Молодик навпаки наблизився, стискаючи кулаки.

— Ти обізвав мою дружину товстухою? — спитав він із злістю.

Це було не питання. Це було твердження як привід причепитися.

— Я все чув, — прогарчав він крізь зуби. — Та вона все чула! Не відбрешешся, падло смердюче! — прокричав молодик, стискаючи кулаки.

— Котику, прохаю, відлупцюй його як слід! Щоб місця не лишилося живого! Він його обрааазив, — заканючила товста дівчина.

— Слухай, тобі обов'язково треба, щоб через тебе хлопці побилися? — вигукнула Віка, ще міцніше стискаючи руку Данила. — Тобі вибачень не вистачить?

— Може вистачить, — товста дівчина хихотнула. — Хай попросить сам, на колінах!

— Що? Ви обидва хворі на голову? — вигукнув Данило. — Та я краще…

Віка закрила йому рота долонею.

— Не треба, любий! Краще вибачитися. Бо ти дійсно назвав її нехорошим словом...

— Якщо твій хахаль не вибачиться, буде бійка! — репетував хлопець. — Я боксер, я на бокс ходив, я з нього котлету зроблю!

Хлопець, якого Віка назвала Квазімодо, підвернув рукави сорочки, пританцьовував на місці та підстрибував, ніби розминаючи м'язи.

— Зараз я когось тут тихенько вбиватиму! — зареготав хлопець.

— Не треба, будь ласка! — заволала Віка, та просто повисла на Данилі.

— Відійди, дівчинко! Тут чоловіки будуть стосунки виясняти! Тобі ясно? — прокричав хлопець, розмахуючи кулаками.

— І не подумаю! — відповіла Віка. — Слухай, Юліано, вгамуй свого бугая, будь ласка! — звернулася вона до дівчини. — Ну ми ж культурні люди, хіба ні? Навіщо тобі ця бійка? Хіба вибачень тобі буде недостатньо?

— Достатньо! — відповіла Юліана та знітилися. — Васю, годі вже! Бачиш, вони готові вибачитися. Відійди!

— Ну гаразд, якщо ти так просиш, моя солоденька! — промуркотів Вася, та відійшов.

— Данило, а тепер вибачайся за свої необережні слова! — звернулася до нього Віка. — Гадаю, на цьому конфлікт буде вичерпано?

Данило галантно встав перед Юліаною на одне коліно та урочисто промовив.

— Мадам, я прошу вибачення за те що так необачно висловився про ваші… габарити, тобто розміри, тобто статуру. Я виражаю глибоке каяття через це, та дуже шкодую…

Він не встиг договорити, бо Вася підбіг з боку та наніс раптово удар ногою по носу Данила. Хруснула носова кістка, та з носа на насип двома струменями полилася кров.

— Образи змиваються лише кров'ю! — закричав Вася та зареготав.

Данило впав долілиць, Віка кинулася до нього, вихопивши хустку, щоб зупинити кров, та допомогла хлопцю сісти. Перед очима Данила все пливло, голова паморочилася, а ніс нестерпно болів.

— Ой лишенько! В когось є аптечка? — заволала Віка.

— Треба щось, щоб зупинити кров! - вигукнула руда дівчина і кинула своєму супутнику, чорнявому чолов'язі з акуратно підстриженими вусами: - Гіоргі! Аптечку принеси, мерщій!

Той вже й сам розвернувся бігти в бік потягу.

— Принесіть, благаю! — вигукнула Віка. Її щоками котилися сльози. — В нього кровотеча!

— Не валнуйса, красуне! - гукнув він до Віки російською мовою з виразним кавказьким акцентом. — Зараз все зробимо! Уже бегу! Не плач, девушка, всо будет харашо! — чоловік побіг до потяга.

— Ха-ха-ха, трохи кровушки пустили, а його вже лікувати будуть! От умора, ха-ха-ха, — зареготав Вася.

— Ти покидьок! — вигукнула Віка до Васі. — його теж битимеш?

— Якщо будеш патякати та не заткнеш пельку! — вигукнув Вася та стиснув кулаки. — Обидва будете кров'ю харкати!

— Ну це вже занадто! Це ні в які ворота не лізе! — сердито вигукнула руда довгонога дівчина. — Ти погрожував дівчині? Мені не почулося?

— Марино, не треба. Не чіпай його! — заверещала Юліана. — Він сам не розуміє, що верзе!

— Це не виправдання його ницості, — сердито відповіла Марина. — Торкнешся до неї хоч пальцем — Гіоргі тобі голову відірве! І ми всі скажемо на суді, що ти сам впав та зламав собі шию!

— Якщо ця шмара мені досаждатиме, я їй теж всиплю! — прогарчав Вася та плюнув у її бік.

— Як ти її назвав? А ну повтори! — Данило різко підвівся на ноги. — А ну повтори!

— Шмара, шльондра, кошолка. Що ще підібрати? Який епітет їй підібрати?

— Як ти посмів? — голос Данила здавався спокійним, обличчя наче скам'яніло, але Віка знала, що в ньому палає холодна лють.

— Посмів, — Вася нахабно, з викликом дивився на нього. — Бо можу. Бо ви тєрпіли.

Данило мовчки пішов на нього, спокійно та рішуче. Та швидко вдарив правою рукою у щелепу Васі. Той не чекав удару, тому не встиг увернутися чи поставити блок. Щось хруснуло, з рота полилася кров. Вася повільно осів на коліна та наче мішок впав на землю. Данило підійшов ближче до кривдника та почав копати його ногою, спокійно, методично, наче футболіст б'є по м'ячу на тренуванні. Щось хруснуло два рази, Вася жалісно заскиглив

— Що ти наробив, дурень? — зарепетувала Юліана. — Зупинися, ти його вб'єш! Ти йому ребро зламав!

Віка повисла на хлопцеві та щосили відтягнула його на пару кроків.

— Вибачайся перед моєю дівчиною! — закричав Данило.

— Або що?

— Або зламаю тобі усі ребра.

— Пвошу вибашення у шваєї жившини, — прошамкав Вася.

— Прийнято, — сказав Данило.

Юліана допомогла хлопцеві піднятися, той сів, випльовуючи зуби.

— А тшебе пфошадяшь, — прошепелявив Вася. — Мій тшесць пфошадишь. Жа напфадф на джершлушбовця. Є штшатця. Тшебе пфошадяшь.

Він почув голос Віки. Якийсь чужий, холодний, нетутешній.

— Кров. Тут пролилася кров. Не можна проливати кров у священному гаю. Біда, біда буде! Жертва. Буде жертва!

