Зловісна Задрипанка
З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять…
Гомер, «Іліада»
1. Знахідка
Я помітив її майже відразу. Яскраво біла пляма, що майоріла вдалечині. В ту мить вона не видалася мені підозрілою: мало що могло принести море! Цікавість брала гору, та все ж я не спішив підходити до невідомого об’єкта, котрий ні з того ні з сього виринув з туману, начебто останній виплюнув небажані залишки недавньої трапези.
Може, причиною мого зволікання була саме яскравість того дивного об’єкта? А може – мій одвічний страх?.. Я довго вагався перш, ніж підійти ближче й на власні очі побачити, що того пізньоосіннього ранку приніс у наше село приплив.
Почну з того, що я сам собі дивувався, яким чином опинився того дня на березі моря. Зазвичай стараюсь триматися подалі від води. Навіть влітку, коли всі навколо бажають знайти прохолоду й освіжитися в морських хвилях, я найчастіше шукаю затінок під листвою дерев у парку. Люди дивуються такій моїй неприязні до моря. Навіть рідні скоса поглядають у час, коли замість того, щоб піти похлюпатись з дітьми в морській водиці, я сиджу на березі за добрих пару десятків метрів від води й читаю книгу.
Либонь, якби я народився і жив в іншому часовому проміжку – ну, тоді, коли прогодувати сім’ю мешканцеві приморського селища можна було тільки завдяки дарам того ж моря – жити мені довелося б сутужно, а може й взагалі на той час я б і не мав сім’ї …
Дружина не раз намагалася зрозуміти мій страх перед водою, та все марно. Я й сам цього не тямлю.
Усвідомлюю одне: як тільки ступаю ближче до води, шкіра на руках покривається сиротами, голова йде обертом, очні яблука натужно закочуються вгору, ніби хочуть в’їстись у мозок, втиснутись у нього, сховатися, принишкнути й залишитись там навіки… Я намагаюсь повернути їх на місце, та вони – кляті! – не слухаються. Потім, навпаки, здається, от-от вилізуть з орбіт, а тоді валандатимуться так, без діла, в мене на обличчі. Страх втратити зір настільки реальний, що я заплющую очі, піддаючись йому, й зупиняюсь. А потім мене охоплює непереборне бажання бігти… Мчатись. Втікати. Метнутися подалі від моря, від пінястих хвиль, від байдужої мокроти води.
І я біжу.
Втікаю.
Від моря. Від води. Від свого страху.
Оглядаю свої руки. Долоні вологі й при тому масні. Рукави колись білої сорочки розстібнуті й теліпаються на вітрі, звисаючи трохи нижче ліктів. Витираю долоні об штанину, зауважуючи при цьому, що то зовсім не штани, а пляжні шорти, що сягають середини стегна. З чудернацьким принтом: пальми й папуги. І колір у них відповідний – крикливо яскраво червоний, упереміш із синім і зеленим. Ноги босі…
Нічого не зрозумівши, втуплюю погляд у чорний пісок, який мокрими згустками обляпав ноги й дрібними піщинками обсипав литки. Голова починає боліти. Торкаюсь пальцями скронь, намагаючись зробити сякий-такий масаж, але це мало допомагає. Погляд досі приковує ота біла пляма на горизонті. Тепер я розумію, чому вона така яскрава. Чорний пісок під ногами й попеласте небо і є тим контрастом, який одразу кидається в очі. Не розумію: зараз ранок чи надворі сутеніє?
Наважуюсь підійти ближче до тієї плями на видноколі. Ступаю пару кроків. Пісок під ногами мокрий і липкий: невже я так близько підійшов до води? Світіння від плями попереду меркне й потроху стає чимось сірувато-чорним. Тепер я розумію, чому те світло наче танцювало здаля: чайки.
Декілька штук галасливих птахів сіло на такий собі кокон, який викинуло з себе море. Інші – так само гомінливо – квилили в повітрі, розмахуючи блідо-сірими крильми. Декотрі з птахів натомість рвучко спускались із небес, кидалися на кокон, шматували верхній його шар своїми гострими дзьобами, ніби намагаючись розгорнути різдвяний подарунок і якомога швидше заглянути всередину.
Інтуїція підказувала, що біла пляма – а фактично: чорний кокон! – не віщують нічого доброго. Знявши з себе пошматовану сорочку, заходився розмахувати нею, намагаючись тим самим розігнати птахів. Спершу вони противились, немовби хотіли залишити знахідку собі. Так, наче то саме ЇМ море подарувало цю дивну штукенцію… Ще кілька різких рухів – і чайки кинулись навсібіч, здійнявши нову хвилю пронизливого квиління. Разом з помахом їхніх крил підоспів подув крижаного вітру. Я змерз. Але не вспів того навіть усвідомити, бо ж один ненавмисно кинутий погляд на кокон попереду примусив моє тіло здригнутися зовсім не від холоду навколо, а від картини, що намалювалася розмаїтими, та все ж померклими, барвами на чорному піску.
То був труп. Так. Напіврозкладений. Смердючий. Огидний. Труп.
Насправді коконом був целофан чорного кольору. Чайки продірявили його своїми дзьобами, дозволяючи решткам звільнитися від тривалого полону. Я не наважився підійти ще ближче. Тож мені видно було тільки голову й частину шиї та плечей. Тіло набрякло, набуло синювато-зеленого відтінку, здається, от-от – і воно вибухне через усі ті природні процеси, що відбувалися всередині.
Обличчя було не впізнати. Голова схожа була на величезну лискучу каструлю. Повіки міцно стулені, мов приклеєні, й розтуляти їх будь-кому – зась! Щось схоже було з ротом. Темно-сині, майже чорні, губи так само намертво склеїлись докупи, запечатуючи тим самим секрет смерті свого власника чи власниці. На щоках виднілись подряпини й укуси. Мабуть, винні тому дзьоби чайок… Волосся практично не залишилось. Не знаю чому, та мені здалось, що при житті труп був рудим. Можливо через те, що мені завжди подобались руді…
Це була жінка.
І хоча з того, що зараз лежало перед моїми очима, визначити це було практично неможливо, я знав: це – жінка.
– Стій! Ані руш! – почув я безапеляційний чоловічий голос за спиною, а тоді щось клацнуло. – Руки за голову й повільно повертайся до мене обличчям!
Я вкотре глянув на небіжчицю. Що ж, вона мені не допоможе. Повільно розкинув руки врізнобіч, кинув обдерту сорочку, заклав долоні за потилицю й ледачо повернувся, зустрівшись віч-на-віч зі слідчим місцевого відділення поліції.
– Поволі встань на коліна, – наказав все той же непохитний голос слідчого.
Я послухався й виконав наказ.
За мить позаду поліцейського вишикувалось зо п’ятеро офіцерів у формі. Двоє високих і худорлявих, ще двоє присадкуватих з помітними черевцями, і ще один середнього зросту, проте кремезний, з проникливим поглядом, що наче діру просвердлював, коли потрапляв на підозрюваного. Тобто, мене.
Головний слідак ступав важкими кроками по чорному піску, час від часу злегка провалюючись у заглибини, а тоді підійшов до мене, скрутив руки за спину й закував у наручники. «Попався, сволото… – прохрипів слідчий. – Чи думав, що ця смерть так легко зійде з рук?» Він штовхнув мене, але відразу ж схопив за руку, не даючи впасти.
Решта поліцейських підійшли до «кокона», відтягли тіло подалі від берега. Затоптати сліди не боялись. Там були тільки одні сліди – мої. Від моря пахло все тою ж незмінною вологістю й сіллю. Хвилі бурхливо накочувались і з такою ж несамовитістю віддалялись від берега. Дрібні бризки долітали до мене, рясно обсипаючи праву сторону мого тіла, примушуючи його здригатись від крижаних крапель.
