Чубата Сивілла
— Тобі обов’язково до нього йти? — спитав маму шестирічний хлопчик. Його підборіддя ледь помітно трусилося, а очі вже зволожились.
— Ти й сам знаєш відповідь, — холодно мовила жінка, розгладжуючи на собі чорний каптур. Її обличчя завжди було спокійним: мудру рівновагу на ньому не зворушувало майже ніщо. Саме цей вираз дивним чином заворожував людей. Лякав дещо пізніше. Однак зараз у гострому погляді жінки миготіли вогники урочистості, а в рухах була швидкість, яка, проте, не заважала звичній плавності.
— Краще подай кошик, — звернулась жінка до хлопчика. Той лише відступив на крок назад та знову підняв до мами стривожене личко. По щоках покотились неслухняні сльози.
Жінка обернулась і нарешті подивилася в обличчя дитині. Певний час вона стояла без руху, стежачи за хвилюванням та надсадним диханням сина. Потім все ж плавно підійшла до нього та взяла заплакані щоки у долоні, заглянувши у два зелених озерця. У них відбивалося полум’я багатьох свічок.
— Ти маєш припинити його боятися, милий. Уже час визначитись і знайти у собі наснагу впустити його.
— Він знову робитиме цок-цок, а потім ще й отак, знаєш, грум-грум,— ледь промовив хлопчик, схлипуючи, що робило відтворення звуків більш комічними, аніж жахаючими.
— Як ти не зрозумієш, що так він тебе кличе. Як-не-як ти належиш йому. Але досить, біжи за кошиком, — відповіла жінка, витираючи сину сльози та підштовхуючи його до вітальні.
Поки хлопчик біг, то часто кліпав, аби волога нарешті не заважала бачити. Головне — не підвести маму, хоч саме це він і робить повсякчас. Діставшись до кутку просторої кімнати, маленька ручка занишпорила по кошиках. Вони стояли під великим перевернутим хрестом, до нижньої перекладини якого були прикріплені закручені роги козла. Кожен раз цей чорний дерев’яний хрест змушував хлопчика застигати. Здавалося, що це було щось надзвичайно величне, хоч і близьке йому водночас. Рідне. Ось і зараз він спинився та дивився знизу вгору на тріщинки, які було так чітко видно у світлі вогню від каміну; на гострі кути, об які він чудом ні разу не порізався; на листя, яке тендітно обплітало хрест. Хлопчик навіть простягнув руку, аби торкнутися одного набряклого пуп’янка. Завтра має зацвісти, вони усі розквітали після такої ночі. І вже будучи у сантиметрі від щільно стулених пелюсток, з передпокою почулось: «Сину! Ти там заблукав, чи як?!»
Точно, кошик! Швидко віднайшовши потрібний наповнених сухими травами, кісточками, лапами тварин тощо, хлопець побіг. Мати пронизала винного поглядом, а тоді різко відвернулась та мовчки вийшла у темряву. Легкий протяг від дверей погасив свічки біля входу. Скоро світла не стане зовсім.
Ця згадка стрепенула малого і він метнувся до себе на другий поверх. Швидше, швидше! Скоро він прийде!
«Я не готовий зараз, прошу, тільки не зараз!»
Серце вилітало з грудей, ноги спіткались об зависокі сходи.
«Не зараз, не хочу»
Із вітальні почувся скрип, холод дмухнув на босі ноги. Значить, камін уже погаснув.
Забігши в кімнату, хлопчик різко загальмував. Через невдалу спробу водночас оглянутись, буцнув на дощату підлогу. А до скрипу знизу вже приєднався і цокіт.
Миттю піднявся, захряснув двері та заскочив на ліжко. Знову подер коліна та долоні, але все рівно краще вже це, ніж…
Цок. Тиша. Цок. Тиша. Цок. Цок. ЦОК. ЦОК.
Він уже біля дверей. Чути, як ходить з боку в бік. Як хмикає, та пирхає. Як він…
Гуп. Гуп. Гуп.
… у двері. І як він досі їх не зламав? Він міг би. І навіть коли…
ГУП. ГУП. ГУП.
… двома ногами б’є — двері не пускають.
«Я не пускаю»
Тепер і в шибку щось стукає. Швидко й чітко.
Цукцукцукцукцук.
«Не пускаю!» - подумав, затуливши вуха хлопчик, бо тепер ще й стеля почала…
ГРУМ! ГРУМ! ГРУМ! ГРУМ!
… віддиратись від дому, немов би хтось намагався її зняти, але не виходило, і тому невідомий гатив по ній кулаками. Навколо був лиш ШУМ. Але хлопчик слухав тільки своє тихе…
С т у к - С т у к.
…серце.
«Не. Пускаю.»
І раптом настала…
(…)
…тиша.
Тепер можна спати.
*
Жінка йшла впевнено вперед. Такою самою була її хода, тоді, коли…
«не зараз»
Рішучість та спокій так само тримались на її обличчі. Жодного переживання, адже навіщо воно? Тут нарешті їй спокійно. Повний місяць гарно освітлював галявину, але в нетрі лісу не проникав жоден білий промінь. Так само було й у ту ніч, коли…
«ні»
Вона встала якраз перед деревами, які стільки років, ховають її від зайвих очей. А ті, хто й дістаються сюди, більше не можуть вийти. Тут вони теж знаходять спокій, нехай і іншого типу.
Зітхнувши, жінка зняла капюшон та заплющила очі. Який же різноманітний світ звуків. Просто стій та вслухайся. Цього вона і вчила свого сина. Так, можливо зараз йому це й шкодило, бо він майже все сприймав через звук. Однак, це все ж краще, ніж вчити дитину дивитись у суть. Тоді б хлопчик збожеволів від його закликів, або, краще сказати, видив. Як наприклад, це сталося з нею, коли вона бачила…
«Усе, стоп, досить!»
Жінка люто зиркнула у глибінь лісу та різко обернулась.
Він уже стояв перед нею. Як завжди мовчазний, великий і такий же спокійний.
— Дай йому ще трохи часу. Я бачила, він скоро знайде в собі сили відчинити тобі двері.
Він лише злегка струсив головою.
— Так, я знаю, що ти не поспішаєш. Гарно, коли є час. Однак, зараз є справа важливіша за твої заклики.
Він зіщулив очі так, що блискіт горизонтальних зіниць ледь виднівся.
— Ох, тільки не ображайся. Я тобі лише кращого хочу, ти ж знаєш.
Тоді він слухняно нахилив голову. Жінка почала обережно розплутувати засохлі паростки, які міцно в’їлися в роги. Пелюстки квітів більше не рухались і перетворювались у порох, як тільки вона їх торкалася кінчиками пальців. Тут не було жодної містики, адже те саме траплялося з квітами, які вона…
«СТОП»
Він різко підняв голову, глянувши в карі очі подруги.
— Пробач, щось останнім часом багато спогадів спливає. Не знаю, як їх перекрити.
Вперше за весь час він подав голос. Навіть радше звук. Звичайне протяжне: «Ммм».
— Що ж, якщо ти так радиш…
Зірвавши увесь непотріб, жінка почала діставати з кошика чудесні паростки, що згинались від великих пуп’янків. Обережно, росток за ростком, вона вплітала квіти у товсті роги, які були схожі на козлячі лише у своїх коренів, а далі перетворювалися на покручене сплетіння віт, що спускались аж до землі.
— Ну ось. Як тобі?
Він заплющив очі та нахилив голову вбік. Паростки почали розростатися по гіллі рогів, листки стрепенулись, а тоді квіти вибухнули пишним цвітом. Вони рухали своїми голівками, торкалися пелюстками віття, на яких тепер тримались. Із трави під копитцями злетіли маленькі світлячки та почали шукати сховку у м’якеньких серединках квіток. Нічні метелики відділились від кори оточуючих дерев та запурхали над його головою та час від час сідали на ніжне цвітіння.
— Я рада, що тобі сподобалось.
*
Вітер ззовні палатки нещадно ламав гілки, погрожуючи чужинцям та лишаючи їх сну. Якби не громіздкі тіла чоловіків, то намети вже давно б злетіли у пожадливі руки дерев.
— Ти ж казав, що погода буде гарна, — озвався один, потираючи шрам над оком.
— Та сам не розумію, чого так. Мало бути все спокійно, але… — почав виправдовуватись Антон.
— Та нічого, не це зараз головне, — сказав ще третій, погладжуючи вже майже повністю сиву бороду. — Краще зосередьмося на пошуках. Думаєш, вона в середині…кха-кха, — обірвав своє питання, сильно закашлявшись.
— …Лісу? Мені так здається, але не знаю точно. Я її не бачив стільки ж, як і ви.