Данило подивився на її обличчя та очманів: бліде, наче скам'яніле, з тінями від дерев, непорушне, наче у статуї. Очі заплющені. Данило попри те, що вже сам ледь стояв на ногах, схопив дівчину за плечі та почав її трясти. Віка охнула та розплющила очі.

— Що то було? — запитала Віка, здивовано хлюпаючи очима. — Ой, Данилку! В тебе кров тече!

— Я знаю, — відповів Данило. — Це все фігня. До весілля заживе! — він ніжно обійняв дівчину. — Ми ще не закінчили з тобою, — сказав Данило, звертаючись до Васі. — Розберуся з тобою пізніше. Після того, як поїдемо звідси.

Віка взяла його під ліву руку.

— Ходімо. Гіоргі чекає.

Вусатий брюнет вже стояв за десять кроків від них на коліях. Він терпляче чекав з відкритою аптечкою.

— Садись, дарагой, лечит тібя будем! Ти маладец, я тебе скажу, настояший мужик!

Віка допомогла Данилу сісти на колії, та сіла поряд, тримаючи хлопця за плечі. Гіоргі присів навпроти Данила та уважно роздивився пошкодження.

— Будет трохи болно, Но несмертельно! Потерпи!

Данило кивнув. Швидко та впевнено Гіоргі промив Данилові ніс, змиваючи кров. Перекис водню шипів та пінився. Данило зашипів від болю та зчепив зуби.

— Маладец! — сказав Гіоргі та почав накладати бинти.

— Дякую вам! Ви так вміло це робите, — сказала Віка.

Гіоргі посміхнувся.

— А ета патаму что я в армії служив. Каждий мужчина должен послужить в армії, там где живйот. А ти в армії служив?

— Ще ні, — відповів Данило. — В нас кафедра. Піду сержантом, коли закінчу виш.

— А ета правильна,— сказав Гіоргі. — Командоват должен умний, а не дурак. Етат малчик. Васа. Он не мужчина. Не мужик. Он поступил подло! Ударил ізподтишка, как трус! А ти маладец! Маладдец, что ізвинилса, і маладец, что заступился за девушку!

— Мабуть, я дарма тоді вибачився, — сказав Данило. — Стало лише гірше.

— Не дюмай так, дарагой! — Гіоргі похитав головою. — Я тібе умний вещ скажу. Вот сматри. Все дюмают, що вести себя, как урод, значит вести себя, как мужчина. Нет! Мужчина ета тот кто способен прізнать свої ошібки, панімаєш? Тот кто готов ізвінітса, єслі он не прав, панімаєш? А когда надо, он может дат в морду. Патаму что іначе невозможно. Панімаєш?

Данило кивнув, визнаючи, що Гіоргі правий. Хай там як, на Кавказі виховують справжніх чоловіків, які здатні відповідати за свої вчинки.

У тунель наповзали сутінки. Все листя набуло відтінків сірого. З входу та виходу з тунелю клубочився прозорий туман. А з цього туману доносився ледь чутний писк. І тут почувся жіночий крик. Крик, який переходив у вереск. Крик Марини. Аптечка впала з руки Гіоргі. Він щосили помчав на крик між коліями.

— Данило, що це? — Віка міцно схопилася за руку Данила.

— Стривай! — Данило притримав її за плече. — Повернемося до вагона. Треба взяти ліхтар. Він в його залишився в наплічнику.

— В його є маленький! — Віка порилася у своєму маленькому наплічнику та витягнула металевий ліхтарик. — Ходімо!

Вони побігли, все ще тримаючись за руки, перестрибуючи через шпали.

Марина верещала, а на ній висіли кілька кажанів. У кількох місцях на тілі дівчини через розірваний одяг текла кров, кажани жадібно злизували її довгими язиками. Гіоргі закричав та витягнув ніж, розмахуючи ним, наче мечем. Кілька кажанів злетіли у повітря, а потім атакували його. Гіоргі відчайдушно махав руками та марно намагався зачепити ножем бодай одну потвору. Віка ввімкнула ліхтарик та направила його світло на кажанів. Ті заметалися між двома стінами дерев та полетіли в напрямку виходу з тунелю, у темряву.

Гіоргі сів на колії та витер піт.

— Дякую, девушка! Ти нас спасла! — сказав він, перевівши дух.

— Я повернула борг, — сказала Віка. — Ви допомогли моєму хлопцеві, а я вам.

— Пустакі, — посміхнувся брюнет. — Ми должни помогать один одному. Ми в одном човнє, так?

Він оглянув рани своєї коханої, поцокав язиком, приговорюючи:

— Вай вай вай, какой ужас, откуда ані взалісь?

— Прилетіли з того боку. — сказала Віка.

— Стривай, — Данило схопив дівчину за плечі, ніби злякавшись, що її віднесе вітром. — Але у нас не водяться кажани-вампіри!

— Завеликі вони для кажанів-вампірів. — Віка зітхнула. — Схоже, що це нетопирі. Вони таки існують.

— Підемо, Марино! — сказав Гіоргі, схопивши за руку свою кохану. Її хитало, вона ледь трималася на ногах. Гіоргі щось прогарчав своєю мовою, схопив кохану на руки та поніс до того місця, де він залишив свою валізу з медикаментами. В нього самого з рук крапала кров, але він не звертав на неї уваги.

— Який він гарний, мужній! — сказала Віка пошепки. — Мені шкода, що ми над ними сміялися.

— Мені теж, — сказав Данила. — І ми перед ними так і не вибачилися.

— В нас ще є нагода зробити це пізніше… — Віка втягнула носом повітря. — Там щось смердить… Не можу сказати, чим… Якась тухлятина…

Величезна тінь промайнула з боку виходу з тунелю. Шурх. шурх. шурх. Опале листя та підлісок поглинали усі звуки. Данило стояв однією ногою на колії та на мить відчув її вібрацію.

— Може, це ведмідь? — невпевнено спитав Данило.

— Ведмеді не ходять вночі. — Віка захитала головою. — Вони вночі сплять. А вже майже ніч. Навіть не хочеться думати, хто це може бути. Напевно, це щось привабив запах крові. Хижаки чують кров за кілометр.

— Ведмеді ту не водяться. Ти щось таке казала про кров у священному гаю. Що буде біда.

Віка зупинилася та здивовано подивилася на Данила.

— Коли це я таке казала? Я не пам'ятаю.

— Коли ми побилися з тим виродком. Справді не пам'ятаєш?

— Мабуть, я тоді була у трансі. Через стрес. Розумієш, таке в його іноді траплялося… У дитинстві… Коли я чогось сильно злякалася. Потім починала щось говорити. Не знаю, як називається цей розлад…

— Отже, моя люба, ти піфія! — Данило притиснув дівчину до себе та поцілував її у губи. Віка на мить заплющила очі, віддаючись своїм почуттям.

