Молода Коханка
«Чвирк»,- голосно видав чобіт, вгрузаючи в гидотну глинисту масу.
«Чвирк»,- відгукнувся інший, при цьому трохи оббризкавши «сусіда» смердючою рідиною.
Двоє дорослих та двоє підлітків людей йшли вузьким тьмяним коридором. Йти було доволі важко – чоботи раз-по раз встрявали у намул, який намагався засмоктати як не людину чоловіка, то хоч її взуття. Вологе їдке повітря подразнювало дихальні шляхи і мандрівники час від часу покашлювали.
Старий хід ледь освітлювали ліхтарі, причеплені на шапки любителів пригод. Вони пройшли вже зо два кілометри, коли чоловік у зеленій шапці завмер. Всі також вичікувально зупинились. Вожак трохи покрутив головою, наче до чогось прислухався, а потім показав рукою вправо.
– Я й не бачив, що там є ще один хід,- зауважив новенький хлопчина у яскраво-смугастій шапці.
– Ти, растаман, походиш стільки, скільки і я, тоді все знатимеш про підземні комунікації.
Шапка хлопця по кольору дуже нагадувала відомий головний убір Міка Джагера, мабуть тому Ігор його назвав растаманом.
Він знову почав прислухатися і таки почув те, що очікував. «Чекайте мене тут», – і чкурнув у правий тунель.
– Ну от. Ми тут застрягли хвилин на двадцять, якщо не більше, - кинув бувалий Жека «новобранцям».
Хлопці тільки-но хотіли щось сказати, як Жека тут же приставив палець до губ:
– Тихо!
З коридору, куди пішов Ігор доносились звуки скрипу і якогось шаркання.
– Наче хтось скрипку мучить,- тихо промовив Вадим.
Жека лише осудливо глянув на хлопця.
Олег хотів сказати, що вони заплатили за цю підземну подорож, а, отже, будуть говорити скільки захочуть і вже навіть відкрив рота, але Жека наче здогадався, про що йтиметься:
– Я сказав:Тихо! Бо можемо когось з вас тут забути. Все одно ніхто не знає, що ви по каналізації лазите.
Хлопці знову замовкли. І цього разу не зронили ні слова, допоки не повернувся Ігор. Всі одразу звернули увагу на його наплічник. Він був значно повнішим, ніж на початку подорожі.
«Цікаво, що він тут знайшов? Може краде щось: дроти, абощо?»,- подумав Олег. Та оприлюднювати свої думки хлопець не збирався – надто вже йому не сподобалась фраза Жеки про імовірність його з Вадимом тут забути.
Вони знову рушили вперед. Та цього разу вже без особливого ентузіазму. Затхлий запах гниття відчувався навіть у роті і стояв гірким присмаком на корені язика. У якийсь момент обидва неофіти навіть почали жалкувати, що вв’язались у цю авантюру. Та відступати не було куди. Вірніше було, але дигери під час цієї подорожі каналізацією, мали свою мету. І допоки усе заплановане не зроблять – вертатись не будуть. А самим новачкам звідси не вибратись – надто багато усіляких коридорів та розгалужень позаду – дорогу за один раз не запам’ятаєш! Але що новачки зрозуміли, то це необхідність триматися разом. Бо хтозна, що ті двоє дигерів надумають? Це вони тільки нагорі добренькими прикидались, щоб Олег з Вадимом скинулись по трьохсотику . А тепер уже нікуди дітися.
«Ша»!- Несподівано заволав Ігор. Це було так зненацька, що хлопці просто застигли на місці.
Вожак якусь мить прислухався, а потім як крикне писклявим голосом: «Атас!». Він одразу побіг уперед, а всі інші кинулись за ним.
Чого саме бігли і від чого утікали жоден з новачків не знав, але дигери то, певно, добре знали. А за хвилину уже й усім стало зрозумілим – позаду почувся голосний плюскіт води. Хлопці на бігу обернулись і побачили велику хвилю, яка несеться просто на них, щоб проковтнути свої людські жертви.
Олег заскакує у правий бічний коридор, усі за ним. Тут уже сухіше і йти легше. Навіть зупинились, щоб трохи віддихатись.
«Це каналізація, дітки»,- бувалим голосом напівзігнувшись і взявши себе руками за коліна, оголосив Ігор.
«В головний хід вертатись не можна: там знесе»,- це він вже Жеці. Той згідно кивнув. Ігор дістав з наплічника згорток і зняв ліхтар з каски і присвітив на папір. Це виявилась карта каналізаційних розгалужень і підземних ходів.
– Ого!- Присвиснув Вадим.
– Замовкни!- Одразу ж заткнув його Жека.
Йшли чітко за дигерами. Кілька разів звертали управо, один раз уліво. Темний коридор не закінчувався. Часу для обережності не було, і противна рідина потрапляла до ґумаків через верх. У Олега вже набрався повний правий чобіт стічної води і тому він мріяв вилити цю гидоту. Врешті, коли вийшли у більший коридор, хлопець вирішив скористатись можливістю полегшити собі мандрівку. Він зупинився, роззувся і вилив гидотну воду з гумака. А тоді те ж зробив і з лівим.
«Фу, яке воно мерзенне,- скривився підліток, уважно розглядаючи вміст своїх гумових чобіт. – Треба доганяти їх. А де вони?»
Хлопець розгублено стояв посеред каналізаційного ходу і дивився довкола. «Аааа! Ось куди вони пірнули,- побачив хід уліво,- Туди і я». Він швидко кинувся наздоганяти колег по авантюрі. І навіть чув їхні голоси у ході якийсь час. Але зненацька голоси щезли.
«Не зрозумів? Що це таке? Куди вони щезли? – Він пішов уперед і побачив аж три бічні ходи. Один вів уліво і був дуже низьким. А інші два високі – управо. «Нормально. І куди тепер?»,- розгублено запитав у стін новоспечений дигер.
«А ці скоти мене не зачекали… І що не помітили, що мене немає? Нас же всього четверо! Не п'ятнадцять, не двадцять, а просто чотири!».
Несподівано його рухи скував страх. Це зрадливе почуття підіймалося нудотою від шлунку до верхньої чакри. Силою надзвичайної волі Олег відігнав страшні думки і просто примусив себе йти далі.
Йшов далі сам довгенько. Під землею час йде якимось іншим виміром.
«Телефон!»,- майнула думка в юній голові.– але мобільний зв'язок не тягнув.
Раптом йому почувся якийсь шурхіт у лівому коридорі. Олег кинувся туди з вигуком: «Хлопці, ви що здуріли? Як ви мене…». Далі договорити не встиг. Бо хлопців там не було. Але що там було – підліток і сам сказати не міг.
Істота дивилась на Олега, навіть не кліпаючи. Вірніше не так: істота розглядала хлопця. А він просто закляк на місці, мов якась невидима сила скувала його рухи і голос.
А дивуватись було чого: потвора була біло-рожевого кольору. Тобто білого, але між рідкими білими шерстинками чітко проглядалась ніжно рожева шкіра, як у немовляти. Шерсть і тілобудова були як у кота, але без хвоста. А от морда тварюки все ж схожа на людську, от тільки очі були дуже великими і вкритими густими блідо-рожевими віями. Виявлений «кіт» вражав своїми розмірами – десь метр десять заввишки, і зо півтора метри завдовжки.
Кілька секунд потвора розглядала хлопця, а далі відвернулась і легенько труснула головою.
– Ти хтооо? – Олег з переляку аж протягнув слово.
– Ти хто? – несподівано відповіла тварина якимось металічним голосом.
– То ти говориш? – не второпав хлопець.
– То ти говориш? – повторила потвора.
– Просто повторюєш,- розчаровано зауважив Дімон.
– Так,- погодилась істота.
Сказати, що Дімон здивувався - це нічого не сказати. У нього від подиву навіть слина по бороді потекла. Але в цей же момент «людинокіт» відвернувся, даючи знати, що йому стало не цікаво.
– Але ж це неможливо! – намагався усвідомити побачене Діма.
– Що не можливо? – перепитав співрозмовник.
– Таких тварин не буває!
– Мене не буває?
– Так. Хто ти?
– Ти повторюєшся,- буркнув білий звір.
– Так. Я просто не можу це усвідомити…
– Це твої проблеми,- тварина була нечемою.
– Як тебе звати?
– А як ти мене назвеш?
– Боже…
– Ні. Якось інакше…
– Тааак. Все добре, все добре,- заспокійливо буркнув собі під ніс підліток.
– Звісно,- повторила тварина.
– А ти … дівчинка? - Врешті взяв себе в руки.
«Кіт» ображено скривився.
– Аааа, хлопчик. Ти давно тут?
– Давно. Навіть встиг зголодніти.
– А чим ти харчуєшся? Рибою?
Потвора осудливо подивилася на хлопця.
