Крикливий Штурман
І
Я точно пам’ятаю той день, коли вперше зайшов до кав’ярні «Ком’юніті». Можливо, будь хто інший на моєму місці одразу ж запитав би, чому вона так називається, але мені було байдуже. Я просто бажав випити велику порцію Флет-уайт, аби врешті-решт прокинутись після нічного штурму мережі Інтернет. Я журналіст і того тижня мене чекала велика подія, мабуть найбільша в моєму професійному житті. Раніше мені ще не доводилось проводити такі значні розслідування, хоча й, все що виходило з під мого пера завжди було гарно зроблено. «Гарно зроблено» – так казав голова нашого видання, читаючи статті перед їх публікацією після чого, у кінці прочитаного, обов’язково додавав «Та можна краще».
- Можна трохи прискоритись? Без зайвих подробиць, – ніби гуркіт грому витягнула мене з роздумів насуплена пані офіцер.
Її гострі скули стали ще гострішими. В цей момент вона здавалась мені набагато старшою, за свій справжній вік. При нашій першій зустрічі, напередодні допиту, Вікторія була вкрай засмучена, та мені все одно сподобався її образ – ми мали схожі риси обличчя.
- Так-так, звичайно. Отже, я майже місяць працював над тим матеріалом, робив запити у певні організації і ночами висиджував за екраном свого ноутбука. В той день я ліг спати о 3-й ранку, а прокинувся як завжди о 7-й. Матеріал був майже готовий – мені залишилось лише отримати правки від редактора і отримати схвалення від Юліана Олександровича.
- А Юліан Олександрович це…
- Голова видання, я не сказав? Вибачаюсь. Тож я поклав свій ноутбук до рюкзака, одягнувся і побіг на заплановану зустріч з редактором – Яном. Здається він вже чекав на мене внизу у своїй машині. Він заробляє дещо більше за мене, можливо навіть без «дещо», тому нещодавно придбав собі Бенц Ви 126, здається 90-го року, звичайно з величезним пробігом. Шкіра колись розкішного салону мала помітно зношений вигляд. Але я його не засуджую. Звичайно в наших Київських пробках сильно не поїздиш, і я б на його місці обрав улюблений метрополітен, але, коли маєш гроші і… мрії, то чому би їх не реалізувати.
- Тож що було далі? – натякнула на продовження офіцер поліції.
- Я сів до нього в машину і ми рушили в центр, у пошуках якого-небудь закладу, де можна було б поснідати і разом попрацювати над правками. Мені хотілось встигнути зробити все за самий ранок, аби того ж дня відправити матеріал Ю.О. Ну, це ми його так називаємо, вибачаюсь.
- Я зрозуміла.
- Справа в тому що снідати я зовсім не хотів – відчуття голоду потонуло у безодні думок, передчуттів, очікувань та бажання допрацювати свій перший вагомий проект. Ось чому я жадав саме кави і міг обмежитись лише нею, удовольнивши свою потребу прокинутись. Ми їхали десь в районі Контрактової, коли я побачив нову кав’ярню, вивіску якої я раніше тут не помічав. Я запропонував зупинитись і завітати до неї – мені сподобався дизайн тієї вивіски і назва, яку я би точно запам’ятав, якби бачив цей заклад раніше. «Ком’юніті» – звучить примітно.
Як тільки ми увійшли до закладу в мене майже одразу виникло передчуття ніби це ідеальне місце для нашого з Яном коворкінгу. Велика простора зала з комфортабельними дерев’яними столами та м’якенькими кріслами чорного кольору була вдало підсвічена темними напівкруглими прожекторами, що висіли під стелею. Стіни кав’ярні оздоблені під натуральне дерево перетворювали її на стильне і затишне місце, ніби лісове патіо, створене для того щоб надихати людей.
- Як тобі тут? – запитав мене Ян.
- Дуже непогано. Давай сядемо десь.
Ми пройшли повз бар, за яким стояв молодий бариста, і приземлились за столик в кутку біля вікна. Хлопчина, на вид мого віку, усміхнено привітався і опустив носа в робочий планшет. Напевно, готувався приймати замовлення і почав заздалегідь входити в систему, поки ми вмощувались за своїми екранами. Він був одягнений в темний фартух з емблемою кав’ярні, мав розкудлане волосся і витягнуте обличчя. Я залишив Яна за столом і пішов робити замовлення.