— Ясно… Але, хоч там як, мені її шкода, брати мої. Вона була хороша і чиста душа, — додав четвертий — двадцятирічний хлопець.
— Певне, не така вже й чиста, якщо не витримала випробування Божі, — відповів перший та голосно хмикнув.
Антон сумно посміхнувся, заглиблюючись у власні думки. Звісно, він виглядав повним покидьком: після того жахіття кинути жінку та піти до іншої. Але все набагато складніше. Він уже давно любив іншу, проте все ж вирішив вчинити правильно і залишитись у сім’ї. Але сім’ї не вийшло, то ж сам Бог йому дозволив піти. Друга жінка була не спокуса, а навпаки — шанс мати краще життя, продовжити рід. Треба було давно покинути дружину. Може тоді він би не був зараз у цій палатці десь у хащах.
Запалу тишу перервав звірячий рев ззовні. Усі замовкли, вслухаючись у шумну ніч, проте розібрати щось через завивання вітру було неможливо. Раптом рев прокотився хвилею над самою палаткою, нещадно вдаривши вухах. Звук такої сили не зміг би видати навіть величезний ведмідь. Хіба у лісі може жити щось більше?
— Затуліть вуха і моліться! — прокричав, перебиваючи невідому тварину Антон.
Та хижацький рик без проблем заглушав не тільки голоси, а навіть думки. Здавалося, що звір навис саме над твоєю головою, лише тобі він загрожує. Щойно розплющиш очі, як побачиш його червону роззявлену пащу, яка більше не дасть тобі побачити світла. Більше просто не буде світла.
Раптом рев обірвався. Лишився тільки гулкий передзвін у вухах та марення про голодну пащу. Через декілька хвилин почувся тихий голос молодика:
— Негода теж минула?
— Ні, ще є, — відповів хтось пошепки.
Запала тиша. Чоловіки прислухалися до монотонного шуму вітру, в якому більше не було чути нічого дикого.
— То є чи нема? Я нічого не… я не чую себе, — сказав приголомшено юнак.
—Ану присвітіть ліхтарем хтось, — мовив бородач.
Темінь пронизав сліпучий промінь. Спершу усі замружились, звикаючи до яскравого холодного світла. Проте воно також принесло певне полегшення у намет: темрява не здолала їх. А тоді Антон відшукав ліхтариком свого наймолодшого друга. Той сидів зіщулений у кутку, досі кліпаючи від різко направленого на нього ліхтаря. Серед усього лише темно-червоний колір увібрав у себе біле світло. Він також забарвив долоні юнака та повільно витікали з вух.
*
Хлопчик сидів на галявинці перед домом та уважно дивився на свою матір. Вона повільно викладала на землю маленькі різьблені коробочки, вміст яких був йому невідомий. Його задача: прислухатись та відгадати.
Досі не отримавши жодних вказівок, хлопець заплющив очі та повернув ліве вухо до трави. Та-ак, тут коробочка занадто безшумно торкнулась землі, а тут шелест досі продовжується, хоча трава більше не колишиться, а там…
— Не хитруй, — твердо мовила жінка.
Малий розплющив очі. Пара чорних очей пронизала його. Рух довкола припинився, звуки зникли і всю увагу на себе перебрав цей гострий погляд.
— Пробач, — понуривши голову, відповів син та стенув плечима.
Рух та його звуковий супровід продовжився, немов до цього світ просто був на паузі. Жінка зарухалась різкіше, очевидно лишилася незадоволена наміром малого її обманути. Наче вона цього не побачила б.
— Що ж, а тепер покажи, на що здатен, — сказала нарешті мати, проводячи рукою над чорними коробочками.
Усього їх було п’ять. У кожній ховалось щось, або хтось; варто лише взяти до рук і почути.
Хлопчик зав’язав собі очі синьою хусткою, і повільно простягнув руку до першої коробки. Нічого. Якісь хвилі наче чути, але пусто. Взяв ємність в руки. Тихо. Занадто легке, всередині якийсь чи шум, чи все ж тиша. А ні! Хвиля моря. Хоча раніше ця річ була великою і дуже далекою від рівня моря, але зараз… Мале й тихе. Загублене на глибині.
— Це… піщинка?
— Правильно. Піщинка з моря. Далі.
Другу коробочку не можна торкатись, проте рука може знаходитись над нею. Шум дерева. Те, як воно скрипить, хитається від вітру, падає проти своєї волі. Але ж ні! Він має слухати, що всередині, а не коробку. Ще раз. І знову…дерево, вітер, важке падіння з висоти, стругання… Стругання… Досі чується зовсім свіже стругання.
— Олівець! — вигукнув малий.
— Це було легко, хоч цього раз я і хотіла тебе сплутати. Цей предмет ти чуєш з народження, тому рано не радій. Далі.
Хлопчик простягнув руку до третьої коробки, проте знав, що зараз мама йому скаже, що…
— Третю треба відгадати не торкаючись.
Тоді він заховав руки за спину, взявши їх в замок. Слухати і відчувати легше, ніж просто слухати. Але в третій щось рухалось. Ось цей шелест. Оманливий, схожий на траву, та не він…але завжди серед неї, завжди у зелені…сичить.
— Змія! Жива, — переможно вигукнув хлопець.
— Добре. Тепер четверта, — холодно сказала жінка, знявши з нього хустку.
Сонячне світло проникло крізь повіки. Хлопчик замружився. Головне — не розплющувати очей. Але денне проміння тиснуло, збивало, і навіть мерехтливо-дірява тінь від листя не рятувала.
Слухаючи наступну ємність, хлопчик засміявся. Це він міг легко пізнати і попри перешкоду. Дзвін металу оглушував та перекривав собою дерев’яний тріск порожньої коробки. А де? Під нею, хоча може і за… Ось тонкий дзвін та свист, а тут на нього налягає тріщання. Значить під! Знову хитрість від мами.
— Четверта пуста, а під нею моя сокирка!
— Гаразд. Розплющуй очі.
Щойно він це зробив, як зелень увіп’ялась йому в очі.
ШУМ.
Він чув тільки ліс, тільки птахів, тільки зелень, зелень, ЗЕЛЕНЬ. Безкінечне дзижчання усього зеленого та того, що в ньому. Щебет, спів, стрікотання, повзання, шурхіт, бухкання, кумкання, рик, виття, удари, стукіт, бриньчання…Де ж темрява? Де тиха темрява?!
— Не хочу, не можу! Мамо, мамо! — знову сльози заструменіли по щоках малого; закрив очі руками, створюючи так хоч якусь темінь.
Жінка нахилила голову в бік і просто дивилась на сина, який струшувався усім маленьким тільцем від плачу і страху. Тоді вона лагідно взяла його за мокрі руки та промовила м’яким (таким приємним) голосом:
— Глянь на мою чорну сукню. У ній ти знайдеш свою темряву.
Хлопчик помалу розплющив почервонілі очі. І справді, вбрання матері відбивало усі проміння, усі кольори, усі звуки.
— Ти маєш учитись робити перехід. Тільки тоді зможеш контролювати слух. Не давай сторонньому накинутись на тебе. Ти сам обираєш, що та кого чути. Розумієш?
Син коротко кивнув, досі гублячи погляд у темному полотні.
— Ну добре. Тепер остання, — знову суворо сказала мати та підштовхнула п’яту коробочку вперед.
Малий повільно перевів погляд на дерев’яну річ. Він обирає її. Слухає її. Ніщо інше. Але там щось важке, хоча було легке. Воно нещодавно дихало, бігало, пищало …проте наче й досі рухається, тільки інакше. Чи ні, здалось певне. Який тут рух, якщо тільце холодно мовчить. Там мертва тиша.
— Мишка. Вона нежива.
— І все? — мати вигнула брову.
Невже все-таки був рух? Проте як це можливо?
— Ну що ж, давай глянемо, — піднесено відповіла на задумливе мовчання сина жінка. Вона підняла маленький трикутний дашечок з коробки, і витягла звідти справді мертву мишу.
— То я правий? — вже зрадів хлопчик.
Однак мати лише підняла вказівний палець вгору: почекай. Тоді вона витягла з-за поясу срібного ножа та різким рухом розітнула тваринці черево. Відклавши лезо, жінка встромила в тільце два великих пальці, розгортаючи нутрощі та тримаючи мишу, як розкритий гаманець. І тільки тоді хлопець зрозумів, кого він ледь-ледь, та все ж чув. Личинки. Маленька армія серед мертвого поля. Слизько шурхотить, ковзає між собою, вгризається у свій дім. А цей дім усе ж колись бігав, дихав, пищав …
— Я їх вловлював, але не був певен…
— Тепер будеш уважнішим. У мертвому зазвичай завжди є що почути і побачити. Учись.
Плавно вставши, жінка направилась до лісу. Хлопчик прихопив третю коробочку та пішов за нею. Вони вдвох спинилися перед деревами, які безкінечно шуміли, рипіли та гойдались.
— Повернімо лісу те, що він дав. Тоді, може, щось покаже, — сказала мати і ступила у траву, яка була вища в порівнянні з тою, що росла на галявинці навколо дому.
Хлопчик підійшов до матері, присів до землі та відкрив коробку. З неї поволі виповзла змія та швидко зникла під корінням дерева. Лише отруйне сичання досі висіло в повітрі. Жінка ж поклала мертву мишу на невеликий горбочок поряд. І ліс тоді здійняв хвилю вдячного шелесту.
— Що він тобі каже, любий?
Малий напружився та заплющив очі. До нього долинув плескіт риби (можна наловити), шурхіт сухого листя, по якому бігає лисиця (можна спіймати), і чийсь молодий сміх (можна…та ні, самі прийдуть).
Йому не треба було цього переповідати матері. Вона якраз вдивлялась у серце лісу, і точно бачила набагато більше, ніж він коли-небудь міг почути. Її погляд став скляним, відстороненим. У такі моменти мама нікого не чула та не бачила; була деінде. Хлопчик знав, що тоді неню краще не чіпати, інакше його покарають. Одного разу, ще зовсім малим, він заліз на стіл та хотів помахати їй долонею перед очима, однак щось схопило його, підняло догори та метнуло у куток кімнати. Він довго лежав під тим чорним хрестом, ридав, кричав від болю. Павук лазив по його вивихнутому плечику. Однак мати не рухалась, так і сиділа спиною до нього, туплячись кудись вперед.
Жінка повернула голову до сина.
— Чув їх?
— Так. Троє.
— Треба підготуватись. Ходімо.
*
Безтурботність та впевненість у кроках чоловіків зникла. Так, кожен запевняв іншого, що то був звичайний ведмідь, проте через грозу усе здалось страшнішим. Але подумки усі розуміли — це не так.
— Ти точно знаєш, куди йти? Бо я цей камінь уже вдруге бачу, — спитав шрамований.
Антон промовчав. Не хотілося казати, що він ніколи і не знав дороги.
Молодик різко спинився. Увесь світ він зараз сприймав лише через очі та вібрації. Товариші йому допомагали, жестами щось пояснювали часом. Він звикав до світу гулкої тиші, але зараз…він щось почув.
Тріск.
— Прислухатес, ви не чуйте тришання? — спитав він оторопілих чоловіків. Усі заперечно похитали головами.
— Знау, я тепер глуий, але…Забутте,— зам’явся юнак, та рушив далі. Бородань скрушно зітхнув та подумав, що за малим треба приглянути.
Ніч була спокійна. Навіть занадто. Ніхто не хотів порушувати цю благовісну тишу, тому, пошепки помолившись, зморені ходьбою люди лягли спати. Але Антона розбудив шурхіт. Цей звук був не ззовні. Швидко оцінивши ситуацію, чоловік схопився і дістав з рукава ніж. Ще мить — і він проштрикнув би саму темінь.
— Тихо, тихо, чого завівся? — пошепки озвався хтось та закашлявся.
— А ти чого не спиш? — спитав Антон, впізнавши найстаршого серед них.
— Та вийти треба на хвилинку, не нервуйся. Диви, як зіскочив, немов козлик.
Після цього чоловік вийшов у ніч. Декілька секунд було чути, як під важкими чоботями шурхотить трава, а тоді знову запала тиша.
Козлик.
Антон добре пам’ятав ті фігурки та картинки козликів, які його колишня почала все частіше розставляти під час вагітності. Із кожної полички, кожної стіни на нього косилися козенята. На його питання про причину захоплення цими істотами вона постійно відповідала: «Вони мають допомогти». І більше ні слова.
Якось згодом він гуляв зі своєю новою дружиною полем. Чудовий теплий день, повне блакиті небо. Жінка пішла трохи вбік, де трава майже сягала її стегон. Там цвіли неймовірно гарні квіти: вони розвіювали свої пахощі та п’янили ними усе довкола. Тримаючи свого округлого живота, дружина обережно ступала, не відводячи погляду від чудових рослин. І посеред того розмаїття кольорів вона різко зупинилася та видала здивоване: «Ой!».
Чоловік затурбувався, і гукнув її. Може погано стало чи хтозна, яка ще біда може статися з вагітною на рівному місці. Та́ лише посміхнулась і голосно відповіла: «Тут козел заховався». І справді, із самої гущі пелюсток виринули спершу масивні довгі роги, а слідом — біла голова тварини. Козел одразу націлив свій погляд на Антона, немов впізнав його. А може навіть чекав.
«Краще відійди від нього, чуєш?», насторожено сказав чоловік і ступив у високу траву. Козел голосно замекав та захитав головою. «Стій! Ти його лякаєш. Зараз йду», — відгукнулась дружина та заспокійливо торкнулась шиї стурбованого звіра. Той зупинився і дав себе погладити. Він повільно схилив голову до жінки, тоді підняв вухо і притулився до живота. Із заплющеними очима слухав лоно незнайомки. «Він почув дитинку! Глянь, який розумничок», зачудовано сказала жінка.
Антон подивився на козла. Той стояв незворушно ще хвилину, а тоді так само поволі підняв повіки, пронизавши чоловіка поглядом. Ті жовті очі з горизонтальними зіницями повнилися старечою мудрістю, прихованою небезпекою, знанням про невідворотнє. Саме тоді Антон усвідомив, що нічого не зможе зробити.
І не зміг.
— Де старий?! Його немає ні тут, ні ззовні!
Антон ще марив козлами і квітами, коли його борсав друг.
— Як немає? — озвався, проганяючи рештки кошмару. — Він виходив вночі, та…я не пам’ятаю чи повернувся. Але мав же!
Обоє вибігли з намету. Повітря чомусь було зимно холодним, сонце лише трохи встигло забарвити помаранчем горизонт. Чоловіки кинулись гукати та шукати друга. Часом відбігали дещо далі, але піти так далеко вночі людина не мала б жодної причини. Обоє безпорадно металися між дерев та кущів, видивлялись, звали того, кого вже було не повернути.
Випускаючи в повітря густий пар, приятелі зрештою зупинились. Жодних слідів, жодних знаків від бороданя.
— Я цюв уночи тріск і хруск, — почулося позаду.
Антон обернувся до намету. Молодик стояв та дивився кудись в бік. Його бірюзові очі тривожно оглядали дерева, немов би ті звуки, що він чув, можна було побачити зачепленими за гілки.
— Ти щось таке чув? — спитав шрамований, не відводячи погляду від глухого.
— Ні, — відповів Антон.
— І я ні.
*
Жінка розгорнула книгу страв, аби підготуватися до приходу гостей. Вона не дуже любила заблукалих, бо чужий у домі — то мало приємно. Звісно, вони платили за свою цікавість, і, крім того, саме завдяки їм вона могла стільки зробити: ритуали, консерви, рагу, підношення, палітурки, кістковий порошок тощо. Також це завжди розважало, адже їхнє життя було зовсім не бурхливе. Хоча був радше плюс, ніж мінус.
Пробігаючи пальцем по сторінці книги, жінка
підняла голову та глянула на годинник. На сьогодні достатньо. Пошепки помолившись, вона відклала Біблію та пішла у сад. Зараз їй було важче доглядати за квітами через опуклий живіт, але це приносило їй задоволення та й гроші ніколи зайвими не бували. Усе місто знало її як найкращу квітникарку. Загалом, так і було.
Одягши садові рукавиці та фартух поверх блакитного сарафану, жінка вийшла надвір. Сад потопав у цвіті та зелені. Квітучі голівки коливались від легкого вітерцю, зронюючи заховану росу. Листочки шурхотіли між собою, обплітаючи високі арки, де пишалися сині та рожеві капелюшки цвіту. Серед цього розмаїття ароматів та кольорів пролягали доріжки, якими ходила хазяйка цього власноруч створеного раю.
Зрізавши декілька білих півоній, жінка поспішила додому. Проте коли вона підійшла до спальні, то почула, що її чоловік говорить із кимось по телефону. Чутно було лише уривки фраз: «Я так не можу…вона вже скоро народить…теж шкодую, що не пішов… сім’я…»
Тоді жінка різко відчинила двері. Чоловік замовк та кинув на неї сполоханим поглядом. Тоді швидко відвернувся та попрощався, пообіцявши передзвонити.
Вагітна підійшла до білого столу в кутку і помістила на ньому вазу. Опісля, перебираючи ніжні пелюстки, спокійно спитала: «Із ким ти говорив?» Чоловік сів на ліжко та нервово заклацав у телефоні. «Робота», - от і вся відповідь. Жінка підняла очі на вікно. Там буяв цвіт. Гарний.
Потім вона сфокусувалася на своєму відображенні. Невиспана, втомлена. Увесь тиждень їй снилися лише кошмари. Хтось у сліпучій рясі постійно сидить біля неї та відчутно тисне долонею їй на живіт. І вона просить невідомого спинитись, але той заперечно хитає своїм сонячним обличчям (бо справді, намагаючись його роздивитись, виднілись лише якісь обриси, а решту — ховало світло).
Прогнавши погані думки, жінка перевела погляд на відображення чоловіка у склі шибки. Але там був він не сам. Біля нього сиділа якась…дівчина. Вона виклично дивилась вагітній в очі. Закинула чоловікові руку на шию, схилила голову йому на плече. Ні разу не змигнувши оком, дівчина розтягнула рот в занадто широкій посмішці.
Жінка різко обернулась, зачепивши рукою вазу. Та ́ розлетілась на друзки, випустила з себе воду та тонкі стебельця півоній. «Що сталося?» — одразу схопився чоловік. Але жінка не знайшла слів для пояснень. Вибачливо усміхнувшись, вийшла з кімнати. Вона
Зітхнула. Саме таким було її перше видиво наяву. Хоча, звісно, можна було б вважати ще того довбаного янгола передвісником біди, але тоді вона вірила, що він її убереже. Що Бог їй допоможе. Яка сліпота.
*
— Пане Квак, ви де? — гукав хлопчик, заглядаючи під кожен листок у маминому садочку за домом. Тут було заборонено гратись, але Пан Квак тут жив і не любив зайвий раз виходити назовні. Тому його треба було витягати.
— Ось де ви! Але й заховалися цього разу, — посміхаючись мовив малий, дістаючи велику темно-зелену жабу з кущика чорнобривців. Хлопчик притулився щокою до свого друга: слизький та м’якенький. Квак видав задоволене урчання.
— Ану хто швидше до сокирки! — скомандував шестиліток, ставлячи жабу на траву. Злегка підштовхнута дитячою ногою, ропуха надулась та швидко пострибала вперед, булькаючи при кожному приземленні. Це виглядало так кумедно, що хлопчик вибухнув сміхом, і, тільки добре просміявшись, теж пострибав за Кваком.
— Ви знову перші! Ха-ха! Молодці! — горлав хлопець, згребши втомлене пухке тільце. Він вигукував похвалу знову і знову та кружляв, тримаючи жабу над головою. Та коли він помітив, що у його друга вже очі на лоба лізуть, негайно припинив і подав переможцю винагороду.
Хлопчик поставив Квака всередину кола з паличок, на вершечки яких були насаджені різні комахи.
— Пригощайтеся. А я поки полагоджу іструнмент.
Він підійшов до краю галявинки, де сів на довгий корінь товстого дерева. Під ним малий ховав «іструнмент» — те, що він колись знайшов у кущах, зайшовши у ліс глибше, ніж дозволялось. Проте останні два роки він взагалі не ходив за межі галявинки. Саме з лісу сюди йшло все чуже. Звідти ж приходив і той, хто робить цок-цок та грум-грум. Одного дня він мусить з ним зустрітись, але…
«Не зараз»
Аби руків’я не розси́палось, хлопчик обмотав його мотузками та дрантям від минулих гостей. Держално було доволі старе і вже зрадливо тріскотіло, тому його треба регулярно закріпляти. Потім почав начищати саме лезо та гострити його об камінь. Це йому подобалося робити найбільше, бо такий простий звук «дзінь» ховав у собі невимовну силу, свіжість та пересторогу. Дзвінка небезпека лишала довгий відгомін у його думках.
— Одного дня я скористаюся нею, Пане Квак. Мені цікаво, як вона звучатиме в роботі.
— Кумк, — озвалась сита жаба.
— Так, то буде надзвичайно.
*
Антон ховав змерзлі руки в кишені осінньої куртки. Незважаючи на літню пору, чоловіки все ж взяли теплий одяг: передчували, що будуть певні труднощі. Але навіть їхньої завбачливості не вистачило, щоб прорахувати усе. У цьому вони уже пересвідчились.
— Чесно кажучи, мені здається, що ми просто божеволіємо, — озвався друг.
Стів відповів з кінця строю:
— Це все насправді, і ти це знаєш.
Перший спинився та обернувся. Молодик за інерцією продовжив йти, через що сильно наштовхнувся на товариша. Той злісно відштовхнув його вбік.
— Я не хочу вірити у цю реальність! Ми ходимо вже три дні — і все марно!
— Бог нам допоможе.
— А що як ні?
Мовчання. Юнак в цей час кудись відійшов, але ніхто не звернув на це увагу.
— Невже ти дозволиш цьому порушити твою віру?
— Я…Просто що, як ні? Тут немає місця Богу. Чи принаймні не нашому.
Після цього чоловік швидко закрокував далі. Антон оглянувся в пошуках молодшого. Той стояв віддалік, ледь помітний серед хащів. Підійшов до нього, торкнув за плече. Блакитноокий обернувся.
— Він іте за нами. Клице мине постіно.
Чоловік поглянув у гущину лісу. Чому тут усе таке хиже? І де ж вона?
— Він досі хрустить його кістками, — зронив юнак.
Антон лише роззявив рота, але тут же закрив. Холодне повітря спустилось горлом аж кишок. Треба поспішати.
*
Жінка вийшла на задній двір нарвати трав для вечері. Так, цей садочок був зовсім не таким пишним, як її колишній, проте хоч щось. Вона ніжно торкнулась білих хризантем, рожевих троянд, блакитних ірисів. Єдина перевага цього місця — це те, що тут завжди усе цвіте, лише бери та збирай.
Коли хазяйка здійняла голову до верхівок дерев, сонце безпощадно вдарило по очах. У голові запаморочилось, у вухах
Задзвеніло. Біль досі проймав усе її тіло, судомив, вивертав. Занадто яскраві флюоресцентні лампи не давали розплющити очі. Шамотіння, суперечки, перегуки зв’язувались у тугу непробивну кулю шуму. І вона була в цій кулі, через неї не чула плач дитини. А дитя взагалі плаче?
Жінка спробувала розплющити очі — сліпуче світло відбилось від білого халата акушерки та змусило скривитись.
«Що відбувається?» — ледь видушила з себе породілля. Але ніхто не відповів. Це відчуття було їй знайоме. Не раз серед ночі вона прокидалася спітніла та перелякана, гукаючи це саме в пустоту. Вона питала, чому те дивне світлосяйне створіння чекало її уві сні; чому воно торкалось її живота, а скоро почало й хапати його, тягти на себе; чому намагалось дістати те, що зростало всередині.
Чоловік казав, що це просто їй мариться, немовби хтось хоче заподіяти дитині зла. Просто кошмари. Проте не може ніч у ніч повторюватись одне і те ж!
А от козлики її заспокоювали. Побачивши десь на дитячій книжці милу білу тваринку, жінка відчула певну рівновагу. Уперше за довгий час вона щиро посміхнулася. Опісля почала купувати їх у вигляді статуеток, картинок, іграшок, аби вони дарували цей бажаний спокій. Шкода лише, що усі були несправжні, а оте марево — реальним…напевне.
Раптово звуки зникли. Натомість виник якийсь протяжний дзвін. Таким зазвичай супроводжується білий шум. Білий…
Жінка розплющила очі. Посеред кімнати стояла ота істота, обличчя якої неможливо розгледіти за палючим світінням. Дивитися було неймовірно боляче, очі покрилися сльозовою плівкою. Але за хвилину світло дещо померкло. Якраз, аби жінка побачила, що ця істота тримає в руках скривавлений клубок. Але ж це не клубок…це
«ДИТИНА! ВІДДАЙ МОЄ ДИТЯ!»
Мати зіскочила з крісла. Вона метнулася до сяючого крадія, але кров хлинула з неї на білі кахлі, і жінка послизнулась. Встати була не змога.
«ВІДДАЙ! ОБЛИШ!»
Поповзла. Руки ковзали по закривавленій підлозі, чашечка лівої ноги дивно змістилась.
«ПРОШУ! ПРОШУ!»
Сльози застилали погляд і жінка нервово їх витирала, замащуючи обличчя червоними патьоками. Але істота і далі тільки дивилась. Немов насміхалася з неї.
Врешті, сліпучий силует злегка поворухнувся. На один крок він відступив назад, бо мати майже досягнула його. Тоді він розвернувся та проплив повітрям в сторону дверей.
За ними і зник. Разом із дитям.
Крик матері долинув до крайніх палат коридору. Лікарі довго вколювали їй заспокійливе, не могли зрозуміти, як вона опинилася посеред кімнати. Хоча і раптову смерть здорового плоду вони теж пояснити
Не могли. Проте жінка могла. Тепер вона усе б розказала. Але хто ж її послухає? Хто повірить, що усіма улюблений Творець насправді такий жорстокий. Особливо до тих, хто цього заслуговує найменше.
*
Хлопчик грався у своїй кімнаті власноруч вирізьбленими фігурками. Взагалі усі іграшки він робив сам. Часом мама могла дати хіба фарбу, якою він старанно розмальовував зроблене. Зазвичай він лишав це на той час, коли неня завмирала та дивилась вдалечінь. Так він був поряд з нею, але в той же час не заважав і був тихим. Усе-таки, йому потрібно навчитись бути нечутним. Це корисно, особливо під час полювання.
Якось вони разом ходили в ліс ловити зайця, який постійно шкодив у маминому садку. Вона швидко знайшла слід руйнівника, а, помітивши його, спинилась. «Тобі треба його зловити», — звернулась вона до хлопчика. І хоч той часто грав у мисливця разом із Паном Кваком, та все ж жаба якось розуміла, що зла їй не заподіють, а заєць тікає від найлегшого хрускоту. Помітивши сум’яття дитини, жінка нахилилась до нього і прошепотіла: «Приклади руку до грудей і відчуй серцебиття». Хлопчик так і зробив. Гуп-гуп. Гуп-гуп. «А тепер уяви, що ти сама тиша. Наче ти не існуєш. Хіба у пустого місця б’ється серце? Хіба воно може зчинити шум, подати голос? Там порожньо, а значить тихо. Чи не так?» Хлопець заплющив очі і відчув як гупання під рукою рідшає. Гуп. Гуп. Дихання розчиняється в повітрі, трава під ногами більше не шелестить. Він порожній. Гуп. Тихий. Гуп. Нечутний.
Хлопчик зробив крок вперед. Жоден звук його не супроводив. Розгорнув гілки кущів. Ніщо не зашуміло. Він контролював усе, змушував зайця повірити у свою відсутність. У свою нечутність. Наближався, ближче й ближче. Ще трохи — і він торкнеться гладенької шерсті.
Раптово згори полетіла якась гілка і впала прямо малому на голову. Той зойкнув, серце стрепенулось, а заєць підскочив від вигулькнулого перед ним монстра і дременув у хащі. Позаду прокотився дзвінкий жіночий сміх.
Хлопчик і собі посміхнувся, роздивляючись фігурку маленького зайчика. І все ж він його спіймав наступного ранку після такого сорому. І мама його похвалила.
Стук-стук-стук.
Хлопчик прислухався. Біля дверей дому хтось стояв. Але це не той, це…гості! Уже прийшли!
Малий вилетів з кімнати та збіг сходами. Кожен раз він леліяв надію, що йому дозволять бути присутнім при цьому дійстві. Він хотів, справді хотів, хоч і боявся.
Не встигши добігти до дверей, щось вхопило його за комір та потягло до сходів.
— Я вже казала тобі, що ще рано!
Мама. Тільки її вічно-холодні руки могли так міцно вчепитись у сорочку.
— Хочу послухати! Хочу слухати!
Гучний ляск луною відбився від стін. Малий схопився за спаленілу щоку. Біль застелила очі туманцем сліз.
— Якщо ти підслуховуватимеш, то тоді тебе навіть він не врятує від мене, — прошипіла жінка. Виструнчившись, вона відпустила сина та підштовхнула його до сходів. Її погляд пропікав і не обіцяв милості. Мама могла змусити бачити людей різне, це він знав. Та все ж випробовувати її вміння на собі не волів.
Щойно він піднявся нагору, почув як двері відчинились. Хазяйка люб’язно запросила заблукалих, пообіцявши місце для ночівлі та вечерю. Хлопчик завмер на останній сходинці, сховавшись у тінь. Внизу були два хлопці міцної статури та дівчина. Якась залякана і занадто шумна. Вона не говорила навіть, але… від неї віяло
(біль, страх, огида)
… відчуттями?!
Неочікувано дівчина підняла голову і глянула хлопчику у вічі. Малий аж відсахнувся від перил та шмигонув до себе.
Що це? Як вона побачила його в темряві? Він же був нечутним. І хіба у емоцій є звук? А мама знає?
Звісно, знає. Вона сильна. Сильна.
Знизу долинали скрегіт виделок об тарілки, приглушені чоловічі голоси, брязкіт бокалів. Можливо там і справді немає чого слухати. Певне, йому було б нудно. І з цією думкою хлопчик поринув у сон.
Проте скоро дикий плач розвіяв сновидіння. «Мама? Щось сталось?» Малий поволі розчинив двері і до плачу приєдналися вигуки: «НЕНАВИДЖУ!! Я ПРОСИЛА ПРИПИНИТИ! ПРОСИЛА НЕ ЧІПАТИ МЕНЕ!» І додалось ритмічне гупання. Мовби щось важке били об стіл.
«Такого ще не було. Мамо!»
Хлопець кинувся вниз. Не роздумуючи, шарпонув двері і влетів у вітальню. Гострий погляд чорних очей миттєво паралізував. Мама стояла неушкоджена. Проте поряд коїлось щось дивне. За столом сидів один із чоловіків, зануривши обличчя в тарілку. Невже заснув? Але у його шиї застряг ніж і звідти безперестанку текла червона лискуча рідина. За замащеними коричневою підливою окулярами виднілися засклянілі очі. Із пальців додолу скрапував м’ясний жир у перемішку з кров’ю. Серця не було чути.
А навпроти мертвого дівчина гамселила головою об стіл іншого чоловіка. Вона ревіла. ГУЧНО. Занадто ГУЧНО. Уся її постать випромінювала такий…жаль, звільнення, гіркоту…стільки всього, і все звучить! Як так?
Але гірший звук видавала її жертва. Чоловік двигтів від напруження, але не міг поворухнутись. Його очі не бачили, хоч і були широко розплющені. Удари об дерево та розбите скло посуду наносили йому дзвінкі удари, шматуючи лице. Усе більше осколків застрягало у шкірі, а глибокі рани від них швидко наповнювались рештками їжі. Але його було чути! Його серце деренчало надривно, сутужно; кров стугоніла венами і, немов би спеціально, гналась, аби вирватися крізь порізи. Одне око голосно чвакнуло, бо виделка плавно в нього увійшла, дзенькнувши при зіткненні з глухою кісткою. Чоловік живий, але ненадовго. Із його середини уже долинала по-малу гулка порожнеча.
Вслухаючись у гармидер хлопчик закляк, проте сильні руки знову потягли вчепились у його комір. Нічого не сказавши, мати кинула хлопця в бік сходів і гримнула дверима. Але почута какофонія на повну грала в голові дитини.
Хлопчик сховався під ковдру у себе в кімнаті. Проте звуків це не перебило. ГУЧНІСТЬ та смерть. Він слухав померлих тварин, але не знав, що у вмиранні є стільки тонів та переходів…як і у емоцій.
Враз усе стихло. Обірвалось. Але ні, ось кроки внизу. Вхідні двері скрипнули, дві жіночі постаті зашурхотіли, крокуючи травою. А тоді опале листя захрускотіло своїми сухими хребцями: жінки вийшли в ліс.
*
Антон розплющив очі. У наметі було ще відносно темно, ранок не встиг його освітити. Проте всередині вже хтось не спав.
Чоловік прислухався до незрозумілих звуків. Вони ритмічно повторювались, один за одним, перериваючись лише короткою тихою павзою. Трохи звикнувши до темряви, він спробував роздивитись, що відбувається. Але силуети показали те, чого не може бути. Не мало б бути. Схопив ліхтарик і навів його на рухливий силует.
Світло. Знову у його сяйві замигтів червоний колір, який бризками ліг на усі речі та стіни. Знову він показав перелякане обличчя юнака. Знову ці бірюзові очі дивно блищали. А ще блищав ніж, який юнак тримав у занесеній для удару руці.
Хлопчина глянув на товариша, засоромлено посміхнувся і мовив:
— Він казау, шо я мау це зробии. Вибац.
І тоді ніж увіп’явся в те, що лежало біля сидячого парубка. Шрамований.
Антон швидко виборсався з ковдри та поплазував спиною назад до виходу, не відводячи погляду від різких рухів хлопця, який усе далі штрикав давно неживе тіло. Щойно лікті погрузли у вогку землю, чоловік скочив на ноги та побіг. Навіщо пішов сюди? Для чого пожертвував друзями? Так, він знав, що їх скоріш за все не стане в дорозі, але був же шанс, що все це дурощі. Що все це надумано. Та виходить, усі справді пішли на заклання йому.
— ВОНА ЦЕКАЄ! ЦЕКАЄ ТИБЕ! — долинув голос позаду.
*
Прийшовши додому, жінка дістала свій робочий одяг для «м’ясної справи»: коричневий комбінезон, пожовтілий від старості фартух та товсті гумові рукавиці. У вітальні чинився безлад, проте зараз буде ще гірше. Їй не подобалося це робити, бо завжди супроводжувалось брудом. Але треба. Розклавши на столі крихітні та величезні ножі, різаки, пилки та інше обладнання, хазяйка важко зітхнула. Ще з сином треба поговорити. Вона відвела погляд у куток, куди не потрапляло світло свічок. Там плелась
Темрява. Жінка сиділа посеред білих давно непраних простирадл та дивилась у темінь. Тільки на неї вона і могла дивитись, будь яке світло сліпило та мигтіло перед очима страшними спогадами. Саме ця чорнота стала свідком того, як чоловік влаштував скандал, звинувативши у прокляті, через яке Бог позбавив її дитини (відповідно і його теж). Саме вона бачила, як той пішов у ніч, коли жінка припинила слухати його проповіді про відсутність віри, родову гріховність (від матері), невиправну зіпсутість, кращих жінок. Так, її мати не можна назвати найкращою, але жінка старалась не бути, як та. Справді старалась. Як же несправедливо, що діти мають нести відповідальність за діяння батьків.
А чи мають?
Поряд у простирадлі щось заворушилось, щось маленьке. Жінка розгорнула білу постіль, і звідти на неї визирнуло личко немовляти. Ось ще одна причина для вічної темряви. Тут є те, що забирає світло — мертві мрії.
А ось малеча уже біля ліжка вовтузиться з маленьким динозавриком; за мить дитя уже ходить перед ліжком ледь чутно топаючи паркетом; ще за хвилю маленький силует зі сміхом промчався коридором, показавши себе на секунду біля дверей. А милі козлики звідусіль м’яко дивились на щасливу матір, гойдаючи ріжками.
Вночі спати не хотілося. Жінка до останнього насолоджувалась мареннями, і зазвичай засинала на світанні. Проте тепер не могла і цього. Вона сиділа. Сиділа до 9 ранку. До 12. До 14. Погляд нарешті сконцентрувався на вазі. Квіти. Як там квіти?
Вперше за довгі тижні вона вийшла назовні. Якби її побачили сусіди, то подумали б, що мрець виліз із могили. Але живі люди теж можуть бути мерцями. Помічати те не завжди хочеться, от і все. Жінка заплющила очі, низько схилила голову, прикрила однією рукою очі та навпомацки вийшла на сонце. Свіже повітря наповнило її легені так, що аж закашлялась. Водночас на її тіло лягла важка згусла спека. Не найкращий час, щоб виходити на двір, але…квіти.
Із заплющеними очима жінка направилась до саду, відчуваючи босими ногами гаряче каміння, яким була прокладена доріжка. Лише коли тінь та прохолода огорнули схудле тіло, квітникарка випрямилась та підняла повіки. Її погляд знову стикнувся з темінню. Точніше з невимовною чорнотою сукні дівчини, яка стояла навпроти.
— У вас гарний сад, — промовила вона, але, окинувши оком довкола, додала: — Принаймні був колись.
Жінка теж оглянулась: серед струнких стебел розрісся бур’ян, благородні квіти втратили свої кольори, пружність, красу. Пелюстки більшості осипались, скрутились та потемніли. Спека підсилила химерно-запашний аромат розпаду та гниття.
— Чому ж ви його не доглянули? — продовжила дівчина в чорному. — Ці квіти теж живі. Їм теж треба ніжність, догляд та увага. Це ж немов ваші діти!
Жінка стрепенулась. Важка спека задвигтіла довкруги, змушуючи холодні краплі поту пробігти спиною.
— Що ви сказали? — прошепотіли засохлі губи.
— Це ваші діти, чи не так? — посміхнулась незнайомка.
— У мене немає дітей.
— Що-що?
— У МЕНЕ! НЕМАЄ! ДІТЕЙ!
Жінка кинулась до найближчих напівперецвілих квітів та смикнула пожухлі голівки. Стебла надломились від сильного ривку та скалічено зігнулись.
НЕМАЄ ДІТЕЙ
Тоді кістляві руки вчепилися в розпуклі бутони, а потім пробирались далі і далі у сад. Зривали рослини зверху, по боках доріжок, із великих та малих клумб, перетворюючи зм’яклі пелюстки на жмутки.
НЕМАЄ ДІТЕЙ
Дещо виривали з корінням, дещо нещадно оголювали від листя та гілок. Нігті вгризались у чорнозем, аби відшкребти дрібні зелені паростки, увінчанні синеньким цвітом.
НЕМАЄ ДІТЕЙ
— Стоп!
Жінка обернулась до дівчини. Та повільно наблизилась.
— Віддати те, що любиш, — це неймовірно важко. Але вбити власноруч єдиний об’єкт своєї любові — це найвища сила. Проте яка мета?
— Але це не…
Жінка оглянулась. Куди б вона не кинула оком — повсюди лежали понівечені тільця рослин. Десь серед зеленої купи тріпотів зім’ятий листок, якась пелюстка літала за вітром, стебла незворушно лежали.
— Зате їх ніхто у мене не забере, — криво усміхнулася жінка.
Дівчина почала плескати. Кожен удар був гучнішим, за минулий, спека нависала усе більше, перед очима пливло. Оплески перетворились у барабани. Жінка хотіла ступити назад, але зірвана лоза, обплела ногу своєї доглядальниці і та впала на зболені тра́ви. Вона побачила, як з розламів рослин збігає сік. Але він чомусь червоний. Листи чомусь тягнуться до неї, проте то вже дитячі руки. Квіти із залишками пелюсток конвульсивно здригаються, але здається то маленькі побиті голови. Усе натужно дихає. І плаче. Плаче як
Дитя. Жінка відклала брудний тесак та витерла руки об замащений червоними плямами фартух. Час перевірити, як там син.
*
Хлопчик розплющив очі, коли почув, як прочинились двері. Піднявся на ліжку та обернувся до матері, чекаючи покари.
— Ти не мав того ні бачити, ні чути.
— Знаю, вибач, — сказав, досі намагаючись викинути ту какофонію з голови. Ті удари об стіл, ГУЧНІСТЬ, крапання крові…
Хазяйка сіла на край ліжка, аби неприємний запах не потривожив сина.
— Хочеш якусь розповідь?
Хлопчик усміхнувся: є розповідь — відсутня злість.
— Як ти мене знайшла?
— Знову? Що ж, якось я пішла до друга в гості. Вперше я покинула тоді ліс і цей дім. Було боязко, але він обіцяв мені винагороду. І коли я повернулася, то знайшла на ліжку тебе — маленький рожевий клубочок. Я обережно взяла тебе на руки, але ти все одно прокинувся. Глянув на мене своїми очима-намистинками, і торкнувся моєї щоки. Ти справді став моєю винагородою.
— А як він мене знайшов?
— Він і не шукав, ти сам з’явився. І, аби тебе ніхто не скривдив, віддав мені.
— Мамо…а ті люди… ти ж їх скривдила?
Жінка важко зітхнула.
— Просто так я б цього не зробила. Цей дім не знаходять ті, кому сюди не треба. Ті люди були погані. Дуже.
— А дівчина? Вона якась…
— Гучна тобі? — усміхнулась мати. — Незвичайна, як і я. Як і ти.
— Ти віддала її йому, правда?
— Не віддала, а відвела і познайомила. Дівчинці треба вчитись і прийняти усе це поступово. Хай навчає її.
— А тебе він вчив?
— Звісно. Усе, що ми маємо тут, дав він. Тому тобі треба бути вдячним і знайти уже сили впустити його.
Хлопчик мовчав. Сам не міг пояснити чому, але страх хапав його в лещата кожен раз, коли згадував про нього.
—Нічого, уже скоро, — мовила жінка та встала. Хлопчик одразу ж ліг, натягнувши ковдру до носа. Він чув подих мами, яка ще певний час стояла поруч, а коли двері знову прочинились, сон уже торкнувся дитячих повік.
*
Темрява ночі знебарвлювалась синявою, коли жінка майже закопала рештки нічних гостей. Вона з приємністю згадувала дівчину, яка так дякувала за все. Її полегкість сяяла на юному обличчі яскравіше за вогнище, до якого її привели. Жінка підвела голову до неба, заплющила очі, вдихнула прохолодне повітря і
Підняла повіки. Крізь листя яблунь та вишень над головою виднілись сині шматки пізніх сутінок. Повернула голову направо — зірвані квіти та кущики лежали завмерлими покійниками; на ліво — темна постать виднілась посеред розтрощених решток саду. У тому силуеті легко було впізнати дивну незнайомку. Невже вона була тут весь цей час? Як дивно. Усе дивно.
Дівчина наблизилась до лежачої та простягнула їй щось. Жінка сіла. Тіло боліло, голова заважка. Лише за декілька секунд вдалося сфокусуватись і розгледіти в руці гості… білу пишну троянду.
— Він чекає.
Квітникарка поволі підвелася та глянула в очі дівчини. Чомусь їй хотілось довіряти, чомусь їй було байдуже. Втрачати все одно нема чого. Уже нема.
Вперше за довгі тижні жінка оглянула себе: довга нічна сорочка була замащена землею, травою, краплями сечі та кров’ю.
— Не маю нічого чорного.
— Скоро з’явиться. Ходімо.
Дівчина взяла опритомнілу під руку та повела кудись у ніч, де не було ліхтарів і освітлених будинків.
За півгодини (чи декілька хвилин, секунд, годин?) жінка почула пугукання та шелест листя десь зверху. Тоді додався хрускіт гілок під ногами, долинув запах хвої.
— Ми в лісі?
— А ти поглянь.
Жінка широко розплющила очі і усе постало так ясно, як вдень. Навіть краще, адже ніщо не сліпило. Он лисиця прошмигнула за кущем, кульгаючи на праву задню лапку. То так мисливці грались з малим лисеням і лишили скалічену іграшку. А он трухляве дерево скрипить; під ним спить стара їжачиха. Скоро вона вже не вилізе з нірки і перетвориться на труху, як і її дім. А там…
Вогонь. Юнка задоволено кивнула своїй супутниці та рушила туди. Жінка роздивлялась би ще, адже їй подобалось нове знання, нове вміння. Та незнайомка не чекала.
Наблизившись до кущів, за якими горіло багаття, жінка стала. Усередині щось стиснулось і затрусилося, власне серцебиття відбивало такт у вухах. Але цікавість (якої не було вже віки) змусила її пройти крізь хащі. Темрява обрамляла коло з жінок, обличчя яких відбивали кольори вогню. Темні плащі гарно огортали кожну постать і ховали свій шлейф десь в ночі. Незнайомка звела руку, спрямовуючи її кудись за багаття. Жінка не відчувала страху чи дискомфорту. Навпаки, їй хотілось тут бути: нарешті спокій замінив той дикий смуток. Вона повільно обійшла гарячу ватру та усміхнених жінок і спрямувала погляд вперед.
Козел. Велика біла рогата тварина. Щоправда, роги ці були дивні: більше схожі на довгі покручені віти. Очі блищали жовтим місяцем, який розітннула горизонтальна лінія темряви. Шерсть блищала білосніжним кольором, хіба що на лобі виднівся у ній сірий перевернутий хрест.
Жінка завмерла. Раніше вона постійно молилась хрестам, іконам, свічкам. Її не чули. Та невже натомість почув цей звір, коли вона лиш раз прокляла імена усіх святих?
Козел підійшов до жінки та запитально поглянув на її руку. Лише зараз квітникарка згадала про дивом вцілілу троянду. Сівши на коліна, простягла руку з бутоном до химерних ріг. Звір завмер, чекаючи. Вона переплела стебло з віттям.
— Заберіть це все собі, — промовила.
Біла квітка миттю вросла у ріг та випустила нові паростки з білими пуп’янками, що миттю вибухнули цвітом. Козел закивав головою та почав жваво перестрибувати з копита на копито, чим викликав хвилю оплесків та дзвінкого сміху оточуючих. Так він забрав і горе, і біль, і жалобу, і сліпу віру у тих, хто ніколи її не
Чув. Вона поглянула на вікно другого поверху. Ні, не чув, спить ще. Та вже мав звикнути до звуку копання. Скінчивши, жінка відкинула лопату вбік. Ховати не буде, ще знадобиться.
*
Антон ішов, ледь пересуваючи ногами. Картина забризканої кров’ю палатки застигла перед очима. У грудях пекло, дихати ставало усе важче, мовби не лише холод, але й дивний тиск осідав у легенях. Невже тут справді її нема? Але чому ж ліс тоді такий дивний? Хто їх переслідував? За що це все?
— Боже, — сказав чоловік та впав на коліна, випустивши з рота клуб пари. — Я ніколи тебе не просив багато, але дай мені дібратись до цієї відьми. Вона тебе зрадила, загубила твоє дитя, збожеволіла, віддавшись сатані. Ти всесильний, тож легко можеш припинити ці диявольські ігри та провести мене до неї. Дай мені відібрати в неї усе, дай послати її на твій суд! Дай, Боже!
Прислухався. Ні один звук не перебив його схлипування. Ліс дивився та радів його жалощам, впивався слабкістю. А потім позаду хруснула гілка. Антон швидко встав і обернувся.
Наспів. Жіночий голос.
Чоловік рушив. Ніжне мугикання ставало чіткіше. Між деревами замигтіла чорна брила, яка усе більше набувала обрисів будинку. Побіг. Невже? Вперед. Наспів, такий знайомий. Швидше! Вона? Під стіною велика клумба, що торкається лозами зрубу. Швидше!
Обернулась, спів стих.
Вона.
*
— Нарешті я дістався, — сказав.
— Ти ж знаєш, що вже не зможеш піти, — відповіла.
— Уже й так було достатньо жертв для звершення справедливості! Невже усі мої друзі померли дарма?
— Аж усі?
Мовчання.
— Я прийшов забрати те, що належить мені.
— Тут такого немає.
— ТИ ЗНАЄШ, ЩО Є!
*
Хлопчик обернувся. Він грався на галявинці з протилежної сторони дому з Паном Кваком у «Звуки»: жаба по-різному квакає, а малий намагається відгадати, що цей звук означає (переляк, залицяння тощо). Однак його збив голос. Чужий злий голос.
Дитина встала і прислухалась. З-за дому лунала розмова, і незнайомець був доволі шумний. У ньому вчувалось тремтіння, знемога, слабкість. Чужинець надсадно дихав, сіпався у шелесткій куртці, яка не гріла. Але він був злий, а це почуття навіть у своїй найслабшій прояві надзвичайно страшне.
«Мамо»
Хлопчик ступив три кроки, але спинився. Треба допомогти, та що він зробить? Може вона сама справиться? А вона знала про його прихід? Проте щойно ж були гості, підряд декількох ніколи не було.
«Мамо!»
*
— Я твоїх загадок не розумію, —відповіла спокійно.
— Ну звісно. Де він? Живий?
— Хто?
— Мій син, Марто! СИН!
— Я
йшла вночі. Уперше за довгий час вибралась, бо він покликав. Вів її крізь нетрі темряви та стовбурів. Підготував подарунок за гарне навчання. Вона так цього
чекала. Чекала, коли ж ти нагадаєш мені, ким я була. Бідна Марта.
— Припини. Поглянь ким ти стала. Ти ще одна гидка хвойда диявола.
— Боюсь, із нас двох хвойдою був ти. Ти
прокинувся невідомо чого. Антон часто прокидався серед ночі після смерті другої дружини. Важкі пологи, важка дитина. Дитя постійно плакало і плакало. Дивно, що мовчав, коли жінка наблизилась до його колиски. Очі немовляти світились серед ночі блискучими темними намистинками. Гостя обережно взяла його на руки. Дитя не пручалось, а невинно розглядало незнайомку. Вона ніжно пригорнула його до грудей, боячись, що він зникне, розтане в руках, якщо засильно притиснути. Але дитина сама припала до неї голівкою. Крихітне вушко торкнулось її шкіри, вона відчула як він прислухається до неї.
переступив усі закони свого Бога, проте той покарав чомусь мене. І святої допомоги опісля не було. Як і твоєї.
*
Хлопчик заметався по галявині.
КВАК-КВАК
— Не заважай, я думаю.
Що робити? Що він може? Мама теж звучить… не так. Вона немов розкочується тугою; голос впевнений, але в грудях її зачаївся підступний клекіт.
КВАК-КВАК.
— Зараз не до ігор.