– Ні, - гордовито промовив людиноподібний. – Мені б мозочку. Хоча б трішки,- останні слова прозвучали лагідніше, наче по-котячому.
– Мозок? – знову здивувався Олег.
– Ну скільки можна дивуватись? Пора вже звикнути,- роздратовано зауважив «кіт».
– О. Я знаю як тебе назву. Ти будеш Ейнштейном.
– Ейнштейн, – ледь не проспівав звір. Йому сподобалось.
– Мені потрібно йти, Енштейне. Я загубив своїх колег. Знадобиться багато часу, щоб знайти вихід.
– Чому багато? – здивувалась потвора. – Зараз наліво, пройдеш трохи уперед і там буде два ходи направо. Тобі у наступний. Тільки не переплутай. Бо я вже раз поплутав…, - тварина замовкла.
– Дякую,- радісно вигукнув хлопець.
– Ти принесеш мені попоїсти? – Благально запитала потвора.
– Поїсти…? Так, принесу.
– Мозочку,- нагадав звір.
– Добре, мозок принесу. Чекай на мене, - крикнув Олег тварюці на ходу і побіг до хлопців.
– Давно чекаю,- буркнув «людинокіт», навіть не повертаючи до хлопця своєї голови.
Коли хлопець вийшов з правого виходу, вирішив одразу ж позначити його. Під руками не було нічого, що пише. Тоді Дмитро проявив неабияку кмітливість: він витяг з кишені жуйку, розвернув, трохи пожував її і наліпив на потрібний хід десь на рівні своїх колін, щоб не кидалась у вічі.
– Де ти лазиш, козел?- Дігери, як завжди, «виховані».
– Я вас загубив і шукав,- виправдовувався сказав Олег.
– Та ми тебе вже півгодини шукаємо! – Ігор гаркнув ще більше.
– І я вас шукав. Це ви мене залишили тут! - Перейшов у наступ Олег.
Хлопець побачив, як руки вожака стиснулись в кулаки, а на обличчі запульсувала скроня.
– Облиш його, - стримав товариша Жека.– Час уже йти.
– Ого,- яка тут цегла,- буркнув Вадим, коли вийшли з меншого входу в більший. – Ще певно австрійська.
Бувалі дигери між собою перезирнулись:
– А ти звідки знаєш, що то австрійська?
– Так он клеймо на кожній цеглині. Зараз,мабуть, дорога.
Ігор підійшов до викладеної цегли і провів рукою по клейму. Цегла і справді виглядала старовинною. Тоді він дістав молільника і сфотографував спочатку клеймо, а потім і всю викладену цеглу здаля. Тепер вже новачки перезирнулись: дивний він!
Хвилин за п’ятнадцять усі четверо вже були нагорі під відкритим небом і жадібно нюхали запах свіжоскошеної трави.
– А ми ж наче йшли в каналізацію, а там ще різні ходи. Вони для чого? – спитав Олег.
– Підземелля там було давно. А коли прокладали каналізацію, просто скористались тунелем у землі, щоб не копати інший. Тому так і виходить, що ідеш в каналізацію, а виходиш у підземелля.
– А чого ви туди ходите?- не вгавав Олег.
– Щоб сшибати капусту з таких мажориків, як ви двоє,- посміхнувся Ігор.- Думаю, завтра ви вже не захочете спускатись туди.
– Захочемо,- здивував всіх Олег.
– Ну… по трьохсотику і підемо ще раз.
– Домовились,- впевнено сказав Олег.
Вадим скоса глянув на колегу по подорожі, але нічого не сказав.
Два місяці тому
Задзвонив телефон. Ігор натиснув на кнопку, де була намальована зелена слухавка.
– Добрий день, Ігорю. Це сусідка Павла Тимофійовича – діда твого. - Він дуже просить, щоб ти приїхав до нього.
– Так я і збирався… завтра… я ж уже тиждень як у діда не був.
– Ні-ні. Павло Тимофійович просить, щоб ти приїхав саме сьогодні.
– Сьогодні?
– Синку, приїжджай. Погано йому. Чи доживе до завтра? Приїдь.
– Так. Я приїду.
Після телефонної розмови з сусідкою по спині пробігли мурашки, і ноги чомусь стали ватяні, підкошувались. Ігор боявся втратити найріднішу у цьому світі людину. Але чому так сталось? Ще тиждень назад старий бадьоренько бігав в магазин і на прогулянки в парк ходив, а тут…
«Може не все так погано?- думав онук,- може стара сусідка перебільшила, щоб я прийшов якнайскоріше?
Подзвонив у двері. Почулося старече шаркання ногами. Відчинила сусідка. «Ой, добре, синку, що ти прийшов, дочекався дід онука!»
Ігор зайшов у кімнату. Таким діда він не бачив ніколи. Чоловік лежав на ліжку блідий, навіть з зеленуватим відтінком шкіри.
– Ігорку,- зрадів дід, – ти прийшов. А я тобі дещо хотів розповісти. Перед смертю.
– Діду, та що ви таке говорите?! Яка смерть?! Ви ще у мене кроси бігати будете.
– Не переч діду. Я то вже добре знаю.
– Діду!
– Ціхо! Послухай мене. Він зробив паузу, допоки вийшла сусідка. - Не знаю, чи хто казав тобі, та я в молодості трохи сидів у тюрмі.
В Ігоря очі округлились від здивування.
– Так-так. Не завжди такий хороший був. Я людину убив. Правда, якщо вернути час назад, то я б його ще раз убив.
– За що, діду?
– Він хотів скривдити мою наречену.
– Мою бабусю?
– Ні, Стефу – мою кохану. Ми хтіли побратися. Аж тут унадився той кнур з партії – Левко. Вона його не хтіла. А він хотів зґвалтувати її, щоб примусити заміж за нього вийти. Добре, же я наспів. Почав його гамселити – та й до смерті, – дід замовк.
– А що далі було?
– Далі – відсидів я вісімнадцять років, чотири місяці і двадцять один день.
– А ваша наречена?
– Стефу мати забрала геть з нашого міста, щоб вона забула про мене. Я. коли вийшов, розшукав її. Вона вийшла заміж, мала двійко діточок і господарку. Навіть не впізнала мене! Тай нехай. А вже потім я стрів твою бабусю Теклю і одружився з нею.
– Діду, мені не важливо сиділи ви, чи ні і за що. Я вас дуже люблю.
– Чекай, Ігорку. –Я тобі хтів не це розповісти. Зі мною на зоні сидів Сидір – старий упівець. Перед тим, як його закатували до смерті енкаведисти, він мені розповів таємницю, де зброя захована.
– Вам?
– Так,- старий всміхнувся, – казав, що я ненавиджу тих партійників через клятого Левка. Тому й розповів. І я перед смертю хтів тобі це розповісти. Слухай, онучку: зброя в підземному бункері. До нього мож дійти підземеллям з каналізації.
– З каналізації? – здивувався Ігор.
– Я знаю, що ти там лазиш,- ледь всміхнувся старий. – Тому й тобі розповів. Там зброї багато. Якщо продати, купу грошей мож мати. Німецькі шмайсери і набої до них. Казав Сидір, що два ящики зброї.
– Діду, а ви чого самі не знайшли того?
– Та мені того не треба було. Навіщо мені зброя? Та й не хтів шукати то в каналізації. А ти любиш там полазити. Може то тобі знадобиться.
– А де саме той сховок?
Дід важко повернув голову вліво.
– Відкрий сервант. Там є пуделко.
– Тут листи якісь…
– Так. Відкрий жовтий конверт.
Ігор витяг папір з конверта і аж присвиснув: у нього в руках була карта підземних ходів міста із зазначеним місцем сховку.
Дід криво усміхнувся і зайшовся кашлем.
Вхідні двері ледь гримнули – повернулась сусідка.
– Знову кашляє? Бідненький ,- мовила стара. Вона вкинула до рота хворому якусь білу таблетку і Павло Тимофійович за хвилю заспокоївся.
– Чому йому стало погано? Він же недавно ще бігав?
– У нього вчора був мікроінсульт. А в лікарню поїхати Тимофійович відмовився. Сказав, що помре тут.
– А що сталось вчора?
Сусідка опустила голову і трохи помовчала. А потім вирішила, що молодий чоловік має знати.
– Вчора приїжджала твоя мати.
– Мама?
– Вимагала, щоб Павло Тимофійович переписав хату на неї. Бо їй з новим коханцем немає де жити. От її Павло Тимофійович і вигнав. Ще й коштуром жбурнув. Потім за серце схопився. Добре, що я наспіла.
Ігор мовчав. Але в душі вже нуртувала безмежна лють на людину, яка його народила.
– Мені потрібен мозок.
– Скільки вам? – продавщиця здивовано подивилась на підлітка. Зазвичай такий субпродукт купляють старші жіночки. А тут хлопець…
– Кілограм. А скільки він коштує? – Дмитро глянув на ціну, – давайте три кілограми. Порадую Ейнштейна.