- Добрий ранок.
- Добрий! – усміхнено відповів бариста.
- А чи робите ви Флет-уайт?
- Найсмачніший Флет-уайт за версією Юджина Юджиновича!
- Хто такий Юджин Юджинович? – запитав я.
- Людина яка скуштувала 241 Флет-уайт у всіх можливих закладах міста де його наливають. За сумісництвом – Я.
Він розсміявся і простягнув мені руку. Трохи приголомшено та все ж схильно я потиснув її і представився.
- Тоді мені будь ласка Флет-уайт і… і більш нічого, – поміркувавши вирішив я. Їжа згубно впливає на роботу мозку, тому я обрав відмовитись від ранкової порції вуглеводів. – А йому оцей м’ясний пиріг і Лате.
- Який об’єм?
- Е-е-е… великий.
- Оплата буде карткою? – спитав Юджин.
- Так.
- Добре. Тоді з вас 160 гривень.
Я приклав картку до терміналу і той схвально пропищав, ніби хтось схопив за хвіст пацюка.
- Можете сідати, я вам усе піднесу, – промовив бариста і увімкнув кавомолку.
Я повернувся на своє місце і майже одразу включився в роботу. Ян гортав сторінку тексту, я бачив як в його очах несуться літери, які я цієї ночі старанно виставляв у потрібному порядку, а ще я бачив, як швидко ті очі хмурніють і насуплюються від якоїсь неприємності.
- Слухай, що означає оце «червоні відкати»? – запитався він.
- Малися на увазі відкати, які мають червоний рівень небезпеки, а ще це алегорія на стиглий помідор чи ягоду, коли вони вже готові до вживання.
Він засопів носом.
- Забагато вкладено сенсу, читачу буде незрозуміло що воно таке, що за «червоні відкати». Тут треба коротеньке пояснення дати, але обери якесь одне, краще про рівень небезпеки…
- Ваше замовлення, – прозвучав голос Юджина, який підходив до столику з підносом.
Ми прибрали свої ноутбуки з краю столу, аби поставити на нього нашу їжу. Точніше їжу Яна і мою каву.
- Дякуємо, – сказав колега не відриваючи очей від екрану.
- Ой, а мені здається я Вас вже бачив! Начебто в районі Оболоні?
- Ну,взагалі я живу на Оболоні…
- Так, точно! Я в цьому місці працюю нещодавно, воно тільки відкрилось, але маю гарну пам’ять на обличчя. Я працював на Оболоні в «Коста Кофі».
- Так, Ви праві, бував я там, – нарешті відволікся від роботи Ян і подивився на Юджина. Той ніби підморгуючи усміхнувся і забрав піднос.
- Добре, не буду вас відволікати, приємного.
Він пішов назад до бару, а ми зробили двохвилинну перерву на поснідати і перейшли до жвавого обговорення і редагування роботи. Кава була смачною. Може й справді того дня я скуштував найсмачніший Флет-уайт у місті…
- Це все? Такою й була ваша перша зустріч з Євгенієм? – обірвала мене пані офіцер.
- Так, але усе жахіття почалось саме з цього моменту. Я вибачаюсь, а можна води? Будь ласка…
Офіцер скептично пронизала мене поглядом, та все ж таки пішла по воду. На щастя це не забрало багато часу. Проковтнувши залпом півсклянки, я виразно відкашлявся. Вода була занадто холодна, тож я зібрався з духом і вирішив продовжити розповідь.
- На наступний день я отримав сповіщення від Ю.О., що моє розслідування вийшло в світ. Я навіть не встиг продерти очей, як вже відстежував кількість переглядів на сайті. Таку чудову новину треба було відзначити, тому я одразу набрав номер Яна, щоб його привітати. Він так само приймав участь в роботі і мав бути зрадований, але чомусь не брав трубку.