Тільки тепер, після того, як почув на собі колючий біль від морської води, я усвідомив, що не хочу, як то зазвичай ставалося, втікати світ за очі від моря. Уперше мої очні яблука спокійно дивилися вперед, а не болісно викручувались під повіками, усіма силами намагаючись заховатися якнайглибше у черепі чи самому мозку.
– Прізвище, ім’я! – замість звичного «Вас заарештовано і т. д.», прозвучало над вухом, тоді як слідак рвучко підійняв мене з колін і вкотре штовхнув. – Як убив? І ким була жертва?..
Прізвище?.. Ім’я?.. Я сам собі сумовито всміхнувся. Якби ж то знаття… Будь-які питання слідчого викликали у мене ще більше запитань. І замість відповідей, усе, що я міг зробити, це хіба ще сильніше затиснути губу, прикушуючи її, в намаганні вивільнити хоч крихту спогадів, аби взнати найперше для себе самого, хто я. Невже й справді безжальний убивця?..
2. Стрип-клуб «Богиня ночі»
Я прокинувся від непривичного запаху, що закрався мені в ніздрі. Розплющивши очі, оглянувся довкола. Колись білі, а тепер радше брудно-сірі, обшарпані стіни з огидно коричневими плямами по кутках, що напевно утворились після неодноразових протікань даху, примушували почуватись, наче я зараз у підвалі. Здається, ніхто навіть не збирався щось робити з ними, залишаючи такий «милий» краєвид своїм наступникам.
Відразу навпроти ліжка, на якому я лежав, знаходилось досить велике, як на це приміщення, вікно. Мабуть, якби не воно, кімната взагалі потонула б у мороці. Небо досі було похмуро димчастим. Здається, в цьому селі взагалі ніколи не світить сонце… Спробував підвестись, та голова пішла обертом – і я важко опустився назад на подушку. Світ в очах закружляв. Заплющив очі, та це не допомогло.
Що сталося? Де я? Чому мені погано? Куди ділися поліцейські?
Чи, може, то був лише сон?
Пляж, чорний пісок, галасливі чайки і набубнявілий труп в целофановому коконі…
– Ооо, бачу, Ви вже прийшли до тями… – дзвінкий голосок потривожив мої думки.
Світ довкола зупинився, тож я зумів поволі розплющити очі, а тоді кинув погляд на володарку турботливого тону, що стояла поруч. «То як Ви почуваєтесь? – знову спитала незнайомка. – Голова більше не болить? Нудота? Запаморочення?..»
То була медсестра… Якого дідька?!
Білосніжний халатик, прилад для вимірювання артеріального тиску в одній руці, таця зі шприцами й пілюлями в іншій. Я в лікарні?! Але як? Коли? Чому?.. Занадто багато питань, почути відповіді на які не було й у помині. «Може, я чимось зможу допомогти? – не вгавала медсестричка, глипаючи на мене своїми глибокими карими очиськами. – Вам знову погано?»
Знову?.. А коли мені стало погано вперше?..
Вирішив задати те саме питання вголос, бо почути відповіді від самого себе, скоріш за все, не вдасться. Я зовсім не пам’ятаю, що сталось. Медсестричка вкотре стурбовано глянула на мене, відклала вбік тацю й тискомір, а тоді допомогла мені підвестись. Кімната ще якийсь час кружляла перед очима, та після випитої пілюлі все припинилося й у моїй голові трохи проясніло.
– Вибачте, – почав я, коли мій стан трохи стабілізувався, – я… Нічого не розумію… Що сталося? Чому я тут?
– Травма при спробі втечі від офіцерів поліції, – дівчина голосно розреготалась, показуючи ряд рівних білосніжних зубів.
– Що тут смішного?! – не витримав я, схопивши її за руку.
– Та пожартувала я! – медсестричка принишкла й посерйознішала. – Відпустіть, а то справді викличу поліцію!
Я відпустив її зап’ястя: «Вибачте, я сам не свій». Дівчина мовчала, лиш співчутливо глипала на мене. Тоді глибоко видихнула і простягнула свою тендітну руку: «Елеонора… Але всі мене кличуть просто Елі. І Ви теж можете так звертатися до мене, як хочете». Я потиснув дівчині руку: «Добре, Елі… От тільки свого імені я зовсім не пам’ятаю…»
І справді, коли кімната перестала крутитися перед очима, а миленька медсестричка назвала своє ім’я, я усвідомив, що не знаю свого. Взагалі нічого не пам’ятаю про себе до того, як знайшов фатальний кокон на березі. Намагався пригадати хоч щось, але від напруження біль у скроневій частині голови посилювався, а перед очима починали танцювати чорні цятки й черв’ячки.
– Елі… – наважився я.
– Слухаю… – дівчина глянула на мене темним поглядом з-під чорних пухнастих вій, при цьому уважно спостерігаючи за стрілкою тискоміра.
– То що сталось? Як я тут опинився і чому нічого не пам’ятаю? Іііі… Що то за труп був на березі?
Елі зітхнула. І її зітхання видалось мені не менш дивним, аніж усі ті події, що трапились зі мною досі. Стільки розуміння було в тому зітханні! Стільки усвідомлення чогось, відомого лише їй… Медсестричка відвела погляд від тискоміра й усміхнулась: «Занадто багато питань як для такого хворого, як Ви…» Вона готова була йти геть, але я таки зупинив її, притримуючи за долоню.
– Елі, будь ласка… Найперше – не викай мені. А потім… Скажи хоч щось… Я вбив того, хто був на березі?
Дівчина завагалась. Прикусила губу, а тоді таки сіла знову на лікарняне ліжко поряд зі мною, з твердим наміром розповісти хоч щось.
– Я знаю небагато, – неквапливо, по-змовницьки, почала вона. – Тебе затримали, щоб з’ясувати обставини смерті тієї жінки, яку викинув океан.
– Почекай, океан?.. – вже тоді, на березі, я підозрював, що кудись повештався з дому, але щоб те «кудись» виявилося місцем поблизу ОКЕАНУ?! Одне слово «океан» викликало в мене блювотний рефлекс. Як?! Якими дорогами мене сюди завело?! – Де я? Що це за місце?
– Ми на острові. Але давай за порядком…
Я кивнув.
– Отож… Тебе відправили у відділення поліції. Але при допиті тобі стало зле. Ти втратив свідомість. Тебе привезли сюди. Це місцева лікарня і заодно відділення швидкої. Лікар оглянув тебе, але зараз він у відрядженні. Залишилася тільки я.
– Скільки часу я вже тут?
– У лікарні – другий тиждень. У тебе був струс мозку. Величезна ґуля на потилиці. Мабуть, хтось напав на тебе…
– А труп?
– Судмедексперт підтвердила, що смерть наступила як мінімум за два тижні до того, як ти з’явився у нас на острові. Отже, у смерті тієї жінки ти не винен. А принаймні, ти вбив її не в нас… Вибач. Хотіла тебе трохи розвеселити.
– Тобі вдалось. Трохи, – я й справді скривив губи в якійсь подобі усмішки. – А як вони взнали, що я прибув пізніше? При мені щось було? Якісь документи, паспорт, телефон…
– Тільки монетки… Хоча ні, був телефон, але він не працює. Він ось тут, в шухлядці тумби, – Елі нахилилась і за мить подала мені мобільний останньої моделі з великим екраном і глибокою повздовжньою тріщиною на ньому. Я спробував увімкнути його, та все намарно. – Ми теж намагались… І поліція також. Він не працює. Мабуть пошкодив той, хто напав на тебе.
Чим довше я дивився на Елі, тим більше переконувався, що вона знає більше, ніж говорить. «Є ще щось? – м’яко спитав я. – Елі… Скажи все, що тобі відомо. Будь ласка. Я тебе дуже прошу!»
– Харита підтвердила, що привезла тебе на острів за день до твого арешту. Тож теоретично ти невинен.
