Рогатий Елвіс
Катеринослав, вересень 1909 року
- Ви впевнені, що це спрацює? - схвильовано запитав начальник губернської тюрми Домбровський Іван Іванович у городового лікаря Шустеровича Едуарда Адамовича, який разом із віце-губернатором завітали до його кабінету.
- Я не можу стверджувати на всі сто відсотків, але скажу, що є велика ймовірність того, що ми зможемо оживити пана Крігера, - дещо нервуючи відповів Шустерович, котрий, знявши свої маленькі круглі окуляри, протирав спітніле чоло хустинкою.
Покійний пан Крігер Іосиф Германович був поважним членом Катеринославської міської думи і, до того ж, власником відомого в місті готелю «Франція», при якому працював вишуканий ресторан. Майже щотижня пан Крігер влаштовував у ресторані для місцевого дворянства світські вечори, на яких офіціанти подавали гостям екзотичні блюда з омарами та устрицями, а з напоїв пропонували насолодитися справжнім мюнхенським пивом або колекційними французькими та італійськими винами. Господар закладу теж любив відпочивати на своїх вечірках, а коли перебирав з алкоголем, то полюбляв розповідати гостям про те, що він зовсім не боїться смерті, а якщо з ним щось і станеться, то його воскресінням неодмінно займеться його новий товариш - лікар Шустерович. Коли такі фрази починали лунати від пана Крігера, то гості здивовано переводили погляд на самого лікаря, а той лиш мовчки кивав головою. Та все ж дворяни не сприймали ці хмільні висловлювання серйозно та тільки мовчки посміхалися. Однак, одного дня Катеринослав сколихнула раптова звістка про смерть пана Крігера. Місцеву громадськість шокувала така новина, адже ще минулої суботи господар «Франції» організовував розкішний світський вечір.
І ось вже наступного дня після смерті пана Крігера до кабінету начальника тюрми й завітали два візитери.
- Тобто ніякої гарантії немає, - промовив Домбровський та нервово вдарив долонею по теці зі справою одного з ув’язнених. - Ви розумієте, що ми самовільно організуємо заарештованому смертну кару? Як-не-як, а це ж людське життя. До того ж, ні в які воскресіння людей я не вірю.
- Не потрібно так нервувати, Іван Іванович, - зненацька до розмови приєднався віце-губернатор Долгов Аристарх Георгійович, який до цього моменту мовчки та неквапливо походжав позаду лікаря, спираючись на срібну тростину. - Я розумію, що вам буде складно прийняти це рішення, однак ми повинні виконати останнє прохання пана Крігера, яке він прописав у своєму заповіті.
- Я все розумію, але це не виконання прохання... Це є вже скоєння справжнього злочину...
- Ну, зачекайте, злочину. - Перебив начальника тюрми віце-губернатор. - А ті, хто сидять у ваших «Арештантських ротах», хіба вони не є злочинцями?
- Так, звичайно, що всі вони є злочинцями. Але міру покарання визначає окружний суд, і я не можу отак самовільно взяти та стратити одного зі своїх ув’язнених.
- Іван Іванович, ви не будете самовільно приймати ніякого рішення. Все, що вам потрібно буде зробити, то це лише віддати відповідний наказ своїм підлеглим. Ось і все, тут немає нічого складного.
- Нехай навіть і так... - Домбровський нервово вскочив із-за столу та поглянув у вікно, яке виходило до тюремного подвір’я. - Але де ж взяти вирок судді про страту ув’язненого?
- Такий вирок вже є, - спокійно відповів віце-губернатор, після чого дістав з кишені свого плащу аркуш паперу та поклав його на стіл перед Домбровським. - Ось, прочитайте.
Начальник тюрми знову сів за стіл та, здивовано поглянувши на віце-губернатора, взяв до рук листа:
«Начальнику Катеринославської губернської тюрми Домбровському І.І.
На підставі розгляду термінового звернення віце-губернатора камер-юнкера Двору Його Величності, надвірного радника Долгова Аристарха Георгійовича, Катеринославський окружний суд прийняв рішення призначити заарештованому Шаблинському І.М. покарання у вигляді смертної кари в найкоротший строк за спробу втечі з в’язниці.
Голова Катеринославського окружного суду, діючий статський радник Чекалов А.А.