— Ходімо до потяга, — сказала вона, здригнувшись всім тілом. — Щось мені холодно. Треба дістати іншу куртку.

— Ми взагалі не збиралися тут затримуватися до темряви. Що там в біса робить цей машиніст? Він сказав, що зупинка лише на годину. А тут вже більше години минуло… — Він витяг телефон із кишені у джинсах. — Вже дев'ята година! От ми тут застрягли!

— Знаєш, я чула від Марини, що тут не слід затримуватися до темряви — тихо сказала Віка. Її голос тремтів. — Є таке повір'я.

— Та облиш, це ж просто ліс! Робили просіку, возили дрова, ось так тунель і утворився. Я читав про це у Вікіпедії.

— Тоді чому це місце унікальне? Чому ніде в Україні нема жодного такого місця?

— Не знаю. — Віка знизала плечима. — Те, що ти прочитав у Вікіпедії — неправда. Занадто просто. Тут щось було таке, надзвичайне. Це місце сили. Сили недоброї.

— А як ще пояснити, чому тут виник такий тунель? — спитав Данило.

— Не знаю, як. Але ще є легенда про панночку та козака, яких цей тунель сховав.

— Он як? — Данило присвиснув. — Розкажеш мені?

— Ну добре. Поки будемо йти до потяга, розповім. Гадаю, часу вистачить. Отже, слухай. У часи Хмельниччини армія полковника Богуна тримала облогу Дубна. Був у нього козак молодий. Звали його Стецько Удатний. Попри молодий вік, встиг він відзначитися значними подвигами. Вдачі в нього не бракувало, часто виходив живим та неушкодженим там, де решта гинули або потрапляли у полон. Був він один у родині, а тому носив золоту сережку у правому вусі. Щоб його у боях берегли.

— А якщо коротше? До чого тут тунель?

— А ось до чого. Послали загін козака на розвідку біля панського маєтку. Зустрів він панночку зі служницями та не дав своїм козакам їх скривдити. Закохався козак у ту панночку до нестями, а вона у нього. Через три дні прокрався козак до маєтку, все там розвідав. Та заліз вночі до панночки у спальню. Так тривало кілька тижнів, аж поки не застукав їх сам пан вельможний. Мусив тоді козак тікати, але обіцяв повернутися. Панночка не стала чекати, а сама втекла, ледь батько з братами до війська відлучився. Панночка пішла до війська запорозького коханого шукати та швидко знайшла. Пожурила його старшина, та вдіяти нічого не змогла. Поїхали козак з панночкою до церкви, щоб обвінчатися таємно. Піп їх повінчав, але хтось з села поїхав до пана та доніс йому, де його донька ховається. А тим часом битва під Дубном була. Ляхи татар підкупили, ті залишили козаків. Програли козаки ту битву. Облогу було знято. Ледь Богун зміг відступити за Збруч. Отже, не було куди козаку повертатися. А пан розлючений вже на слід молодят напав та наступав їм на п'яти. Та у погоні занеміг, і залишили його у селі Клевань у ксьондза. Отже, слуги та брати далі у погоню пішли. Панночка хотіла у своєї бабусі сховатися, у монастирі, де вона була абатисою. Та не судилося. Наздогнали їх у лісі. Був сильний дощ з громовицею, собаки збилися зі сліду. Але обоє знали, що вони вже приречені та далеченько не втечуть. Сховалися вони посеред затишного гаю. Панночка, як виявилося, чаклунством захоплювалася та чаклувати трохи вміла. От вона вколола палець та пролила на землю три краплі своєї крові. І закликала Хазяйку Лісу на допомогу. Хазяйка Лісу з'явилася, як величне дерево-жінка з пасмами зеленого листя-волосся у зеленій сукні. І виросла стіна дерев з одного боку. Потім панночка вколола палець своєму коханому, і Хазяйка Лісу виростила дерева по інший бік. Так з дерев утворилася печера, яка сховала коханців.

"Спить спокійно, і ніхто вас не потурбує до самого ранку, поки ви самі не вийдете з укриття", — сказала їм Хазяйка Лісу та зникла. Вони ховалися у цій печері три дні та три ночі. Кохалися та спали, потім знову кохалися та знову спали. А як кінчилися в них вода та харчі, вилізли вони з укриття, а там уже засідка на них була. Хлопець не дався живим, бився як лев, чимало жовнірів панських поклав, перш ніж його зарубали. А панночка вихопила шаблю свого коханого та кинулася животом на гостре лезо. Старший брат оскаженів від люті, наказав обезголовити тіла та нанизати голови на піки. І так поїхали брати зі своїми трофеями до вельможного пана. Пан, обурений через загибель доньки, наказав всіх жовнірів стратити, а синів висікти батогами. Та наказав своїм гайдукам відшукати тіло доньки. Але не знайшли ані тіла дівчини, ані тіла хлопця. А на тому місці, де вони загинули, розквітли червоні квіти. Ось така історія.

Данило деякий час приголомшено мовчав.

— Красива легенда. Але навряд чи вона правдива. Зізнавайся, може це ти сама вигадала?

— Та ні. Це нам торговка квітами на вокзалі у Рівному розповідала. Поки ти по крамниці бігав за харчами. Ось ми й прийшли.

Машиніст спав, поклавши голову на панель приладів, та гучно хропів.

— Та що це з ним! — у відчаї вигукнула Віка. — Це в нього називається ліг поспати на годинку?

Данило щосили потряс машиніста за комірець, потім за плечі, потім вже нецеремонно скинув з нього кашкет та схопив за волосся. Марно. Машиніст продовжував спати.

— Щось тут не так, — промовив Данило собі під ніс.

Він схопив машиніста та відтягнув від панелі приладів. Придивився уважніше: на панелі стояв кодовий замок. Через це зрушити контактний важілець, який мав би запустити двигун, було неможливо. Данило у відчаї щосили дав машиністу копняка. Той повільно сповз із сидіння крісла та скотився на підлогу, так і не прокинувшись. Данило нахилився та побачив, що з кишені піджака у машиніста стирчала пачка таблеток. Данило обережно витягнув блакитну пачку та прочитав назву "Мелатонін Форте". Він поклав таблетки у кишеню джинсів.

— Це снодійне. І дуже сильне. — Данило зітхнув. — Що будемо робити?

— Что делат? Завидоват будем! — почув він голос Гіоргі. — Сладко спит, і жодних проблем! Нам би так!

— Хочеш, дам тобі таблетки, теж міцно спатимеш? — спитав Данило у нього.

— Нет, я же пошутил. — Гіоргі засміявся. — Треба вибиратса отсуда. Дюмай как. Давай вмєсте дюмат!