– Харита? – скосивши очі, я задумався. – Хто вона? Я не пам’ятаю ніякої Харити.
– Вона привозить сюди новеньких.
– Туристів? – не вгавав я.
– Можна так сказати, – двозначно відповіла Елеонора.
– Добре, що вона таки підтвердила моє алібі, правда ж?
Елі мовчала.
– Щось не так?.. Елі?..
– Нууу… Як би це сказати… Ти їй заплатив за перевезення?
– Тобто? – впевнений, моє обличчя видавало щирий подив. – Ну, мабуть… Я не пам’ятаю… А що?
– Ну… Просто якщо ти не заплатив… Одним словом, боюсь, що якщо ні, то вона могла тебе грохнути веслом по голові…
– Ти це зараз жартуєш, так? – я вперше щиро всміхнувся. – Якась перевізниця мала би мене бити через плату за проїзд?
– Вона така… Я страшенно боюсь її… Вона стара й бридка, з вічно розпатланим сивим волоссям. Лице все зморшкувате, порепане й з величезними гидотними бородавками. Скільки я її бачу, вдягнена вона весь час в той самий бруднющий бордовий плащ. А погляд… «Неприємний» – то мало сказано. Бррр, аж мороз поза шкірою йде, – Елі й справді здригнулася, наче їй стало холодно й бридко. – І той її човен. Розвалюха! Сидиш у ньому, а здається, наче по воді пливеш. Вода так і булькоче під ногами…
– Та ладно, Елі, спокійно. Знайдемо ту стару, я їй заплачу.
Бачив по медсестричці, що мої слова геть не заспокоїли її. Навпаки, дівчина ще більше затремтіла й шморгнула носом. «Ні… Ти не розумієш… – почала була і знову замовкла на певний час. – Її тут немає. Вона повертається назад і приїздить сюди тільки тоді, коли перевозить наступного… аммм… туриста».
– Тоді я знаду її на тій стороні. Хай тільки вийду звідси, – мій голос набув навдивовижу бадьорого тону, та й сам я почав краще почуватися, як тільки взнав, що тюряга мені не світить. – Знайду і заплачу за дорогу сюди й назад. Ще й відсоток дам, як захоче!
Елі нічого не відповіла на мій піднесений монолог. Але всміхнулась і вийшла, заздалегідь наказуючи: «Відпочивай».
Минув ще тиждень, коли я нарешті зумів покинути стіни нестерпної обдертої палати місцевої лікарні. Єдиною втіхою було спілкування з Елеонорою. Слідак приходив ще раз, аби впевнитись, що зі мною все гаразд і що я не маю жодних претензій до представників правопорядку, тобто, до нього і його різношерстих напарників. Я так і не дізнався його прізвища. Елі весь час кликала його Коломбо, тому я теж про себе саме так і називав головного копа на цьому задуп’ї.
Був такий самий непривітний сірий день з незмінно густими низькими попелястими хмарами на небі. Елеонора витягнула мене вглиб села. Уявляєте, там навіть був бар! Ми замовили по коктейлю, потім ще один, і ще. Мене не покидало відчуття, що медсестричка щось приховує, тож, правду кажучи, я намагався споїти її і вивідати ту таємницю, яку вона так старанно ховала в собі.
Проте не завжди все стається так, як того плануєш… Іноді доля готує тобі сюрприз у вигляді гарненького такого бумеранга. Саме так я згадав про Клару. Точніше, Клара сама потрапила до мене. Це була звичайна собі афіша, точніше – флаєр. Проте білява Клара заманливо глипала з того клаптика паперу своїми зеленими очиськами, манячи й чаруючи.
– Ти щось пригадав зі свого попереднього життя зі світу поза нашим островом? – втрутиласяїь у мої думки Елі, попиваючи нову порцію блакитно-жовтого коктейлю.
– Нічого нового, – стенув плечима. Насправді зараз я намагався згадати Клару. Хто вона і яким чином її образ з’явився на афіші якогось задрипаного нічного клубу в злиденному, забутому Богом і людьми, селі на краю світу? – Все те ж. Я точно знаю, що одружений і маю двоє дітей. Але імен їхніх не пам’ятаю. Як і дружини… Мабуть, вона мала би бути руденькою, оскільки саме такі мені подобаються.
Елі явно засмутили ці слова. «Та ти теж нічого, хоч і чорнява, – спробував підбадьорити її. Мабуть, вдалося, бо дівчина широко всміхнулася. – Елі, ти чого?.. Знайдеш свого короля. Повір, я навіть на принца не тягну». Ми знову розреготались.
– Добре вже, псевдо принце, то що там з твоїми спогадами? – медсестричка спорожнила бокал і скривилася. – Щось ще згадав? Ім’я своє згадав?
– Ні, – я теж допив свій коктейль і так само скривився, – пригадав лише, що працював (чи працюю?) пожежником. Обожнюю вогонь, хоч і борюся з ним щодня. А от води завжди боявся. Я до неї ні на крок. Тому й так дивно, що сюди мене привезла та стара у своїй розвалюсі-човні! Знаючи свій страх, я б туди і ногою не ступив…
– Справді, дивина… – дівчина сказала це таким фальшивим тоном, що я готовий був ще тоді розпрощатись із нею.
– Слухай, Елі, а тут у вас є стрип-клуб? – ніби між іншим спитав я співрозмовницю.
– Ооо, на подвиги потягнуло? – всміхнулась Елі.
– Та так… Цікаво стало. Я ж тут надовго застряг. Ваша Харита так і не з’являлась досі. А без неї повернутися назад я не зможу, так?
– Так, – сумно кивнула медсестричка.
– Але чому тут нема якоїсь контори, яка би здавала катери чи човни напрокат? Так би й туристів було більше, і гроші були б. А то, диви, загниваєте зовсім…
Елеонора тільки стенула плечима. Укотре її мовчанка здалася мені підозрілою. «Ти щось приховуєш… – почав був я. – Як називається це місце?.. Ел! Я знаю, ти щось не договорюєш. Елі, яка назва цього проклятущого острова?!»
– Це тобі все одно нічого не дасть…
– Ел…
– Араф! – зрештою випалила дівчина, ніби відчеканила якесь старовинне прокляття, а тоді прожогом вистрибнула з-за столика й зникла за вхідними дверима бару.
Стрип-клуб «Богиня ночі» ховався за стінами зовні невинного будиночка, пофарбованого у срачкувато жовтий колір, саме такий, якого я терпіти не міг, бо він нагадував мені колір стін шкільного туалету. Хм, ну, що ж, принаймні я згадав ще щось. Туалети знаходились в окремому приміщенні позаду школи. І було їх всього дві штуки: один дівчачий, інший – для хлопців. На великій перерві перед будівлею часто стояла черга, а старші хлопчаки не раз ганяли молодших, випереджаючи останніх, і ставали під самими дверима, що вели в так бажаний куточок для вивільнення.
Я прийшов занадто швидко. За дня. А Клара мала виступати в розпал забави, майже опівночі. Совість мучила через те, що сталося з Елі. Сама винна! Чого було приховувати назву острова? Хоча… Вона мала рацію! Все одно мені та назва нічого не говорила, а пошукати хоч щось я не міг: телефон не працював, та й зі слів медсестрички на острові не було Інтернету. Блядь!
Я замовив додаткову порцію алкоголю. Не вигадавши нічого кращого, як втупитись у дзеркало навпроти барної стійки, за якою порався бармен, я просидів так до вечора, поки – нарешті! – не з’явилась причина мого візиту в цю смердючу забігайлівку. Клара.