Ігор сидів в інтернеті вже третю годину. І не просто переписувався в соцмережах. Він шукав картинку. У пошуковому рядку підлітка було введено: австрійська цегла. Ряд за рядом він гортав картинки, але саме такої як йому треба не було.
Жека з Ігорем розглядали намальовану від руки карту і про щось сперечались.
– Привіт, хлопці! – почулося за спинами,- це Олег підійшов з іншого боку.
Дигери одразу ж сховали карту і запитально витріщились на Олега:
– Приніс капусту?
– Приніс.
Ігор тут же засунув гроші у свою кишеню і помітив наплічник Дімки:
– Ого, який у тебе великий наплічник!
– Я підготувався,- просяяв новачок.
– Пішли! - Різко розвернувся вожак.
Ігор з Жекою говорили про якесь місце, яке не вдається ніяк знайти. Та Олег не вникав. Він більше переймався тим, щоб знайти нового загадкового друга. Олег зосередив свій погляд на правій стіні.
Цього разу спускатися в каналізацію було не так страшно, хоча рівно настільки ж гидко, як і минулого разу.
Раз по раз хлопець поглядом ковзав по стіні на рівні колін, намагаючись знайти на стіні знак – приліплену жуйку. Звісно, була велика імовірність, що жуйка відліпиться від вологи, чи просто її не помітить. Але доля всміхнулась – він помітив маленьку білу кульку.
Олег трохи сповільнився, щоб іти останнім. Жека кілька разів озирався і бачачи новачка, який «повз» позаду, просто перестав пильнувати. Якраз вчасно, бо Олегу слід повертати вліво. Так: тепер поворот направо, ще один і цей наліво. Здається все правильно. Звук здаля підтвердив здогадку.
– Привіт,- Олег був щиро радий побачити нового товариша знову.
Чого не скажеш про людинокота. Він стояв якийсь замислений і водив лівою лапою по землі, вимальовуючи нігтем якісь знаки.
– Ти не радий мене бачити?
Тварина скривилась, порухала носом і мовби отямилась.
– О, це ти?- Врешті проказала істота. – Їсти приніс?
– Так приніс,- знітився підліток.
– А що?- не терпілось тварині.
– Те, що ти просив: мозок!
Олег витяг з наплічника доволі великий пакет з мозком.
– Умм. Коров’ячий? Знайшли розумну тварину! З таким мозком особливо інтелекту не наберешся, – буркнув людинокіт собі під ніс.
– Що? – перепитав підліток. Але біла потвора одразу зробила вигляд, що їй повторювати не цікаво.
– Слу… - вирішив змінити тему підліток. – А ти кіт, чи ти людина? Чи… може людинокіт?
– Якщо людину можна було б схрестити з кішкою, людина від цього тільки виграла би. Чого не можна сказати про кішку.
– Ого, ти такими розумними фразами говориш! – здивувався Олег.
– Це не я говорю, це Марк Твен говорить.
– Ти цитуєш відомих людей?
– На жаль, відомі коти чомусь розумних речей не говорять, - повідомила істота, акуратно притримуючи лапою шматочок мозку і дожовуючи те, що було уже в пащі.
Олег просто не вірив в те, що бачить. Кіт, чи то людинокіт, чи взагалі якась потвора сидить тут, перед ним, просто зараз і говорить! Більше того: цитує відомих класиків літератури! Здуріти можна! Комусь сказати – не повірять.
– Навіть не думай комусь розповідати,- неначе прочитала його думки потвора. - Тобі все одно не повірять, а у психушку посадять. Повір мені.
– Та що ти таке? Хто ти? – те, що диво-тварина наче прочитала його думки, Олега налякало.
– Як хто? Я – ідеальна істота.
– Ідеальна істота? Але ж людина – ідеальна істота!
– Людина? Ідеальна істота? Та ти жартуєш, хлопче.
– Тобто? Жартую?
– Оця двонога істота, яка не здатна навіть на холод вийти без одягу, чи наздогнати… та що наздогнати, втекти від великої кішки?!
– І що? Люди достатньо розумні, щоб зшити собі одяг. А на велосипеді, чи на машині людина запросто обжене і гепарда.
– Без ваших допоміжних засобів люди – ніщо.
– То чому ти, такий розумний, собі мозок не приніс? – розізлився Олег.
«Кіт» опустив голову і щось малював кігтем по землі.
– Людина культурна настільки, наскільки вона здатна зрозуміти кішку, – десь в землю бовкнула істота.
– Ти серйозно? Сам придумав?
– Чому сам? Це Бернард Шоу сказав, а я просто цитую.
– Цитує він! Розумник.
– А хто тобі винуватий, що ти такий неук?
– Я - неук? Чого це я неук?- «Як він здогадався, що я погано вчився?»
– От бачиш!
«Олег»! – донеслося здаля. Це Жека кричав.
– Слухай, Ейнштейне. У мене вже немає часу. Але я потім прийду ще.
– Єдиний час, який є у вас - зараз; єдине місце – тут.
– Я вже знаю, що ти розумний.
– А мозочок принесеш? – жалібно попросила тварина.
– Принесу. Біжу вже.
Олег махнув рукою на прощання і швидко вискочив з коридору. Саме вчасно, бо одразу до нього підоспів Жека.
– Ти, придурок, уже дістав.
Олег отримав запотиличник.
– Ти що твориш?- огризнувся хлопець.
– Заткнись,- одразу ж заспокоїв його Жека.
Тут й Ігор підоспів. Вожак, хоча і стояв мовчки, та пильно розглядував новачка, немов хотів прочитати у його думках, що той шукає тут, в каналізації.
– На вихід,- кинув Ігор іншим.
Тоді, коли Олег відійшов на кілька метрів і не міг почути їхньої розмови, Ігор доволі грубо сказав Женьці: «Прослідкуй за ним. Мені потрібно знати, що цей растаман шукає в каналізації».
Два місяці назад
Ігор подзвонив у дзвінок, двері довго не відкривали. Чоловік навіть подумав, що в квартирі нікого немає. Та шаркання ніг за дверима заставило морально зібратись і приготуватись до зустрічі з мамою. Мама як завжди була п’яною..
– Синооооочок вернувся! Ну що, блудний сину, захотів сіськи?
Судячи з маминої іронії, вона не дуже була рада бачити свого єдиного сина.
– Чого привалив?
– Поговорити, – буркнув син.
– Про що?
– Про діда.
– То старий вже загнувся?
Ігор з ненавистю подивився на жінку-п’яницю. Діда свого він ображати не дасть нікому.
– Не смій так говорити про діда! – Майже крикнув Ігор.
– Ой-ой-ой. А то що? Поб’єш мене? Чи уб’єш? Як хочу так і говорю. Мій батько – моя і квартира.
– Ти лишень про квартиру і думаєш.
– Ой. Та старий скоро загнеться. А квартира велика. Я її продам і нам з Славіком буде за що жити, ще й шикарно!
Пальці Ігоря мимоволі стиснулись в кулаки. Але він глибоко вдихнув і взяв себе в руки.
– По-перше, дід обіцяв записати квартиру на мене, а по-друге – через тебе у діда стався мікроінсульт.
– Ой, ну то скоро ґеґнеться!- Майже зраділа п’яна жінка.
У коридор вийшов Славік, як завжди, п’яний. Від нього тхнуло потом, перегаром і ще чимось гидким.
– Як ти можеш жити з оцим-во? – Спитав Ігор в матері.
– Слаааавік – чудовий!- Матір кинулась розхвалювати свого нового чоловіка, але зупинилась, побачивши налиті кров’ю очі співмешканця.
– Це ще хто, оце-во? Я? Та ти на себе подивись! Ти, нікчема, в тридцять років навіть роботи не маєш. По каналізаціях він лазить, як хлопчисько. І ще у мами хоче забрати дідову квартиру! Ти чмо! Нічого тобі не дістанеться…
Славік відкрив рота, щоб ще щось сказати, але не встиг. Кулак Ігоря ковзнув по його лівій щоці, завдаючи сильного удару по носі. Старий чоловік похитнувся і упав назад, при цьому ударившись головою об одвірок.
П’яниця лежав на землі з заюшеним кров’ю носом без ознак життя.
– Убив! – хриплим, але чомусь одразу тверезим голосом простогнала мама. – Боже мій, убив. Як же ж я тепер?
– Тихо! – врешті гаркнув Ігор.
Він нахилився і помацав пульс чоловіка. Пульс, хоч і слабенький, але був.
– Буде ще бухати!- З ненавистю кинув Ігор мамі і пішов геть.
1943 рік. Західна Україна
Унтерофіцер Отто Ганц нервово постукував пальцями по столу. Скриплячий звук патефона з натхненними німецькими піснями його не заспокоював, скоріше навпаки. Він ненавидів чекати, але намагався зробити вигляд, що йому все одно.
