Відірвані

І що ж за цим небом далі?

Загублена у лісі база найманців відпочивала під серпневою блакитною стелею. Тод озирнувся на старших – Рея з Сеном, як зазвичай, тренуються. Ні, ближний бій з ними – гарантована травма. Досить. Розважайтесь без нього.

База… За минулого адміністратора - можливо. То був сухий безпомилковий дядечко. Щоправда, хворобливий. Тому й атмосферу підтримував безлику.

Тод криво посміхнувся, перевівши погляд на ще рік тому функціональну локацію. Зараз компактна територія вщент підкорена квітниками. Вони загарбали кожен метр, не беручи полонених. Почуваєшся не у пункті очікування нового завдання, а в зачарованому будиночку з дитячої казки, яку увечері читала мама. Ну, доки не померла, звісно. Та книга була останньою, яку він бачив у її руках. Все-таки приємний мала голос… Такий добрий і ніжний. Люблячий. Тод здригнувся.

Шкода, що нинішня адміністраторка німа. У неї теж дивовижно золотисте волосся, сніжна шкіра й темно-сині очі. Темно-сині небесні очі.

Тод лежав на гілці старого дерева, що вкривало чи не половину їхнього тимчасового притулку. Зітхнувши, наймолодший з команди м’яко зістрибнув на землю, теж усіяну цими бісовим недоречними квітками.

У минулі часи його б назвали бастардом. Сином аристократа і золотоволосої красуні-простолюдинки. Юним, здоровим, доглянутим й розбещеним порожнім місцем. Ніким. От ще один парадокс часу. Він мав ідеальні дані та амбіційність. І все одно не був потрібен. Тому вирішив, що піде до перших, кому знадобиться.

Організація крута - за їхніми проектами майбутнє. Він зможе творити історію. Якщо перейде до наступного етапу. А поки досі бовтається з цими невдахами. Ні, Рея і Сен хороші, але не прагнуть більшого. Вони зламані. Відірвані від життя. Справжні імена та минуле товаришів по команді розкриваються лише після смерті. Попереднього адміністратора звали Олегом.

Втім, уважному зрозуміло, що Рея – колишня спортсменка, яка погоріла на допінгу і втратила надію. А у Сена одна мета – простий побут. Навіть архаїчний. Два дні тому він попросив адміністраторку наготувати яблуневого джему і потім терпляче очищав від шкірочок піввідра яблук. Здуріти. Певно, вони обоє з якихось сіл. Мовчазний Сен і простодушна Лолі. Це він сам її так назвав. А як інакше? Вона схожа не на живу людину, а на фантазію аніматора-педофіла.

Рея теж потоваришувала з Лолі. Бо любила букети - відгомін того часу, де її тими букетами засипали фани. Вона красива, сильна і сумна. Втрачена.

Скоро прибуде кур’єр з підсумками. Тод не турбувався за вирішальні бали – його результати щораз очолюють топ.

Якби ще не відволікало це небо!

Небо кольору мертвих маминих очей досі хапає легені гнилими пазурами. Дихай, дихай, тепер ти Тод, а не маленький Мирославчик поруч неживої мами на підлозі. Дешевий ламінат став липким. Любляча мама отруїлася пігулками – звідки тоді кров…

Хитнувши головою, Тод відігнав задушливу нарізку кадрів, на друзки з яких розлетілося світле життя. Певно, зібрав не усі. Пробіли завмерли порожнечею. З емоціями у нього негаразд. Ну, тобто більшість із них досі втрачено.

Мама вбила себе і, схоже, його також. Бо з того часу він мертвуватий.

Синє небо для нього – ще один труп.

- Тод! Чай! – покликали з ганку, заставленого вазонами. Це взагалі законно? Захаращувати стратегічну ділянку цими бур’янами…

Тод махнув Реї і побрів до броньованих вхідних дверей. Чай йому не подобався. Але сама церемонія не бісить. Його роль – сидіти у кутку з великою горошчатою чашкою і слухати Рею з Сеном. Вони люблять згадувати попередні місії. Корисна інфа. А Лолі сонячно і трохи розгублено посміхається.

Сьогодні щось не так – вони надто шумні. Верзуть якусь дурню про Різдвяні святкування…

- А Тоду і Лолі - ельфійські вушка!

Це її нав’язлива ідея – влаштувати вечірку. З ялинкою, гірляндами та подарунками-непотребом у обліплених плямистим папером коробках.

- Хоча ви і без них наче два ельфенятка. Тобі шістнадцять?

Тод повільно кивнув. За місяць виповниться, але яка різниця… Лолі ж навряд більше. Хоча очі вже схожі на мамині. Теж порожні. Просто ще не згнили. Справді, вони з адміністраторкою виглядають, наче брат і сестра. Німа порожньоока сестра і мертвуватий брат, який розмазував кров матері по дешевому вищербленому ламінату зйомної квартири.

- Хризантеми ж будуть восени? – несподівано забула про зимове настирливе свято Рея.

Лолі поспішно кивнула, заспокійливо гладячи по руці схвильовану найманку.

Якась маячня, подумки зітхнув Тод, нишком оглядаючи кухню, спотворену квітчастими фіранками, ванільною скатеркою та огидливими дрібницями. Від них фізично нудить.

Та досить відволікатися – на все є причини і поведінка команди – не виняток. Що сталося, поки він безпорадно потопав у спогадах?

Про організацію говорили різне, але попереджали – слабких там відсіюють. Безжально. Ну і хто з них сильний? Крім наглядача Керена - монстра, від якого варто триматися якнайдалі.

Рея краля. Але вона втомилася і тримати темп їй важко. Та й психіка розхитана… Сен у кращому стані - так, зупинився, але свою нішу не псує – валить, наче запрограмований. До Лолі взагалі жодних вимог – її справа підлогу мити, пил витирати та папірці розкладати. Ну, й повідомлення через месенджери шифрувати. З цим і школярка впорається.

А як щодо нього? Ну, він корисний. Не напружуючись, легко виконує задачі на відмінно. Він вартий складніших справ. Але кажуть, до наступного етапу виводять одного з команди. У кращому випадку.

- Втомилася, Лолі? – потурбувалась Рея. – Ти ж з самого ранку працюєш… Тобі треба відпочити. Я допоможу…

Лолі не опиралась. Вона справді мало не засинала над чашкою. Дивно.

Рея повела розгублену адміністраторку до іншої кімнати.

Сен гучно поставив чашку на стіл і відгорнув убік усі смаколики. Натомість гепнув посеред скатерки стос міцних конвертів.

- Ого. Це по атестації? Я пропустив кур’єра? – нарешті подав голос Тод.

- Так. Зберися, малий.

Сен ніколи його не ображав. Йому взагалі пощастило з командою – Рея ставилася до нього чи не по-материнськи, а Сен терпляче. Він же поводився байдуже. Бо не міг інакше.

- Вона спить, - голосно сказала Рея, прихиляючись до стіни.

- Ти їй щось у чай підсипала? – здогадався Тод.

- Ага.

Тод втупився у власну чашку. Смак ніби звичний.

- Ні, тебе не труїла, - сумно усміхнулась Рея. Її каштанове волосся акуратно зібране – головний маркер серйозності. Розпатлана Рея – ознака відпочинку. – Тод, ти для мене досі дитина. Але сьогодні той день, коли…

- Рея! – гаркнув Сен. – Тод вже дорослий. І розумний. Просто життя його втовкло у лайно і він досі не в собі. Бачив таких раніше. Може минути, може ні.

- Ми хочемо тебе попередити, - тремтячим голосом сказала найманка.

- Ти плачеш? – рівно запитав Тод. Досі Рея не плакала.

Колега сіпнулася, ніби вгамовуючи рефлекс обійняти цю дурну нещасливу дитину, яка влізла у безпросвітну орудку.

- Тобі здалося, - заперечила вона. – Тод, ми з Сеном дорослі і пішли сюди від безвиході. Нам треба утримувати родини. А тобі тут що потрібно?

- Інформація. Щоб розібратися у минулому. На наступних рівнях зовсім по-іншому, кажуть. Там планував зорієнтуватися, - чесно і апатично пояснив Тод.

- Я тут шість років, малий, - зізнався Сен. – І за цей час жоден з нашої команди не перейшов до наступного етапу.

- Справді? – покліпав Тод. Невже він прорахувався? – Рея?

- Це правда. За мої чотири роки – ніхто не пройшов далі… Кращий результат – втриматися на цьому рівні. Ми з Сеном тут ветерани.

Рея гірко посміхнулася.

- Нам наказали звільнити Лолі.

Тод нерозуміюче поглянув на конверт, простягнутий Реєю. Лолі… Це особова справа Лолі. Зі справжнім іменем та біографією.

- Її вб’ють? – нарешті збагнув Тод. Хворобливий попередній адміністратор… Так от як звільняють на найнижчому рівні.

- Так, - напружено кивнула Рея.

- А хто вбив Олега?

- Я, - зізнався Сен. – Раптово і акуратно. Ножем зі спини.

- Це погано. Ви мені подобаєтесь. Хто з вас має вбити її?

- З нас, Тод. Один із нас має це зробити, - пояснила Рея. – Але ні у мене, ні у Сена рука на неї не підніметься.

- Ясно, - тихо кивнув Тод. – Ви круті. Я знав це.

- Тод. Кожен, хто не виконає наказ – ризикує життям, - повільно розтлумачила Рея. – Я не можу цього зробити з нашею Лолі. Тому… Якби не страховка, то до появи Керена наклала б на себе руки. Чесно.

- Розумне рішення, - не сперечався Сен. – Керену доведеться самому підчищати і карати за невиконаний наказ. Це за межею. Його розправи за межею. Що скажеш, Тод?

- Може, варто було Лолі більше снодійного у чашку насипати? Щоб вже не прокинулась? Якщо інших варіантів немає, – розмірковував Тод. Бо он воно як. Найнижчі групи, виходить, фактично смертники.

- Я не змогла, - тихо зізналася Рея.

- Сен, а якщо, поки вона спить, просто притиснути їй подушку до обличчя? – пропонував Тод. – Нічого менш болючого вигадати не можу…

- Вона мені до душі. Ні, Тод. А сам не візьмешся?

- І що це мені дасть?

- Шанс дожити до наступної атестації, - винувато сказала Рея.

- Ти теж через це пройшла? – здогадався Тод.

- Так, але Кея, тобто Злата, була ще тією сукою. Я ніби випадково облила її супом, а тоді втопила у ванні, коли вона пішла митися. Занурила її з головою. Вона довго борсалась. Потім спустила воду, запхала тіло у мішок для трупів і здала до крематорію.

Рея посміхнулась приємному спогаду.

- Вчора вона, а сьогодні я. Така робота, таке життя.

Тод питально дивився на старших. Йому бракує досвіду і знань негласних правил. Страшенно бракує. Бо папір – то лише папір. В тій цидульці, що він отримав – нульова інформація. Підсумкові бали – суперові, як завжди. Але кінцевий результат – після практичної оцінки Керена. Тобто на їхню групу очікує чергове криваве шоу. І остання можливість його уникнути – зараз.

Ну, загалом легкий вибір.

- А з вашого досвіду – скільки лишається від групи?

- Половина. Рідко інакше, - задумався Сен.

- Так, двоє помруть, двоє лишаться – це золотий стандарт, - покивала Рея.

Тод сьорбнув вже простиглим чаєм. Заміцний. Настоявся, доки теревенили.

- Ви будете змушені вбити і мене також?

Рея зашвидко відвернулася. Знову рюмсає? Щось зовсім розклеїлась…

- За необхідності, - зізнався Сен. – Поки я такої необхідності не бачу.

- Дякую, - кивнув Тод. - Давайте підійдемо логічно. У кого які шанси?

- А сам як гадаєш? – примружився найдосвідченіший з них.

- Об’єктивно, Сен, найміцніша позиція – у тебе. Найслабша – у дівчат. У мене – повна невизначеність. Бали – непогані. Походження може піти як у плюс, так і у мінус. Але головний критерій – сьогоднішня поведінка.

- Не треба біографічних відсилок. Погана прикмета. Гірше тільки власним іменем назватися, - зупинила його забобонна Рея.

Сен промовчав, дивлячись у вікно, до якого лізли високорослі різнокольорові квіти. Ностальгічні. Їх навесні висівали мама з сестрою. А потім кілька місяців рятували від курей, посухи та бур’янів – доки не наберуть сили. Хороші спогади. Теплі.

- Тод, що ти пропонуєш? – запитав Сен.

- Пропоную взяти контроль над ситуацією. Бо сидіти тут, очікуючи на Керена – тупо. Чутки про нього ще ті. Він жорстокий і ненормальний. Нащо давати привід? – знизав плечима Тод. – Які у вас прямі накази?

- Звільнити Лолі і тебе за необхідності, - підсумувала Рея.

- А у мене жодних наказів. Краса, - визнав Тод, погойдуючись на стільці. – По-суті, тут навіть немає про що думати. Рея, ти хочеш жити?

- Так. Дуже. Хочу у відпустку на місяць. Плавати у морі, ходити узбережжям і дивитися на хвилі… Я так втомилася, - ледь чутно прошепотіла Рея, вже не приховуючи сліз. Вона зрозуміла, до чого хилить їх найменшенький.

- А ти, Сен, хочеш жити?

- Я не хочу помирати. Та і права не маю – бо допомагаю братам та сестрам. Без мене вони не протримаються, - пояснив Сен.

Тод відставив чай і виліз нарешті з-за столу. Він став навпроти співкомандників, запхавши руки до кишень. Спокійний та апатичний, як завжди. Зростом поки ледь вищий за Рею. Красивий здоровий набурмосений підліток, який ніколи не завдавав клопоту. На нього завжди можна було покластися.

- Мене звати Мирослав, - вперше широко посміхнувся їхній наймолодшенький.

Рея заховала обличчя у долонях. Господи, нащо?

- Ми тут зараз відповідальність спихуємо одне на одного. Вирішив перевершити усіх. Сен, без мене залишиться тільки Лолі. Можливо, Керен її просто швидко заріже і далі у вас все буде нормально. Ну, або після мене якийсь психологічний поріг пройдеш, і таки допоможеш їй піти без болю. Це мій варіант.

- Ти справді не хочеш жити? – запитав Сен. Він не любив забагато думати. Надійний виконавець – теж професія.

- Не знаю. Мені просто байдуже, – знизав плечима Мирослав.

- Кому буде боляче від звістки про твою смерть? – випитував Сен, налаштовуючись на роботу.

- Нікому. Хіба кровній сестричці. Ми з нею ладнаємо. Але травма швидко загоїться. Ти ж не на її очах мене вбиватимеш. І ти не Керен – щоб патрати труп та надсилати видерті нутрощі у подарунок…

Сен і Рея перезирнулися. Повні розпачу очі Реї дивилися у задумливі Сенові. Хм, Тод – тобто Мирослав – раціональний сміливий хлопець. Хай буде так.

Найстарший найманець рішуче кивнув і підійшов до наймолодшого.

- Останнє слово?

Мирослав схилив голову набік і переконливо поглянув на Рею.

- Не здумай себе звинувачувати. Це мій вибір. До праці, Сен.

Він шикарнючий у роботі. Це тільки на перший погляд повільний.

Найманець блискавично ковзнув до жертви і практиковано схопив за горло, пришпиливши до стіни. Пацан не опирався. Треба мати ще ту витримку, щоб приборкати рефлекси та не пручатися різкому задушливому болю, який вичавлює твоє життя. Сильно, невблаганно і все міцніше тисне, аби цей світ пошвидше згас.

Тепер ти теж помираєш, Мирославе. Як мама. Який же тягар ці останні миті… Ні з чим не порівняти. Нарешті його очі будуть зовсім як мамині. Такі ж сині і порожні мертві очі. До біса. Хай це все припиниться. Бо у нього натомість душі мертвий синій морок.

Сен професійно стискав шию Тода вище гортані.

- Терпи, малий. Ще трохи. Зараз зупиниться серце.

Цегляна важкість і тупий біль наче засипали дрібними уламками й зір також - до темного мерехтіння. Суворе обличчя вбивці зникло. Свідомість врешті-решт здалася, поступившись безодні. Так, морок не має дна. Ти просто падаєш туди, марно сподіваючись колись розбитися вщент. Щоб хтозна-коли з твоїх перетравлених хробаками тіла або душі проросли яскраві квіти, яким хтось радітиме. Хоч хтось. Бути потрібним хоч комусь. Хоч коли-небудь.

Сен спостерігав, як згасає чуже життя. Як очі повняться відстороненим передсмертним болем. Залишились лічені миті. Терпи. Чекай на спокій. Чи що там за цим небом далі?

Та з них трьох не витримала Рея. Вона точним тренованим ударом знешкодила руку Сена. Мирослав непритомно звалився на підлогу під стіною.

Відштовхнувши старшого колегу, Рея, не стримуючи сліз, намагалася привести до тями молодшенького.

- Господи, що ми творимо…

Сен похмуро стояв поруч. Повна срань – вбивати дітей. Більше ніколи. Ну й відчуття – до блювоти. Наче у молодших братів з племінниками життя забираєш. Хріновий досвід. Ніколи більше.

- Дихай, ну будь ласка… – схлипувала Рея.

Сен мовчки дістав з полиці холодильника глек крижаної води і вилив на Мирослава. От хто точно не подякує за повернення. Ну Рея й вчудила – рука тепер тиждень болітиме. Гадський прийом. Треба й собі вивчити.

Пацан сіпнувся і схопився за груди, скрутившись від болю та судомно ковтаючи повітря. Щойно отямившись, швидко оцінив ситуацію - вистачило зарюмсаної Реї та Сена, що масажував травмовану руку.

Сльози найманки капали на і без того мокре обличчя підлітка.

- Нащо, Рея? Нащо. Ти дурепа. Тепер померти доведеться тобі.

Рея гладила його по голові – це золотисте волосся ще зовсім дитяче...

- Ти зважився на таке, щоб мене врятувати?

- Рея, не мучай ні мене, ні себе. Дозволь Сену завершити роботу.

- Нізащо, - злякано вихопилось у Реї.

- Вибач, малий. Вбивати дітей я більше не буду. Не моє.

- Тоді допоможіть, - попросив Мирослав після другої марної спроби підвестися.

Сен акуратно прихилив пацана до стіни. Радує, що взагалі повернувся до тями. Та щось у ньому змінилося – наче слабкість полишила душу та узялася за тіло. Нащадок впливового діяча перевів подих і потер відбитки незавершеного вбивства на шиї.

- Послухайте, колеги. Ви двоє застрягли у найнижчому рівні, бо ідіоти. Що це зараз був за мелодраматичний перфоманс?

Запанувала мовчанка. Давні напарники-подільники Сен і Рея присоромлено перезирнулись.

- Ми ідіоти, згодна, - визнала найманка-невдаха. – Та вбивати надійних товаришів по команді не будемо. Крапка.

- Підтримую, - здався Тод. – Але тепер ми усі підписані до участі у кривавому шоу Керена. Думки, як врятуватися, є?

- Керен – легенда. Жодних думок, - відповів за обох Сен. – Вибач. Проти організації і Керена ми нічого не вдіємо.

- Тоді план Б, - зітхнув Тод. Колеги уважно дослухалися до його ледь чутного голосу. – Коли заявиться Керен – не втручайтеся. Його мішенню стану я.

- Нащо тобі це? – підозріло запитав Сен. – Що за геройство?

- Яке в біса геройство – це раціональність. Ми команда. Я хочу зберегти життя усім, кому вдасться. Ви - не зможете. Ви лише спровокуєте Керена.

- А ти не спровокуєш? – пробурмотіла Рея.

- Спровокую, - легко погодився Мирослав, без сил спираючись на стіну. – Але у мене є мізки. І шанси розрулити гострі моменти. Не всі. Деякі.

- Ти б себе зі сторони побачив, - хитнув головою Сен. – Спершу хоча б один крок без допомоги зроби.

- Асфіксія – це капець, - підтвердила Рея. – Серцево-судинні ускладнення можуть будь-якої миті накрити.

Тод спробував обережно підвестися, але не втримав рівновагу і ледь не гепнувся на підлогу. Рея підхопила його і торкнулася чола, перевіряючи температуру.

- Підвищена. А загалом як почуваєшся?

- Перезавантаженим. Навіть мотивація з’явилась, - прислухався до відчуттів підліток.

- То не мотивація, а маніакальний стан – побічка нестачі кисню, - кисло повідомила Рея. – Ще амнезія буває.

- Круто, - відгукнувся Тод. – Тоді у мене новий план. Ти свідчиш, що вагітна від Сена. У мене амнезія. Куратора такої суперкоманди відразу звільнять. І – прощавай, Керен…

Тод вперше почув щирий сміх співкомандників. Нарешті! Нарешті вони позбулися тваринного страху перед Кереном. Бо цей на нікчем часу не гаятиме і відразу зачистить базу від непотребу. Без розмов. Без пояснень.

Такого куратора ще треба зацікавити, аби він їм шоу влаштував. А поки їхня команда за крок від найреалістичнішого сценарію – Керен їх усіх просто перестріляє, як безпритульних вироджених псів. Що забере у нього менше хвилини.

Думай, Мирославе, ти ж вмієш... Добре, що тепер вони справді схожі на команду, а не на бачок зі сміттям, яке треба витрусити, аби спустошити місце для нового.

Так, якщо його ціль – наступний рівень, то… Ні, головне - інформація. Наступний рівень – лише засіб. Керен володіє відбірною інформацією. Трохи, зовсім трохи достовірних даних лишилося до розгадки мертвих синіх маминих очей.

Істину, як і уривки пам'яті, він обережно відновлював більшу половину життя. Повільно і наполегливо – щоб нікого не сполохати.

Йому вже шістнадцять. Але для дорослих ці довгі роки - всього-навсього шістнадцять. Недооцінюйте й далі.

Померти досі хочеться, але не марно ж… Хто такий Керен? Окрім того, що кривава легенда? Наглядач-куратор. А що таке атестація? Та звичайний іспит… Тільки безжальний. Але з обов'язковими умовами та завданнями.

Мирослав завжди обожнював екзамени та складних екзаменаторів. Якщо поглянути на ситуацію з цього боку, то можна ще й задоволення отримати. Іспити пробуджували у ньому похований разом із мамою інтерес до життя.

Ну і скільки на тебе ще чекати, Керен?

Пожвавлена розмова колег раптово обірвалась. Мирослав спершу відчув загрозу, а вже потім побачив.

Керен не розчарував. Найміцніший енергетичний коктейль майстерності та розуму. Поряд з ним Сен і Рея нагадують вихователів дитсадку.

Куратор же мав функціональне тіло та погляд, що наче сканує крізь кістки. Говорять, його швидкість складно відстежити. Ну, у цьому ще буде нагода переконатися.

- Причини ігнорування наказу? – сказав Керен. Саме сказав – бо інтонації у кривавої легенди атрофувалися, певно, разом з емоціями.

Мирослав підняв руку. Він готовий відповісти.

Керен якусь мить осмислював жест. Згенерувавши для себе причину – шкільний вік підлеглого найманця, кліпнув. Інформацію враховано.

- Говори.

- Наша команда прийняла рішення працювати у такому складі й надалі.

- Виключено. Адміністраторка групи не відповідає займаній посаді.

Он як. Певно, Лолі справді ігнорила частину наказів – неприйнятних для себе. Вона надто добра. Та це було очевидним від самого початку. Отже, Лолі – завдання для нього, Реї та Сена. Без жодних шансів вижити. Прикро.

- Один з команди має виконати наказ. Інакше його виконаю я. Але що відбудеться після цього, Тод?

- Відповідальність за невиконання, - тихо відповів Мирослав. – Чи є винятки?

- Так. Є один.

Підліток відчув себе у пастці, яка от-от спрацює і покалічить назавжди. Але він повторив.

- Ми не звільнятимемо Лолі.

- Враховано, - повідомив Керен. – Ви прийняли рішення. Я теж прийняв рішення. Роботу Сена за підсумками оцінюю як задовільну. Бал знято за відмову звільнити адміністраторку. Співпрацюємо й надалі, Сен.

Обличчя найманця не відобразило полегшення – він надто добре знав Керена. Цю лояльність доведеться відпрацьовувати.

- Рішення щодо Реї буде ухвалено за результатами атестації Тода, - монотонно проговорив куратор. – Рея, прохання не залишати приміщення протягом години. Тод, ходімо.

Сен намагався не відводити погляд. Хоча навіть йому витримки забракло – Керен зараз катуватиме та вбиватиме дітей. А пакувати трупи і відмивати кімнату доведеться вже йому… Шкода Рею – за годину її ельфенятка будуть мертві. Це зламає її.

Найманець поглянув на Тода. Пацан завалить атестацію, аби не підставляти Рею? Хоча особливо старатися йому не доведеться – він же на ногах ледь тримається. Зосереджений малий схопився за одвірок.

- Сен, супроводитимеш Тода, - не озираючись, наказав Керен.

Помилуваний найманець підтримав малого на його шляху до Лолі. Тепер невтішного видовища не уникнути і йому також.

Керен увімкнув світло і ступив до службового приміщення. Воно було чимось середнім між офісом та вітальнею. Нарадчий стіл, оточений п’ятьма стільцями, фліпчарт з різнокольоровими маркерами, годинник на стіні, кілька полиць та зручний диван, на якому досі спить Лолі.

І багато-багато місця… Ностальгія. Олега Сен звільнив, коли той розставляв теки з паперами на поличках.

Куратор вказав старшому найманцю у бік вільної стіни.

- Готовність по Тоду – зараз. Виконання – за півгодини.

Сен поклав важку руку на плече пацана.

- На коліна. Руки за голову.

Мирослав повільно підкорився. За його спиною Сен – підстрахує, якщо у нього знову голова запаморочиться…

Куратор схилився над мирно сплячою Лолі.

- Прокидайся, Софіє, - голосно покликав Керен, нагадуючи маніячного анестезіолога. Хоча, медики приводять до тями легшими ляпасами.

Ім'я різонуло до відчаю. Їй вже не врятуватися.

Софійка покліпала і злякано відсахнулася від байдужих очей Керена.

- Тебе не атестовано, Софіє.

Дівчинка покірно кивнула. Іншого й не очікувала.

- За півгодини, якщо ти не помреш, це станеться з Тодом. І йому буде дуже боляче.

Керен узяв один зі стільців і акуратно всівся, загородивши двері.

- Зараз дванадцята. Час пішов.

Дівчинка з жахом поглянула на поки живого Тода. Його стратять за півгодини. Через неї… Бо вона погано працювала, але товаришам все одно її шкода. Софія метнулася до поличок. Так, аптечка – єдиний шанс. Бо тут ні з вікна вистрибнути, ні повіситися. Поспіхом відібраши блістери, за півхвилини вже мала повну жменьку пігулок. Схопивши пляшку води зі столу для нарад, швидко проковтнула медикаменти.

Сен з повагою поглянув на Лолі – розумничка. Обрала анальгетики та серцеві ліки. У поєднанні та за такої дози у двадцять хвилин можна вкластися.

Мирослав зрадів, що його емоції не працюють. Справді, Лолі-Софія четверта у команді. Дійсно, чому б не зіпхнути це завдання на неї саму? А оскільки вона противниця самогубств, то можна надати вибір без вибору. Звичайно, їхня Лолі обере вбити себе, а не товариша.

От Керен стовідсотково відповідає займаній посаді.

Думай, Мирославе. Лолі ж недаремно найняли відразу після нього. І недаремно вона нагадує його маму… Це іспит, не відволікайся. Зараз тобі продемонструють умову задачі. Треба уважно ознайомитися і знайти правильну відповідь.

Софійка – незнайомка, а Лолі – їхня дівчинка-адміністраторка, яка завжди допоможе і підтримає. Навіть всупереч наказам. Людяність – передусім.

Зараз дівчинка сиділа посеред кімнати, схилившись майже до підлоги – щоб ніхто не бачив її різкого болю. За десять хвилин медикаментозний коктейль уразив невеличке тіло. Адміністраторка повільно сперлася руками об підлогу. Губи на її зблідлому обличчі посиніли, уривчасте дихання слабшало.

Це справді ціна його життя? Мама помирала схоже. Її обличчя судомило від болю, а серце збожеволіло і тільки заважало…

Конвульсії почалися раптово, жбурнувши дівчинку додолу. Вони викручували маленьке тіло, що ніяк не здавалося і хотіло жити. Зумівши добратися поглядом до годинника, Лолі заплакала. Сльози змішалися з кривавою піною, що падала з рота при кожному схлипуванні. Вона не встигає!

Керен підвівся і подав знак Сену. Той вміло скрутив руки Тода за спиною.

- Три хвилини. Ти не впоралась, Софіє.

Акуратно діставши свого знаменитого ножа, що більше нагадував кинджал ручної роботи, куратор зробив крок до наступної жертви.

Софія зібрала рештки сил та вчепилася у ногу ката судомними пальчиками.

- Що? – Зупинився Керен, ніби у нього перехожий нерозбірливо маршрут запитав. – Хочеш померти раніше Тода? Чи встигнути із завданням за дві хвилини, що лишилися?

Дівчинка кивала, не відпускаючи куратора.

- Гаразд, Софіє, я тобі допоможу. Бо препарати й дози ти обрала правильні. Індивідуальна реакція організму – допустима. У таких випадках забезпечити результат – моя робота.

Керен однією рукою зручно ухопив адміністраторку за довге волосся, що пахло квітковим шампунем, а іншою звично перекинув ножа зворотнім хватом.

Сен похолов. Так, у цьому весь Керен.

Куратор різким страшним ударом увігнав сталеве навершя кинджалу у скроню помираючої дівчинки. Потім розтис пальці, дозволивши їй ковзнути униз. Агонізуюче тіло впало на підлогу, заливши її кривавою калюжею.

- Тепер час атестувати Тода, - рівно повідомив Керен.

Він невловимим рухом опинився поруч підлітка і рвучко поставив його на ноги.

- Ти досі хочеш перейти до наступного рівня? – запитав екзаменатор і коротко ударив його кулаком в обличчя.

Тод відлетів убік, послизнуся і впав поруч Лолі.

Куратор повільно підійшов та повторив удар. Цього разу ногою.

- Маєш п'ять хвилин на відповідь.

Оглушений Тод дивився у порожні очі навпроти. У мертві сині очі. Знову. Уламки пам'яті звично збіглися докупи – але цього разу без пробілів. Нарешті. Ну нарешті! Так от звідки та мамина кров! Він сперся на руку, підводячись. Мертві сині очі ворухнулися.

- Вибач, Софійко, - перепросив Мирослав, прибираючи криваво-золотисте волосся адміністраторки з-під долоні. – Керен, у мене уточнююче питання.

Куратор майже зацікавлено спостерігав, як замурзаний своєю та чужою кров'ю пацан підводиться і без остраху роздивляється його обличчя.

- Питай.

- Це ти виконував вбивство моєї мами десять років тому?

- Так.

- О, то мій татко не економить на родині. Обирає найкраще, – жорстоко посміхнувся Мирослав. Доступ до інформації – справжнє щастя. Він стане щасливим. – Я хочу на наступний рівень. Але там мені знадобляться Сен і Рея.

- Це все? – сухо запитав Керен.

- Ні, Софійку треба достойно поховати, а не спалити у сміттєвому мішку. І висадити квіти на могилі. Їй це буде до душі. Вона назавжди у моїй команді. До речі, ти мене на тому давньому завданні теж по голові бив?

- Так.

- Це багато чого пояснює, - пробурмотів пацан. Татко точно хворий – замовляти тортури й вбивство коханки та побиття п'ятирічного сина. Диво, що інтелект відновився. Бо перший рік після події він був майже овочем. – То наша команда йде далі?

- Ти проходиш далі. Нащо тобі Сен і Рея?

- Бо вони мене не зрадять. Татусь грається з нами, але коли починаєш гратися з ним, то закінчуєш, як моя мама. Тому мені й потрібні свої люди і віддані охоронці.

Для татка вони просто речі. Цікава якісна власність. Красиві іграшки – і жінки, і їхні діти. А тих, хто намагається втекти - він ламає або видаляє зі своєї колекції.

Раніше у Мирослава було більше братів та сестер.

- Враховано, - погодив Керен. – Тебе, Сена та Рею атестовано до наступного рівня. Ваша команда пройшла.

Тод поглянув своїми синіми мертвуватими очима на таке ж небо за вікном. Він пізніше дізнається, що за ним все-таки далі. А поки пограється з татусем.