Музику змінили на ритмічнішу, а зваблива білявка почала манити, виляючи стегнами, розмахуючи руками й довгим волоссям, зв’язаним у високий хвіст. На певний час я справді захопився, мій погляд наче прикувала до себе дівчина на сцені. Мінімум одягу, максимум волі. Я все міркував, що може пов’язувати мене і цю кралю. А потім світло погасло, натомість засвітились прожектори десь позаду сцени, дозволяючи бачити лише силует стриптизерки. Час від часу крізь темінь пробивався яскравий спалах світла, примушуючи чоловічі серця навколо пропускати декілька ударів, натомість побільше крові прибувало в нижню частину їхніх тіл.
Чи то я набрався зайвого, чи вся ця гра світла й тіні вплинула на мій і без того не цілком здоровий мозок, але при наступному спалаху замість красуні Клари на сцені витанцьовував розпухлий труп! Так-так! То була вона – жінка з целофанового кокона!
Безволоса голова кивалась туди-сюди, примушуючи часточки миршавої розмоклої шкіри спадати прямо під ноги клієнтам стрип-клубу. Наступний спалах показав уже напіврозкладене тіло, яке досі вигулювало на сцені, скидаючи з себе, замість спокусливої мереживної білизни, шари епідермісу, м’язових тканин, зрештою, оголивши білі кості. Вкінці під музику танцював один лише скелет.
Я закричав з усієї сили, зірвався з місця, поривався щось говорити, та слова застрягли в горлі. Ніхто з клієнтів клубу не звертав на мене уваги: либонь, тут не раз влаштовували розгроми п’яні завсідники. Один з охоронців натомість тихенько підійшов і посадив мене на місце, навмисно притягуючи поближче до сцени зі страховиськом. Я відчув огидний запах гнилі й майже виблював усе, що спожив досі. Блювотний рефлекс затримався тільки через відчуття страху. Клара (а точніше теперішня її іпостась – білокостий скелет) нагнулася до мене й гидотним гнильним подихом, що йшов з безвустого рота, прошепотіла: «Ну, що, Гнате? Хочеш розважитись?..»
3. Доки смерть не розлучить нас
Мабуть, одна з тих рідкісних миттєвостей, коли я можу насолодитися водою (окрім пиття), випадає тоді, коли вона тече з крана у ванній чи душі. В такі миті я від усього серця виливаю на себе літри води й впиваюся тим очисним ефектом, який вона пропонує…
Після пригоди в стрип-клубі й зустріччю з Кларою, яка майже нічого мені не дала, ну, окрім хіба імені, я довго швендявся по селу, намотуючи кола, вимотуючи себе в намаганні зрозуміти, що ж коїться в цій глушині, й чому я взагалі приїхав сюди. Проте відповіді не приходили просто через те, що я того хотів. Небо досі похмуро супилось на всіх довкола й на мене зокрема так, ніби саме ми – мешканці цього приморського села – винні в тому, що сонце застрягло десь там, між хмарами.
Чорний пісок так само в’їдався у шкіру, припорошуючи собою не тільки ноги, а й усе тіло та волосся. Перед тим обов’язково здіймався вітер і бурхливим вихором піднімав піщинки якомога вище. Я підійшов упритул до води. Навмисне. Вкотре хотів переконатись, що страх перед водою зник.
Переконався.
Я готовий був кинутися в океан і пропливти стільки, скільки знадобиться, аби лише втекти з цього місця. Спинило мене – вкотре! – питання: а чого я взагалі тут? Якщо я сюди приплив з тією Харитою, значить, була якась причина. Найбільше боявся, що причиною втечі від зовнішнього світу було щось страшне. Щось, від чого я міг сховатися тільки на такому пустищі, як це задуп’я… Раптова здогадка, як зміюка, прошмигнула між звивин мого мозку: а що, коли ту жінку в целофані все-таки вбив я? Там, на іншому боці… Хто вона така?
Вода лилася рясним струменем, охолоджуючи мою гарячу й болючу голову. Так, потилиця досі боліла. Менше, та все ж. Ніби нагадування, той біль не хотів покидати мого тіла. Я заплющив очі. Так легше було справлятися з болем. Тиша. Тільки плюскіт води. Свіжість. Вологість. Забуття. Як же ж я хотів позбутись його!
Раптом – гуп!
З коридору почувся гуркіт.
– Ел? – спитав я, сподіваючись, що медсестричка простить мені останній вибрик. Достатньо того, що дозволила жити у своїй невеликій, проте затишній, хатинці поблизу океану. І що б я робив без її допомоги?..
З коридору знову почулися дивні звуки: ніби щось падало, тоді підіймалось і заново падало на долівку. Я захвилювався: раптом щось з Елеонорою? Що, коли хтось проник у дім? Довго не роздумуючи, закрив кран і вийшов з-під душу. Нашвидкуруч втерся махровим рушником і вдягнув подаровані Елкою джинси та светр. Втер голову, намагаючись висушити волосся, рушник натомість правив мені за таку собі зброю: більше нічого підходящого для оборони у ванній не знайшлося.
Звуки припинились. Я зітхнув з полегшенням і збирався відкласти рушника, коли раптово з коридору знову почулося голосне «гуп!», а у вухах мені захлюпотіла вода. Я оглянувся. Кран душу незмінно закритий. Але ж звук нікуди не подівся! Він долинав ніби з середини… моєї голови! Так, наче у мозку безупинно лилася та проклятуща волога. Шум гучнішав, примушуючи мене затуляти вуха руками. Це мало що дало. Цей бісів шум не зникав ні на мить. Ось я вже зігнувся навпіл від нестерпного звуку в мозку, охопивши руками голову, затуляючи вуха. Та всі намагання були марними…
У коридорі новий «гуп!», а за ним – голосний крик. Тривожний. Повен розпачу й болю.
«Елі…» – подумав я, а натомість почув – навіть крізь шум води у голові! – як мій рот вголос вимовив «Розо!». Звук води не припинявся, та я примушував себе йти до коридору й допомогти Елці. Чи Розі? Однаково кому… Нарешті вдалося відчинити двері. Шум у вухах підозріливо принишк. Наче сам злякався того, що відкрилося моїм очам.
Підлога в коридорі багряніла від кількості пролитої крові. Густі розводи зловісно розходилися від середини холу, недбало спливаючи тонкими й не дуже цівками по стінах, дзеркалі й тумбі. В очах рябіло, а я все не міг второпати, як таке могло статись за якихось пару хвилин, відколи мене покрила вода. Чи може все це сталось до того, як я зайшов у ванну? Що, коли це я вбив Елі, й потім вирішив змити з себе сліди злочину?..
Боявся ступити крок. Боявся замурзатись об багряну густу рідину. Повітря наситилось рясним ароматом заліза чи то самої смерті? Шум у голові знову посилився. Нарешті я зумів перебороти себе й ступив крок, тоді ще один. Основна маса крові тягнулася широкою доріжкою в напрямку кухні. Хтось (може, я?) затягнув тіло туди…
Я закляк, коли ступив на поріг. Усередині, в самому центрі, справді лежало покалічене тіло. Скоцюрблені кінцівки – руки й ноги – недбало розкидані по кутках. Тулуб, без голови, спокійнісінько лежав собі, ніби так і мало бути. Кістки на місці відтятих кінцівок могли б біліли яскравістю, натомість червона юха сочилася з розірваних судин.
«Ігнатеее… – раптом почув позаду себе солодкавий голосок, який ніби заколисував, манячи йти до володарки цих звуків. – Ігнаааатееее…»
Великі круглі краплі поту котилися з мого чола. Шум у вухах, у голові, посилювався. Тіло починало боліти, нізвідки взялася ломота в ногах і руках, кінцівки перестали слухатись, зір затуманився. Важкими зусиллями я таки зумів розвернутись і знову закляк, побачивши в коридорі, якраз біля вхідних дверей, бліде обличчя…
Голова витала у повітрі. Розпатлана рудоволоска гляділа на мене колись світлими очима літнього неба. Тепер, замість блакиті, в них виднілися блідість, затьмареність, каламуть. Судини в очних яблуках набрякли, набрали загрозливої брудно багряної барви. Очі вирячились, як у тої рибини, що їй бракує води, й вона задихається на благодатному для людини повітрі.