Я дзвонив тричі, потім подивився коли він востаннє був онлайн у соцмережі, помітив що вчора ввечері, і вирішив, що він все ще спить. Тоді я зайнявся своєю домашньою, як то кажуть, кухнею і, дочекавшись обіду, вирішив зателефонувати знов. Ось тепер я почав хвилюватися і накручувати себе, що з Яном щось сталося.
- А телефон приймав дзвінки, ви чули гудки?
- Так, гудки були. А між ними тиша. Така гучна, що тисне на твою свідомість і доводить тебе до заламування пальців. Затамувавши подих, я знов і знов перевіряв, чи заходив Ян до соцмережі, а між цим переконувався, що та тиша все ще гудить.
Тоді, останнє, що я вирішив зробити, це навідатись до нього і подзвонити у двері квартири. Мене не полишало відчуття, що з ним щось трапилось.
Одна гілка метро, пересадка, ще п’ять станцій, три хвилини пішки і тут я бачу, що його Бенц стоїть біля під’їзду. Я піднімаюсь пішки, в нього другий поверх, дзвоню в квартиру – за дверима чутно пташиний спів. Прислухавшись до тиші я нічого не почув і натиснув на дзвінок ще раз. І знову нічого крім пташиного співу. Тоді я спустився на вулицю і оглянув його вікна – звичайні білі рами, на кухонному вікні висять фіранки, світло не горить, у сусідньому вікні взагалі нічого не видно. Сама тільки стеля.
Я підійшов до машини Яна і рішуче смикнув ручку двері – та не піддалась, а машина голосно зарепетувала про допомогу. Я не збирався її грабувати, хоча вона про це й не здогадувалася. Все що мені було потрібно – це перевірити, чи приверне сигналізація увагу власника. Я довго дивився на вікна Яна і, навіть коли сигналізація затихла, в них так нічого й не змінилося. Безвихідь душила мене зсередини. Стоячи біля під’їзду мого колеги і гарного друга, я опустив погляд до землі. Щось дрібне промайнуло у полі зору і я стрімко почав шукати його очима.
Крапка, темна кругла крапка на асфальті біля колеса. А трохи подалі і ще одна, така сама… Уважно розглядаючи асфальт я почав помічати їх через кожні декілька кроків, які вели мене до багажника авто. У цей довбаний момент я зрозумів, що ніякі це не крапки, а краплі – це були краплі крові. Від усвідомлення цього мені стало ніяково, що я навіть уявляти не хотів, що ховає в собі цей багажник.
Я спробував його підняти, та він був зачинений. Окрім як ключем, або з салону машини, його здавалось не відкрити. Ухопившись обома руками, я чимдужче потягнув кришку багажника вгору, та вона лише ледь чутно скрипнула на мене. Перехопившись інакше руками, я спробував потягнути ще раз, раптом мій палець натиснув на замок, той піддався і запав всередину. Я прибрав палець і підняв кришку багажника. Той час щось занадто важке гупнулось мені в самому животі, а на душі стало гірко і темно. Мене охопив внутрішній сум, неминуча печаль і найжахливіший біль за все життя. Очі наповнились сльозами, а руки тремтіли, наче в мене був смертельний жар. Але смерть була значно ближче і абсолютно реальною. Вона дивилась на мене скляними очами Яна.
- Що було всередині багажника? – запитала офіцер.
- Він нібито зник... Я навіть не знаю як це інакше назвати, але з тих пір, як я втратив свого чи не єдиного друга, я плачу кожен день, і мені не стає легше.
- Олександр, що було в багажнику?
Я закусив губи і перевів погляд на лампу, що висіла вгорі, аби не дати сльозам витекти за межі очей.
- Там був Ян, точніше його скривавлене тіло, по шию замотане у багряно-червоне від крові простирадло. Він дивився на мене, та наче мовчки питав. За що…
- Може вам принести ще води?
- Ні, дякую… В мене поки ще є, - відповів я і миттю спорожнив стакан.
- Що було після смерті Яна? Мені відомо, що на цьому історія з Євгенієм не скінчилась.
- Е-е-е, так, це був тільки початок. До речі, можна ми будемо звати його Юджином? Мені не приємно чути його ім’я. Звичне людське ім’я робить його людиною, а цей монстр не може мати з нею нічого спільного.