— Або зламати цей клятий шифр. Або перепиляти блокувальник. Якщо є чим пиляти. Або йти пішки через темний ліс. — Данило розвів руками. — Обирай що-небудь. Доброго варіанту у нас нема.

— То єст, у нас єст вибор плохо і очень плохо, так? — спитав Гіоргі, хитаючи головою.

— Так, приблизно так, — сказав Данило. — В нас є кілька варіантів на вибір, але всі погані.

— Ідти через темний лєс — не варіант, однозначна! — сказав Гіоргі. — Моя невеста не пойдот, она баїтса. Оружія нормалного у нас нєт! У тибя єст нож?

— Є, — Данило витягнув свій швейцарський складний ніж.

— Ета плохой нож. Плохо. — Гіоргі похитав головою. — Про пістолет мови нема?

— Нема в нас пістолету, — Данила зітхнув. — Хіба що монтувалку дістати в багажнику.

— Адин нож, адна монтировка — це мало. — Гіоргі зітхнув. — Єслі медвед віползет ілі волкі. Ех…

— Не чув я про ведмедів у цих місцях. Про вовків теж, — Данило покрутив головою.

— Про летучий миш ти теж нічего не чув, а оні тут лєтают, — сказав Гіоргі. — Кто знаєт, кто тут ще водітса?

— Ваша правда, Гіоргі. До речі, я повинен перед вами теж вибачитися. Бо може ви не чули, але ми з дівчиною з вас теж посміялися. Що Марина висока, а ви трохи нижче за ростом і трохи виглядаєте дивно. Вибачте нам за це!

Гіоргі засміявся та хлопнув Данилу по плечу.

— Пустакі, малчик. Ми уже привиклі. Ми чули. Але не звертаєм увагу. Бо це пусте. Глюпо обіжаться на таке. Очень глюпо.

— Скажіть, Гіоргі, а вона кохає вас?

— Так, дюже. Я кохаю Марину, а вона його. В нас все хорошо. Все супер! — він підняв великий палець вгору. — І вам бажаю того же от чістого сердца. Ви гарна пара!

Він хотів щось сказати ще, але почувся крик з іншої сторони тунелю. Там, де залишилися Вася та Юліана. Кричала Юліана.

— Чорт забирай! Що це? Нетопири повернулися? — зарепетував Данило та скочив з вагончика, тримаючи у руках ліхтарик Віки. Іншою рукою він тримав монтувалку. Гіоргі скочив на землю слідом за ним.

— Віка, Марино, залишайтеся тут. Нікуди не йдіть. Одні не йдіть. Тут небезпечно. Віко, дістань з мого наплічника великий ліхтар. Бачиш якусь тінь — вмикай.

— У його ще є ліхтарик, — сказала Марина. — Якщо треба, я підсвічу. Та запальничка. Ідіть, не бійтеся за нас! Ми дамо собі раду!

Данило та Гіоргі побігли вздовж рейок — Данило з лівого боку, а Гіоргі з правого. Голосно верещала Юліана. Щось велике, темне рухалося біля входу до тунелю. Туман, здавалося, став ще густішим. Він низько стелився вздовж рейок. Вже за кілька метрів було ледь видно, що коїться. Світло від ліхтарика телефона розпливалося блідою плямою.

— Ні, ні, не чіпай мене! — раптом заверещав Вася. — Бери краще її, вона товста! Вона така гладенька та смачненька! Я несмачний! Облиш мене, потворо!

Останній крик Юліани, який перейшов на вереск, різко обірвався на найвищій ноті. Хлопці прискорилися. Кілька разів Данило спіткнувся та ледь не гепнувся, зачепившись у темряві за якийсь горбочок чи росток з підліска. Він ледь утримався на ногах, коли побачив, як щось темне повзе по рейках. Він вже замахнувся монтувалкою, коли почув скиглення. Людська фігура повзла між рейками залізничного полотна та скавчала, навіть побитий пес. Окуляри блиснули у світлі ліхтарика. Вася повз, скавчав та ридав, повторюючи: "Не чіпай, не чіпай мене". Данило зупинився, нахилився над ним, схопив за плечі та затряс.

— Кажи, що трапилося? Де Юліана?

Вася труснув головою.

— Її забрали. Утягли в темряву…

— Пачему не защитіл? — крикнув на нього Гіоргі.

— Я злякався. І побіг. А потім поповз…

Данило вліпив Васі ляпаса.

— Як воно виглядало?

— Як тінь. Вона рухалася. Величезна тінь. Вона світиться. Блакитно-зелена, як медуза у морі. В неї кігті. Я бачив лише лапи з кігтями. Три пазури. Вона схопила Юліану та потягла у темряву…

— Остав єго! — сказав Гіоргі та сплюнув. — Дарма ми тут їх оставили. Не нада било…

— Ходімо далі, подивимося на цього монстра. Хай цей гад повзе. Придушив би, але руки марати не хочеться.

— Не баішся? Что єслі не справімса?

— Маємо впоратися, — відповів Данило, стискаючи у руках монтувалку.

Ліхтар у його руках почав мерехтіти.

— Трясця, я ж його заряджав, тут заряду мало б вистачити на шість чи вісім годин, — він поліз у кишеню за телефоном, стиснувши ліхтар у зубах. Данило вилаявся, ліхтар випав з його рота і покотився по землі. Данило поклав телефон до кишені та поліз на колінах за ліхтарем. Коло світла відсвічувало на кущах. Він натрапив на кулястий предмет розміром з маленький гарбуз. Кульку вкривало щось схоже на водорості.

"Звідки тут гарбузи?" — він торкнувся кульки та відчув на пальцях щось липке. В ніздрі вдарив кислувато-металічний запах. Кров. Данила зарепетував та вскочив на ноги, забувши про свій ліхтарик. Кулька покотилася. Данило зойкнув. Гіоргі посвітив ліхтарем з телефону. На них дивилися вирячені, осклянілі очі Юліани. Рот, розкритий від крику. Усе обличчя забризкане потоками крові. Шия акуратно зрізана під самі хребці, наче ножем. Гіоргі нахилився та підібрав з землі ліхтарик.

— Думаю, нам ні надо ідті далі, — сказав він та протягнув ліхтарик Данилу.

Той мовчки взяв ліхтарик, посвітив трохи далі. І помітив тінь. Вона рухалася повільно, наче пливла, підкрадалася, припадаючи на довгі лапи. Знову почувся тихий шурхіт опалого листя. А потім щось зацокало по шпалах. По черзі. Шурх-шурх, цок-цок, шурх-шурх, цок-цок. Щось наближалося. Величезне, наче ведмідь, або більше, важке, як автівка. Данила затрусило.