15 вересня 1909 року»
Домбровський ледь дочитав до кінця листа, оскільки від хвилювання у нього пересохло в горлі. Він мовчки відклав аркуша та потягнувся до графина з водою, після чого тремтячими руками налив собі повний стакан та в декілька ковтків осушив його.
- Панове... Я вперше читаю листа від Голови окружного суду з таким дивним розпорядженням і навіть не знаю, що й сказати... Так, цей Шаблинський є дуже небезпечним вбивцею та позбавив життя не один десяток мешканців Катеринослава. Щодо його справи, наскільки мені відомо, наразі ще тривають оперативно-розшукові заходи сискної поліції, тому говорити про його страту ще зарано, хоч він її й заслуговує. Крім того, ніякої спроби втечі не було, та й взагалі, з нашої в’язниці майже неможливо втекти.
- Пане Домбровський! - Голосно промовив віце-губернатор, в інтонації якого читалося роздратування. - Давайте не будемо обговорювати рішення суду, а будемо їх виконувати! І ось ще дещо...
Аристарх Георгійович приставив до столу тростину та знову поліз до внутрішньої кишені плаща, звідки дістав конверт та теж поклав його на стіл перед Домбровським.
- Що це? - здивовано запитав начальник тюрми, підозрюючи, що там може бути ще один розпорядчий документ.
- Відкрийте! - наказав віце-губернатор, уважно дивлячись на Домбровського.
Чоловік обережно відкрив конверт та побачив у ньому стосу паперових рублів, після чого запитально поглянув на Долгова.
- Це вам грошова винагорода, - промовив віце-губернатор. - Тому попрохаю вас зробити все як можна скоріше. Усі подальші дії обговорите з лікарем. Ну а зараз я залишаю ваше товариство та сподіваюся на ваш професіоналізм, панове.
Віце-губернатор оцінювально поглянув на чоловіків, які сиділи за столом, та, взявши свою тростину, повільно пішов з кабінету.
У приміщенні на декілька секунд запанувала тиша, після чого лікар промовив:
- За моїми підрахунками у нас лишилося дуже мало часу, тому ми повинні привести в дію смертну кару якнайшвидше.
- Едуард Адамович, я все розумію, однак хочу попрохати вас дати мені деякий час для здійснення усіх відповідних організаційних процедур.
- Чекати ніколи! Пан Крігер помер учора вранці, тож нам необхідно терміново стратити ув’язненого. За моїми підрахунками у нас є близько п’яти-шести годин, тому раджу поспішити.
- Добре. Я спробую все зробити якнайшвидше, - похмуро відповів начальник тюрми. - Однак, розкажіть мені більш детально, яким чином ви хочете воскресити пана Крігера?
Шустерович уважно поглянув на Домбровського, витримав паузу та промовив:
- Добре, я розповім, адже вам все одно доведеться допомагати мені у цьому процесі. Отже, я вже досить давно працюю над вивченням однієї цікавої теорії відомого англійського вченого, відповідно до якої, у разі, якщо померлому протягом сорока восьми годин зробити пересадку мозку іншої, щойно померлої, людини та ввести спеціальну ін’єкцію, то таким чином можливо запустити прийняття тілом нового органу та повернути людину до життя. Про цю теорію я неодноразово розповідав пану Крігеру, і той у своєму заповіті попрохав мене та віце-губернатора, як своїх кращих друзів, реанімувати його після смерті за допомогою вказаного процесу. Учора ми з віце-губернатором увесь день думали, де зможемо знайти іншу людину, яка має незабаром померти, та мозок якої буде використано для реанімації. Згодом ми зупинилися на вашій тюрмі, а зв’язки пана Долгова дозволили нам негайно отримати вирок судді про страту ув’язненого. Так ми й опинилися у вашому кабінеті. Однак, після всього сказаного мною, хочу зазначити про одну важливу річ - пересадку мозку ув’язненого до тіла пана Крігера ми повинні здійснити протягом десяти хвилин після страти, поки клітини головного мозку ще будуть активно функціонувати.
- І як ми це встигнемо зробити?
- Все дуже просто. Перед стратою ув’язненого ми привеземо тіло пана Крігера до підвалів «Арештантських рот», де й проведемо операцію.
- Ох ув’язали ви мене в темні справи... - нервово промовив Домбровський. - Добре, я все зроблю...
