Поле

Земля Калинівська

П’ятниця, 22 червня 2007 року

СТРАШНА ТРАГЕДІЯ В СЕЛІ МАМЧУРІВЦІ

У вівторок 19 червня жахаюча новина сколихнула Калинівський район. У лісосмузі було знайдено повішаною, зниклу безвісти три дні тому, десятикласницю Петрик Марину <…> Батьки та вчителі покійної стверджують, що в неї не було суїцидальних нахилів та характеризують її, як виключно веселу та життєрадісну дівчину <…> Міліція не заперечує версію вбивства, інсценізованого, як самогубство…

Понеділок, 27 червня 2016 року

На лобі дрібною росою почав збиратися піт. Ковдра години дві, як лежала подалі зім’ята в комок. Спокійний ранок, яких так бракувало роками. Розплющив карі заспані очі та поволікся до дзеркала. Плями шрамів нагадували про стражденну історію життя. Важко видихнув та закрив їх футболкою від людей. Добрим потягуванням розігнав кров та залишки сну.

— Добрий ранок, — промовив Юра, зайшовши на кухню.

Повітря насичене різними запахами привітно кричало: «Сніданок!». Біля плити стояла жінка, насипаючи щось у тарілку.

— Добрий, — посміхнулася вона й понесла до столу картоплю із м’ясом.

Парубок кивнув та заходився вминати наїдки. Було за десяту, голод, вкупі з недавньою звичкою, швидко спустошував тару, що вміщала й новоприбулий вінегрет.

— Чуєш, Юр…

— Га.

— В нас тут у п’ятницю в клубі дискотека буде, — нерішуче промовляла Валентина Сергіївна.

— Ну, класно вам. А мені шо до того?

Жінка якусь секунду пом’яла кухонний рушник, але все-таки доказала задумане:

— Може сходиш, розвієшся. За тебе дівчата на пошті питали…

— Мені до них діла немає, — відказав Юра, гублячи з рота кубики картоплі та буряку.

Операція «Пошук нареченої» вкотре провалена вщент. Молодший сержант рішуче зупиняє всі спроби противника. Завершення трапези проходило в тиші. Лише чаювання перервав гуркіт вхідних дверей. На кухні показався батько, вусатий та голомозий чоловік кремезної статури.

— О, проснувся нарешті, — сказав він. — Робота тобі є.

Парубок гмикнув у відповідь, мовляв, розказуй.

— Поїдеш полями, подивишся на кукурудзу, чи цвіллю не взялася і чи ніхто худобі не краде.

— Добре, — відповів Юра та, допивши чай двома ковтками, запитав: — Можна «Аутлендер» взяти?

— Гіменця по всій морді, а не «Аутлендер». «Ниву» бери, — відрізав батько, сідаючи до столу. — Валь, заколоти-но мені кофе.

Юра знизив плечима та вже пішов був до виходу, проте зупинився.

— Батя, а куди хоч їхати?

Чоловік сьорбнув гарячої кави та поморщившись відповів:

— На наші поля, туди аж до Дмитрівки. Ще нове цього року взяли в оренду. Ото що за Кам’янецькою.

— Те, де озеро?

— Воно, воно. Там комбайнери зробили альтанку, то більше бухали ніж робили. От «Щедрий лан» і не захотів орендувати ті паї.

— Поняв-прийняв.

Парубок знову рушив до дверей, але цього разу його перехопила Валентина Сергіївна з двома пакетами в руках.

— Візьми, Юр, перекусиш. Бутерброди, пиріжки з яблуками, як ти любиш.

Той потягнувся за їжею, та закляк на останніх словах. За мить вихопив пакет з бутербродами.

— Самі їжте свої пиріжки, я такі не буду, — гаркнув він і вийшов із хати.

Майже три години підгнивша машина здіймала куряву ґрунтовими дорогами. Загнав її у тінь верби на відпочинок. Юра відкрив багажник, дістав звідти пляшку пива й бутерброди. Неподалік стояла та сама альтанка, а поруч і невелике озерце.

Блаженний спокій. Навіть птахів навколо немає. Лише листя кукурудзи шелестить від літнього вітерця. «Висока така, видно якісь кормові сорти посадив», — подумав хлопак, оглянувшись навкруги.

Цього разу він їв неквапливо. Пінне разом зі спекою попереджає будь-який поспіх. Але чверть години й пляшка спорожніла, та і пакет зараз мав лише крихти. Десерт би не завадив.

Юра вдарив кулаком по столі. Насуплений лоб зафіксував його лють.

— Звідки вона знає про пиріжки? — не втримав обурення парубок. — В батька випитала? Та хрін там він таке пам’ятає…

Серце видало довжелезну кулеметну чергу. Дещо втихомирилось, але думки так і крутилися маховиком. Розфокусований погляд вихопив помаранчеву пляму серед зеленої стіни. Придився — пляма скоріше руда. І не пляма зовсім, а величенька лисиця. Принишкла, кроки невпевнені. Юра затамував подих, вдивляючись у тварину. Та роззирнулась і, не помітивши небезпеки, трохи випросталася й попрямувала до озера. В метрах двадцяти, з іншого берега вона ступила крок у воду. Попила і застигла на місці. «Вгледіла щось. Жабу, напевно, чи качку», — роздумував Юра, якому верба якраз перекривала всю картину.

Скляні очі тварини повели її далі. Парубок смикнувся був глянути, що ж там, але зупинився. Не хотів сполошити, та цікавість перемогла. Обійшов альтанку, тепер було видно все озерце. Невелике, десь тридцять на тридцять. І жодної лисиці у ньому чи десь поряд. Лише хвиляста водна поверхня та глибока тиша.

Юра хмикнув та, зібравши сміття, почовгав до автівки. Сьогодні вистави не буде, головна героїня зникла в невідомому напрямку.