А от кому насправді було все одно – це зв’язківцю Даніелю. Чоловік сидів собі у кріслі і щось малював.. Даніель помилувався своєю роботою, відсунув листок і замріявся, коли ж нарешті буде у своєму Мюнхені та зустрінеться з Кларою. Між ними, звичайно, ще багато недосказаного, але молодий чоловік і не сумнівався, що Клара стане його дружиною.
Щоб хоч якось заспокоїтись, Ганс перевів погляд на Лютера і скривився. Його пильне око відразу вловило дефекти одягу товариша – брудний комірець, ґудзик, який починає відриватись, болотяний набризг на чоботях. І якби його, Ганса, воля, він би примусив Сюрприза дві тисячі разів одягнутись і роздягнутись, лишень, щоб виглядав охайним.
Перфекціоніст в душі унтерофіцера іноді перемагав і здоровий глузд, а так бути не могло, бо у них єдина мета: служити Великому Рейху. А це важливіше, ніж все на світі.
І Лютер, або Сюрприз, як його прозвали колеги, ніс свою службу ідеально. Своє прізвисько офіцер отримав за постійне бажання робити «сюрпризи» іншим «гостям». Оскільки перебазовуватись групі доводилось часто, а речі й інколи зброю забрати часу не вистачало, то Лютер ставав у нагоді. Він робив спеціальні розтяжки з вибухівкою – сюрпризи для тих, хто випадково потрапить у штаб.
От і зараз Лютер майстрував свою небезпечну іграшку, поки чекають сигналу, що робити далі. Ситуація на фронті була не однозначною. Уже повсюди були радянські офіцери, тому солдатам Рейха нічого не залишалось, як відступити. Але все вирішував Центр. Без нього ніхто не ступить ані кроку.
Життя за Великий Рейх – цілком адекватна платня. От тільки шкода фрау Ганс, яка залишилась там, в Німеччині, чекати чоловіка з перемогою. Як він за нею скучив! Просто неймовірно. Він пам’ятав запах її білявих кучерів, плавні рухи тіла, низький сексуальний голос. Він сходив з розуму, коли її бачив. Саме тому вона стала його дружиною лише за місяць знайомства. Як вона там? Що зараз робить? Пролунав дзвінок – всі здригнулися. Лютер одразу підняв слухавку.
«Це з Центру»,- сказав тихо Гансу, який вже був коло нього.
«Так. Так. Слухаюсь. Так. Але мені потрібна машина, щоб вивезти зброю. Не буде? Слухаюсь. Буде виконано!».
Ганс віддав слухавку Даніелю, який припинив зв'язок. На кілька секунд чоловік заглибився у себе, намагаючись усвідомити реальні загрози своїй групі. А потім звернувся до інших.
– Нам наказано покинути заглиблений командний пункт. Взяти тільки документи . Ми не зможемо вивезти зброю. – А далі трохи тихіше,- Русена також доведеться залишити.
– Русена? – та він же наш собака. Як залишити? – не зрозумів Даніель.
– Наказ є наказ,- сухо відповів Ганс.
Русен підняв голову і здивовано подивився на оточуючих, коли почув, що мова йде про нього. Даніель підійшов до нього і погладив.
«Русене, – ти справжній друг. Але ми не можемо взяти тебе з собою. До того ж ти поранений. – На очах в Даніеля, мужнього чоловіка, з’явились сльози. – Але ж він тут помре без нас і без їжі…».
– Виконувати наказ! – Гаркнув Ганс. – Лютере, готуй сюрприз! Ніхто не повинен заволодіти нашою зброєю.
– Уже роблю, – спокійнісінько відповів Лютер.
– Збираємо документи і мінімальні запаси їжі і води, – крикнув Ганс двом офіцерам, які розгублено стояли в коридорі.
– Слухаюсь, – одноголосно відповіли обоє.
– Вихід через сімнадцять хвилин! – повідомив Ганс свою групу.
Рівно через сімнадцять хвилин команда покинула заглиблений командний пункт. У бункері залишився тільки Русен, який жалібно скавулів.
Слідкувати за Олегом довелось довгенько. Про кожен крок підлітка Жека одразу розповідав по телефону Ігорю.
– Ти уявляєш, цей придурок п’ять кілограмів мізків накупив. Своїх, очевидно, не має, – і вони обидва зареготали.
– Слідкуй далі, – уже не дуже дружнім тоном наказав вожак.
І Жека слідкував аж допоки не прийшов, крадучись позаду Олега, до добре знайомого входу в каналізацію.
– Ні фіга собі! – Ледь втримався, щоб не присвиснути дигер, – і не дзвонив мені, що хоче знову в каналізацію, – обурився бувалий.
Олег йшов повільно, уважно озирався довкола, намагаючись не пропустили жодного вказівника. Йому почулись позаду якісь звуки. Він різко обернувся – там нікого. Здається заспокоївся, але відчуття якоїсь тривоги його переслідували.
Ось вона – блакитна мітка з жувальної гумки. «Так… тепер поворот наліво і дальній хід, – буркнув собі під ніс хлопець. – Все добре! Ось і цей коридор. Але.. де Ейнштейн?». Диво-кота ніде не було.
Олег ще не встиг розчаруватися через безплідну останню подорож, як істота тут же виправила ситуацію. Біла потвора несподівано і нечутно з’явилася просто в Олега за спиною.
– Муррр, мозочком пахне.
– І я тебе також радий бачити,- аж здригнувся від несподіванки.
– Ну давай скоріше. Я голодний.
Може шерстиста тварюка і була освічена, але гарних манер їй точно бракувало. Кіт прийнявся їсти незвичне їдло, видаючи при цьому голосне чмакання.
Десь боковим зором Олег на долю секунди зловив чоловічу фігуру, яка з’явилась в проході. Та коли повернув голову – нікого там не було. Хлопець здивувався: можливо здалось.
– Лазять тут всілякі! – невідомо до кого буркнув людинокіт.
– Це ти про мене? – Не зрозумів новоспечений дигер.
– Якби ти тут не лазив, то я б голодним був, – пояснив кіт.
– Ти і справді незвичайна тварина! Мені аж не віриться, що я можу бачити таку дивну істоту.
– Віра полягає в тому, що ми віримо всьому, чого не бачимо; а нагородою за віру є можливість побачити те, у що ми віримо.
– Ух! Але ж я не знав, що ти існуєш, а побачив тебе!
– Розумієш, я ж не всім показуюсь. Людина - єдина тварина, яка заподіює іншим біль, не маючи при цьому ніякої іншої мети. То навіщо мені проблеми?
– Я радий, що став твоїм другом.
– Якщо ви сподобаєтеся кішці, вона дозволить вам стати її другом, але господарем - ніколи!
– Це я і сам знаю. За це котів і люблю,- посміхнувся Олег. Він витяг мобільник і подивився на годинник. – Ого! Я лиш забіг на хвильку, а вже тут купу часу згаяв. Мені пора.
– Час, витрачений на задоволення - не втрачений час!
– А це хто сказав?
– Бертран Рассел,- буркнув кіт настільки впевнено, наче усі це мають знати.
– Па, – сказав Олег махнувши на прощання рукою.
– Па, – похнюпився «кіт». І тихо додав: - Я буду чекати.
Остання фраза була сказана дуже тихо і Олег вже цього не почув. Він поспішав до виходу.
По дорозі до виходу хлопцю знову здалось, що хтось за ним слідкує. Але хто це міг бути – Олег і гадки не мав. Тому вирішив не заморочувати собі голову подібними дрібницями.
Жека «провів» підлітка до виходу з каналізації і передзвонив Ігорю.
– Піди туди, де був цей растаман і подивись що він там шукав. Передзвониш, – сказав він Жеці.
– У мене ще є справи. Я зараз поспішаю… – хотів «відмазатись» товариш.
– Вже! – гаркнув у слухавку Ігор.
– Добре, – через силу погодився дигер.
Знову каналізація. Набридла вже вона йому. Скільки Жека тут облазив з Ігорем! І чому той вважає, що це прибуткове місце? Що тут прибуткового? Металічні дроти? - Не смішіть мене! Австрійська цегла? – Та скільки вона там вартує. А ця зброя? Якби вона була тут, то вони б Ігорем вже давно її знайшли. Вони ж тут майже всі закапелки обнишпорили – нічого немає. Певно збрехав стариган перед смертю. Або хтось уже її знайшов раніше і забрав.
«А от цікаво, тут вологість он яка висока. Як та зброя буде боєздатна? Хто взагалі її придумав ховати в каналізації?»,- подумав Жека уголос.
Чоловіку здалось, що справа щось ворухнулось. Він повернувся в той бік і за долю секунди побачив щось велике, що шугнуло у правий дальній прохід.
Жека здивувався. Його мозок активно намагався зрозуміти, що то було.
«Мабуть це бомж якийсь. Живе тут»,- видав мозок першу логічну гіпотезу».
Цікаво, що подія відбувалась саме там, куди звертав Олег. Можливо за інших обставин Жека б не став спокушати долю і ризикувати, але зараз він мав взнати, яка таємниця вабила Олега в каналізацію.
Він тихенько пішов у правий дальній коридор.
Вхід, як і вихід з коридору був один. Тому Жека будь-що побачить, хто це там сховався. З коридору – ні звуку. Дигер вже навіть почав сумніватись, чи не переплутав коридор. Але раптом світло ковзнуло по чомусь білому. «Біле в каналізації?». Чоловік підняв голову вище. Просто перед ним у світлі ліхтаря блиснули червоним двійко великих очей. Вони зовсім не були схожі на людські.
Жека аж присів від несподіванки. Очі тепер світились над ним.
– Ого! Це що за потвора така? – видав чоловік від жаху не своїм голосом.
– Сам ти потвора! – почув у відповідь.
Дигер розглядав тварину у світлі ліхтаря. Істота дивилась собі у протилежну сторону, не виявляючи жодного інтересу до співрозмовника.
– То ти ще говориш?
– А що, я маю гавкати?
– Що ти таке?
– Я – ідеальна істота, – похвалився «кіт».
– Ідеальна істота? – розреготався чоловік. – Ти серйозно?
– Так, – цілком серйозно відповіла тварина.
– Здається, ти результат чийогось експерименту.
Тварина промовчала.
– Хм. Ідеальна істота! А тут що забув?
– Я тут живу.
– Шуруй в інше місце жити. Поки я тебе тут не прибив, гидка потворо.
– Багато хто скаржиться на свою зовнішність, і ніхто — на мозок, - буркнув «кіт».
– З моїм мозком все в порядку.
– Це добре, – чоловіку навіть здалось, що потвора всміхнулася.
– Все. Забирайся звідси. Набрид вже. Ще й на кота схожий! Ненавиджу котів – мерзенні тварюки!
– Ти помиляєшся, – рикнув «кіт» і одним стрибком звалив чоловіка на землю.
Ігор, як завжди сидів за комп’ютером. Втім він не п’ялився в монітор, а дивився немов крізь екран. Його думки кружляли довкола Олега. Цей хлопець його турбував. Особливо турбувало дивне зацікавлення підземними ходами. А те, що новачок двічі підряд пропадав у якомусь ході, а потім з’являвся – поготів. «Що ж він шукає в каналізації? Чи, бува, не те саме, що й вони? Та не може бути! Дід казав, що він про заховану зброю нікому не розповідав. А діду я довіряю більше, ніж будь-кому іншому на цьому світі».
Чому Жека не дзвонить? Скільки часу минуло! Вже можна було б десь разів вилізти звідти, привести себе в порядок і передзвонити. А яка зараз година? Він що, взагалі нюх втратив?! Бачу, забув на кого працює!».
Він схопив мобільний і набрав номер Женьки. «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок»,- сказали у слухавці приємним жіночим голосом. «Чорт!- гаркнув Ігор. – Так… спокійно… Ще трохи зачекаю».
Та очікування не дали жодного іншого результату. Вожак уже вдесяте дзвонив до Жеки – у слухавці теж саме. «Доведеться до нього піти».
Ігоря тішило одне: що Женька живе близько, десь за п'ятнадцять хвилин ходьби від нього.
Вожак подзвонив у дзвінок. Двері відчинила Женьчина мама. Вона терпіти не могла Ігоря і одразу ж перейшла до нападу:
– Ти, курвий сину, чого сюди приперся? Мало того, що Женьку від нормальної роботи відволікаєш, та ще й тут пиво будете пити?! Скільки разів я йому говорила: та влаштуйся на нормальну роботу, на завод десь… А він – телепень, по каналізаціях лазить. Приходить весь смердючий і я то прати маю?
– Женя вдома? – спробував якось перервати потік свідомості старої жінки.
– Та де там, вдома! Де там, вдома! Курва мать ще з обіду його немає. Певно знову по тих каналізація шастає. Ні тобі додому продуктів купити, ні дверцята прикрутити! Йому тільки дурість в голові.
– Ясно, – буркнув Ігор і пішов геть.
– Оце молодь пішла! Ні тобі «добрий день», ні «до побачення». Хамло таке безкультурне. Чого воно може мого Женю навчити?
Женькина мама і далі щось говорила, але Ігор цього вже не чув, бо вийшов з під’їзду. Відсутність Женьки вдома стурбувала Ігоря. «І стара його теж не знає, куди Жека пропав», – пробурмотів чоловік вголос. Він ще раз набрав телефон товариша – нічого.
«Щось тут не те», – підказувала інтуїція. І хоча минуло зовсім не багато часу, десь в голові пульсувала думка, що Жеку потрібно шукати.
Слід дигера губився коло каналізації. Саме звідти товариш телефонував і говорив про «подорож» Олега каналізацією. Десь вже на рівні підсвідомості чоловік навіть жалів, що відправив друга самого слідкувати за тим типом.
Ніхто не буде шукати в каналізації. Тож Ігор зараз єдиний, хто може допомогти товаришу, якщо звичайно той пропав в каналізації.
Потік води збільшився. Зазвичай він не переливався через верх гумаків, а зараз вже і захисна гумова мембрана не допомогла. Втім, не час звертати увагу на стічні води. Треба шукати Жеку.
Ігор обійшов всі знайомі ходи – Жеки ніде не було. Не було і його слідів перебування тут. «Можливо він десь поїхав собі, а я тут як дурень по каналізації його шукаю», – майнула в голові зрадницька думка. Але інтуїція підказувала зворотнє. А це шосте почуття в Ігоря було розвинуте не гірше, як у жінок. Чоловік навіть пишався цим, мотивуючи дуже примітивно – «Задом чую!».
Згадав про карту, яку йому дід дав. Хоча десятки разів шукав з нею зброю і нічого не знайшов. Але тут товариша треба знайти!
Він спробував звернути у правий незнайомий хід. Точніше вони з Жекою там були одного разу, але там зброю нікуди сховати.
«Чвирк, – почулося позаду. – Чвирк-чвирк». Ігор здригнувся і обернувся із радісним вигуком «Жека!». Але Женьки не було. Що видавало такий звук? – Хто-зна!
Нічого і нікого. Лише хлюпання бридкої рідини об його гумовий чобіт. «Мабуть здалось». І він пішов уліво, ретельно роззираючись довкола.
Десь боковим зором око вловило щось темне, лише частково над водою. Не вгадуючи «що це?», а просто навмання чоловік пішов на темну тінь і побачив металеві дверцята. Вони лише частково, сантиметрів на п'ятнадцять виступали з води. Саме тому дигери їх раніше не бачили.
«Невже це воно? Невже… я знайшов цю зброю?», – Ігор одразу ж забув про зниклого товариша. Двері, звісно, були зачиненими. Але ж і дігери без інструментів ніколи не спускаються в підземелля! Ігор занурив руку і намацав замок. Звичайний такий замок для великого ключа. Завдяки дідові він таких сотні відчиняв відмичкою. Ще дивувався, де дід того навчився? Тепер вже знає – в тюрмі навчили.
Зняв наплічник і дістав звідти зв’язку ключів і відмичок – як добре, що кожного разу брав її з собою в підземну подорож, на випадок, якщо схрон все ж знайдеться.
Ще раз помацав щілину замка – «Ось цей з довгим стержнем і двома правими зазубринками», – підказав досвід.
Знайомий запах, хоча і досі бридкий, знайомі брудні стіни, мутна рідина під ногами. Але сьогодні якось все інакше. На душі Ігоря тривожно, а в голові постійно пульсує думка: щось з Жекою трапилось саме тут, в каналізації. І зараз він з острахом роздивлявся довкола, намагаюсь знайти Женьку, живого чи … Живого! Тільки живого!
Він йшов помалу, вдивлявся у кожен куточок цього гидкого місця, щоб не пропустити щось важливе, якісь зачіпки.
З моменту зникнення Жеки пройшла доба. Його мама уже тричі телефонувала Ігорю і двічі в міліцію. Куди пропав дигер – ніхто не знає. Та й міліція навряд чи кинеться шукати скоріше, як за три доби після зникнення. Тим більше, його
Ключ легко увійшов в замкову щілину, але повертатись відмовлявся. «Ну звісно, все давно заіржавіло! До того ж, всі ці маніпуляції робились під водою, що ускладнювало процес відкривання дверей». Чоловік дістав з наплічника мультитул і відкрив плоскогубці. Кілька зусиль – і нічого. Назад ключ також не виходив, неначе вріс в дверцята. Тоді чоловік зробив навпаки – він просто повернув ключ в протилежний бік. Дверцята скрипнули, але не відчинились.