— Бєжим, скареє, нада предупредіть дєвушек! — крикнув Гіоргі та підштовхнув Данила вперед.

Вони побігли. Ліхтарик мерехтів, світло стало ще більш тьмяним. Ліхтарик Гіоргі на телефоні теж був ввімкнений. Швидкість невідомого монстра прискорилася. Замість шурхотіння вони почули рівномірний цокіт. Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Монстр наближався. Він вже біг за ними по шпалах. У ніс вдарив дух тухлятини та крові. І ще якийсь. Данило намагався пригадати, звідки він міг пам'ятати цей запах. І згадав. Колись у школі хлопці, щоб над ним пожартувати, пустили йому у наплічник тарантула. І коли Данило відкрив, щоб дістати книгу, павук виліз, налякавши всіх дівчат, які були поряд. Він спричинив справжню паніку. Данило не розгубився та вдарив павука важкою книгою. Стійкий та різкий дух тримався протягом двох тижнів.

Монстр наближався. Він наздоганяв. В Данила вже пекло у грудях, дихати стало важко. Він зупинився, важко дихаючи.

— Все, більше не можу! — вигукнув він, захекавшись. — Кидай мене, друже, рятуй дівчат.

— Нет, вмєсте пойдом, — відповів Гіоргі. — Бері нож, дай мені ету штуку…Ти втомився і не поднімеш.

Данило слухняно протягнув йому монтувалку, а сам взяв ніж. Ліхтарик востаннє замиготів та згас у руках Данила. Той закричав у відчаї. Гіоргі ввімкнув ліхтар телефона. Тінь наблизилася вже впритул. Величезна, майже три метри у висоту, згорблена, вона чимось нагадувала мураху або павука. Щось вгорі клацнуло, і Данила побачив тонкі нитки павутини, що сяяли у світлі ліхтаря. Вісім червоних вогників засвітилися і напівтемряві. Фігуру монстра все ще прикривав густий туман. Гіорги протягнув свій телефон Данилу.

— Держи, друг! Подсветиш мне!

Данило швидко схопив телефон та направив на тінь. Екран світився блакитним, а ліхтарик білим світлом. Раптом з темряви висунулася величезна лапа з трьома кігтями та замахнулася на Данила. Гіорги спритно підскочив та щосили вдарив по лапі монтувалкою. Щось хруснуло, бризнуло трохи смердючої напівпрозорої зеленуватої рідини. Краплі рідини світилися на землі, наче грибки-гнилушки у тропічному лісі. Почулося стрекотіння, тінь сковзнула у темряві.

— Ну вот. Отбились. — сказав Гіорги, посміхаючись. — Маладец, не струсил! Пойдом дальше!

Вони пішли. У Данила від пережитого страху все ще паморочилося в голові, його нудило та хитало. Він не одразу збагнув, що чує за спиною шурхіт. Шурх-шурх, шурх-шурх. Дуже повільно хтось крався вздовж залізниці. І коли з темряви раптово вилетіла волохата лапа з кігтями, Данило не встиг навіть закричати, а так і застиг з відкритим ротом. Кігті вчепилися у тіло Гіоргі та вийшли з його грудей. Кров полилася рясними струмками між рейками. Монтувалка з гучним дзвоном впала на рейки. Вилетіла інша лапа, кігті обхопили Гіоргі за горлянку та почали його душити. Він безсило бовтався у повітрі та хрипів.

— Не стой, бегі! — ледь чутно прохрипів Гіоргі. — Спасай Марину. Ти один осталса…

Його очі закрилися, а голова впала на груди.

Данило закричав та ввіткнув ножа у лапу, що тримала Гіорги. З темряви вилетіла ще лапа з одним кігтем та вдарила Данила у груди. Він почув, як тріщить тканина на його куртці, а грудину обпекло, наче окропом. А потім прийшов пекучий біль. Данило відчув задуху, впав на коліна, спустив ніж та покотився до дерев. Монстр відступив у морок і зник. Данило підвівся. Він підніс руку до розриву на куртці. Груди були у чомусь темному та липкому. Кров, його власна. Кровотеча на диво швидко зупинилася. Тінь монстра зникла. Кривавий слід тягнувся між рейками у темряву. Навіть якщо Гіоргі ще живий, він був приречений.

Данило пішов у бік потяга. Попри запаморочення й те, що його нудило та хитало, він йшов вперед, крокуючи стежкою. Він повторював собі вголос останні слова Гіоргі.

— Йди до дівчат, рятуй дівчат, захисти дівчат. Ти зостався один. Ніхто, крім тебе…

Він спіткнувся об чиїсь ноги, перелетів через тіло, що лежало вздовж колії, та впав обличчям донизу. Він почув тихе, мерзенне хихотіння. З останніх сил Данило підвівся навколішки, перевернувся та сів. І побачив огидну пику Васі. Той лежав навпростець, витягнувши вперед голову, та хихотів. Це був сміх божевільного: підлий, мерзенний, істеричний та верескливий.

— Хі-хі, це ти, чмошник! Не підіймався, якщо хочеш жити. Вони не чіпають тих, хто лежить. Та тих, хто повзає. Вони бачать лише тих, хто рухається. Я знаю, я знаю!

Він знову захихотів.

— Один чоловік та одна жінка для бога, ще один чоловік та одна жінка для богині. Я знаю, я знаю!

— Звідки ти знаєш? — спитав Данило.

— Я знаю, я знаю! Ця ніч — це жертовна ніч. Хто виживе та вип'є жертовну кров, той здобуде велику силу! Я знаю, я знаю!

— Що ти верзеш, покидьок! — вигукнув Данило.

Він підвівся та щосили пнув Васю ногою. Той застогнав та заскавулів.

— Я знаю, я все знаю. Я прочитав їх думки. Вони хочуть їсти. Вони з'їли вже двох та хочуть ще. Ви приречені. Ви всі приречені.Обирай, кого залишити? Яку дівку я залишу собі? Віку чи Марину?

— Покидьок! — Данила хотів ще дати копняка, але передумав. — Жодна тобі не дістанеться.

Вася захихотів.

— Того хача вони вже зжерли, так? Напевно. Не бийся з ними, не пручайся, сиди тихо, лежи тихо, повзи тихо. Тоді вони не чіпають. Якщо битимешся, вони розлютяться та вб'ють всіх. Вони розуміють, що ми їм кажемо. Розуміють, що ми думаємо. Бо вони розумні.

— Я не буду лежати, не буду повзти, — сказав Данило. — Якщо помирати, то я помру стоячи. З гідністю. Не так, як ти.

Вася захихотів.

— Ну йди собі. Йди назустріч загибелі! Й прихопи з собою всіх. Всіх, крім мене!