- Розповідайте далі, – попросила пані офіцер.
ІІ
Я зібрався з думками, приборкав ком у горлі і, ще більш нервово, продовжив:
- Двадцятого червня, п’ять днів по тому, я роззнайомився з однією приємною дівчиною на ім’я Дана. Вона працює в тому ж бізнес центрі що і я, тільки на пару поверхів нижче. Зазвичай, в ліфті повно народу і він зупиняється майже на кожному поверсі, через що я обираю тяжкий, але значно швидший, спуск сходами. Ліфтом я користуюсь лише для підйому. І ось, у той день, заскочивши до ліфта, я помітив її. Неймовірно глибокий погляд темно-блакитних очей одразу влучив мені кудись у тім’ячко.
Я вирішив познайомитись, і почав зі стандартних питань на кшталт: «А на який вам поверх?», «Давно тут працюєте?», «А як Вас звати?» і не встиг отямитись, як вона вже мала виходити. Тож останні чотири секунди в ліфті виглядали як комедія: «Мене звати Олександр, ось мій номер. Напиши, якщо ввечері вільна».
Коли двері вже зачинялись вона засміялась і, не подивившись на мене, пішла цокаючи підборами. Хоча вона не відповіла мені одразу, і не написала найближчим часом, я все ж таки отримав від неї зустрічну пропозицію, щодо вечора. Дана написала під кінець робочого дня. Я мав би працювати ще годину, але віддалена робота дозволяє мені приходити й уходити з офісу в будь-який час, – я можу прихопити роботу додому, тому я стрімголов зберіг усі редаговані документи і вибіг на вулицю.
Дівчина чекала мене біля обертових дверей. Я запропонував випити кави, вона погодилась. Не поспішаючи ми пішли в напрямку якогось смачного закладу. Я не знав, куди нам варто завітати, та чомусь першим мені на думку спало саме «Ком’юніті». Мені насправді сподобалось це місце, тому я вирішив неодмінно показати його дівчині. До того ж, воно було відносно новим і Дана в ньому ще не була.
Коли ми увійшли до «Ком’юніті» там було дуже людно, але нам пощастило – компанія, що сиділа за одним із столиків саме збиралась іти. Ми почекали поки Юджин прибере зі звільнившегося столу і, нарешті, перейшли до неспішної розмови, обмірковуючи наше замовлення.
- Не була тут ще?
- Ні. Тут доволі стильно, мені подобаються світильники.
- Це точно, – погодився я. – Наче ретро прожектори. Що бажаєш з основних страв?
Млинці з м’ясом, з яблуком і корицею, зі смородиною, сирники, вареники з картоплею, вареники з сиром, якийсь пиріг з овочами, м’ясний пиріг… Я швидко пробіг очами весь список і зрозумів, що поїсти мені тут таки не вдасться. І якщо в перший раз від їжі я відмовлявся просто так, то зараз мені доводиться робити вже вивірене рішення. Нічого з наведеного мені не підходило.
- Вітаю! О… Вас я бачив на початку цього тижня, – промовив Юджин, оцінюючи мене з голови до низу. – А Вас, леді, я також ніби десь бачив. Може в районі Либідської, «Оушн Плаза»?
- Взагалі я на Дружби народів живу, але на Либідській у мене спортзал, та й в торгівельний центр я періодично ходжу, тож все може бути.
- Точно, мабуть там я Вас і бачив. Завжди радий бачити знайомі обличчя. Добре, ви вже вирішили, що будете замовляти? У нас дуже смачні сирники… Найкращі за версією Юджина Юджиновича.
Я розсміявся та не питаючи, як багато сирників Юджин скуштував, аби робити такі серйозні заяви, замовив нам по порції. Дана замовила Лате, а я обрав зелений трав’яний чай. Він має добре тонізувати та заспокоювати нервову систему після напруженої роботи в офісі. Усвідомлення, що я таки замовив собі те, що не хотів, прийшло лише потім, коли зав’язалась розмова.
- Тож ти займаєшся просуванням сторінок у…
- У будь-чому. Соціальні мережі, лендінги, – випередила моє питання Дана.
- І ти можеш зробити якусь сторінку особливо популярною?