- От і добре, що ми порозумілися з вами, - задоволено відповів лікар. - Однак страту потрібно провести вже сьогодні вночі.
- Я все організую, - тихо промовив начальник тюрми. - Щоб не пошкодити мозок ми проведемо смертну кару у вигляді повішення на тюремному подвір’ї.
- Саме так! - засміявся Шустерович, знову протираючи хустинкою спітніле чоло. - Ви неначе читаєте мої думки!
Домбровський не звернув уваги на цей жарт та грізно вигукнув:
- Яків! Зайди сюди!
Двері до кабінету відразу відчинилися й на порозі з’явився конвойний тюремної поліції:
- Слухаю вас, Іван Іванович...
- Ось, візьми оцю теку зі справою Шаблинського та оцього листа, - Домбровський зібрав зі столу всі документи та передав їх підлеглому. - Віддай їх до канцелярії, нехай негайно починають підготовку до проведення вже цієї ночі страти ув’язненого.
Конвойний здивовано поглянув на начальника та лиш покірно відповів:
- Слухаюсь.
Увечері на подвір’ї губернської тюрми було не так спокійно, як зазвичай - там метушилися декілька поліціянтів, які готували шибеницю для страти ув’язненого. Один з них приніс дерев’яну табуретку для засудженого та поставив її під вже закинутою на перекладину мотузкою.
- Ну що! Для вбивці все готово! - промовив позаду того конвойний Яків. - На таку смерть він і заслуговує.
Інший поліціянт стомлено поглянув на того та присів на табуретку:
- Та отож. А нам ще вовтузитися з ним майже пів ночі. Я чув, що страту призначено лише на опівніч. А потім ще тягни його до підвалів! Де він взявся на нашу голову... Непростий, мабуть, арештант, якщо начальники хочуть його негайно стратити...
- Розповім тобі дещо. Сьогодні вдень до начальника приїжджали поважні гості, а після їх візиту я відносив до канцелярії справу саме цього ув’язненого. Так ось, пан канцеляр мені прочитав декілька епізодів із цієї справи. Хочу сказати, що не простий це злодій, а справжній вбивця. На його совісті не один вбитий робітник Брянського заводу. Нападав він виключно вночі, коли робітники поверталися із вечірньої зміни, зазвичай перерізав своїм жертвам горло та забирав у них гроші. Згодом для пошуку вбивці у Катеринославі були залучені всі частини поліції, а через деякий час його впіймали під час нападу на робітника неподалік від північної прохідної. На жаль, робітника не вдалося врятувати, душогуб встиг перерізати тому горло. Загалом він вбив близько двадцяти чоловіків...
- Так, дійсно мерзенний тип. Таких відразу потрібно страчувати, - ледь встиг промовити конвойний, як раптом під ним затріщала табуретка і той перекинувся разом з нею на землю.
- Оце ти й насидівся, - засміявся Яків до свого товариша. - Давай, вставай скоріше та починай лагодити стільця, а то вбивцю буде ні на чому вішати.
- Хай їй грець, клята рухлядь! Зараз все полагоджу.
За чверть до опівночі у напівтемних кам’яних коридорах «Арештантських рот» почулося відлуння чобіт, а згодом - відмикання важких металевих дверей. До холодної та сирої камери Шаблинського увійшли двоє озброєних рушницями конвойних.
- Встати! - відразу суворо наказав поліціянт до ув’язненого, який лежав на дерев’яних нарах.
Арештант не спав. Він відчував свою скору смерть, тому вже давно чекав на тих, хто прийде по нього. Чоловік повільно встав та поглянув на конвойних, неначе шукаючи в їхньому погляді підтвердження своїх здогадок.
- Обличчям до стіни! Руки за спину! - знову наказав поліціянт.
Чоловік покірно розвернувся спиною до конвойних, й відразу відчув як на його руки одягнули важкі металеві кайдани, а вже через мить перед очима потемніло - у нього на голові опинився мішок.
- Пішов! - штовхнув його конвойний у бік дверей, легко притримуючи за кайдани, щоб той не впав.
Коли засудженому зняли з голови мішок, той побачив, що він знаходиться на тюремному подвір’ї біля встановленої шибениці. Окрім двох конвойних, які його сюди привели, тут були присутні ще троє чоловіків, які, судячи по їх одягу, скоріш за все були губернськими чиновниками.