Данило пішов вперед, не оглядаючись. Він дійшов до потяга, піднявся у кабіну та впав. Просто тому, що ноги підігнулися від слабкості.

Марина побачила його першою.

— Що трапилося? — зарепетувала вона. — Де Жора? Де ти його залишив?

— Стривай! В нього кровотеча! Він поранений! — вигукнула Віка та кинулася до Данила.

Марина побачила кров на куртці й відсахнулася. Віка зняла з хлопця куртку та сплеснула руками.

— Ой лишенько! Марино, допоможи! Де там в біса аптечка? В нього на грудях суцільна рана!

Марина стояла з кам'яним обличчям.

— Хай спочатку скаже, де Жора!

— Його забрав монстр,— відповів Данило

— Який монстр? Що ти верзеш? — Марина схопила його за плечі та затрусила.

Данило згадав, що вони ще нічого не знають.

— Монстр. Величезний павук. Великий, як ведмідь. Світиться у темряві, наче медуза, — Данило закашлявся. — Води!

Віка дала йому напитися. ДанилоЄ випив усю воду з пляшки.

— Більше води нема, — сказала Віка.

— Як це нема? У нас було повно води, — здивувався Данило.

— Було. Маринко, допоможи. Я сама не впораюся.

Марина допомогла промити рани та перев'язати їх.

— А тепер підемо шукати Жору, — наказала Марина. — І не хочу нічого чути. Ти кинув його напризволяще!

— Монстр проштрикнув його наскрізь! Після такого не живуть. Він попросив мене захистити вас.

— Я не можу його залишити! Ми щойно одружилися! — заплакала Марина. — Він ще може бути живий! Ти ж не знаєш, помер він, чи ні!

Данило зітхнув.

— Напевно не знаю. Він знепритомнів, коли монстр потягнув його в темряву.

— До речі, павуки не одразу вбивають жертву, — згадала Віка. — Вони обмотують жертву павутинням, впорскують отруту і залишають її про запас.

— Я теж так думав… Поки не знайшов голову Юліани. Павук відтяв їй голову, а тіло кудись поніс.

— Я піду рятувати Жору. з вами або без вас! — заверещала Марина.

Віка поклала руку на плече Данила.

— Любий, не сперечайся з нею. Ми ж не можемо її кинути. Підемо разом.

— Добре. Але прихопіть якусь зброю, бо одного ножа замало.

— Ось ящик з інструментами, — Віка притягнула ящик і поставила перед Данилом. — Знайшла в кабіні.

— Машиніст ще дрихне?

— Так. Ще й слину пускає, гад. До речі, ми знайшли пилку та розпиляли той клятий замок. Ми можемо їхати!

— А ти впевнена, що ми зможемо керувати потягом? — запитав Данило.

— Господи, це ж дизель! Що там керувати? Там лише гальмо та газ.

— Добре. Хапайте інструменти та ходімо! — наказав Данило.

Вони пішли по коліях. Віка трусилася від страху, але ішла мовчки.

— Віко, що з тобою? Ти так тремтиш, — Данило взяв її за руку.

— Ми йдемо на смерть, наче камікадзе.

— Що поробиш. Ідемо рятувати друга, якщо він ще живий.

— Він ще живий! Я це відчуваю! — Марина зчепила зуби.

— Ой! Що це? — вигукнула Віка.

Вона заверещала та підстрибнула. Почувся знайомий регіт. Це був Василь. Він мертвою хваткою вчепився в ноги Віки.

— Відпусти мене! — заволала та, марно намагаючись звільнитися.

Данило вдарив його по ребрах, і той відкотився на кілька кроків. Василь ридав та скавулів.

— Що це з ним? — запитала Марина.

— Ходімо далі. Він збожеволів, — відказав Данило.

— Ідіть, ідіть до них! У пазурі! — закричав Василь. — Вони чекають! Вони голодні! Вони хочуть їсти!

Марина зробила крок уперед й застигла. Попереду в мороці промайнула величезна тінь. Засвітилися червоні вогники. Дівчина застигла від жаху й не могла ворухнутися. Віка схопила її за руку.

— Біжимо! Мерщій!

Марина захитала головою та рушила вперед, стискаючи у руках молоток. У її очах блиснули сльози.

— Марино, ні! — закричала Віка.

Але було пізно. Одразу дві трипалі лапи виринули з мороку. Одна встромилася дівчині у груди, інша стиснула їй горлянку. Марина ледь встигла закричати, та її крик згас наче полум'я свічки, яке пригасили пальцями. Вона знепритомніла. Ще дві волохаті лапи висунулися з темряві, охопили її тіло та потягли у морок. Швидко зацокали кроки по шпалах. Цок-цок, цок-цок. Все сталося настільки швидко, що Віка встигла лише закричати. Сокирка впала з її рук. Вона заридала та кинулася Данилові в обійми. Її гарячі сльози капали йому на груди, на пов'язку. А ззаду почувся регіт Васі. Данило нахилився, та підняв сокирку, яку впустила Віка. Раніше це він був наляканий, розгублений та довірився більш сміливому та досвідченому товаришу. Тепер він залишився єдиним, хто міг захистити свою кохану. Те, що Віка була поряд, надавало йому сміливості та рішучості.

— Одна жертва! Ще одна жертва! — репетував Вася і знову захихотів, зриваючись на вереск. Вони хочуть їсти!

Данила охопила лють.

— Треба, щоб ця потвора забрала його, — він стиснув кулаки. — Ходімо! Їм вже не допоможеш! У потязі більше шансів захиститися.

Віка слухняно йшла за ним, наче сновида. Хихотіння Васі та його завивання летіло їм услід. Нарешті вони дійшли до потяга.

— Думаєш, монстр повернеться? — спитала Віка.

— Я знаю, що він повернеться. — сказав Данило. — За мною. Ти ще можеш вижити. Просто лягай десь у поїзді, не ворушися. Випий снодійне, і вони тебе не помітять.

— Звідки ти це взяв? Чому ти так вирішив?

— Бо павуки бачать лише рухому ціль. Може, в тих так само. Вася лежав і не ворушився під час нападу. І залишився живий.

— Я не можу допустити, щоб ти загинув. Не тут, не сьогодні, не так! — з очей Віки лилися сльози. — Я дозволю тобі загинути, чуєш? Хай потвора забере цього покидька, хай йому грець!

Вони сиділи у вагоні ще десь годину. Мовчки прислухалися до навколишнього лісу. Десь крізь стіну дерев доносився ледь чутний писк нетопирів, далеке завивання вовків та крик дрімлюги. Ще десь далеко бухкали сови. Знову почувся шурхіт листя. Віку затрусило. Данило обійняв її за плечі.