– Роза… – мовив я, ворушачи губами, однак не видаючи жодного звуку вголос.
Голова замоталася вправо-вліво, широкий рот відкрився, показуючи два ряди колись рівних і білосніжних, а сьогодні покручених, жовтавих, з кривавими патьоками, зубів. Язик висолопився й не припиняв тягтися, подовжуючись і тоншаючи з кожним новим сантиметром. За мить він вже наблизився до мого обличчя, готовий вп'ястися тонкою голкою мені в очі.
– Розо, нііі! – заволав я з усієї сили, заплющив очі й у паніці кинувся, зігнувшись удвоє, в напрямку вхідних дверей.
Шум води у вухах знову посилився, до болю у скронях додалось відчуття, наче барабанні перетинки зараз тріснуть, і я оглухну на додачу до загального мого нікчемного стану. З досі заплющеними очима я вибіг назовні.
Важкий запах заліза й смерті вивітрився з першим подувом приокеанського солоного вітру. Я затулив вуха руками, а тоді навпаки розкинув їх урізнобіч, ніби обіймаючи благословенні подуви, й біг. Сльози котилися по щоках. Вітер висушував їх, а вони наново накочувались, і вже навіть могутній посвист не наважився противитись силі солоної води.
– Що сталось? – до вух долинув стурбований голос Ел.
– Я вбив її, – гаркав я голосом безумця. – Це я… Я зарізав свою дружину! Порубав її на шматки, викинув у море, а тоді втік сюди!
– Стоп. Почекай… – дівчина пробувала заспокоїти мене, та її зусилля були марними. На той час я був свято переконаний, що Роза мертва, і винен у цьому виключно я. – Почекай! Заспокойся…
Я глибоко вдихнув, видихнув і знову вдихнув. Ел порахувала до десяти, а тоді я розплющив очі. Сльози нарешті припинили свій потік. Дихання вирівнялось, і я на мить затамував подих, насолоджуючись різким холодним, майже морозним, повітрям.
– Я її убив, –мовив спокійніше.
– Кого? Свою дружину?
Я кивнув.
– Там, у домі… Там її тіло. Вона вся порізана, – голос знову затремтів.
– У МЕНЕ в домі? – Елі була сама серйозність. – Ти ж казав, що викинув шматки в море. Як вона може зараз бути в моєму домі?
– Я не знаю… Я… Вона… Шматки… Кров… Повсюди… Мертва…
– Спокійно, – турботливим, підозріло спокійним, голосом мовила Елеонора. І той її спокій знову викликав сумніви. – Все гаразд…
– Що ти маєш на увазі, Ел? – раптово я справді заспокоївся щодо недавньої чортівні, яка, либонь, мені привиділась після недосипу через багато міцних напоїв у стрип-клубі. Але слова медсестрички викликали нову хвилю обурення: вона таки щось знає. Знає і мовчить!
– Спокійно, – повторила вона. – Після струсу все можливо…
– Ел… – нарешті мовив я, намагаючись не видавати свої підозри й занепокоєння, викликане ними. – Ти щось знаєш, правда? Я ж бачу…
Вона мовчала. Вітер розвіював її недовге шоколадне волосся, раз піднімаючи його вгору, раз у сторони. Великі дзеркальні очі вдивлялися прямо в мої, і я бачив у них сум, провину і знання. Вона таки знала! Було щось більше, ніж струс мозку, телефон і монети…
– Ел! – не зміг стриматись я. – Ну, що там?! Що ще ти знаєш про мене?! Я вбив її, так?.. Якщо ти хотіла вберегти мене від шоку, то вже можеш не хвилюватись… Я вже в шоці! Тільки скажи, що й до чого. Я вбив Розу?..
Не знаю, чи збиралась Елка хоч щось мовити того дня стосовно мого минулого, та її випередили…
«ПРИВІТ, ЛЮБИЙ! СПОДІВАЮСЬ, ТОБІ ДОБРЕ Й ЗАТИШНО. ЛЮ. ОБІЙМАЮ МІЦНО. ТВОЯ РОУЗІ», – саме ці слова висвітлились на екрані мого донедавна неробочого смартфона. Я тягав його повсюди з собою, сподіваючись на чудо. Й ось воно! Раптово. Зовсім неочікувано. У підозріло влучну мить, коли Елка могла би здатись…
– Що це, Елі? – вичавив з себе я. – Ти ж казала, тут нема зв’язку. Інтернету теж…
Медсестричка скривила милі губенята, які досі мужньо тримала стуленими, не бажаючи видати якогось, відомого тільки їй, секрету. Сльози пирснули з брунатних очей. Дівчина різко зіп’ялась на ноги, розвернулась на п’ятках і, прискорюючи ходу, побігла, за якусь мить зникнувши за попелясто-чорним океанським обрієм.
«Щасливчик ти», – було останнім, що я почув перед тим, як Елі розтанула на видноколі, ніби розчинившись у чорному піску.
4. Перебороти страх
Вогонь завжди зачаровував мене. Теплом, що йшло від довгих язиків полум’я. Кольором, м’якістю, яскравістю. Умінням поглинати все, добре й погане – особливо погане! – і знищувати його. Забувати про все, очищати. У дитинстві я міг годинами дивитись на танець полум’яних язиків у вогнищі. Згодом я зумів справлятися з вогнем, як тільки він виривався з дозволеної йому зони дії. Я міг погасити полум’я водою чи засипати землею. Так, вогонь, попри свою могутність, можна втамувати.
На відміну від води…
Воду не вгамуєш, вона все прибуває і прибуває. Іноді мені здається, що вона могла б сягнути небес і виллятись, виходячи за земні межі, а тоді продовжити свій плинний хід, наступаючи все далі й далі в космічних просторах. Так, вода ніколи не була моєю стихією. Я боявся її. Страхався, коли хвиля підкочувалась ближче до берега, сягаючи моїх ніг. Серце завмирало в час, коли здіймався вітер, і хвилі з силою й гуркотом насувались усе ближче й дрібними бризками розбивались об піщаний берег.
Вона бігла по мокрому піску. Голі ноженята дріботіли, залишаючи по собі маленькі сліди. Залишались вони там ненадовго, бо ж морські хвилі не дозволяли людським чадам тривожити первозданний спокій місцевого прибережжя. Мить – і сліди від пальчиків і п’яток злизувала прозора солона рідина.
Дівчинка зупинилась на хвильку, розвернулась на п’ятках. Біляве волосся розлетілось у повітрі й неначе застигло, розсипаючись тонкими пасмами. Дитя сміялось, оголивши дрібні зубки. Одного з передніх бракувало, та це лиш додавало дитині милоти й невинності.
– Іггіііі! – реготала дівчинка й простягала тоненьку ручку, прикликуючи до себе. – Ходи до мене! Пісок клаааасний! Так тепло в ноги! А вода! Ну, ходиии!
Вона ще кілька разів назвала мене на ім’я, та я все не рушав з місця…
Чорний пісок невблаганно налипав на ноги. Бурхливі напади крицевого океану під виглядом пінястих хвиль все не покидали спроб обпекти мене своєю морозною бездушністю. Я натомість навіть не намагався боротись з ними. Океан, хвилі, вода… Їхня кричуща сірість і безжалісність уже не можуть нашкодити мені. Я знав правду… Нарешті я зрозумів, чому я тут, у цьому задуп’ї.
Елі сіла поруч. Сьогодні холодні доторки хвиль їй теж були неприємні. Дівчина вдивлялась удалечінь. Можливо, вона теж хотіла взнати, чому так сталось, що всі ми застрягли на краю світу без можливості контакту з тим місцем, звідки прибилися.
Вчора прибула Харита. Привезла наступних. Цього разу їх було двоє. Такі ж безпомічні й розгублені, яким був я ще місяць тому. Нічого, в них ще все попереду. Ще багато сірих днів і чорних ночей примушуватимуть їх блукати неозорим безмежжям місцевого безбарвно-чорного узбережжя в пошуках відповідей на питання, яке не дозволятиме склепити повіки вночі й гнітитиме вдень: «Чому я тут?»
Я навіть не намагався просити гидотну старушенцію в брудному, з мокрими полами, кривавому плащі про подорож назад. У місце, звідки вона мене привезла. Я не хотів вертатись туди. У тому місці не було її. І виною тому я.
– Ти все пригадав? – боязко спитала медсестричка.
Я мовчав.
– Тепер, коли ти знаєш, можна спитати, яка твоя історія? – Елка все не зводила погляду з незмінно сірого обрію попереду.
– Дана, – почав був я і знову замовк. Болючі спогади не давали спокою. Вперше я усвідомив: краще вже те проклятуще забуття!
– Ну, якщо ти не готовий, не кажи… Я знаю, як це… Але нічого, звикнеш. Потім змиришся… У нас багато часу.
– І нічого не можна зробити?! – гаркнув зопалу я. – Навіть спробувати не можна?!
Елі тільки похитала головою. В очах стояли сльози. Скільки вона вже тут? Рік? Два? Десять?..
– Дана завжди любила воду… Море. Пісок. Хвилі. Все це приносило їй одне задоволення. В той час, коли я грався з вогнем, вона бігала по піщаному узбережжю з розкинутими в сторони руками й ловила вітер у долоні, намагаючись обгорнути себе тим літепним виром повітря, – я вимушено зупинився: далі історія не була такою радісною і веселковою. – Одного дня ми грали в хованки. Дурне дівча хотіло сховатися так, щоб я не знайшов її. І полізла в криницю… Чорт забирай! Хто її просив?!..
Я з усієї сили ткнув кулаком у чорний пісок, ніби намагаючись помститися йому за ту смерть. Начебто це він винен був у смерті Данки. Немовби саме море, чи океан, чи що там керує тою бездушною солоною рідиною, забрали її в мене ще тоді, в дитинстві.
– Дана померла, втопившись. Мою маленьку сестричку забрала вода. Та, яку вона так сильно любила й насолоджувалась кожною миттю перебування поблизу…
Елі втерла сльозу й по-дружньому притулилась до мене, обійнявши.
– Але не це стало причиною, чому ти тут, – чи то питала, чи стверджувала дівчина.
– Я втопився, – відрізав я. – Не зумисне. Ні… Пам’ятаю, того вечора я посварився з дружиною. Через якусь дрібницю… Але насправді через Дану. Була саме річниця її смерті. А я завжди винив себе у смерті сестрички. То я не вберіг її того триклятого дня!.. Потім пішов у місцевий стрип-клуб. Напився до чортиків і вирішив перебороти свій страх… От дурень! Мабуть, алкоголь і почуття смутку переповнили мене й таки притупили відчуття. Бо за мить я вже був у воді.
Спершу нічого не відбувалось. Я відчув щось схоже на насолоду. Так! Я переміг свій страх! Вода більше мені не страшна!.. Але не довго тривала та ейфорія… Світ навколо закрутився. Голова знову починала боліти й паморочитись. Не знаю, насправді, чи то лиш п’яна уява, але я міг би закластись, що вода навколо мене почала вирувати, утворюючи спіраль, воронку, таку собі водяну трубу, схожу на підводне торнадо. А тоді все припинилось – і з морського дна поволі підіймалась постать.
Вона виринала назовні так, наче то сама вода утворювала її образ. Мало-помалу дівчина відділилась від води, але не остаточно: частина її – точніше, ноги – була немов приклеєна чи намагнічена й не могла відпустити морську гладінь. То була Дана, я знаю. Вона змінилася, виросла. Була такою, якби мала бути в той самий день, двадцять п’ять років після своєї смерті.
Сестра простягнула до мене руки. І я пішов. Не опираючись, не думаючи ні про що інше. Я просто хотів побути з нею, пригорнути й обійняти її ще раз, востаннє. Поговорити. Почути сміх. Побачити її світлі зеленаві, неначе морські водорості, оченята.
Вода відокремлювалась від сестриних рук і тіла, падаючи дрібними крапельками в море, а тоді знову, через липучо-намагнічені вологі ноги, верталась на місце так, наче вся постать Дани була однією великою водяною статуєю. Скульптурою, що її створило собі море, за образом і подобою моєї маленької сестрички…
Елі зітхнула й відпустила мене.
– Не найгірший спосіб померти, – спробувала пожартувати вона.
– Ти знала… – я не міг стерпіти того, що Елка мовчала весь цей час. – Ти знала і нічого не сказала!
– Я не могла! – насупилася вона. – Всі проходять цей етап, і ти теж мусив пройти його сам!
– А що далі? – наважився спитати я про те, що наболіло за цей місяць перебування на Арафі. – Що тепер? Ми тут застрягли?
– Саме так, – з вдаваною усмішкою випалила Елі. – Ми тут застрягли назавжди.
– Ні, ну мусить же щось бути! Якась надія. Якесь світло в кінці тунелю. Сонце поміж цих вічно сірих хмар!
– Призвичаюйся до цього вбогого краєвиду, Гнате. Довго тобі за ним спостерігати. Повік…
– Ел… Не кажи так. Є ж надія! Я певен, що є. Ти ж казала, що я щасливчик. От я і принесу нам щастя. І ми звідси виберемось! Обов’язково!
– Я тут занадто довго, щоб вірити в чудеса… Я навіть не впевнена через що ми тут. Мабуть, за все погане, що вчинили при житті… Хоча, чому тоді ти тут? Ти ж не вбив сестру. То був нещасний випадок…
– Не знаю… От я вже точно без поняття, чому ми тут… Чекай, а що з моїм телефоном? Може це і є зв'язок з тим світом? Мені ж прийшло повідомлення від Рози…
– Я не знаю… Іноді декому щастить і до нього якимось чином приходять повідомлення від рідних. От як тобі – через телефон.
– А ти впевнена, що ми всі мертві?.. Може ми живі й тільки треба спробувати якось добратися на ту сторону? Наступного разу я впрошу Хариту забрати мене назад. Ти казала, вона любить гроші. В мене є ще ті монети, що були зі мною в день прибуття. Я заплачу їй… Підеш зі мною? – я все сподівався побачити промінчик надії в Елиних очах.
– Харита не забере назад. Проси не проси. Плати не плати. Вона тільки привозить нас сюди… На ту сторону може провести тільки Син сонця.
– Син сонця? – перепитав я. – А це ще хто такий?
– Я тільки чула про нього. Відколи я тут, він не приїжджав і нікого звідси не забирав, – Ел замовкла. Я бачив, що розмова давалася їй важко.
– А ти чого тут? – наважився спитати її я. Як-не-як, я розповів їй свою історію.
– Ігнате… – дівчина завовтузилась на піщаному березі, ніби піщинки залізли їй у грішне місце й не дозволяли спокійно сидіти далі. – Скажімо так: у мене теж є свої скелети в шафі… І немало. Тому я тут, і побачити Сина сонця навіть не сподіваюсь…
Елі знову глянула вдалечінь. У її зіницях відбивались бурхливі океанські хвилі, що незмінно накочувались, розбиваючись об чорний берег. У своєму жовтогарячому плащі вона сама скидалася на таку собі дочку сонця. Сумовиту й розгублену – чи може загублену? – в цьому невідомому світі.
Більше я не турбував Елку безглуздими питаннями про її історію. Вона ще не готова її розповісти. Може, ніколи не буде готова… А може розкаже тоді, коли знатиме точно, що Син сонця мчить по неї у своєму сліпучо-сонячному лайнері.