На дворі починав мрячити дощ, і щоб не затримувати страту злочинця слово негайно взяв один з тих трьох чиновників - начальник тюрми Домбровський:
- Ув’язнений Шаблинський, рішенням Катеринославського окружного суду вас засуджено до найвищої міри покарання - смертної кари.
Злочинець не здивувався цим словам.
- Конвойних попрошу приступити до виконання рішення суду.
Поліціянти взяли засудженого під руки та підвели його до табуретки.
- Вставай, - наказав конвойний Шаблинському.
Той покірно ступив однією ногою на мокрий стілець та відразу ж підковзнувся на ньому. Засуджений не втримав рівновагу та впав у багнюку, потягнувши за собою одного з конвойних, а табуретка розлетілася на друзки.
- Ти що витворяєш, сучий сину! - заверещав поліціянт на ув’язненого та почав хутко вставати на ноги. - І мундир у багнюці через тебе вимазав. Ану давай підіймайся!
На поміч конвойним підбіг Домбровський:
- Нічого нормально зробити не можете! Звільню всіх, підете на домни працювати!
Чоловіки від цих слів спочатку принишкли, а потім метушливо почали ладнати табуретку.
- Я ж тобі казав полагодити її! - вигукнув конвойний до свого напарника.
- Та полагодив я її. Я що, винуватий, що вона геть трухлява та розсипалася!
- Досить вже! - Нервово закричав начальник тюрми. - У мене вже уривається терпець! Якове, хватайте його та вішайте на мотузку.
Конвойні схопили ув’язненого та, піднявши того, накинули йому на шию петлю. Після цього вони відпустили чоловіка і той ще декілька секунд судомно здригався, а потім нерухомо повис на мотузці.
На тюремному подвір’ї запанувала тиша.
До шибениці відразу підійшов повненький Шустерович та поміряв пульс повішеному. Шаблинський був мертвий.
- Ей, чому застигли? - крикнув він до інших присутніх. - Давайте ворушіться, у нас мало часу. Він готовий.
Спочатку заметушилися конвоїри, побоюючись свого звільнення. Вони підбігли до небіжчика та почали знімати його з мотузки. Не встигли поліціянти покласти тіло Шаблинського на землю, як до них підскочив лікар та заверещав:
- Куди кладете? Несіть його негайно до підвалу!
- Едуарде Адамовичу, що ж ви так кричите? - спокійно промовив віце-губернатор, який теж був присутній під час страти ув’язненого.
- Аристарх Георгійович, ви розумієте, для нас кожна хвилина важлива, тому не можна зволікати та потрібно негайно діяти.
- Та заспокойтеся, не нервуйте. У такій справі потрібен спокій. І, до того ж, я вірю у ваш професіоналізм.
- Дякую, - дещо невпевнено та розгублено відповів лікар та поспішив до підвалу за конвойними.
- Ось тут кладіть його, - наказав лікар поліціянтам, вказуючи на великий дерев’яний стіл, що стояв посеред підвалу під підвісною гасовою лампою.
Конвойні, важко дихаючи, закинули небіжчика на стіл та випрямилися, оглядаючи підвал, до якого вони спустилися. У кімнаті панувала напівтемрява, через яку неможливо було угледіти, що знаходиться у дальніх її кутках. Єдине, що вони побачили, то це чудернацьке медичне приладдя, яке лежало на стільці поряд зі столом та нагадувало інструмент для проведення хірургічних операцій.
- Ей, чого встали! - крикнув Домбровський, який спустився позаду них до підвалу. - Негайно пішли звідси, нічого вам тут оглядини влаштовувати! Йдіть краще на вулицю та охороняйте вхід до підвалу, щоб ще хтось, такий же допитливий як і ви, не зайшов сюди.
Поліціянти відразу залишили підвал, і в приміщенні з небіжчиком лишилися начальник тюрми, лікар та віце-губернатор.
- Ну-с, панове, зараз подивимося, як пан Шустерович здійснить воскресіння нашого товариша, - промовив Аристарх Георгійович, якому вже не терпілося подивитися на це дійство.
- Не нашого, а вашого, - невдоволено поправив того Домбровський.
- Ну добре, добре, нашого. - Посміхнувся віце-губернатор. - До речі, а де ж тіло самого пана Крігера?
- Воно вже тут та готове до пересадки, - відповів Шустерович та відразу ж здер покривало з іншого столу, який непримітно стояв в одному з темних кутків підвалу.