— Не бійся, люба. В нас є зброя, — Данило погладив дівчину, намагаючись її заспокоїти.

— Яка зброя? Ніж та сокира? Проти цього монстра? — Віка заплакала, її знову трусило.

Шурхіт почувся вже дуже близько. Данило виглянув з-за бортика потяга. І почув регіт Васі.

— Хі-хі, хі-хі, люди добрі, поможіте, чим можете! Дайте водички попити! — заскиглив Вася. Він ліг на рейках біля потяга.

— Нема води, — відповів Данило. — А якби була, не дав би. Жовч свою пий!

Здалеку почулося цокотіння. Хтось біг по шпалах. Цокотіння наближалося. Данило прислухався. Йому здалося, що цокіт йде з відлунням.

Цок-цок, цок-цок. Шурхіт. І знову, цок-цок, цок-цок, і знову шурхіт. Данило обережно зліз з потяга та пішов до заднього боку вагончика туди, де заліг Вася.

— Данило, ти куди? Стривай! Що ти задумав? - закричала Віка.

— Віко, сиди тихо! Сиди, де сидиш. Просто підсвітиш мені, коли я скажу. Зрозуміла?

Віка замотала головою.

— Віка, благаю тебе! Сиди й не ворушися. В мене є план! Якщо він спрацює…

Віка кивнула. І застигла з великим ліхтарем у руках. Вона ввімкнула ліхтар на ближнє світло.

Цокіт наближався. Монстр ішов упевнено, вже не чекаючи на спротив. Ніби знав, що ті, хто залишився, вже не здатні його чинити. Один поранений, один божевільний та перелякана дівчина, в якої трусяться руки.

Тінь, величезна, ще вища за попередню, випливла з мороку. Почулося стрекотіння. Ця потвора виявилася ще вищою, під чотири метри. А збоку вилізла ще одна тінь. Їх двоє. Мабуть, самець та самиця. Павучиха ще більша, товстіша та сильніша. Товстіші та довші волохаті лапи, з яких капає слиз. Данило скочив на ноги, схопив Васю за комірець та прокричав:

— Ви прийшли за жертвою? Ось він! Беріть його! Забирайте його! А нам дайте спокій!

Павучиха застрекотіла. Вася заскавулів та забився у руках Данила, але хлопець тримав міцно, залізною хваткою. Страх надавав йому рішучості. Данило розмахнувся та щосили дав копняка своєму ворогові. Вася полетів на пару метрів уперед, до павучихи. Назустріч вже протягнулися трипалі лапи та прийняли тіло у свої обійми.

— Ні, ні! — заверещав Вася. — Ми ж домовилися! Я приведу ще жертви, нові жертви!

І тут спалахнув ліхтар. Наче прожектор. Яскраве як сонце світло вдарило у павучиху. Та застрекотіла та зникла у темряві.

— Данило! Вони бояться жовтого світла! — закричала Віка. Данило витягнув ніж. Той самий, який залишив йому Гіоргі.

Знову закричав Вася. Це був крик від жаху та безнадії. Він зрозумів, що на нього чекає. Почувся хруст. І щось кругле покотилося під ноги Данила. Він опустив погляд та побачив осклянілі, вирячені очі Васі, відкритий від крику вищирений рот та лінію розрізу під підборіддям. Павучиха зрізала його голову акуратно, наче ножем. Віка застигла на місці з розкритим ротом, але продовжувала тримати ліхтар.

Зацокотіли по шпалах лапки. Чотири ноги та чотири руки. Вісім ніг. І вони цокотіли в унісон, в одному ритмі. Ось чому вони думали, що монстр лише один. Самець приходив за жертвою та ніс частування до самиці. Але останнього разу він зазнав поранення, і мабуть, самиця вирішила сама прийти за здобиччю. Данило повернувся до потяга та без сил опустився на лавку.

— Все скінчено? — спитала Віка.

— Не знаю, — відповів Данило. — В мене було відчуття, що хтось хотів залізти мені у голову. Я не дозволив. Я не знаю, чи прийдуть вони знову, чи задовольняться тим, що вже з’їли.

— Ой, лишенько! Я ж забула! — Віка хляпнула себе по підборіддю. — Ми можемо запустити двигун та поїхати звідси!

— Ой, а справді! — Данило засміявся. — Ми так злякалися цих монстрів. Давай, ти запустиш гальмо, я газ. Спробуємо зрушити цей локомотив з місця…

Данило потягнув важіль вперед, Віка потягнула важіль назад, потяг струснуло, заторохтів двигун. кашлянув пару раз, та заглух. На панелі приладів заблимала червона лампа індикатора палива.

— Трясця! — вигукнув Данило. — Паливо на нулі! Як таке може бути?

— Сюрприз від машиніста, — Віка істерично захихотіла. — Це він нам всім приготував цю пастку. В тебе ще є сумніви?

Знову здалеку почувся цокіт. Павуки, поласувавши Васею, поверталися.

— Ось і все, — сказала Віка згаслим голосом. — Всі надії… Вони повертаються. Візьмемося за руки. Хоча б помремо разом.

— Ні! Я битимуся! — відповів Данило.

— А навіщо? Вони все одно нас з'їдять!

— Це ми ще подивимось. Вмикай ліхтар на повну потужність!

Віка ввімкнула. Стовп світла вдарив у темряву, туди, де примарно світилися два силуети велетенських павуків. Заклацали жвали, почулося обурене стрекотіння.

— Ага, не подобається! — радісно вигукнув Данило. І тут світло ліхтаря заблимало. — Боже, акумулятор сідає.

— Ми приречені, — зітхнула Віка.

— Хай так, — Данило витягнув таблетки зі снодійним з кишені. — Випий це. Чотири тобі, чотири мені. Будемо спати. Помремо разом уві сні. І не відчуємо жаху та болю.

Віка кивнула. Вона все зрозуміла. Данило відсипав дівчині жменю таблеток, і сам кинув собі до рота декілька. Він ледь зміг проковтнути їх.

Павуки більше не робили спроби напасти. Вони просто терпляче чекали, поки згасне ліхтар. Хвилини текли повільно. Хлопець та дівчина сиділи на останній лавці вагончика, взявшись за руки, та чекали, поки почне діяти снодійно. Віка заснула першою. Її очі заплющилися, і Данило ледь встиг її підхопити. Він обережно поклав тіло дівчини на лавку та накрив її своєю курткою замість ковдри.

— Спи, моя принцесо, та нехай тобі сняться гарні сни, — тихо сказав він та поцілував свою кохану у щоку. Дівчина заворушилася уві сні, щось сказала та застигла, мирно посапуючи.