- Ну не те щоб особливо популярною, але можу привести її в охайний, привабливий вид і таким чином підняти зацікавленість продуктом, або тематикою, яку вона представляє.
- Ого! І що для цього потрібно?
- Деякі знання з копірайтингу, деякі з дизайну та економіки. Більш нічого. А, ні, ще трохи грошей, якщо прагнеш активно шукати нові ліди, – вона посміхнулась.
- Пробач за мою непідготовленість до даної тематики, але що таке «ліди»?
- Потенційний покупець, або клієнт, який проявив інтерес. Контакт з ним, отриманий для подальшої менеджерської роботи і називають «лід».
- Цікаво, – я подивився у вікно і замислився. – А чи можна таким чином знайти людину?
- Тобто?
- Я маю на увазі, якщо наприклад хтось зникне, або скажімо помре, чи можна якось просувати сторінку людини, аби більше народу про це дізналось і допомогло в пошуках винного?
Непомітно до нас підійшов Юджин із нашим замовленням. Оголосивши дві порції сирників, лате та чай, він пішов. На обох тарілках лежала пара прикрашених ягодами та листочками м’яти сирників, а на іншому берегу тарілок розтікалась невелика порція сметани.
- Ну, скажімо так, просувати сторінку людини можна, але це не зовсім… Дивись, краще зробити певну об’яву, публікацію про зникнення і просувати вже її. Так більше шансів пригорнути увагу до ситуації.
- А якщо мене цікавить вбивця? Чи можна якось його знайти?
- Так, зазвичай цим займається поліція. Я не працюю в поліції, такого за допомогою соціальних мереж ніхто не робить. Тобто так, за допомогою них можна шукати людей, в тому числі правопорушників, але для цього необхідно мати доступ до баз даних, а це може робити лише Служба безпеки України та й вона мабуть лише опосередковано.
- Добре, вибач, – трохи сумно відповів я.
- А що сталось, хтось зник?
Я відчув як пересохло в горлі і зробив незначний ковток чаю. Той був досить гарячим.
- Гадаю, це розмова не для столу…
Дана мовчки подивилась на мене. Напевно, вона відчула сум в моєму голосі, або побачила, як я ховаю від неї очі та, в решті-решт, вирішила що моя правда.
Ми поїли та не зразу покинули кав’ярню. Вирішили ще трохи посидіти поки наші чашки не охололи до крижаного стану. Тоді я проковтнув залишки чаю і ми вирушили гуляти по вечірньому Києву. По дорозі до будинку Дани ми обговорювали спільні інтереси і визначили, що їх доволі багато. З того що я вже називав – вона так само, як я, полюбляє метро, а особливо залізничний транспорт. Ще читала майже всю літературу, що й я. І взагалі, вона просто красива – не можу встояти перед сяйвом її очей, про що я сказав їй рази чотири за вечір.
Я довів її до будинку, що красиво підсвічувався знизу та грав тінями на фасаді. Наші погляди зустрілись і ми ще довго мовчки стояли один навпроти одного і тупили друг другу в очі. Я відчув, що ця тиша вже достатньо затягнулась, наважився і поцілував дівчину в щоку. Та засоромилась і миттю опустила погляд до землі. Ми попрощались і я, вітаючи на сьомому небі від щастя направився додому. Напевно, це був найкращий вечір з тих пір, як я вперше завітав до «Ком’юніті». Вже скоро я зрозумів, що це був останній приємний вечір. Адже вони ставали все гірше і гірше, і гірше, і ще гірше, до поки не перетворились на справжній нічний кошмар.
ІІІ
Ніч з двадцять першого на двадцять друге червня я запам’ятав, ніби це було вчора. Перед сном я закінчив писати підведення до майбутнього великого авторського есе. Це мало бути вже друге розслідування, перед яким би фігурувало моє ім’я. З ноутбуком на колінах, я вмостився на дивані. У цій позі я вже перестав відчувати поперек, а повіки з часом почали все сильніше реагувати на силу тяжіння. Я зберіг файл і, не виходячи з текстового редактору, просто закрив ноутбук.