Я тут довго. Дуже довго. За стільки часу звик до новоприбулих з їхніми криками, до чорного піску під ногами й сірого неба довкола. Звик прокидатись і не розуміти: зараз ранок чи надворі сутеніє? Звик до нестримного квиління чайок, котрі, широко розтуляючи свої дзьоби, щоразу голосять разом з новоприбулими «туристами».
Втуплюю погляд у чорний пісок, який мокрими згустками обляпав ноги й дрібними піщинками обсипав литки.
Я кажу собі, що це лиш сон. Кошмарний сон, який одного прекрасного ранку закінчиться. А поки цей ранок не настав, я мирюся з тим, що діється довкола, і вдивляюсь удалечінь. Шукаю в понурому попелсто-чорному виднокраї ознак того, що тут, на острові, не кінець. Адже ми є. Ми досі відчуваємо радість і страх, щастя і біль. Я лиш одне хочу взнати: чому ми тут?..
5. Гостинець або смерть?
Той день не віщував нічого поганого. Теплий весняний день. Блакитне небо, сонячні промені, що пробивалися крізь нечисленні хмарки на ньому. Приємний шурхіт морських хвиль. Навіть чайки кудись запропастилися й не тривожили слух своїм квилінням.
Ігнату не хотілось іти з малою сестрою на прогулянку до моря. Він нікому не розказував про свій страх води й хвиль, боячись напоротися на нерозуміння й насмішки: як так, щоб жити біля моря і боятись його? Засміють усі: дорослі й діти.
Намагався якось відтягнути момент зустрічі з морем, запропонувавши Данці натомість купити не одне морозиво, та дівчинка вперто не погоджувалась на його вмовляння. Зрештою, забаганка малої взяла гору – й уже за пару хвилин діти плентались берегом (Ігнат подалі від хвиль, Дана – майже по коліна у воді).
Дівчинка голосно засміялась, а тоді рвонула з місця, розбризкуючи врізнобіч воду маленькими ніжками. Ігнат налякався: як з малою щось станеться, то і йому дістанеться на горіхи. Хлопчик кинувся за сестрою, все ж тримаючись подалі від моря. Зупинився лиш тоді, коли побачив дівчинку, що зачаровано стояла незвично далеко від води й вдивлялась кудись попереду. Гнат поволі рушив до сестри. І як тільки зрозумів, що примусило дівчинку зупинитися, відтягнув її від знахідки й затулив очі рукою.
Попереду лежала жінка. Довге руде волосся простягнулось на піску, руки розкинуті врізнобіч, ноги злегка зігнуті в колінах. Здавалося, вона просто лежить, насолоджуючись першим весняним теплом, та насправді було щось, що примушувало шкіру вкриватись дрібними горбиками-сиротами, а дихання стихало, коли погляд зупинявся на любительці вранішнього купання…
Шкіра жінки віддавала синюшним відтінком. А вся ліва половина й поготів була чорною. Не просто чорною, а обвуглено чорною! Дрібні шматки обгорілої, а тоді намоклої, плоті й одягу недбало валялися поруч. Деякі з них тяглися від моря, утворюючи таку собі стежку з людських останків. А може небіжка – то русалка, що вийшла з морського дна, обпеклася на сонці й лягла відпочити? Здавалось, наче вона зараз встане, знову пірне в морську глибочінь, і вся ця пригода забудеться, ніби нічого й не було.
Ігнат підійшов ближче, все ще закриваючи очі сестрі. Жінка була мертва. Напівзгорілий труп зловісно напівусміхався своїм напіврозкритим ротом. Вціліле око вибалушилось і дивилось на хлопчика так, як це часто можна побачити в мертвої риби на ринку. Мутний погляд без погляду. Без життя.
Запаху не було, все перекривала солоність, що йшла від моря. Та й померла вона зовсім недавно. Тіло – те, яке не обгоріло – мало й досі гарний вигляд попри синюватий відтінок і блідість. «Як за життя», – подумав Ігнат. Так, він впізнав її навіть попри понівечену плоть.
Дана раптово різким рухом відкинула братову руку від очей і заново втупилась у труп. «Це ж Лілі! – вигукнула дівчинка. – Іггі, правда, це вона? А що з нею?» Ігнат не знав, що відповісти. Він і сам толком не знав, що з їхньою сусідкою. Вона мертва, ото й усе.
– Вона мертва, – зрештою сказав правду. – Бачиш, опіки на тілі? Мабуть, десь сталася пожежа…
– Ага, десь… А чого вона тоді тут, на березі? – малій не забракло клепки, щоб розпізнати очевидне.
– Нууу, не знаю…
– От бачиш, що твій вогонь зробив?! – зарепетувала мала. – Що тепер дядько Антон робитиме?..
– Твоя вода теж нічогенько постаралась, – вкольнув сестру Гнат і, взявши її за руку, потягнув за собою, відтягуючи від місця з жахливою знахідкою. – Треба комусь сказати…
Дядьку Антону не довелось довго сумувати через знахідку на березі. Уже після декількох годин допитів він зізнався у вчиненому злочині, й був арештований того ж дня. На питання «Чому?» і «Що сталося?» він лиш скрушно хитав головою, намагаючись переконати всіх навколо, що то була хвилинна слабкість, раптовий припадок божевілля. Лілі застукала його з іншою, вони посварились, а тоді – ніби за помахом чарівної палички! – в його голові оселилась підступна думка вбити дружину й замести сліди. По тому, як задушив, вирішив спалити нещасну.
Усе сталося вночі, багаття розклав прямо на березі, у відлюдному місці. Кинув, як здавалось, бездиханне тіло у вогонь і чекав, поки нещадні червоногарячі язики полум’я знищать сліди гріха. Аж раптом небіжка вскочила, мов ошпарена, руки й ноги зателіпались, як у тої маріонетки, що нею керує лялькар. Ліва частина тіла дружини палала, правою рукою натомість Лілі намагалася загасити вогонь, кликала на допомогу, хоча з рота жодного слова не чути було. Вчувався лиш гаркіт і стогін… Вона йшла до нього. На нього. Вперто й непорушно, Лілі шкандибала до свого чоловіка. Як не дивно, але вона все ще добре бачила свого кривдника й наближалась до нього дивакуватою кострубатою ходою, як у зомбі, яких часто показували по телевізору.
Антон відскочив від багаття, тричі перехрестився, сплюнув і збирався втікати, коли раптом тіло Лілі впало за пару кроків від нього. Спина й досі стиха піднімалася й опускалась, але сил іти жінка вже не мала. Навіть піднятись не могла… У ніздрі вдарив сморід пригорілого м’яса. Антон виблював недавню вечерю прямо біля трупа. З неба почав накрапати дрібний дощик, звільна загашуючи тління на тілі його дружини. Тонкі цівки смердючого диму піднімалися вгору й потроху розчинялись у прохолодному вологому повітрі.
Коли тіло вистигло, Антон вкинув його до моря. Піт і дощ рясно лилися з Антонового чола. Зі слів чоловіка поліцейські зрозуміли одне: навіть тоді, коли тіло Лілі сховалося поміж бурхливих морських хвиль, підозрюваний і досі не усвідомлював свого вчинку.
Вечір того фатального дня видався теплим і приємним. Після уточнення обставин знахідки на березі у відділі поліції, Гнат і Дана ще певний час не виходили з дому. Не те, щоб боялися чи щось таке, скільки батьки не дозволяли тинятися берегом зайвий раз, особливо вечірком. Ігнату це було за щастя. Сидіти вдома й споглядати за вогнем, що блимав у печі, приносило одне задоволення. Тішився, що поряд з новою газовою плитою, батьки не позбулися тієї старовинної, але такої корисної речі. Вогники з конфорок на плиті зовсім інші ніж ті, що палають у печі.