Ледь він встиг подумати, що ранку вони вже, скоріше за все, не побачать, як його очі почали злипатися, та він сам повільно осів на підлогу, впавши поряд із лавкою...


***

— Прокидайся, соню, годі вже! Приїхали!

Знайомий голос. Хтось штовхає його та намагається розбудити. Данило з великим зусиллям розліпив важкі повіки. У очі вдарило яскраве ранішнє сонце.

— Де я? — прохрипів Данило. — Я в раю?

— Ще ні, — сивий чоловік похитав головою. — Ви у поїзді. Аварійному. Я приїхав за вами вранці. А де машиніст? І де решта туристів?

Данило почухав потилицю. І одразу згадав все. Все, що сталося тієї жахливої ночі.

— Якщо я розповім, ви, мабуть, у це не повірите.

— А ти спробуй!

— Ой! А що з Вікою?

— Та ніби все гаразд. Я влив вам по ложці касторової олії. Тебе знудило й ти прокинувся. Її знудило, але вона все ще непритомна. Хто ж стільки снодійного п'є? Ти розумієш, що ви могли й не прокинутися?

— А хто ви? — спитав Данило, підозріло оглядаючи чоловіка.

— Я Сидор Макарович. Я мав вас туди везти. Але на вокзалі, коли я зайшов до вбиральні, хтось добряче мене хряснув пляшкою по голові. А потім зв'язав та сховав у коморі. Отака херня, малята!

— Якщо ви — це Сидор Макарович, то хто тоді нас віз? — запитав Данило.

— Оце і я хотів би знати. Мабуть, хтось зі старих волхвів. Спочатку розповіси мені, що ти бачив. А я вже розповім тобі, що то могло бути. Ходімо! Дівчину треба негайно до лікарні. Препарат дуже потужний, не дай Боже, ще серце зупиниться! Он вона яка маленька та легенька!

Данило ледве зміг підвестися на ноги. У голові в нього паморочилося. Він допоміг підняти тіло Віки та віднести її на заднє сидіння старенької "Ниви". Сидор Макарович завів мотор.

— Ну ж бо, тепер розказуй! — наказав він.

Данило розповів все, що міг згадати у загальних рисах.

Сидор Макарович зітхав, хитав головою.

— Пробач хлопче, моя провина! Не згадав я, що це за день. А то би вмовив вас всіх залишитися та поїхати лише наступного дня!

— А що це за день?

— Перша ніч без місяця після осіннього рівнодення. Чорний місяць великого дванадцятирічного циклу. За місцевою легендою, в цю ніч кожні дванадцять років має бути принесена жертва. Дві пари, два парубки та дві дівчини.

— Чому саме дві?

— А хто його зна? Колись, ще під час татаро-монгольської навали, коли татари їздили нашими краями та палили села, гнали людей у полон, місцеві волхви викликали якусь з прадавніх істот. Та істота була розумна, хоча й полюбляла їсти людей. Домовилися із нею, що на якийсь час вона сховає селище від ворогів. Так і сталося. Всі навколишні села татари спалили, а це селище не знайшли. Але ця істота чи істоти поставило умову: раз на дванадцять років мешканці селища повинні приносити їм в жертву дві пари.

— Це жорстоко. Чому вони погодилися?

— Мабуть, вони міркували, що краще хай загине четверо, ніж тисяча. Так і повелося. І досі кожні дванадцять років у цій місцині зникають люди. Мало хто думав, що хтось з нащадків тих волхвів ще залишився. А бачиш, як усе повернулося?

У лікарні Віка прийшла до тями лише на третій день. Вона ледь впізнала Данила. Іще тиждень вона пролежала у палаті реанімації, і лише на десятий день її виписали та дозволили їхати додому.

Коли молоді люди виходили з потяга, Віка зупинилася.

— Я викликаю таксі та їду додому. Без тебе!

— Але чому? Як? — Данило не одразу зрозумів, що він щойно почув. — Віко, ми ж стільки пережили разом!

— Саме через це, — Віка зітхнула та підняла до Данила погляд потухлих очей, залитих сльозами. — Я кохаю тебе, Данило. Але ми мусимо розлучитися. Я все вже вирішила.

— Тоді чому ти розриваєш стосунки? Хіба все, що ми пережили разом, не варто того, щоб залишилися разом?

— Ні! — Віка відсторонилася, коли Данило намагався її обійняти. — У тебе свій шлях у цьому житті. А у мене — свій. Наші шляхи розходяться назавжди та більше ніколи не перетнуться! Прощавай, любчику! Так буде краще для нас обох!

— Чому, Віко? Скажи, чому? — голос Данила затремтів, що він сам був готовий заплакати.

— Я хочу почати життя з чистого аркуша, розумієш? Я хочу забути про все, що трапилося з нами там, у тому клятому тунелі. Я хочу викреслити все це зі своєї пам'яті. Мабуть, піду до гіпнотерапевта. Щоб витіснити ці страшні спогади. А як я зможу забути про все, що там сталося, якщо кожного дня буду бачити тебе поряд? Якщо кожного разу, бачачи тебе, я буду пригадувати все це страхіття? Я цього не витримаю. Я маленька та слабка дівчинка. Я просто хочу бути щасливою.

— А як же наше велике кохання?

— Воно не принесло нам щастя. Ні твої батьки, ні мої не схвалювали наших стосунків. Щоб не було, як в того козака із панночкою. Тепер я розумію, що сталося із ними насправді. Їх зжерли ті павуки. Гайдуки знайшли лише їхні голови та привезли до пана. Та сказали, що самі їх вбили. І ми ледь не повторили їхню долю. Я дещо зрозуміла для себе. Не можна йти проти волі родини! Мій батько дбає про мене, хоче мені щастя! Він вибере мені гідного нареченого. Я піду за того, кого він мені порадить. Та буду щасливою.

— А як же кохання?

— Стерпиться — злюбиться. Люди звикають, притираються та будують міцні стосунки. Не ми перші, і не ми останні. Прощавай, Данило! І не тримай зла!

Вона пішла, стукаючи підборами. І у цьому стукоті Данилові марилося відлуння цокоту лап тих жахливих павуків по шпалах. Цок-цок, цок-цок, цок-цок. А валіза шурхотіла по асфальту, ніби лапки павуків по листві. Шурх-шурх, шурх-шурх, шурх-шурх. Данило повільно сів на асфальт та захихотів. Істерично, наче Вася, коли Данило спіткнувся через його тіло. Він хихотів і не міг зупинитися. Перехожі зупинялися та здивовано оглядалися у його бік.

— Він збожеволів, — сказала літня жінка, яка тягла важку валізу. — Треба викликати бригаду...

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

30/11/21 22:46: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап