Синапси: Сусід

Хрестоматійно людей лякають скелети. Чи то як символ незворотності смерті й розкладу, чи то як символ хоч і відносної, але відсутності контролю за власним тілом. Серцевий напад, рак, інсульт і от… Ти вже скелет. Все інше ще більш мінливе. Це майже неминуче. Звісно, є крематорії і багато інших чудових опцій. Втім, це теж малоприваблива картина: на якомусь етапі тіло що горить це теж (перш за все) скелет. Якісь уламки кісток, до речі, зберігаються в попелі й після кремації, тому невтішний, але занадто допитливий родич, який відкупорить урну з прахом може іноді бути неприємно здивований шматком щелепи, куприка чи ще чогось непристойного.

Непристойність. Це ще одна суттєва причина боятись скелетів – максимального оголення людського тіла. Багатьом некомфортно просто без одягу, що вже казати про відсутність шкіри, м’язів, кровоносної системи. За тисячоліття ми відвикли від самих себе, закривши спогади про те як саме ми виглядаємо у ніші на кшталт високого мистецтва, порнографії та моди. Для когось ці три явища нічим не відрізняються одне від одного. Що там голі люди, що там голі люди. Однаково непристойно. Однаково неприйнятно у суспільстві. Однаково цікаво багатьом, тим не менш.

У ранньому підлітковому віці певним горором є просто розглядання підручника біології. Когось заворожує вищенаведений красень – скелет. Комусь моторошно від численних м’язів людини (але є й такі хто розглядає переважно дупу зовсім з іншими відчуттями, одягаючи її у шкіру очима), а когось спіткають екзистенціні роздуми від зображень мозку та серця. Дві основні деталі людського організму здаються такими крихкими, незахищеними. Хоч скелет й міцніше ніж застиглий цемент, його здається недостатньо щоб ці два органи вижили і часто так воно і є. Без усіляких там нирок, селезінки, частково навіть кишківника людство навчилося жити швидко. З мозком та серцем все трохи складніше.

Проте Його завжди більше лякало зображення нервової системи людини. Ще шкіра – відчуття того, що з нею щось не так після зображень шарів епітелію на клітинному рівні кілька разів змусило розчесати щось до крові. Дійсно переляк був саме від зображення нервової системи. Він ховав це як міг – у віці 12-13 років людина дуже соромиться ірраціональних страхів, надто таких що вони нікуди не ділися. Він часто згадував як глузували з однокласника, який боявся темряви. Йому так часто влаштовували «темну», що бідолашний зліг з нервовим зривом, а потім перейшов у іншу школу. Що б було, якщо б хтось довідався що Він боїться… нервів? Дзуськи, таку слабкість не демонструють. Взагалі будь-яку слабкість краще не демонструвати. Це була одна з речей, яку він засвоїв дуже швидко та на власних гулях. Потрібно було не те що б бути сильним, але принаймні не бути слабким. Застрягти посередині. Зафіксуватись.

Вперше кошмарний сон про живу нервову систему він побачив саме десь у 13 років: страшна ціна за звичку підгледіти що там далі у книжці. Як би він не старався дистанціюватися від цієї думки, той факт що це страхіття, яке було схоже на рослину, людину, галактику і бознащо ще водночас є десь всередині Його самого викликало ледь не панічні атаки. Невдовзі сон, ця химерна дефрагментація думок та відчуттів не могла оминути цього монстра. Воно вирішило посмакувати сам факт існування якогось нового страху. Поставити Його перед фактом існування цього неподобства і сказати «А ну, зроби-но з цим щось, чоловіче». А що Він міг зробити з цим?..

Як саме Створіння з’явилося було важко сказати після пробудження. Він пам’ятав про цей перший сон лише дві речі. Перше – локація. Велетенська кімната з височенною стелею. Щось на зразок басейну без води. Зеленуватий кахель поблискував так, ніби її щойно було злито. Другим спогадом було саме Створіння. Майже таке саме як на ілюстрації в підручнику, однак ще більш моторошне. Загалом це ніколи не повинно було бути вертикальною конструкцією, але уві сні воно мало повне право стояти перед ним і зиркати цими страшними, некліпаючими візорами в його перелякану душу. Головний мозок. Спинний мозок. Безкінечні гілки нервових пучків, які формували кінцівки і якусь страшну подобу людського тіла. Він міг присягнутися, що розгледів щось дуже віддалено схоже на рота, адже кожен зуб має по собі окремий нерв. Це не було гарне видовище. Rictus скелета, що він застигає у посмішці на 32 зуби не йшов ні в яке порівняння з тим жахом, який Він побачив на умовному обличчі нервового виродка.

Іноді він згадував про це в кабінеті стоматолога і тоді зазвичай на подив спокійні у його випадку візити у це, страшне для багатьох, місце ставали досить складними. Одного разу стоматолог гордо продемонстрував йому майже мертвий нерв, який він дістав з одного з зубів. Це було трохи зайве з його боку. Добре що відповідати під місцевим наркозом можна було жестами, бо Йому відняло мову. Це було як побачити старого приятеля, тільки приятель був давно мертвий і похований. Але все одно прийшов у гості. Дивне відчуття того що навіть з зубом помирає частина тебе, а ще… частина Створіння.

Він пив каву на ніч і недосипав близько двох місяців після того сну, та на щастя створіння не з’являлося знов. Він почав заспокоюватись, лише зрідка відчуваючи дискомфорт. Легкий присмак жаху від думок про те, що нервова система просто десь там існує. Що мозок відсилає електричні сигнали туди-сюди та приймає їх через ці дивні, всюдисущі паростки. Яка неергономічна система. Якщо Бог існував, то навряд він був інженером, радше самоуком-раціоналізатором. Та це було б і логічно. Де б він дістав би вищої технічної освіти?.. Для цього треба було б відкрити перший ВНЗ і викладати самому собі придумані собою ж правила. У цій абсурдній ситуації він знаходив необхідний гумористичний прихисток від нервового жаху. Та посміятися над проблемою так, щоб вона остаточно пішла все ніяк не виходило.

Цей жах повернувся у 15 років звідки не чекали – у фільмі «Робокоп 2». Фантастичний бойовик був трішки застарілим, але чимось затягував, мабуть грою акторів та вибагливою вигадкою сценаристів. Рівно до того моменту, як Він дістався сцени, де мозок головного антагоніста було хірургічно видалено. Вірніше, мізки: спинний, головний, та очі (бонусом). Це було не зовсім те, але дещо занадто наближене. Бридка комбінація нутрощів стирчала у колбі вертикально і дивилася на глядача: жорстко, а в чомусь і для когось мабуть комічно. Він бачив десятки фільмів жахів до того, але ніщо так не лякало його в кіно, як мозок наркоділка Кейна, що дивився на нього тим самим, некліпаючим поглядом. З ним у фільмі було всього дві відчутні сцени: перша власне операція, а друга – коли безстрашний протагоніст (від якого самого мало що залишилося у сенсі людського тіла) виривав паросток з велетенського металевого тіла та розбивав його об асфальт.

Про другу сцену він прочитав колись потім, в Інтернеті. Потайки він радів можливості прочитати весь фільм, бо йому ніколи не вистачало духу додивитись цей, конкретний. Одну сцену він би ще витерпів, та агонія хоч і антагоніста (потвори-наркомана пересадженого в робота), була йому нестерпна. А може й зовсім не вона. А те, як це зло виглядало. Ми співчуваємо агонії добра, бо здатні асоціювати себе з ним, але агонія зла лякає, бо коли злу боляче, воно стає безжальним. Ви ж помічали, наскільки нестерпним стає цей світ з усіма його недоліками, коли у вас болить зуб, чи спина, чи навіть просто натерло взуття?..

Приблизно через місяць в Його очах вперше потемніло. Це ніколи сильно не заважало, та й ставалося десь раз на два місяці, але одного разу, коли знов довелося спускатись пішки з сьомого поверху бо ліфт зламався, він ледь не злетів зі сходів. Чорнота в очах тривала всього якусь десяту частину секунди, проте це було на подив помітно. Вже через пару років це стало в нагоді – «косити» від армії навіть не було потрібно, бо з якимсь навороченим діагнозом від невропатолога у військкоматі могли лише перехрестити, видати білу посвідку з написом «солдат» й розміром протигазу та відправити на всі чотири сторони. На цьому життєвому перехресті він зорієнтувався швидко. Здав ЗНО, відтарабанив чотири легкі роки в університеті і потім тарабанив з дев’яти до вісімнадцяти. Програмування мобільних додатків тоді тільки-но ставало реальним бізнесом, тож роботи вистачало. А невдовзі вистачати стало вже грошей, на більше-менш повноцінне життя. Наскільки може бути повноцінним життя у орендованому житлі, звісно. Воно ніколи не здавалося йому домом. Втім, затишок було відкладено на потім. На затишок ще треба довго заробляти.

Він зустрів Її в спортзалі. Те да се, закрутилося і от вони вже з’їхались. Норм. Як у всіх. Стосунки. Перспектива. Щось, за що можна схопитися і почати планувати вже дійсно те що можна назвати «життям», а не роботою. Дні стали трішки цікавішими, веселішими. На тлі цього він міг би зовсім перестав помічати такі дрібниці як півсекундні потемніння в очах, але йому не хотілося втрачати час з Нею. А це ставалося. Іноді, мимоволі і в якісь дивні моменти. Ніби комусь заважало його щастя. Чомусь. Він відганяв думки про створіння з нервів і зацікавився психологією, подумавши що причина може бути десь там, куди він не думав дивитись. Наприклад, у ранньому дитинстві. На щастя, серед спільних знайомих було багато психологів, з якими можна було мимоволі порадитись. Потроху він збирав, ніби пазл, картину власної свідомості та підсвідомості. Щось вимальовувалося. Звідки ти, потвора? Що саме так влучно наклалося на зображення зі шкільного підручнику? Перше, невдале кохання з того ж часу?.. Падіння з велосипеду у віці шости років, після якого аж довелося викликати швидку?.. А може смерть когось з близьких?.. Та він же наче й на похороні жодного разу не був. Якось оминало. Досі.

Це Вона помітила, що його нога трохи сіпалась вночі. До того він здебільшого спав сам, тому помічати таке було нікому. Невропатолог сказав що це нормально з його діагнозом. Більше повітря, менше стресу, магній в пігулках. Він слухав лікаря ніби в тумані, бо з плакату на стіні на нього знову дивилося Створіння. Воно не йшло з його голови ще кілька годин. Потім його попустило. Врешті решт, доросла людина, годі боятись малюнка зі шкільного підручника за восьмий клас.

Створіння не погодилось з таким рішенням. Воно знову прийшло до нього уві сні. Цього разу воно було велетенським. Очі розміром з м’ячі для баскетболу які він не любив з тих самих шкільних років (через те що боляче отримав одним з них по голові). Він почувався крихітним, але його очі все одно були на одному рівні з поглядом потвори. Цього разу локація не була схожа ні на що з того що він бачив за своє життя. Це був сірий простір без початку та кінця. Він ніби був створений задля того, щоб жовто-біло-сірі паростки нервів виглядали на цьому тлі більш живими та природними.

Цього разу зустріч з потворою була нескінченно довгою, тож він мав змогу перевірити одну гіпотезу, яку порадив знайомий психолог. Він ретельно порахував нерви на місці зубів, намагаючись зрозуміти: чи не зник той самий нерв, що його дістав стоматолог. І дійсно, невеличких паростків було тридцять один. Він вперше помітив що вони рухались. Ніби якийсь кріп на городі, підданий ледь помітному вітру. А ще рухалась вся конструкція. Повільно, але неминуче. Коли ліве око було вже в двох метрах від нього і він міг побачити власне, спотворене невимовним жахом, відображення, він прокинувся.

Його здивувало, що він не прокинувся ще задовго до того, бо він десь читав, що сон закінчується дуже швидко, якщо второпати що ти, власне, уві сні. Втім, можливо це один з тих, суб’єктивних, моментів. Деякі люди, як він дізнався з подивом вже в дорослому віці, бачать лише чорно-білі сни. Мабуть, якщо б він відносився до них, то нервова потвора з його нічних жахів була б зовсім карикатурною, ніби ті літаючі мізки з дешевих фантастичних фільмів 1950-х. Він якось бачив пару фрагментів у Facebook. Наче й було смішно, але невдовзі підкрався певний холодок, бо згадався момент з «Робокопу 2». А потім згадалося Створіння. Його страшний погляд, очі які могли бути як живими, так і мертвими і, здавалося, були водночас і тим, і іншим. Якого вони були кольору? Він не пам’ятав і це здивувало його. Втім, він рідко запам’ятовував якого кольору у кого очі. Вона якось сміялась з того, що він і власний колір очей не пам’ятав…

Холодний піт. Він завжди думав що то лише вираз такий. Але ні. Він не тільки холодний, а ще й липкий. Він усюди. Здається навіть ступні та проблемні ділянки шкіри за вухами були вкриті холодною рідиною. Це сильно додає до дискомфорту, тобто окрім психологічного відчуваєш по пробудженні ще й суто фізичний. На годиннику, який Вона купила і поставила на шухляді ледь помітно мерехтіло таємниче «04:44». Як вона пояснювала, дивитись який зараз час на мобільному телефоні коли ти тільки-но прокинувся це шкідливо. Мовляв, усі успішні та здорові люди засинають після години без екранів та прокидаються теж. Він не був проти. Врешті решт, це давало їм більше спільного часу.

Допоки він ще не зовсім прокинувся, він думав що добре що годинник не може показати три шістки, бо це було б занадто. Хоча, як випускник технічного ВНЗ він добре знав, що сам циферблат спроможний, в принципі, показати й 88:88. Інша справа що жодна людина в здоровому глузді просто не дасть годиннику такої функції. Він сподівався, що людський мозок повинен мати такі ж чіткі рамки як і електронні вироби з написом «Made in China», проте його внутрішній годинник вже не вперше показував своє 88:88.

Він оговтався від цього кошмару швидше ніж першого разу. Раціоналізувавши сон як щось на кшталт дефрагментації чи перекладення файлів в голові, він відніс його до наслідків стресу на роботі. Іноді файл порівнюється з дуже схожим. Це природно. Ніби перевіривши цей файл антивірусом, користувач визнав його архівним, запакував так, щоб він займав менше місця і перемістив у папку за конкретним роком. У нього завжди все було «по поличках». Усе зберігалося у відповідних місцях та папках за роками, бо так легше знаходити.

В очах не темніло десь кілька місяців. Його це влаштовувало. Але потім вперше потемніло надовго. З Його точки зору це були все ті ж долі секунди, але після того як в очах прояснилося, за Її словами він зрозумів що втратив щонайменше хвилини часу. З нею, що було особливо страшно. Ще півсекунди тому вона говорила про те, що на роботі знову якась дурня з кондиціонером, а посеред речення після темної плями в його свідомості на місті кондиціонера було вже подорожчання проїзду в громадському транспорті. Він знав її занадто добре, щоб розуміти, що це не могло бути логічним ланцюжком. Він втратив десь так десять ланок.

Він не наважився про це сказати. Його проблеми він волів залишати виключно своїми. Вона могла про них знати, але здебільшого він ретельно добирав теми так, щоб розповідати пост-фактум. Він ладнав з таким сам. Вирішив записатися до цієї нової невропатологині, на вівторок. Хотів на понеділок, та не вийшло. Нічого, буває. До всіх невропатологів постійно забитий запис на тиждень та ще й жива черга. Цікаво, чому так. Ще років зо п’ять тому він пам’ятав напівпусті коридори лікарні, а зараз у всіх ніби здоров’я з полиці впало. Хоча, у багатьох людей здоров’я там не лежало. Не дивлячись на діагноз, він завжди слідкував за тим, що міг виправити. Зараз як раз це і треба було зробити.

Це сталося в неділю. В очах потемнішало. Це могли бути години, а могли десь хвилин десять. Скоріше за все друге, бо застигнути ще майже нічого не встигло. Це була відносно свіжа кров. Так чи інакше, в ній було все до чого можна було дотягнутися. У Його крові, Її крові. Їх крові.

Руки шалено смикались, ніби хтось намагався взяти контроль. Ноги теж. Він впав. Та якось на бік, тож в його очі одразу ж втрапила Вона. Він волів не бачити те що було перед його очима і невидимий ляльковод, ніби у жесті останньої, химерної ввічливості почав чавити їх.

Потемніло ще раз. Вже назавжди.

***

Його бісила відсутність контролю, вперше за довгий час. Це вже не було схоже на комфортне заднє сидіння, радше на нескінченну поїздку по бездоріжжю в багажнику на 99 відсотків часу. Не поворухнути нічим. Роками. Це було нестерпно. Створіння не реагувало ні на що і ніби жило «на автоматі», на чистому інстинкті до підліткового віку. То був новий рекорд. Воно було рекордно нерозумне. Аж допоки надія не замерехтіла через очні нерви. Вони були занадто розвинені, тож фантазія зробила своє. Можна було оживати. Можна було зробити хоч щось. І Він почав робити. З новими силами, хоча йому було вдосталь старих, які не були розтрачені в цьому тілі. Унікальний випадок, в своєму роді.

Коли ця важка, сутула й напівдохла потвора спала, йому вдавалося подекуди поворушити кінцівками, але в цілому було дуже важко і боляче. До цього не можна було звикнути, та й не хотілося. Півсекунди повної свободи на місяць було замало, а бар’єр свідомості або радше автоматичної імітації неї (Він ніколи не був високої думки про так звану «вищу» розумову діяльність) був на подив сильним, він бачив таке нечасто, а відчував на собі – ще рідше. А коли Йому вдавалося, нарешті, вирватись на щось відчутне, все що він бачив це Її. Таке ж жалюгідне створіння. Незграбне, повне зайвого в тілі та думках. Йому захотілося розчавити її одразу ж, але на це не вистачило б ані сил, ані часу. Він накопичив їх трохи згодом. У нього навіть залишилось трохи сил щоб вичавити Їх тимчасово спільні очні яблука. Прощальний подаруночок. Візитна картка. Чи пам’ятають вони зараз що таке візитна картка?Чи це поступово вмирає? Втім, хто він такий щоб судити. Все поступово вмирає. Це головний закон всесвіту. Він лише робив добру справу, а заодно – агонію цього світу більш стрімкою. Це була Його філософія. Сформована століттями сусідства з найгіршим видом на планеті, який доживав своє.

Йому завжди було цікаво, чи один Він такий залишився. Останній зі свого виду, невмирущий та непереможений. Якщо були інші вони або були зовсім неактивні, або мертвонароджені. Лише де не де у новинах що доносились з поверхні щось підказувало йому, що повинен бути ще хтось. Вони звісно теж паскуди ще ті, але не настільки. Допомога. Їм потрібна добросусідська допомога щоб зникати з обличчя цієї планети. Вони роблять це занадто поступово, вони не втрачають надію. Надію не була частиною Його філософії. Нащо сподіватись на щось у межах Вічності? Навіть Він не розумів Вічність, хоча досвід вже мав би підказувати щось про цей аспект існування всесвіту. Нащо вона потрібна? Чи не може кінець бути чимось що доступне всім і кожному?Чому він повинен бути дивним привілеєм простих істот, які ніколи нічого не встигають у масштабах безкінечного й невблаганного всесвіту?..

Іноді йому було цікаво, та здебільшого вже ставало однаково. Те що ніколи не закінчується швидко набридає. Саме тому важливий вибір. Саме тому так важливо іноді мати хоч якісь, але труднощі. Але не забагато. Бо так можна й забути чим ти є, а це в Його плани не входило. Вони й без того були велетенськими. За такий час звикаєш мислити масштабно, безжально рубаючи все що не в’яжеться. Втім, особисто Він не був прихильником рубання. Голіруч було швидше, простіше і якось більш по-живому. Хай ці хворобливі негідники рубають себе самі, це їм вічно не вистачає ані сил, ані тями, ані бажання доробити такі прості речі до кінця. Будь-які речі, власне. Стільки інструментів, стільки роботи щоб не робити головного. Втім, куди їм второпати, що саме головне. Складність цього світу сама по собі робить їх неспроможними, слід їм лише трішки доторкнутися до неї. Це була лише частина безкінечної людської агонії. Йому подобалося думати про себе не як про іншу частину, а як про визволителя. Певною мірою він вважав себе милостивим. Він міг би чавити їх значно повільніше, але робив це досить професійно. Вони страждали не довго. Принаймні, не всі з них страждали довго. Окремим таланило трохи менше. Бо діставати не треба.

Яке безглузде і повільне Створіння. Приголомшливе в своїй неспроможності доробити прості речі до їх логічного закінчення Поховане під шарами власних думок, спогадів та болю… Біль. Та що воно про неї знало. Його здатна була підкосити така дрібниця, що дійсно дивно що стільки років пішло на те, щоб встановити контроль. Повна агонія неможливості відрізнити свідомість від підсвідомості. Копання в собі, але лише на поверхні себе.

Можливо наступного разу поталанить більше. Не перший, не останній. Лише складний. Такі випадки іноді теж трапляються. Інакше життя не було б цікавим. А воно таке довге і наповнене, це життя. Наповнене дуже різними явищами.