На столі лежав мертвий пан Крігер із розпиляною черепною коробкою. Мозку там вже не було, а натомість виднілась лиш чорна порожнина всередині. Покійник лежав у дорогому костюмі, який він зазвичай одягав на світські вечори, і саме ця деталь не давала присутнім повірити в те, що перед ними лежить мертва людина з напіврозпиляною головою, а не веселий аристократ, який ще декілька днів тому організовував розкішні вечірки.
Лікар швиденько обійшов стіл із небіжчиком та підійшов до вішалки, на якій висів білий медичний халат, свіжі сліди крові на якому вказували на те, що не так давно він вже працював в ньому. Він спритно одягнув халат поверх свого сірого костюму та повернувся до тіла Шаблинського.
Шустерович узяв скальпель та промовив до Домбровського:
- Потримайте, будь ласка, його голову, а я зроблю надрізи.
Той підняв голову небіжчика, після чого лікар вправно зробив довгі надрізи вздовж вух та одним рухом здер з голови шкіру. Після цього він взяв гостру ножівку та почав розпилювати черепну коробку.
Раптом Домбровський заверещав та відскочив від небіжчика, тримаючись за праву руку, з якою рікою лилася кров.
- Що трапилося?! - Долгов підбіг до начальника тюрми, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Однак Домбровський схилився додолу та голосно кричав.
Лікар відклав ножівку та підійшов оглянути чоловіка.
- От лихо! - вигукнув Шустерович. - Це я в усьому винен. Я ненароком зачепив пальця та майже відрізав його...
- Йому негайно потрібна медична допомога! - Закричав віце-губернатор. - Зробіть що-небудь з ним!
- Ні, - категорично відмовився лікар. - У нас зовсім мало часу, потрібно спочатку закінчити те, через що ми тут зібралися. Лишилося всього декілька хвилин. Вже потім допоможемо пану Домбровському.
Шустерович знову схопив ножівку та продовжив пиляти череп небіжчика. Коли все було зроблено, він знову взяв скальпеля та обережними рухами зробив відтин мозку.
Побачивши, що в руках у лікаря лежить мозок страченого в’язня, Домбровський на мить забув про власний біль та почав спостерігати, що буде далі.
Шустерович не гаяв часу та відразу ж попрямував до тіла пана Крігера. Там він, не обертаючись, вигукнув:
- Аристарше Георгійовичу, присвітіть тут, будь ласка.
Долгов схопив свічник, що стояв на стільці поряд з медичним інструментом, та підбіг до столу з тілом Крігера.
Лікар вправно вклав мозок у черепну порожнину покійного та почав там щось зашивати. Після цього він з’єднав череп металевими скобами, а зверху натягнув шкіру з волосяним покривом.
- Ну начебто встигли, - Шустерович поглянув на кишеньковий годинник та витер рукавом спітніле чоло. - Щось я останнім часом сильно пітнію.
- Та з вами тут точно спітнієш, - відповів Долгов. - І що ж далі будемо робити?
- Залишається зробити ін’єкцію та чекати, - промовив лікар та дістав з кишені медичного халата шприц з якоюсь зеленою рідиною.
- Що це за суміш така дивна? Світиться, немов якесь магічне зілля, - здивовано запитав віце-губернатор.
- Це спеціальний розчин, який повинен активувати діяльність головного мозку в тілі пана Крігера та відновити всі його життєві процеси.
- Ну що ж, дійте. Сподіваюсь, що вже зовсім скоро ми побачимо його живого.
Шустерович лиш легко кивнув та ввів ін’єкцію покійному.
У підвалі запанувала тиша.
Минуло п’ять хвилин, однак воскресіння небіжчика так і не відбулося.
- Так я й думав, пане лікарю, - важко промовив Домбровський до Шустеровича. - Ви не здатні оживити небіжчика, а от покалічити людину, то це для вас зовсім не складно. Он мені майже пальця не відрізали. Замість того, щоб чекати на якесь диво, допоможіть краще мені... Біля мене вже вся підлога в крові...
Долгов та Шустерович повернулися до начальника тюрми та з жахом побачили, що той дійсно сидів на підлозі у величезній калюжі крові. Чоловіки підбігли до Домбровського та почали обережно перебинтовувати тому руку.
- Потерпіть трішки, Іван Іванович. Уже все скінчилося, ми зараз надамо вам медичну допомогу та будемо підійматися нагору, - промовив лікар до начальника тюрми.
Домбровський спочатку тихо стогнав та раптом затих, а його обличчя враз набрало виразу страху. Чоловіки здивовано обернулися назад, щоб поглянути, що змусило начальника тюрми так злякатися.
Позаду них стояв пан Крігер.
- Не може бути! - здивовано вигукнув віце-губернатор, побачивши живого небіжчика. - Нам це вдалося! Нам це вдалося!
- Невже й справді вдалося? - Тихо промовив лікар, не вірячи власним очам.
- Що я роблю у цьому підвалі та хто ви такі? - раптом промовив до них небіжчик.
- Іосиф Германович, невже ви нас не впізнаєте? Це ми, ваші друзі... Ми зуміли вас воскресити після смерті, - відповів Долгов.
- Якої смерті? - Перепитав той. - Я бачу вас вперше... Хоча... Стривайте, десь я вас вже бачив.. Точно, ви були присутні на тюремному подвір’ї, коли мене вішали. Ось тепер згадав.
- Іосиф Германович, - у розмову втрутився Шустерович. - Вам потрібно заспокоїтися. Нам вдалося вас воскресити, як ви прохали у своєму заповіті. Зараз ви ще перебуваєте у психоемоційному стані людини, від якої ми пересадили вам мозок. Думаю, що через декілька годин ви повністю прийдете в себе та одужаєте.
- Що ви мені тут розповідаєте! Яка в біса пересадка мозку! Ви мене намагалися повісити, й вам це не вдалося. А тепер ви мені тут розповідаєте про якість заповіти, - закричав небіжчик та з люттю перевернув поряд з собою дерев’яний стіл.
Після цього він підбіг до іншого столу, на мить закляк, а потім почав блювати на кам’яну підлогу якоюсь зеленою слиззю.
- Хто він? - небіжчик повільно повернувся до чоловіків та тремтячою рукою вказав на тіло Шаблинського, із розпиляної голови якого червоною цівкою стікала кров.
- Це вбивця, якого недавно повісили на шибениці... - вже злякано промовив Шустерович та витер спітніле обличчя рукавом закривавленого медичного халата.
- Вбивця кажеш? - Перепитав небіжчик та із хрускотом вигнув догори свою голову. - Ану підійди ближче, подивимося на нього разом.
Лікар поглянув на чоловіків, піднявся на ноги та тремтяче підійшов до столу, біля якого стояв живий мрець. Не встиг Шустерович промовити й одного слова, як його живіт охопив якийсь різкий та пекучий біль, а йому на ноги почало щось падати. Він здивовано опустив голову поглянути, що трапилось, та побачив свій розпоротий живіт, з якого випалювались кишки.
Небіжчик почекав ще секунду та враз перерізав лікарю горло.
Від такого перебігу подій розлючений віце-губернатор схопив свою срібну тростину та враз витягнув з неї прихованого клинка. Мерця це не зупинило і він повільно підійшов до чоловіків, які сиділи на підлозі, зіпершись спинами на кам’яну підвальну стіну.
Долгов спробував різко підвестися, та небіжчик виявився спритнішим й миттю загнав скальпель у шию віце-губернатору. Той випустив з рук клинка та завалився на підлогу поряд з начальником тюрми, б’ючись у конвульсіях та тримаючись за шию, з якої стирчав скальпель.
Після цього мрець нахилився за клинком, однак його за руку схопив Домбровський, який несамовито верещав від злості та люті, й намагався повалити живого небіжчика на підлогу. Та в одну мить його верещання вже змінилося на крик, сповнений болю - мрець іншою рукою схопив клинка та відрізав чоловіку пальці, якими той тримався за рукав піджака. Ще одна мить - і клинок стирчав у грудях Домбровського.
Небіжчик повільно повернувся до столу з тілом Шаблинського та зупинився. Поряд зі столом лежала якась записка. Він підняв аркуш паперу й прочитав: «...Катеринославський окружний суд прийняв рішення призначити заарештованому Шаблинському І.М. покарання у вигляді смертної кари в найкоротший строк за спробу втечі з в’язниці...».
«Спробу втечі кажете? Ну що ж, буде вам втеча» - подумав мрець та почав повільно підійматися по сходах нагору.