Інтуїція підказувала Ігорю, що це саме той сховок зі зброєю, який хлопець шукав вже два місяці. Тому відступати не було смислу. Дигер кілька секунд дивився на двері, щоб зрозуміти, у чім справа. «Справа у воді! Вона тримає двері!», – врешті осінило його.
Кілька потужних шарпань лівою рукою і двері піддались. До середини нового ходу хлинула вода. В якусь мить чоловік навіть подумав, що там все до стелі заллє водою, бо приміщення знаходилось нижче рівня основних ходів. А це погано, бо прийдеться весь час бути під водою. Ігор з усієї сили почав тягнути на двері, щоб зачинити їх і зменшити потік води до кімнати. Кілька сильних поштовхів і двері зачинились.
Дігер в потемках розглядав кімнату, присвічуючи лише ліхтариком на шапці. Погляд зупинився на ручці, чи то рубильнику. Не задумуючись про наслідки, чоловік натиснув на ричаг.
За секунду приміщення освітилось. «Нічого собі! – Здивувався ватажок дигерів. Враз у кутку щось сильно зажужало й загуло. «А це що за?…ааааа! – Здогадався, – напевно насос відкачує воду».
Рівень води і справді почав знижуватись й Ігор потроху заспокоївся. Про можливу небезпеку перебування у дивному приміщенні дигер не задумувався. Каналізація взагалі небезпечна штука, – вважав чоловік.
«Треба тут все добре роздивитись».
У кімнаті стояв чіткий запах затхлої вологості. Власне запах нового приміщення не особливо відрізнявся від «пахощів» самої каналізації. На стіні «красувався» величезний грибок. Він був таких вагомих розмірів і об’ємів, що навіть бувалий дигер здивувався. «Ще трохи і він мене з’їсть».
Взагалі вологість не залишила місця охайності: все, що було у імпровізованій кімнаті давно гнило і розкладалось. Стільці, які були з’єднані між собою перилами, як у глядацьких залах, давно перетворились на каркас з порохом усередині: сядеш на них – вони й розсиплються. Якийсь мотлох у кутку теж став просто шматками тканини. Але, що найбільш дивно, механізми залишились у робочому стані. Було освітлення і працював насос.
Ой! – Ігоря аж пересмикнуло, коли він побачив череп. Втім, розгледівши його чоловік зрозумів, що то не людський.
– Певно собаки, – промовив уголос.
Дигер не зразу помітив двері у іншу кімнату, бо вони зі стінами були однакового сірого кольору. Натиск на ручку і вони відчинились – все дуже просто. Тут було трохи більше меблів: окрім довгих напівзогнилих лав була ще й іржава металева шафа. «Мабуть сейф для документів»,- подумав чоловік. Але «сейф» був зачиненим, а документи – не те, що цікавило молодика.
Ось іще одні двері – цього разу металеві. Зачинені на колодку, з якої стирчав іржавий ключ. «Не зрозумів?! – здивувався вожак дигерів. – Чому ключ у колодці? Щоб легше було добратись? Щось нічого не розумію».
Чоловік взяв колодку в руки і огледів її – колодка як колодка. Ще й з заіржавілим ключем. Ну то й що? Спробуємо.
Ключ ніяк не хотів повертатись у замковій щілині. Ігорю довелось прикласти чимало сили, щоб залізяка повернулась.
Одночасно з повертання ключа почувся хлопок – наче вилетів корок від шампанського. Почувся тріскіт, шурхіт, скрип і якийсь не зрозумілий гам. «Це якийсь старий патефон! І справді з іншої кімнати залунало відоме «Дольчен зольдатен».
«Ключ – хлопок – патефон – вибух! – Одразу намалював мозок логічний ряд. Чоловік миттю упав на землю, хоч і носом у грязюку – хіба йому звикати? Одночасно із падіння Ігоря пролунав вибух.
Чоловік втратив свідомість. Прийшов у себе за кілька хвилин. В голові гуділо, оглушило. Спина дуже боліла і пекла водночас. На потилиці прогоріла шапка.
«Нічого собі «подаруночок» від німців. От фашисти! Певно, того, хто мав прийти за зброєю чекала вірна смерть. Мені ще пощастило, що живий залишився. Мабуть вибухівка з часом відсиріла, тому так легко бабахнуло. Ну звісно, а хто вирішив, що буде легко добратись до командного пункту німців і, тим більше, їхньої зброї?!».
Ігор закашлявся – у маленькому приміщенні було надто багато диму. Втім була і добра новина – вуха розблокувало. І дим почав потроху розвіюватись. «Життя налагоджується!», – промовив «оптиміст», що сидів в Ігоровому мозку.
І що ще більше втішило чоловіка, це привідчинені залізні дверцята після вибуху. «Ух!», – зібрався з духом чоловік і увійшов всередину. Дивно, але вибухом навіть не було пошкоджено систему освітлення. Сіро-чорна від часу лампочка освітлювала маленьке приміщення. У дальньому кутку стояли два ящики. На них великими напівстертими літерами писало : G-41(M)
«Ось воно! Знайшов нарешті!», – тьохнула в голові радісна звістка. Дігер підійшов поближче і спробував підняти кришку ящика – та де там! Тоді він вийшов з цього приміщення і пішов пошукати щось, чим би підважити ящик. І таки знайшов за сейфом тонку металеву планку. Заіржавілу від часу, але все ще міцну.
Підважив кришку ящика, вона зі скрипом піддалась. Так і є: у ящиках були перемотані проолієним папером гвинтівки Маузера. Окремо у іншому дерев’яному ящику була бляшанка, схожа на велику консервну банку . «Це, мабуть, патрони», – здогадався чоловік.
«Оце скарб! Це найкращий скарб! Скільки ж тут цього добра?- Чоловік спробував порахувати. Вийшло орієнтовно двадцять в одному ящику. А їх – два. – Багацько!».
Він дістав з ящика гвинтівку, розмотав папір, який вже потроху почав підгнивати. Але зброя була новенькою, блискучою. Покрутив в руках – доволі важка.
«Скільки я це шукав?! Два місяці! Цілих два місяці! Ось тепер заживу. Такий схрончик мене на все життя забезпечить. Треба буде подумати, де і кому можна продати. На базар же з нею не підеш! О, по інтернету можна спробувати! Створити лівий акант. А Жека мені допоможе! Ой, точно, Жеку треба знайти, бо щось він серйозно щез».
«Так, це я беру з собою. Потрібно ж показати покупцям, що я продаю. – Секунду повагався. – Патрони також потрібні. Щоб комплектність була. Він кілька секунд покрутив гвинтівку в руках, намагаючись зрозуміти, куди вставляти патрони, а ж поки не згадав, що цинк з патронами запаяний. – «І як же цю консерву відкрити? А просто ножем піде»? – Спитав сам у себе. Так і є: за якихось три хвилини чоловік уже тримав в руках патрони калібру 7.92. Знову покрутив гвинтівку і не знайшов місця для обойми. «Добре. Вдома подивлюсь в неті куди вставляти тут патрони». Зняв наплічник, дістав звідти поліетиленовий пакет з насінням гарбуза, яке витрусив на землю. Далі завернув чотири набої в пакет і засунув собі у кишеню.
Погладив гвинтівку по гладкій дерев’яній ложі. «Крууууто! – промовив, смакуючи букви. – Все життя мріяв потримати таке в руках. А тут – моє! Час іти»,- раптом схопився. Повісив гвинтівку через плече. Але коло виходу зупинився. Взяв з кутка шмаття і спробував хоч якось накрити «скарб». Трохи вдалось. Двері відкрив з силою. Рівень води за дверима був настільки високий, що чоловіку навіть довелось пірнути. «Нічого,- подумав він. Зате я знайшов, що так довго шукав».
Випірнув одразу. Вже за кілька метрів вода була лишень трохи вище колін. Йшов швидко, огидно було відчувати на своїй шкірі і одязі ту мерзоту.
Раптом погляд його ковзнув по чомусь темному, що лиш трошки було над водою. Ігор підійшов і побачив чобіт. Це був гумак Жеки. Лише у нього такі зелені з жовтими розводами – куплені на секонд-хенді.
Ігор похолов, по спині пробігли холодні мурашки. Він взяв на гумак і хотів його підняти. Але…це був не просто гумак. З води стирчала нога в гумаку. Ігор смикнув і тіло Жеки спливло на поверхню.
«Аааааа!»,- закричав чоловік від жаху.
«Аааааа!»,- прокотилась луна довгими підземними коридорами.
Перед затятим дігером постала моторошна картина: його друг був мертвим. Але не просто мертвий, а по-звірячому убитий. В голові була величезна діра – майже на всю голову - і пустота.
«Жека! Та хто з тобою зробив це? Жека? Жека! Жекаааааааа!… – Заридав чоловік, усвідомлюючи побачене.