Хлопчик досі не реагував. Його погляд прикипів до будинку, позаду якого діялось щось дивне. Він намагався вловити кожен шорох, кожен порух, але хвилювання і сльози заважали.
КВАК-КВАК
— Цей звук — заклик дружби, гаразд?! — скрикнув хлопчик, розвернувшись.
КВАК-КВАК
Він побачив жабу між великих копит, вкритих білосніжною шерстю. Хлопчик підвів голову. Жовтогарячі очі з горизонтальними зіницями (ще темнішими за сукню мами) перехопили його погляд.
— Моя мама…
Величне створіння з гілчастими до землі рогами схилило голову донизу, показуючи на щось. Хлопчик ступив крок вперед і побачив свою сокирку у траві. Істота кивнула та з його ріг посипались рожеві пелюстки.
КВАК-КВАК
Дружба.
*
— А як я міг допомогти, якщо ти разом з моєю дитиною втратила ще й залишки розуму? Ти себе не бачила зі сторони. Ще й ті козли по всьому дому. Ти сама відріклася від Бога, і він правильно зробив, що покарав тебе.
— Ти все одно не справився б із жодною дитиною.
— Як ти знаєш, суко?
— Я
поглянула на козла, що тихо стояв поруч, злегка усміхаючись. Радий догодити. Жінка перевела погляд на двері. Там стояв чоловік. Він тихо сказав: «Марто», — а потім глянув на дитя, яке жінка обіймала. Тільки батько зробив крок вперед, як козел став на диби та вдарив його в груди. Той відлетів до білої стіни в коридорі. Вдарився, впав. Червона волога пляма стікала малими потічками додолу. Козел глянув на підопічну і вийшов з кімнати. Вона пішла слідом, притискаючи дитя.
бачу багато. Я завжди бачила більше, ніж ти міг собі уявити.
— У тобі завжди жив нечистий. Ось тому ти й заслуговуєш на все, що з тобою сталось.
— Добре, що твоя чистота така сліпуча.
*
Головне бути тихим. Як мама вчила. Ось обійшов кущами будинок. Вийти в ліс уже не страшно, бо він — це друг. Показав шлях і спосіб, як врятувати маму. І зробив це тихо. Тишина. Порожнеча.
Крок. Ще. Ось широка спина в синій куртці. Гуп-гуп. Тихше. «Не існую». Крок за кроком. Пусте місце. «Не існую». Гуп-гуп. Видих. Ще крок. «Нечутний». Стукіт зубів чужака. Зовсім близько. Гуп. Крок, крок, крок. «Пустий». Він говорить злісно, тіло тремтить та вібрує. «Не існую». Поряд.
*
— Послухай, я йшов сюди з людьми, які мали б витримати усі незгоди, які ти на нас накликала. Ти знаєш, що усі поліцейські, які тебе шукали, кидали це діло. Вони взагалі не були готові до тієї чортівні, яку ти їм посилала. Але я тут. Я зміг. А це значить, що я правий. Тому де мій син? Віддай — і я піду, просто…віддай.
Жінка притихла. На мить погляд осклянів, проте вже за мить вона змигнула та задоволено посміхнулась.
— Що ж, він
дивився на неї із неймовірним зачудуванням у ті рідкісні хвилини, коли відіймав голівку від її теплої шкіри. Мати невпинно йшла за білою твариною, яка м’яко освітлювала шлях своїм хутром. Дійшовши до чорного будинку, вона лише раз обернулась і сказала тихе: «Дякую». Істота стояла далеко у високій траві лісу, але точно почула. Вдома жінка ще довго колисала дитя, а потім поклала на своє ліжко, щоб помилуватись. Такий гарний хлопчик. Спав на новому місці так спокійно, мовби завжди тут був, мовби тут вона його і знайшла.
поруч. Прислухайся.
Чоловік завмер. Повітря розітнув свист леза, а за ним…
*
ЧВИНК.
О́сь цей звук. Голос голодної сокири, яка нарешті знайшла їжу. Її насичений чавкіт змішався з густим потоком крові, яка зашуміла з неймовірною швидкістю із підколінної ямки чоловіка.
Хлопчик смикнув руків’я — сокира неохоче вилізла із м’якої плоті. Чоловік загорлав. Але він не був ГУЧНИМ, звичайний людський крик. Таке малий чув не вперше. Зате сокира його справді порадувала. А ще йому вдалось бути нечутним!
Чоловік впав на коліна. Мама справиться, однак хтозна, коли буде ще нагода почути це лезо, яке він так сумлінно гострив. Коли ж ще так захрустить руків’я не від старості, а від натуги свого прямого призначення?
ЧВИНК
Звук той самий, хоч тепер удар припав на шию. Хлопчик заплющив очі, аби насолодитись відлунням скреготу леза об кістку, булькотінням крові, яка поспішно витікала з ран, всотуючись в грубий одяг. Червоні теплі бризки розсіялись по ніжному обличчю з ледь чутним «плик».
Він спробував потягти руків’я на себе, але сокира не піддалась. Розплющив очі. Чоловік тримав рукою обух інструменту. Повільно повернув голову і сказав:
*
— Ти вже не мій син. Вона зіпсувала тебе.
Антон рвучко повернувся та притягнув до себе хлопчика, захопивши його в обійми. Упав на спину та притиснув сина обличчям до закривавленої куртки.
— Нічого, я звільню тебе від цієї відьми.
Хлопець почав пручатись, однак голову не давала підняти важка доросла рука, що натискала все більше; ручки були безсилі розчепити мертвий захва́т, ноги безладно теліпались.
— Ти знайдеш Бога, Він тебе прийме.
Малий виривався усе дужче, але вже його основною метою стало не звільнення, а дихання. Кров з куртки викликала лише рвотний позив, смерділа залізом, закривала ніс. Крик відлунював десь у нутрощах, які свербіли та гуділи.
*
Жінка застигла. Так мало бути, вона це знала. Знала, що не можна втручатись. Усе має вирішитись саме, але як? Як? ЯК?
«Ти не віддаси моє дитя, не віддаси». Заплющила очі. Крики сина розривали її. Вона впала на коліна та взяла руки в «замок». «Порятуй його вже!» Він цього не показував, і вона розуміла, чому. Але як же довго…Чому так довго? «Порятуй його, припини вже, припини!»
*
Антон заплющив очі. Зараз він воз’єднається зі своїм невинним сином на небесах. Так, Бог пробачить їм усе. І пустить у своє царство. Уже видно те світло. Від такого притиснув хлопчика до себе ще сильніше, хоч той і бився в його руках, як відчайдушне звіря. Боже, як довго він не бачив чистого світла.
Антон розплющив очі. Над ним стояв молодий прекрасний янгол. Його очі променіли бірюзою, а руки вознесли до неба…лопату?
*
ХВАШ.
Після цього звуку, який перебив гудіння крові та гупання у вухах, хлопчик відчув, що може трохи підняти голову. ВДИХ. Такий голосний, такий повний. Холодок просвистів його легенями, нутрощі нарешті почали замовкати. Був лише ВДИХ.
Хтось почав рознімати застиглі руки, що досі тиснули на нього. Його підняли, поставили. Хлопчик навіть не намагався розплющити очі. Йому було соромно дивитися у грізні мамині очі.
Аж ось сміх. Розкотистий дзвінкий сміх десь збоку. Але хто ж тоді поруч?
Біля нього на колінах сидів молодик. Він звучав ледь чутним відголосом дзвіночків, шелестом книг, та стуком спокійного серця. Його усмішка не сходила з обличчя, а яскраво-блакитні очі мерехтіли. Біла сорочка була поцяткована червоними бризками.
Хлопчик обернувся до мами. Та сиділа на землі і чомусь плакала та сміялась. Її руки сильно трусились, стиснуті в «замок».
— Він сказау мині це зробии, — сказав молодик.
Мама коротко кивнула і витерла сльози.
*
— І що? Його треба просто почекати?
Хлопчик роззирнувся: ось вони, біля будинку, а навколо лише темний ліс, дахом якому служить нічне темно-синє небо в зоряну крапочку.
— Не хвилюйся. Зараз прийде, — усміхнулася мама, присівши біля сина.
Поряд стояв його новий друг. Так, він був глухий, проте дуже веселий і допомагав мамі. Вона теж вчила його слухати, проте ті звуки були малому зовсім недоступні.
— Я маю дати йому квітку?
— Так, обирай, — жінка простягла сину кошик.
Шелест. Хлопчик підвів голову. Великий козел ступив на галявину. Біле хутро відбило місячне сяйво, очі запалали жаринками.
— Думаю, йому сподобається ця.
Хлопчик вийняв із кошика велику білу троянду та рушив вперед — знайомитись із ще одним другом.