Вівторок, 4 липня 2016 року

Чи то запах хліва до сих пір різав очі, чи безсоння таки вдарило по них з новою силою. Юра вмився холодною водою з відра — трохи полегшало. Добре, бо ж батько всадить за кермо, як би там важко не було. Потягнувся та посунув до хати.

В спальні під ліжком лежав невеликий дерев’яний ящик. Дряпаючи і так пошарпану підлогу, витягнув його на світло. Замки клацнули й той відкрився, здіймаючи пилюку. Листи паперу, кілька дитячих малюнків, документи та двійка нагород були відсунуті вбік. Юру цікавив лиш, сплетений з електричних дротів, чохол для керма. Синьо-жовтий, вироблений хитромудрим візерунком — найцінніший подарунок у житті.

Сидів до болю в колінах, роздивляючись орнамент. Закрив ящик і заштовхнув назад під ліжко. Заіржавіла «Нива» стояла зразу біля хати. Юра завзято вскочив у неї. Витер кермо ганчіркою і заходився приміряти. Майже ідеально, все-таки в його «Дозора» руль був трохи грубший. Хлопець провів долонею по кольорових згинах та всміхнувся.

— Либенишся… — пролунав жорсткий голос неподалік.

— А шо не можна? — не уступивши в інтонації, запитав Юра, підвівши очі до вікна.

— Ти чого до Валі оце гаркаєш тиждень? — продовжував батько, спершись рукою на двері автівки. — То вона йому не те сказала, то до пиріжків причепився.

Юра хмикнув та закотив очі.

— Яка це вже така Валя за шість років? П’ята, шоста? — запитав він. — Я коли не приїжджав у відпустку, то була якась нова.

— Ти шо таке…

— А шо?! Мамі ще сорок днів не було, як ти пердолив першу таку.

Батько тільки відкрив рота щось одказати, як Юра його знову перебив.

— Все, я поїхав, — буркнув та завів машину.

Коробка передач загупала, педалі скрипнули й авто помалу рушило вперед.

— Зніми ту херню з руля! — розчув крик навіть крізь гул мотору та вдарив по гальмах.

— Торкнеш пальцем чохол — я тобі руки повиламую! — викрикнув Юра, висунувшись у вікно. — Знаєш, шо можу.

Поле зеленими супокійними просторами трохи привело до тями. Серце вже так не калатало, набридлива вена на скроні не пульсувала. Ішов пішки, покинувши машину в тіні. Висока трава вздовж лісосмуги приємно лоскотала ноги через гумові тапки. Серед листя вгледів червоні цятки.

Дикі черешні смакували дитинством. Повертали в безтурботні роки, затуляли ніжною м’якоттю все, що пережив дорослим. Заїдав горе, сам цього не розуміючи. Якась година і ягоди забили шлунок, виштовхуючи повітря відрижкою. Тільки зараз наситившись помітив, як замастився. Все підборіддя липке від соку, долоні бордові. Цей колір, знову на руках цей колір. Ріже свідомість та викручує нутрощі.

Кроки за деревами врятували од власного єства. На дорозі показалася дівчина. Вітер пестив легкою сукенкою тендітні ноги. Висока, але худорлява, ще зовсім юна.

— Добрий день! — вигукнув Юра, якого вона не побачила за гіллям.

Грубий голос, що роздавив тишу навколо, мов і не злякав її.

— І вам добрий, — посміхнувшись привітно відповіла.

— А що це несеш в кошику? Не початки кукурудзи часом?

Якусь секунду дівчина дивилися в плетену корзинку та промовила:

— Трави. Я часто їх тут збираю, — голос її лунав плавно, ніби вивільняючи думки оповиті туманом. — А ви, як тут опинилися?

Юра потер потилицю — хороше питання. Сік, що прилипав до волосся, підказав найпростішу відповідь.

— Та черешні їм, — сказав він, показуючи долоні. Та, вгледівши червоний слід на сукні, ще додав. — Бачу і ти під’їдаєш.

Посмішка на юному обличчі згасла. Блакитні оченята забігали переляком та прикипіли до плями. «Механічно витирала брудні руки об ногу», — подумав юнак. Дівча заклякло, личко зблідло. Напевно, мати добряче насварить за зіпсований сарафан. Сік розмазаний спереду, якраз посередині — таке не прикрити.

— Трохи їла, — мало не скрикнула дівчина. Тепер її усмішка походила на оскал. — Буду я йти.

«Краще б промовчав», — покартав себе подумки Юра. — «Але ж все одно б вдома побачила».

Необачно й сам потер руки об шорти, вимазавши їх.

— Та ну йоп…

Наслинив зап’ясток та спробував витерти. Вовтузився, доки вже знайомий голос, не захопив нахабно увагу.

— Сокіл, мамцю, сокіл, любцю, — співала дівчина, крокуючи за його полем зору.

Тіло заціпило. З пам’яті випала грудка страждань та застрягла в горлі, перекриваючи повітря.

«Чому вона співає цю пісню?»

— Високо літає, — слова ніжним плином нот віддалялися.

Юра трусився та не міг зрушити з місця. Стукіт серця затьмарював розум. З темені в очах виглядало її обличчя. Піт з лоба запік око та привів до тями. Парубок рвонув до дороги. Він не знав, що робити, але не міг відпустити дівча просто так. Біг ґрунтовкою та поглядом вишукував жовту сукенку. Повернув праворуч на шлях до сусіднього села.

Застиг. Великий чорний пес перекрив йому шлях. Тривога переплелася зі страхом, їх обох зростило гарчання. Кукурудза та дерева навколо, загроза попереду. Образи минулого переслідували в кожній дрібниці. Просто чекав. Покладав долю на випадок, волю фортуни, як робив це тоді. Заворожено дивився на вискалені зуби, в налиті кров’ю вирла звіра, й ззаду щось відчув. Ніби ніжне вологе дихання торкається найменших волосин на шиї. І хтось от-от погладить долонею, чи пригорнеться теплом рідного тіла.

— Соколе мій, — тихий шепіт пролунав наче відразу в макітрі.

Юра сіпнувся. Слова, які не чув майже рік, розпалили нутро. Закрутив головою навколо — нікого немає. Розлючена тварина також зникла. Дихання збилося на схлипування. Парубок присів не в змозі втримати тягар. Глипав у ряди кукурудзи, на потріскану землю, шукаючи думками порятунок. Перебирав логічні пояснення, виправдання та раз-за-разом вибачався.

Літній вітерець потроху висушував піт, відганяв страждання. Юра підвівся та поплентав до машини. Вона зустріла запахом мастила і приємною прохолодою. Збурений юнаком спокій танцював вихором пилюки в повітрі. Закрив очі та поклав голову на руля. Подумки рахував до десяти, стишував дихання, як колись учила Соломія. Згадав її посмішку, вуста, розніжене тіло у своїх обіймах. Відхилився на сидіння. Пальці гладили жовто-блакитне плетиво на кермі.

Знову ці криваві картинки, гул у вухах. Руки стиснулися до білого, затріщали суглоби. Крик сам вирвався назовні. Юра заходився здирати чохол. Сльози застилали зір, стікали по щоках. Юнак шарпав, розтягуючи смужки заплетеного кабелю. Зірвав та кинув на заднє сидіння. Витер рукавом заплакане обличчя, завів машину та поїхав додому.

Середа, 13 липня 2016 року

Що дві секунди перемикав канал. Триста з гаком — усі, що зловила супутникова тарілка, промелькали перед очима байдужості. Українські, англійські, арабські, злилися в одну світло-шумову кашу від якої тягнуло блювати. Зайшов на ще одне коло й залишив на першому, де була не реклама.

Юра похилився на спинку дивану й поринув у роздуми. Скрип підлоги врятував його від самого себе. В кімнату зайшла Валентина Сергіївна, невпевнено приставши до бильця.

— Шось хотіли? — не зводячи погляд, юнак запитав.

— Там повтор «Материнського серденька» почався. Але якщо ти щось дивишся…

Мовчки підвівся та, вручивши їй пульт, почалапав надвір.

— Юр, там тобі в сільраду треба сходити документи на землю…

Гуркіт дверей перебив її. Затхле липневе повітря оповило ковдрою спеки. Юра роззирнувся подвір’ям. Батько забрав «Ниву» і ключі від «Аутлендера» прихопив, старий гівняр. Доведеться йти пішки.

Сонце потроху повзло небом, наближаючи вечір. Дитячі крики, вереск овець і спустошення гнали у спину. Будинків ставало все менше, на краю села більшість огорнула ненаситна зелень.

Тупотіння тапок привернуло увагу. Вітер тріпотів її каштановим волоссям. Таке знайоме обличчя, що за тінями дерев ніяк не міг розпізнати. Дівча кудись поспішало, розмахуючи руками. Важке дихання пульсувало грудьми.

— Привіт Юра, — невпевнено промовила вона, витираючи спітніле чоло.

Нарешті впізнав односельчанку, молодшу на п’ятірку років. Ту, що в школі плела браслети, складала оригамі та співала з іншими дітьми на його випускному.

— Добрий день. Куди так летиш? — він запитав та розглядав її, мов незнайомку.

Юля, роззираючись по сторонах, відповіла:

— Та корова наша втекла. Третій раз за тиждень. Всіх пригнали на обід, а наша десь пропала.

Видихнула пекуче повітря. Постояла, висказалась, від того ніби полегшало.

— Я саме йду в поле, то подивлюся. Може найдеться.

Вдячно посміхнулась і задивилася на хлопця. Зустрів її погляд, гадаючи, що в ньому змінилося. Сором’язливо глипала з-під лоба. Тендітне тіло затремтіло, мов літню спеку знищив грудень.

— Юр, тут таке діло, — невпевнено мовила вона. — Валентина Сергіївна тобі не казала за клуб?

Знову одне й те ж саме. Губи стиснув тонкою ниткою та на мить зажмурив очі.

— Не казала.

Тон грав суворими нотами. Настрій відразу скотився до підвалин минулих страждань. Навіть дівочі милі оченята не зарадили, скоріше навпаки.

— Не хотів би сходити? Там новий ремонт, сільрада купила гарні колонки.

— Вже відходив своє по клубах, — холодними словами відказав.

Так і стояли кожен зі своїм на умі. Юра поскрипував щелепою, сахаючись юного тепла.

— Буду я йти, — кивнувши, промовила вона та пішла.

За декілька метрів зупинилася та в спину парубку запитала:

— Може просто погуляти якось вийдеш?

Він почухав коротке волосся. Ніжний зляканий голос обпікав зранене єство. Мовчки стояв до останнього моменту. Таки повернувся та підійшов до неї. Важко дивитися в очі. Зір втупився у землю, пробігшись привабливим тілом. Воно й підказало відповідь.

— Я ні з ким не гуляю, — ледь відкрив рота, розціпивши зуби. Таки підвів очі та спокійно продовжив. — Ти гарна кубіта — лице, фігура. І добра. Давай я просто тебе виїбу. Чого тягнути?

Рум’янець ще більше налив її щоки. Губи затрусились. Симпатію, переляк, тривогу стиснула до болю у серці хватка образи. І коли сльози виступили на очах, дівчина крутнулася та рвонула подалі.

— Ти ж сама хочеш! — крикнув Юра наостанок.

Стояв укопаний, доки вона не щезла з виду. Ляпання гумових тапок довбало макітру вкупі з грубими словами. Поколупав п’ятою долівку та харкнув під ноги. Тепер ще більше хотілось супокою. Рушив до місця, де міг його знайти.

Ховаючись у тіні кукурудзи, човгав пагорбом униз. Сліди на ґрунтовці тягнулися ниткою роздумів. Не очікував, що заплаче. Краще б ляпаса дала чи обізвала.

Витоптаний шлях у посівах привернув увагу. Пожоване листя та відбитки ратиць на землі сформували картину. Сунувся далі, загустіла тиша прокладала шлях. Сотня метрів, поворот і він угледів чорно-білий окрас. Ступав обережно, щоб не сполошити худобину, що лежала поміж трави.

Знайомий ставок манив ароматом води. Не дивно, що тварина сюди забрела. За нею слідом хмара ґедзів і мух. Підійшов ближче та закляк. Масивне тіло покоїлось серед вилежаної осоки. Голова занурена в воду, що безжально забрала життя. Штурхнув ногою, ніби не довіряючи зору — мертва. Гмикнув та пішов назад у село.

Неділя, 17 липня 2016 року

Лежав на містку та вдивлявся у візерунки хмарного неба. Темно-сіра маса висіла низько, прибиваючи до землі. Піддавшись хмурим небесам, стулив повіки. Спустошена дволітрова пляшка пива крутила свідомість. Зелений змій, мов Уроборос, обвивав юнака. Знову-і-знову запускав по колу найгірші спогади. Але це місце, тут біль від них найменший.

Відкрив очі та сів. Затишна долина посеред поля насичувала тишею. Оглянувся навколо. Погляд прикипів до пагорба, що загинав горизонт. В шкільні роки був просто горб, а зараз панівна висота. Не міг навіть кліпнути, немов так і чекав звідти прильоту смертоносних гостей.

Заграв телефон.

— Здоров, Юр, — пролунало крізь шипіння поганого зв’язку.

— І ти не хворай, Залізяка! Шо це рішив подзвонити?

Невелика пауза. Ніби слова по дорозі позлітали з невидимих дротів. Але вже вітання інтонацією натякало.

— Вчора Репіна ранило. Не довезли. Завтра похорони в селі під Немировом. Будеш?

Щодня з острахом чекав подібних дзвінків. Точно знав, що будуть. Головне, яке прізвище, ім’я чи кличку назвуть.

— Буду, — не раз же обіцяв собі, що поїде до будь-кого.

— Наберу ввечері. Розкажу, куди там точно, — Юра чекав, доки товариш закінчить цю приречену на сум розмову, й Залізяка попрощався: — Дзвонитиму іншим. Бувай, братан.

— Бувай…

Знову пульсація в скронях. Клята гіпертонія довбала кров’ю нутро. Стало спекотно, щоки та вуха пашіли. Припав на коліна вмитися з озера. Літо сонячним пеклом підсушило його. Ще зовсім трохи, та ніяк не міг дотягнутися до рятівної прохолоди.

В очах потемніло. Світ похитнувся і Юра полетів униз. Холодна від нічного дощу вода прошила все тіло. Кінцівки вгрузли у глибокий в’язкий мул. Так близько до поверхні, але ніяк не міг вибратися з полону. Спробував відштовхнутися — права нога ще більше вгрузла в гливке дно.

«Полиш боротися. На тому світі краще», — голос такий знайомий, але в ту ж мить чужий.

Смердюча вода заповзала у ніздрі та рота. Дух вирвався з нього хмарою бульбашок. Руки й ноги затріпотіли. Тіло смикалось в останніх спробах вижити. За якусь секунду світло вибухнуло і легені наповнило свіже повітря. Кашляючи, спльовуючи каламутну воду, він видерся на місток.

Мокрий та брудний Юра лежав та глипав на захмарене небо. А в голові так і лунав той голос, ті слова.

Понеділок, 18 липня 2016 року

Кляті зливи зростили багнюку на дорогах. Туфлі та брюки брудні, спина мокра від поту й поодиноких крапель дощу. Випускний костюм на третій раз використання вже ніби благав про спочинок. Та і тіло давно з нього виросло. Але форму не одягав, вона навіки залишиться в шафі. Інші хлопці також були у звичайному одязі.

Праве плече й так нило на погоду, тепер під вагою домовили його прошивав разючий біль. Зціпив зуби і сунувся пагорбом до кладовища. Виднілися поодинокі хрести та пам’ятники, яких багатенькі нащадки вмостили на недолугі бетонні конструкції.

Гул тромбону гнітив і дратував. Зовсім поряд кілька пропитих музикантів очолювали колону. Дзвін тарілок сіпав за нерви, знущаючись над вимученою безсонням головою. Акордеон — який придурок його включив до похоронного оркестру? Ніби сміх недоброзичливців покійного.

Поставили закриту труну біля могили. Навколо зібралося, напевно, пів села. Посмертна відзнака — вже хоч щось. Розпухлі обличчя омиті сльозами. Чекав доки сам заплаче, але комок до горла не підступав.

— Молимо Тебе, пом’яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, — мовив завчені слова священник.

Хлопчина з прапором схлипнув. Може брат, чи просто школяр, якому в сільраді вручили стяг.

— Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю…

Хіба від Нього й чекати милості. Тільки Він тепер їх прийме до себе. Або ж відправить до найгарнішого…

«Земля прийме нас, з хробаками разом», — подумав Юра.

Далі не вслухався. Все одно голосіння рідних глушило половину слів. Трунарі спустили домовину в яму. Один за одним люди йшли та кидали свої три грудки землі. Деякі схлипуючи щось говорили на прощання. Прийшла і його черга. Синьо-жовта труна, прикидана ґрунтом заворожувала. Подумки глянув на щемний образ померлого. Згадав обличчя, що сховане за дерев’яною кришкою. Закрив очі та видихнув. Міцна рука вхопила за плече.

— Знаю важко, — сказав Залізяка. — Репін був класним чуваком.

Юра повернувся до товариша, глипнув на чергу з людей, яку сам утворив.

— Гімном був Репін, — голосно промовив та харкнув у могилу. — І нічого це все не поміняло.

Рушив до виходу з кладовища. Тишу потроху витісняли обурені перешіптування. Йшов швидко, чвакаючи мокрим глинистим ґрунтом. Зціпив зуби, щоб не зігнати гнів на одному з пам’ятників по дорозі. Біля брами хтось шарпнув за піджак.

— Не знаю, шо тебе вкусило, але це не діло, — сказав Залізяка. — Вибачься піди. Хоч перед матір’ю.

Юра скоса зиркнув на його худощаве обличчя.

— Мені срати діло це чи не діло. За правду не вибачатимусь, — сказав він та посунувся геть.

— Я знаю, шо ти робиш. Соломія б цього не хотіла.

Слова смикнули Юру назад. Настав час і йому просльозитися. Підійшов впритул до товариша та заглянув червоними очима йому в вічі. Сльоза потекла розпашілою щокою. Залізяка поплескав його по плечі. За мить отримав важкий удар в обличчя, поточився та впав у багнюку.

— Тебе не повинно їбати, шо вона б хотіла, — ледь видавив Юра через стиснуту горлянку.

Вівторок, 19 липня 2016 року

Темрява хмарної ночі давно оповила кімнату. Сидів, спершись на спинку ліжка, прокручував спогади. Витер спітніле чоло об простирадло та запустив нове коло історії.

Два бронеавтомобіля їдуть ґрунтовою дорогою серед Богом забутого поля…

Зажмурив очі до різнобарвних спалахів. Тепер з пам’яті продирався звук.

Небо ріжуть безкрилі металеві птахи. Розривають землю навколо…

Скочив на ноги та вхопився за голову. Довше волосся вирвав би з коренем. Холодний піт стікав по ребрах. Різав смородом змученого тіла. Боровся, але спомини наполегливо заповзали у свідомість.

Бачить вогонь та вибігає з машини. Язики полум’я зжирають на очах червоний хрест. Грудки землі б’ють у спину. Мчить до Соломії, що кульгає неподалік.

Сльози лоскотали щетину та падали на підлогу. Щем лунав з горла тихим писком зв’язок. Ще одна мить і знову страждання.

Вибух, зовсім близько. Тріски дерева летять на дорогу. Чує лише дзвін та пульсації у скронях. Прикриває вуха, згинається та біжить до неї. Дівчина лежить у багнюці, тримається за шию. Мокре біляве волосся липне до рани. З рота тече тоненька цівка крові. Вона щось белькотить та простягає руку. Залишилось декілька метрів. Ще одна птаха влучає в машину. Повітря ударною хвилею пронизує тіло. Полум’я пестить Соломію та ховає од світу. Юра розгублений, зляканий, втікає у бронеавтомобіль та їде геть…

Стояв накарачках, впершись лобом у підлогу. На сьогодні тортури завершено. Почуття провини змилостивилося й лише трохи шкрябало потилицю зсередини. Пам’ять зализувала рани приємними спогадами з дівчиною. Харківський госпіталь та години розмов. Її ніжний голос та поцілунки.

Запах. Він прийшов нізвідки та наповнив легені теплом. Аромат дитинства, літніх ранків та спокою. Жодної миті не вагався — так пахнули пиріжки з яблуками, що пекла його мати. Вона знала якийсь секрет кулінарії, непідвласний іншим смертним. Дрібка спецій чи материнська любов.

Обережно підвів голову. Темінь в кімнаті потроху ріділа, ніби місяць вийшов з-за хмар. Глипнув у вікно. Застелена сльозами картина розмита. За гіллям ясена в подвір’ї розгледів силует. Постать сяяла тьмяно, мов щойно вимкнена світлодіодна лампа. Почав терти зажмурені очі, розплющив — нікого вже не було. Але аромат, він тільки дужчав, заливаючи слиною рота.

Невпевнено посунувся за ним. Зупинився біля кухні. З пам’яті спалахнула картинка: мати доліплює другу партію пиріжків, під ритмічне цокання духовки, готується перша, яку з нетерпінням чекає хлопчак за столом.

Дух пережареного сала вигнав спомин та повернув у реальність. Пішов надвір та боязко глянув на дерево. Знову нікого, лише пиріжками пахне сильніше. За співом цвіркунів чувся хрускіт їх скоринки. Кілька хвилин роззирався навколо, доки в темряві не загорілися багряні очі.

Взяв палку біля дверей та фиркнув:

— Пішов звідси.

Лапи зашкрябали долівку — тварина втікала. За мить трохи далі, біля городу зупинилась.

— Граєшся зі мною, гімно, — пробурчав Юра.

Гнів, злість на самого себе повели за псом. Вітерець все набирав сили, пронизуючи спітніле тіло. Кривавий позір звіра відлякував і водночас притягував. Жодних думок, самі відчуття. Собака зникав серед гудиння картоплі та з’являвся в десятках метрів звідти.

Стежка помалу закінчувалась. Звивисті змії гарбузових заростів кусали за ноги. Але пес так близько. Рука все сильніше стискала палицю, готова завдати удару. За ним усі примари точно щезнуть та муки полишать назавжди.

Серед високої трави собака зник. Юра стояв по пояс загорнутий зеленим килимом. Під ногами чавкала волога, що втекла із розмитої дощами річки. Холодне місце, оповите мороком з усіх боків, таке чуже. Вітрисько не вщухав, звільнюючи місяць із полону хмар.

Ззаду хтось був. Невловиме чуття, що ніколи не підводить. Роззирнувся й побачив, де насправді стоїть. В кількох метрах від нього яблуня — улюблений з дитячих років, білий налив. Ще зелені плоди потягнули до себе. Манили солодкою кислотою та спогадами. Погладив шершаву крону старого дерева.

— Не наїдайся зелепухи, — знайомий голос та ніжна рука на плечі.

Повернувсь і з переляку притиснувся спиною до яблуні. Перед ним стояла усміхнена мати, бліда, але молода, ніби задалеко до дня власної смерті. Юра закляк, не довіряючи власному зору.

— Нам же пиріжки не буде з чого пекти, — промовила вона та погладила долонею синову щоку.

Той закрив налиті сльозами очі. Не дихав, не ворушився. Минуле завітало у душу з приємний теплом, не різало, не рвало муками її на шмаття. Вітер стихнув і мати зникла. Він впав на землю та ридав. Доки від знемоги самотньо не заснув на холодні землі.

Субота, 30 липня 2016 року

Гуркіт, що тягнувся дорогою заглушив музику птахів. Чорна автівка зупинилася навпроти подвір’я. Хмара пилюки наздогнала та окутала стару, але доглянуту «Беху». Юра сидів на ґанку, смакуючи вишні. Кремезний вусатий чолов’яга вийшов з машини та гупнув кілька разів кулаком по брамі. Схований за віттям дерева, парубок не збирався вставати.

— Чого стукаєш? — пролунав голос батька з-за рогу.

— Коли віддаватимеш гроші, Петрович?

Набурмосені чоловіки не зводили один з одного погляд. Батько штовхнув хвіртку, влучивши гостю по руці.

— Гіменця тобі, а не грошей. Сівалка на другий день поламалася. Я за таку халтуру платити не буду.

Юра посунувся на край лави, щоб краще розгледіти виставу. Незнайомець став руки в боки, насупився так, що вуса мало не позалазили в носа.

— Ти краще заплати, не вимахуйся.

Батько харкнув на долівку та промовив:

— Прутня за щоку можу дати за твою роботу. Їдь нахер звідси.

Перемовини зайшли в глухий кут. І так гладкий чоловік надувся та розчервонівся. Попрямував до машини. Вхопивши телефон, почав махати ним та горлати:

— Та ти знаєш, хто я?! Зараз наберу декому, приїдуть і ти все віддасиш!

Юра встав та підійшов на кілька метрів ближче. Шоу цікаве, але й до мордобою недалеко.

— А ти знаєш, хто я?! — викрикнув батько у відповідь. — Хай їдуть. В мене син АТОшнік, порве любого.

— Та я тебе сам тут…

Заслинені крики втихнули. Втупились один на одного, чекаючи доки хтось переступить фізичний бар’єр. Груди здіймаються надуті гнівом. Кулаки стиснуті до білого. Обоє немолоді, але на один махач здоров’я вистачить.

— А ти чого стоїш там, вилупився? Контужене? — гість виплеснув на Юру свою злобу.

Той похитав головою та направився до нього. Стара майка стискала м’язисте тіло, що за останній місяць і жиром обважніло. Через потерту тканину виднілися шрами. Тільки зблизька незнайомець побачив, що даремно геройствував. Але пиха не відступала.

— Проблеми? — пафосно запитав Юра, згадавши бойовики дев’яностих.

— Хіба в тебе з головою, сцикун малий.

Завіса впала разом із мораллю. Удар ногою в живіт. Прокачане пивом пузо відбило атаку, але чоловік поточився назад. Правою в писок. Трохи скосив, але вилицю таки розвалив. Вхопив за обвислу матню і запустив гостя головою в машину. Гупнувши тонким металом, той впав на дорогу. Юра сів зверху і додав два прицільних удари. Бив у щоку, аби не вбити ненароком. Очі покосилися, почав плюватися кров’ю — з цього на сьогодні достатньо.

— Мій синок! — крикнув батько, шарпаючи ззаду.

Відмахнувся ліктем, розбивши йому носа. Скочив на ноги та штурхнув у груди.

— Вчасно про сина згадав, — буркнув Юра та пішов геть.

Лють давила педаль газу в підлогу. «Нива» несамовито тряслася, машину кидало в сторони на вимитій польовій дорозі. Тікав від минулого, від людей в ньому, живих і мертвих. Єство тягнуло до єдиного місця, що може врятувати. Ряди кукурудзи густішали, як і сльози на очах. Мелодія, тихе мугикання облизнуло вухо. Наче пасажир позаду наспівує щось водію. Глипнув назад — лише синьо-жовтий чохол на брудному сидінні. Повернув зір на дорогу. Встиг розгледіти лише жовту сукенку, як відчув удар. Машину кинуло в посіви, загальмував і вискочив з неї.

Лежала зовсім близько, нерухомо. Кров на ногах розросталася платтям, мов мак між стиглої пшениці. Впав на коліна поряд, судомно намагався намацати пульс. Блакитні очі дівчини широко розплющились. Вона сперлась на руки та почала відповзати.

— Не ворушись. Дай допоможу, — белькотів Юра.

Її груди здіймалися, губи тремтіли. Дивилася в порожнечу, вбачаючи там диявола.

— Благаю. Не треба, — голос та тіло дрижали, дівча сунулося ґрунтовкою подалі. — Я ж ще дитина, пощадіть.

Юра так і стояв навколішки. Шок захопив усі його нейрони, впускаючи у мозок лише переляк. Вітер шелестів листям, ховаючи дівочі схлипи. Чужим грубим голосом суховій зашепотів:

— Нічого, ми зробимо з тебе жінку.

Вона розридалася. Підсунула до себе скривавлені ноги, прикривалась руками. Тепер говорив знайомий. Ненависний тембр лунав навколо та в голові:

— Давай і цю трахнемо. Як Свєтку з Любівки. Ти і я — братани.

Схопився за обличчя. Дівчина поряд кричала, тканина рвалася на ній, оголюючи спокусливу плоть.

— Свєтка живе на дачі депутата, а ми за це їбемо її, — слова Репіна гучно дублювалися з пам’яті. — Давай тобі зараз це, як доктор прописав.

Розніжене тіло на двоспальному ліжку. Покинута депутатська дача, за якою просили пригледіти. Якби не віскі з домашнього бару, цього б не було. Свєтка не може сказати «ні», вона, взагалі, не може говорити від кількості випитого. Юру нудить, але він стягує з неї штани. Жінка не ворушиться, лише стогне, коли він входить у неї.

— Довби її глибше!

Крики розліталися розпеченим на сонці полем. Зажмурив очі та припав до землі. Дорога вібрувала од борсання дівчати. Надривний вереск пронизував вуха.

— Красавчик, братан, — каже Репін та плескає по плечі.

Всі звуки зникли. Вакуум забрав усе, висмоктав нутро. Юра лежав самотньо на ґрунтовці та зрошував пилюку сльозами.

Четвер, 4 серпня 2016 року

Хитався на скрипучому дерев’яному стільці. Вівсянка застигала, налипаючи на ложку. Тягнути до рота цю гливку масу він не хотів. Нахилився понюхати тарілку й наморщився — смердюча рибна котлета. Потягнув руку до пляшки.

— Юра, почекай батька хоча б, — сказала Валентина Сергіївна.

Жінка стояла осторонь, склала руки на грудях, насуплена. Але парубок не слухав. Металева кришка заскрипіла горловиною й випустила пари самогонки.

— Доп’єшся до ручки, — продовжила вона, коли Юра наповнював склянку. — Вже он на людей кидаєшся.

Він хихикнув та потер колючу бороду.

— Хай не заробляють.

— Хто? Юля заробила, що й слова кривого нікому не скаже?

Промовчав та опустив голову. Очі зажмурив, за барвами стиснутих повік замиготіли дівочі обличчя.

— Заріс, як вуйко. Побрийся та помийся, а то засмердівся аж. На тебе так жодна дівка не гляне.

Зціпив зуби та увірвав кулаком по столу. Попав на край тарілки, що від удару полетіла на підлогу. Все заляпано кашею, котлета покотилася під холодильник. Повисло мовчання.

Юра потягнувся до стакану, та пальці тремтіли. Зупинився. Валентина Сергіївна розгублено глипала на нього та на кашу, доки гуркіт автівки надворі не привів її до тями. Вхопила ганчірку та заходилася прибирати бардак.

— Валя, сип жерти! Вмираю з голоду! — пролунав крик батька з коридору.

Жінка кинула брудний шмат тканини в умивальник й стала насипати кашу. В хлопця калатало серце. Поляпана кетчупом вівсянка лишила бурі плями на килимі.

— Шо за гімно? — запитав чоловік, намилюючи руки.

— Та це трохи каші впало, — ніяково відказала вона.

Той щось буркнув й почав умиватися. Мив шию, розбризкуючи навколо воду. Краплі падали на сина, проганяючи його тілом мурах.

— Юра, завтра підеш у сільраду. Василівна підготовила документи на землю. Дадуть тобі два гектара, — скомандував, сівши за стіл.

Хлопець підвів з підлоги замучений погляд.

— Мені та земля нахрін не всралася.

Ложка дзенькнула об батькову металеву тарілку. Він гаркнув горлом, виганяючи з голосу слабкість.

— Мені треба, — випалив та запхав до рота каші. Плямкаючи додав: — Дають на халяву, то не вимахуйся.

— Тобі треба — ти і йди.

Юра підвівся, серце гупало, на язику розросталася суха гіркота.

— Карлючку поставиш і забудеш. Хоч якийсь з тебе толк буде, — до крику здіймалися слова чоловіка.

— Землі, землі йому треба, — загорлав Юра та спустошив склянку самогонки. — З могили моєї візьмеш. Розрішаю.

Вхопивши пляшку, попрямував до дверей.

— Гімно, то моя горілка! — вже надворі почув розгублене волання батька.

Алкоголь подразнював порожній кишечник. Ніч вела задухою та підганяла комариними укусами. Йшов уздовж автомагістралі, вдихаючи залишки вихлопних газів. Асфальтова нитка з’єднувала міста, пронизуючи все на своєму шляху. Великий знак манив флуоресцентними вогнями.

Юра йшов до заправки, стискаючи в руках останню купюру. Вона його квиток у світ забуття. Тиша, жодних автівок навколо. Автоматичні двері скрипнули та впустили його всередину. Продавщиця сіпнулася, вириваючись з обіймів сну.

— Нуль п’ять коньяку, — сказав Юра, випускаючи з рота пари самогонки.

Поклав на прилавок двісті гривень. Жінка глипала на гроші та на хлопця. Він пахнув потом, перегаром та хлівом. Такі зазвичай ідуть до тітки Галі по бурячанку. Бурчання його шлунку привело продавщицю до тями. Вилізла на стілець та дістала з полиці запилену пляшку. Поставила та, протираючи очі, заходилась рахувати решту.

Юра взяв коньяк та пішов. Навіть дзенькіт копійок його не зупинив. Продавщиця заворожено дивилася хлопцю у спину. Потерла потилицю та заховала гроші в кишеню.

Зелений змій заповзав у змучене тіло, обпікаючи горло. Але Юра вже звик до цього, з кожним разом потрібно пити більше, щоб забутися. Просто блукав, спустошуючи тару. Зміна картинки перед очима хоча б якось відволікала.

Вулиці безутішно поринали у царство пітьми. Ті поодинокі селяни, що затрималися до пізньої години, також вимикали світло в оселях. Плутався далі, човгаючи ногами, щоб серед опівнічної темені триматись дороги.

Дві червоні цятки мелькали попереду. Залив у себе ще коньяку й вони зникли. За кілька метрів Юра відчув, як ногу лоскочить шерсть. Сахнувся, обляпавшись випивкою. Два рубіни блимнули поряд та почали віддалятись. Пес відбіг на безпечну відстань і зупинився. Намацав камінця під ногами та жбурнув по тварині. Та відбігла і знову застигла.

Роззирнувся й помітив зовсім поруч паркан. Виламав з нього штахетину.

— Саме то, — прошепотів він, намацавши на ній пару цвяхів.

Злоба загорілася в парубку. Заплітала розум і вела до вбивства. Він кричав, кидався штахетиною та гнався за звіром. Той чекав до останнього та втікав. Розчинявся серед городів і садків. Потім виринав з мороку зовсім поряд. Кілька разів Юра бив до хрускоту деревини в руках, але щораз промахувавсь.

Тихий вітерець все наростав. Тільки зараз, коли дерева та будинки зникли, й огризок місяця виринув з-за хмар, хлопець розгледів свій шлях. Ґрунтовка товстим шаром м’якої пилюки вела його полем. Випитий коньяк розливався теплом, він лишав за спиною село, людей та минуле. Приємна порожнеча охопила свідомість. Навіть не помітив, коли впустив штахетину.

Багряні маяки сяяли у морі кукурудзи. Заворожували та проводжали до спокою. Серце билося повільно, свіже повітря ніжно наповнювало тіло. Раз-по-раз хотілося бігти, втекти від чогось страшного чи добратися якнайшвидше до бажаного. Й коли зупинявся, роззирався навколо, собака також стишував хід, слідкуючи за ним.

Дорога завернула пагорбом донизу. Пес зірвався на біг, розчинившись у високій траві. За звичкою хлопець так і продовжував іти. Тапки ковзали нічною росою, мішаючи з пилюкою багно. Він не дивився під ноги, захмелілий погляд шукав горизонт.

Почулося виття, зовсім поряд. Усвідомлення холодком лизнуло хребет. Залпом допив коньяк та повернувся. На траві біля ставка, виляючи хвостом, сидів собака. Тихе скавуління лунало з горла тварини. Жодних звуків більше не було — ні дзижчання комарів, ні скреготу жаб, навіть вітер затихнув.

— Радуєшся, — процідив крізь зуби Юра.

Хитаючись ступив кілька метрів і жбурнув пляшку. Та попала на камінь і розлетілась недалеко від звіра, який навіть погляду не звів. Лють спалахнула та стиснула щелепи хлопця.

— Зараз ти в мене…

Кинувся до нього. Сяючі багряні очі впивалися в душу юнака. Вирвати їх і забути, загубитися в мороці подалі від усього живого. Зупинився.

— Сокіл, мамцю, сокіл, любцю. Високо літає, — веселий спів за спиною стиснув серце хваткою жаху.

Боявся ворухнутись, втупився в землю. Знову сльози, вони текли ніби за звичкою через непереривний потік страждань. Але цього разу вони інакші. Він ридав з полегшенням, стільки часу мріяв знову почути цей голос.

— Ой покладу принадоньку, нехай привикає.

Спогади увірвалися в свідомість. Залиті алкоголем вони миготіли вогнем та кров’ю, її зраненим тілом і пам’ятником на кладовищі. Кинувся додолу та, вхопивши горловину розбитої пляшки, повернувся.

— Привіт, мій соколе, — усміхаючись сказала Соломія.

Заплетене волосся, її найгарніша сукенка з вишивкою та щира посмішка. Зовсім неподалік. Простягнула свої ніжні рученята.

— Не може бути… — белькотів Юра, направивши на неї гостре скло. — Ти померла.

Дівчина ступила крок уперед.

— Може, може бути, — солодко переконувала. — Так померла, але Він мене повернув. Витягнув з темряви до тебе. Він хоче, щоб ми були разом.

Юра схлипував, трусився, але зброю не впускав.

— Хто Він? Собака? — глипнувши на тварину поряд, запитав.

— Ні, дурненький, — відповіла Соломія та знову розпливлася у посмішці. Поплескала себе по нозі, підманюючи пса. Той відразу прибіг та залащився. — Це просто Його помічник. І ми будемо Йому помагати.

Хлопець захитав головою. Витер сльози рукавом футболки та видавив крізь схлипи слова каяття:

— Я не… Пробач я не хотів, був п’яний…

Соломія попестила пса та підійшла зовсім близько. Присіла поряд. Перед її обличчям загрозливо блистіли зуби скла, та вона їх мов не помічала.

— Нічого. Я тебе пробачаю, як і Він нас усіх, — прошепотіла вона. — З Ним немає почуття вини, немає мук.

Ніжно торкнулася пошрамованих грудей. Її тепло зігрівало серце. Гладила його руку та взялась за долоню з розбитою пляшкою. Поцілувала загрубілу шкіру й стиха промовила:

— Ти знаєш, що треба робити.

Юра пхикав та мотав головою. Помалу смертоносний хват тягнувся до нього. Блакитні очі коханої грали червоним блиском. Запахом м’ятного чаю манили вуста. Скло торкнулося шиї.

— Я не… я не хочу… — бурмотів заплаканий юнак.

— Він любить нас, подарує вічність. Соколе, будемо разом навіки, як мріяли.

Юра закрив очі. Ніжний поцілунок, за ним біль і тепло. Й лише багряні вогні серед темряви…

Земля Калинівська

П’ятниця, 12 серпня 2016 року

ЖАХАЮЧА ТРАГЕДІЯ В СЕЛІ ПИЛИПІВКА

У понеділок 8 серпня знайшли мертвим посеред поля ветерана АТО Сокольського Юрія Вікторовича. Пошуки чоловіка тривали більш як три доби й увінчалися трагічною новиною <…> Слідів насильницької смерті не було виявлено. Як повідомляє поліція та очевидці, парубок вкоротив собі віку розбитою пляшкою з-під алкоголю <…> Родичі загиблого відмовились давати будь-які коментарі <…> Бережіть себе та близьких.