Його трусило, біль сковував його горло і він вже майже пошепки повторював ім’я дорогої людини.
За кілька хвилин Ігор трохи заспокоївся. «Треба його винести звідси. Бо тут Жеку ніхто не шукатиме. Він прив’язав до гвинтівки мотузку, яку про всяк випадок носив у наплічнику, і закинув зброю за спину. Підхопив на руки закривавлене тіло товариша і поніс до виходу.
Пуста голова Женьки колихалась зі сторони в сторону, як маятник.
«Що ж це за звір? Та йому весь мозок виїло. Він же не може сам витекти? Чи може?», – Шкільні знання анатомії людини явно нічого не підказували.
Чоловік був максимально сконцентрованим і ступав тихо-тихо. Бо той, хто убив його друга, міг полювати ще й на нього самого.
Жека важкий. Дуже важкий. Руки в Ігоря вже оніміли. Треба зробити паузу. Ігор поклав тіло на суху землю біля стіни.
– Що важкий? – почув збоку від себе.
Чоловік здригнувся і повернув голову. Поруч з дігером спокійно сиділа і дивилася на нього якась надзвичайна істота. Величезна, вкрита не густою білою шерстю. Із великими очима і головою. Чоловік би міг навіть припустити, що це кіт. Але ж коти не бувають таких розмірів!
Дігер схопився за гвинтівку.
– Ой, не ганьбись. Вона ж незаряджена.
– Так я зараз заряджу.
– Ти б ще там зарядив, якби знав як, – голос істоти хоч і був металічним, але доволі спокійним. Це трохи повернуло чоловікові душевну рівновагу.
– Хм, – погодився дигер.
– І охота тобі перти його?
– Він мій друг.
– Доволі важкий друг, – зауважив «кіт». – Хоча, без мозку уже на 1368 грамів легший.
– Без мозку? То це ти?!! – В Ігоря нарешті склались всі пазлики в голові.
– Я, – преспокійнісінько відповіла істота.
– За що? – крикнув Ігор. Злість заливала його очі червоною барвою.
– Він мені просто не сподобався.
Ігор різко скинув гвинтівку і приготувався нанести удар по голові істоти. Але не встиг. Одним стрибком потвора збила чоловіка з ніг, не давши йому реалізувати свій план. А далі десь в середині мозку почулося тільки «хрусь» і все.
«Ану, Гугль, всю правду розкажи, і ні разу не збреши», – Олег ввів у рядку пошуковика «гігантський кіт». Американський пошуковик очевидно не знав Ейнштейна. Він просто показав картинки великих пухнастих домашніх улюбленців, і жодного посту про людинокота.
«Отже, ніхто, крім мене, його не бачив. Але що воно таке? Найцікавіше, що «кіт» говорить мудрі філософські речі, але не говорить, звідки взявся. Ой, він певно вже зголоднів. Сьогодні після пар треба буде йому мозку принести. Може з п’ять кілограм. Бо цей ненажера уже багато їсть.
– О, нарешті їда. – Нахабність істоти вражала.
– А ти мені розповіси, звідки взявся?
– Як звідки? З космосу!
Не встиг Олег відкрити рота, щоб здивуватися, як тварина одразу його заспокоїла:
– Та ні, ні. Жартую я. Звідти, звідки й ти. Не в каналізації ж я народився!
– А я звідки знаю?! А в каналізації що робиш?
– Відпочиваю тут від інших? Хіба не зрозуміло?
– Ховається він тут. – Почувся позаду Олега чоловічий голос. – Правда, Мурчику?
У проході стояв старий сивий чоловік. З-під зеленої балонової куртки виступав білий халат. Вірніше він вже був сірий, від бруду. Але впізнати лікаря в чоловікові було не важко.
– А ви хто? – Аж відкрив рота Олег.
– Не важливо, хто я. Важливо, хто він!
– А хто він?
– Мурчик, просто мій Мурчик.
Істота чомусь поникла і засумувала. Врешті підняла голову і гордовито заявила:
– Я не Мурчик, я – Ейнштейн!
Олег всміхнувся.
– Мууууууурчик, ти все ще мій Мурчик!
– А як так сталось, що Мурчик став Ейнштейном? – вирішив спитати в старого Олег.
– Мурчик – це чудовий домашній котик. Просто він брав участь в експерименті. І, як ви бачите, молодий чоловіче, досить вдало.
– А у чому полягав експеримент?
– Ми його годували тільки мозком інших тварин. І він не тільки виріс, а й став розмовляти!
– А ми – це хто?
– Я і мій лаборант Васька.
– Не тільки розмовляти, а й цитувати класиків, – зазначив Олег чомусь таким тоном, наче це його заслуга.
– Цитувати класиків?! – Здивувався старий.
– Я ж розвиваюсь! – Буркнула потвора.
– А чого він не розвивався десь у лабораторії, а розвивається тут? – спитав Олег.
– Він утік. Якимось чином відчинив кодовий замок і втік.
– Якимось чином? Та я підібрав дві тисячі вісімсот тридцять сім комбінацій, поки відчинив ту кляту залізяку! – Не витримав Ейнштейн.
– Он воно що! Треба буде якийсь інший замок придумати… Ходи, Мурчику, додому. Як добре, що я тебе знайшов!
Потвора лише всміхнулась.
– Я тебе вдома буду мозочком годувати.
– Курячим чи овечим?
– А що, тобі вже не подобається?
– Ідеальна істота постійно розвивається, правда?
– Угу.
– Я вже розвинувся до людського мозку!
Істота стояла і дивилась на людей надзвичайно добрими, навіть лагідними очима. А за долю секунди стрибнула на старого і збила його з ніг.
Що було далі – Олег не бачив. Він чимдуж гнав по коридору, тікаючи від небезпечного «друга». Зупинився лише за кілька хвилин, розуміючи, що певно заблукав. Ніде на стінах не було його міток.
В своїй голові хлопець прокручував всю історію знайомства з Ейнштейном. Як же він не подумав, що така потвора може бути небезпечною! Допоки хлопець носив йому мозок, він був другом. Але зараз, цей «друг» певно полює на нього.
«Бідний старий! Ростив свого котика, любив. А та паскуда…Чи є хоч якісь шанси, що старий живий?»
Лише тепер Олег подумав, що не прийшов старому на допомогу. Але чи він міг якось допомогти? – Певно ні. Сила була на боці Ейнштейна. Сила великого хижого і розумного кота. І зараз ця тварюка вистежує Олега. А він навіть дороги до виходу не знає. Ситуація не найкраща.
Здавалося, довгими коридорами підземелля лунає гучний стукіт серця Олега. Воно то завмирало на секунду, то знову продовжувало гучно битися, заставляючи хлопця йти, ворушитись, дихати тихіше. Але чим тихіше він намагався пересуватись, тим голосніше це виходило. Стічна вода під чоботями зловісно плюскотіла, гумаки поскрипували і навіть куртка шурхотіла.
Олег йшов довгим коридором, намагаючись знайти бодай якісь знаки, залишені чи ним, чи ще кимось, щоб вибратись з підземелля. Стіни, як завжди брудні і поцвілі грибком. Справа якийсь хід – чи то знайомий, чи то здалось, але підліток звернув у нього. Довгий, з іншими ходами. Нікуди вирішив не звертати, просто йшов прямо.
Хлопець пригадав, як його тягнуло сюди в підземелля, мов магнітом. Кортіло поспілкуватися, побачити унікальна тварину. «От і маєш «ідеальну істоту», – промовив тихенько вголос і тут же спохватився. У котів ідеальний слух, а в ідеальних - ще ідеальніший! Про себе почав молитись, хоч ніколи цього раніше не робив.
«То що стало причиною таких мутацій? Невже вживання мозку? Думаю навряд. Може дідок ще якісь препарати на ньому випробовував? Все може бути. Мозок, звісно, своє дав. Але мало б бути ще щось», – роздумував підліток.
Звернув увагу, що коридор трохи повернув уліво – немовби описуючи півколо.
«Дзень!», – нога стукнулась об щось металеве. Олег аж здригнувся від несподіванки. Закотив рукав на правій руці і занурив у воду. На дотик – гладкий залізний предмет. «Труба якась, чи що? Згодиться оборонятись. – Він потягнув за знахідку. – Це гвинтівка Маузера! - Ледь не підскочив від радощів підліток. Але щось її знизу не пускало – кінець приклада не хотів виходити з води. Олег смикнув сильніше і побачив…руку. Рука з води міцно тримала гвинтівку, але при цьому вона була мертва.
В Олега все похололо від страху. Але він набрався сміливості і з силою розтиснув пальці руки. «Хрусь-хрусь»,- видали пальці, вивертаючись неприродно у інший бік. Хлопець зібрався з силами і потягнув за руку. Догори спливло тіло.
«О, Боже», – прошепотів таки вголос. Це було тіло Ігоря – вожака дигерів. Ззаду на черепі зіяла величезна діра – мозку там не було.