Стукіт у двері примусив малу Данку підстрибнути на місці, де та стояла і розглядала чудернацькі візерунки на килимі, що висів на головній стіні кухні. Та й сам Ігнат здригнувся, хоч завжди переконував друзів-хлопчаків, що не боягуз. Стукали точно не пальцями. Звук був інший. Твердіший, гучніший, впевненіший. Пальцями так не гупнеш – болітимуть добряче!
Батьки терміново вийшли по справах, залишаючи дітей самих. Зрештою, не пильнувати ж їх усе життя. Звісно, божевільних сусідів у світі вистачає з лишком, та все ж треба жити далі. Та й від часу знахідки минуло вже добрих три тижні. Ігнат зіп’явся на ноги, закривши отвір печі заслінкою. Насторожено підійшов до дверей, приклавши до них вухо. Нова порція стукоту примусила хлопця відсахнутися.
– Хто там? – наважився спитати.
– Нам треба Антона, – почувся старечий скреготливий голос. – Він тут?
Ігнат вирішив відчинити. Мабуть, до сусіда прийшли далекі родичі, не знаючи, що той вчинив, і де зараз перебуває. Та й самі вони, либонь, переплутали все на світі через старість, і заблукали, придибавши до їхньої хати. Двері скрипнули, відчинившись.
У хату, накульгуючи, зайшло двоє. Розпатлані, з брудним сивим волоссям. Посипані зморшками лиця й вирячені очі, що скоса зирили на дітей, належали огидним старушенціям, з яких, здавалось, от-от посиплеться пилюка. «Де Антон? – повторила одна з непроханих гостей і гупнула довгою палицею об підлогу. – Ми прийшли на допомогу».
– Антона тут немає, – зрештою наважився відповісти Ігнат. – Та взагалі його нема. Він у тюрмі.
– Де тюрма? – гаркнула інша стара.
– У великому місті. Його туди забрали, так казали дорослі.
Здається, хлопчикова відповідь не сподобалась подорожнім. Одна з них голосно шморгнула носом, вдихаючи повітря, просякле дитячим страхом. Інша повернула голову вліво, наче намагалась краще розглянути самих дітей своїм косооким поглядом.
– А дайте-но нам шмат хліба й трохи води, – попросила одна зі старушенцій. – До міста, либонь, далека дорога…
Дана хотіла було пригостити нежданих гостей хлібом і водою, та Гнат зупинив сестру, застережливо виставивши руку в її напрямку. «Ви казали, хочете допомогти Антону? – підозріливо спитав хлопчик. – А нащо йому помагати? Він – убивця. Тітка Лілі померла через нього... Ні, краще йдіть звідси, а то я викличу поліцію!»
Старі поглянули одна на одну, проте залишались на місці. Ніби змовившись, обоє вишкірились і пчихнули водночас. А тоді повторили прохання: «Тільки шмат хліба і склянку води…» Гнат відчув, як всередині щось здіймається. Якесь дивне відчуття починає розпирати груди й примушує його тіло вкриватися рясним потом і нервово дрижати. Мабуть, так у ньому проявлявся страх. При чому боявся він не стільки за себе, скільки за сестричку. Старі перед ним не вселяли довіри, а до всього просили їжу. Мабуть, хочуть вивідати, що і де є в хаті. Потім обкрадуть, а їх самих уб’ють. Знайомі Антона й не на таке здатні, хлопчик був у цьому впевнений. Перед очима й досі стояв образ обгорілого й, немов виплюнутого морем, тіла Лілі.
Ігнат, довго не вагаючись, схопив палицю з намотаним на неї ганчір’ям, що слугувала йому за імітацію факела, коли грався з іншими хлопцями у війну. Миттю відчинив заслінку, встромив палицю всередину й почав розмахувати палаючим саморобним факелом перед лицями косооких старих. «Ідіть геть!» – крикнув знічев’я й зі всієї сили штовхнув палицю до старушенції, котра стояла ближче.
Червоний вогник зловісно блимнув у зіницях непроханих гостей. Вони ще раз глянули косоокими поглядами на дітей і вийшли, стиха накульгуючи, похнюпившись, чи то через те, що залишились без вечері й питва, чи то через малолітніх господарів дому, котрі замість гостинності розмахують перед зайшлими вогняними факелами.
Стіни вологої печери вкриті були слиззю незрозумілого кольору – щось, що мінилося від багряно-коричневої до зелено-фіолетової барви. Те «щось» в одному місці плавно спливало зі стіни, в іншому ж відділялось важкими краплями тої ж невизначеної барви і важко падало на долівку, повністю вкриту людськими черепами. Вгорі, дуже високо вгорі, звисали такі ж різноманітні щодо кольору й незрозумілого складу сталактити. Здавалось, от-от один з них зірветься вниз і розтрощить блискучі черепи внизу.
Углибині, на невеликому підвищенні, виднілась незвичної форми конструкція. Низ творіння прикривала м’яка тканина бордового кольору з золотими китицями і френзлями, спід якої спадав долу граційними хвильками. Одна з китиць, наче королева, вляглася на лискучій лобовій кістці округлого черепа, одного з багатьох, що розкинулись тут, прямо під ногами власниці цих екзотичних хоромів.
На тканині щось запульсувало й пустило тонкий промінь загрозливо червоного кольору. Пульсування не припинялось, доки дивний предмет не підняла тендітна бліда рука. Клацнувши на щось, схоже на кнопку, істота відклала тонкий пласт напівпрозорого каменю зеленої барви вбік, а тоді сама всілася на м’яку тканину, виставивши звабливе коліно з-під багато прикрашених вишивкою і золотом шат. «Сестрички постарались», – з горла істоти вирвався гучний звук, що хвилеподібною наростаючою луною розійшовся по печері. А тоді вона зайшлася дзвінким сміхом.
Друга нога теж оголилась, проте була вона зовсім не прекрасною й звабливою, а навпаки – страхітливою, зморщеною, з обвислими м’язовими тканинами та кривавими виразками на литках. Істота відкинула рукави накидки, що покривала її досі.
Картина не змінилась: творіння нагадувало сіамських близнюків, от тільки то була одна істота, чимось схожа на людину, яка поєднувала в собі два образи. Права сторона її виглядала, як прекрасна дівиця з тонкими рисами обличчя, красуня з довгим хвилястим кармазиновим волоссям, стрункою фігурою і заманливим смарагдовим поглядом.
Інша сторона ж лякала своєю гидотністю. Стара, з глибокими зморшками, молочно-сивим розпатланим волоссям і жовтими кривими зубами, здавалось, була абсолютною протилежністю красуні справа. Чорне око зловісно зиркало з-під довгих вій і повіки, яка те й робила, що нависала над ним. Довжелезні чорні закручені нігті старої скоцюрбились на тонких пальцях блідо-молочного відтінку шкіри. Саме ця рука трималася за невелику баночку кольору індиго, що висіла на шиї в неземної істоти, й ніби насолоджувалась тим, що володіє нею, чи тим, що всередині.
Рука красуні опустилась донизу й підняла один з черепів, якими була рясно вимощена долівка цієї майже королівської, та все ж печерної, зали. Права сторона підсміхнулась звабливою посмішкою пухких червоногарячих уст, оголюючи великі рівні білі зуби. Перевернувши череп догори дриґом, вона влила у нього краплю променистого зілля, що містилася у баночці на шиї, розбавила трунок густою червоною рідиною з карафки поблизу свого трону й випила одним ковтком, смачно прицмокуючи.
Істота заглянула всередину, досі смакуючи трунок, а може насолоджуючись незабутніми спогадами про того, кому належав цей череп ще пару сотень років тому. Красуня й потвора зайшлися гучним реготом в один голос.
Всередині потиличної кістки черепа виднівся вигравіруваний напис: «Антон: убивця, потопельник»...