Тепер перед хлопцем постало інше питання: «Чому Ігор, маючи гвинтівку, себе не захистив? Не зміг? Не встиг? Ааааа – не зарядженааааа!» – протягнув у голові останнє слово, побачивши пустий магазин зброї.
Тепер нові запитання: Чому Ігор взяв цю зброю з собою? Чому не зарядив її? Чи зарядив і вже вистрілив? - Е ні - дуло чисте. А може у нього патрони є?
Олег почав шукати патрони в кишенях Ігоря. З нагрудної кишені витяг згорток у поліетиленовому пакеті, який на дотик нагадував патрони. Хуух! Швиденько розірвав плівку і по одному заклав в обойму гвинтівки. Заняття стрільбою принесло свої плоди – зброю він знав чудово. «Лишень би все не відсиріло»! – Калатало серце.
Коридор повертав вправо, але хлопець розумів, що вихід знаходиться значно лівіше. Йому просто необхідно звернути вліво. Десь має бути хід вліво.
Уважно роздивлявся стіни і раптом побачив маленькі двері, які були нижче рівня ходу. Щось у тих дверях його манило. Що саме – підліток не розумів. Але зараз – не час і не місце. «Залишитися б цілим! І з мозком!», – всміхнувся.
Ось він – хід уліво. Нарешті! Справа почулись якісь звуки.
Олег зібрався з силами і голосно покликав: «Кис-кис-кис».
«Я що – москаль, що ти мене «кис-кис» кличеш?» – Ейнштейн, як завжди дивував своєю обізнаністю. Ось тут, зараз, перед Олегом стояв такий милий людинокотик, розумнющий і дивовижний. Хіба він може завдати комусь зла?
Але пам'ять хлопця одразу намалювала картинку пожирання мозку діда в білому халаті і пелена приязні до істоти зразу щезла.
Олег скинув гвинтівку на плече і пересмикнув затвор. Його палець стояв на спусковому гачку
Ейнштейн сумно подивився в очі підлітка і промовив: «І ти, Брут…?».
Олега мов окропом облили. Як можна стріляти у нещасну беззахисну істоту? Я ж його зраджую! А він мені довіряв!
В цей же момент мабуть якимось шостим почуттям хлопець вловив готовність істоти до нападу.
Постріл гвинтівки співпав зі стрибком Ейнштейна. Олег встиг ухилитись вбік. Куля попала точно в голову, розносячи ззаду пів черепа і розкидаючи шматки велетенського мозку на кілька метрів.
По каналізаційному колектору йшли четверо. Троє з них зараз ненавиділи підлітка, який йшов з ними, і свою роботу. Екіпіровка офіцерів поліції була не вельми вдалою. Замість гумаків один з них взув кросівки. І зараз смердюча гидка рідина щедро заливалась йому у взуття через верх. В іншого гумаки були не високі, і йому також потрапляло трохи мерзоти у взуття. А в коротуна взагалі штани тканинні, які промокли від сильної вологи ще на початку подорожі підземеллям.
«За які гріхи мені доводиться спускатись у це смердюче мерзенне місце? Хіба те, що я поліцейський означає, що зобов’язаний бути скрізь, навіть в каналізації? Чорт забирай цього підлітка, який повідомив про трупи в каналізаційному колекторі і шефа-недоучку, який йому повірив. Кінець-кінцем, є ж якісь дигери. Вони полюбляють лазити по каналізаціях, то хай би і шукали трупи там. Я тут при чім?», – думав один з них. Думки інших у більшості збігались з думками товариша.
Олег, звісно, все це розумів. Але і не повідомити про трупи Ігоря та хазяїна Енштейна в каналізації також не міг. От тільки не сказав, що у мертвих мозку немає, щоб сильно не лякати.
А ось і те місце, де Ейнштейн жив. Хлопець його впізнав одразу. І саме тут Кіт-мозкожер накинувся на свого господаря. Зайшли всередину – нічого. Хлопець здивовано оглядав всю кімнату – трупа дідка не було. Олег кинув погляд на міліціонерів. Їхні обличчя видавали весь спектр негативних емоцій, пов’язаний з цим підлітком.
«Куди ж дівся труп діда? Куди? – Пульсувало у мозку запитання. Доведеться вести їх до останнього «місця пригоди» в каналізації. Там вони побачать і труп Ейнштейна. Сказати навіть самому собі, що це велетенський кіт – мозок відмовлявся. Тому це був Ейнштейн.
Знову подорож каналізацією, яка не приносить задоволення. Скоріше навпаки: всі поліцейські роздратовані, злі. Здається, ось-ось накинуться на Олега. А сам хлопець почувався якимось розчавленим.
Уже пролунали від одного невдоволені нотки, на кшталт, чи не даремно ми тут лазимо? А йти до місця подвійного убивства, як назвав його Олег, ще далеко. Щоб хоч трохи заспокоїти свої нерви, підліток почав насвистувати якусь мелодію.
– Не свисти грошей не буде, – гаркнув Вадим Прокопенко.
– І свободи, – огризнувся капітан Кльоцко.
Олег ледь не присів від несподіванки. Але побачив на стіні намальований знак блакитною крейдою і хвиля полегшення протекла від маківки голови і до п’ят. Зараз завернемо за ріг і все.
Але не все. Куди ж вони поділися? На цьому місті було трохи більше води, ніж зараз. Тож трупи Ігоря і Ейнштейна мали б бути видними. Але їх не було. Олег озирнувся довкола. Це точно місце події, але жодних слідів убивства тут не було. Стіни, на них мали б бути бризки крові! Хлопець чітко пам’ятав шматки мозку, які стікали по стінах. Але цього всього не було. Хлопець ще раз подивився на стіни – щось йому здалось підозрілим. Так і є: стіни були чистішими, як тоді. А це значить, що хтось їх вимив!
В голові запаморочилось. Хтось прикриває убивство Ігоря та лікаря або існування монстра, хоч і мертвого.
Ігор вже десь зо три хвилини крутився на одному місці, намагаючись знайти хоч якісь сліди існування котолюдини. Але не було нічого. Зовсім нічого.
Хлопець почав впадати у відчай. А міліція тим часом гострила зуби.
– Ну що? – спитав сержант Маским’юк. Його єхидна посмішка ще більше знітила хлопця. – Де твої два трупи?
– Я не знаю. Вони були тут. Може їх хтось прибрав?
– Тут, у каналізації? – гигикнув Прокопенко.
– Напевно, – невпевненим голосом відповів Олег.
– Слухай, пацан. А ти знаєш, що буває за «завідомо неправдиве повідомлення про злочин»?
– Ні, – по тілу хлопця пробігли мурашки. Він розумів усю халепу ситуації. Ці троє поліцейських пішли за ним у каналізацію, де гидко, щоб знайти трупи двох людей. Але трупів не було. Більше того, здається місце було суттєво зачищене, щоб ніхто не дізнався про існування небезпечної істоти і її жертв.
– Бодя, процитуй, – звернувся до Максим’юка.
Коротун лінивим скучним голосом почав цитувати закон:
– Стаття триста вісімдесят третя Кримінального кодексу України. Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину – карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.
– Досить, досить, – заткнув товариша Кльоцко. А тобі, пацан, скільки років? Шістнадцять уже є?
– Немає, – ще більше знітився Олег, – тільки у грудні буде.
– Пощастило, – лагідно промовив Прокопенко – Хоча… можуть і батьки за це відповісти.
– Але вони тут були. Я сам бачив. Тут ще кров була по стінах.
– Кров по стінах? І де вона?
– Я не знаю. Може хтось змив? – Останнє речення хлопець промовив тихо, погаслим голосом.
Поліцейські зареготали.
– Та вже, пацан. Ми сьогодні добрі. Вважай це подарунком на твій день народження. Але якщо ти колись нам попадешся по якісь справі, то отримаєш поповній. Зрозумів?
– Так, – тихо промовив Олег.
«Киць-киць-киць», – маленька біла кішечка уважно дивилась на прищавого чоловіка з довгим волоссям в білому халаті і окулярах, мовляв що він від неї хоче.
«Ходи сюди, кицюню, я дам тобі смачне м’яско».
«М’яско? – Ну добре, підійду», – киця йшла помалу, наче роблячи людині, яка принесла їду, певну послугу.
«Дивись, який мозок. Це найсмачніше м'ясо. Підеш зі мною, я тобі такого багато дам».
Тільки киця опинилась на руках в чоловіка, як заверещала від болю. Їй у зад всадили голку від шприця, по якій потекла синя рідина. Однією рукою лаборант дістав з великої сумки котячу переноску, а другою з силою засунув кицю туди. Кішечка жалібно занявчала, але її вже ніхто не відпустив.
«Тихо, Мурко, тихо. Васька тебе не образить. Виростеш велика і розумна!».