Піднімаючись з дивану я зачепив чашку, яку відставив на піл ще з годину тому. Чай вже зледенів, ‑ подумав я, витираючи мокру ногу рукою. За вікном було темно. Так завжди буває о першій годині ночі, але зараз, коли я у непроглядній темряві шукав ліжко, це здалось мені досить дивним. І тільки-но моя голова торкнулась подушки, я миттю про все забув і вимкнувся.
Мені наснився якийсь сон, де я був наче не собою… Аж раптом я прокинувся, ‑ не знаю чому. Можливо пересохло у горлі. Я піднявся з ліжка і потираючи заспані очі пішов на кухню за склянкою води. Я часто п’ю воду, як ви вже могли здогадатись. Щоб не напружувати очі, вмикати світло не став. Зайшовши на кухню, я налив собі з фільтра склянку води. По дорозі до ліжка зробив декілька великих ковтків, ще половину залишив на ранок. Тоді я поставив склянку на приліжковий столик і збирався лягати, та несподівано побачив якийсь темний силует біля вікна. В протилежному куті кімнати хтось стояв. Він не рухався, але мої очі вже звикли до темряви, і я був впевнений – там стоїть людина.
- Гей! А ну хто там?! – Перелякано заволав я.
Силует поворушився та все ще стояв біля вікна – він зрозумів, що його помітили, та здається не знав, що йому тепер робити. Я почав шукати рукою вимикач світла, але до нього було два кроки. Я невпевнено зробив перший з двох, незнайомець гучно смикнув балконні двері і миттю зник десь в темряві.
Включивши світло, я побачив кімнату у якій нікого окрім мене не було. Очі трохи свербіли, та мене це не цікавило. Я підійшов до вікна і обережно зазирнув на балкон. Окрім старих речей і усілякого непотребу там нікого не було. Віконна рама була відчинена. Я визирнув у вікно, прохолодний порив вітру вдарив мене в обличчя, від чого по всьому тілу пішли мурашки. Опинитись лише в трусах у подібній ситуації було дуже некомфортно – я відчував себе таким беззахисним, наче та голодна і зламана лань, що ховається від полюючого на неї хижака.
Я подивився під вікно – внизу на вулиці було безлюдно. Шостий поверх. Хто взагалі міг сюди забратись, і як би йому вдалось отак утекти без травмування? Я зачинив вікно і замкнув балкон. Досі не розуміючи, що це було, і чи могло таке просто примаритись, я ліг спати. Тривалий час переживання не залишали мене – я боявся засинати і навіть вселив собі думку, що вже не хочу спати. Укутавшись з головою ковдрою, я заглушив внутрішні діалоги і, нарешті, заснув.
- Чому Ви одразу не звернулись у поліцію? – промовила пані офіцер, намалювавши пальцем коло в повітрі. Напевно, вона хотіла зобразити старий дисковий телефон.
- Невже Ви самі не знаєте чому? Що б я мав сказати? У той момент в мене не було жодних доказів, мені було легше списати все на мою бурхливу уяву і безсоння. Ви і самі розумієте, яку б відповідь я отримав, якби зателефонував.
- А як щодо відбитків пальців? Як щодо них? Чи балконні двері відчинило протягом?
- Повторюю, у той момент я сам собі не повірив, не кажучи вже про поліцію, – відверто зізнався я.
Наступного ранку, коли я приїхав на роботу, Ю.О. навис наді мною похмурою хмарою, якою я його до цього ні разу не бачив. Я вирішив, що допустив якусь значну помилку і тепер на мене очікує покарання, що тепер мені доведеться писати пояснювальну записку, або взагалі розплачуватись за щось з кишені… Але ні – він мовчки кивнув у бік свого кабінету і пішов туди. Я без заперечень рушив за ним.
- Присядь, - сухо сказав він, коли я закрив за нами двері.
Кабінет був достатньо просторим і мав вишуканий дизайнерський ремонт з купою оригінальних і стильних речей. Металевий краплеподібний стіл, картини Лучо Фонтана, які виглядали так, наче сам Ю.О. у пориві люті порізав ті полотна ножем. У центрі кімнати лежав жовтий килим з надзвичайно високим ворсом. Гадаю він впливав на психологічний стан і сприяв роботі мозку. Перед столом голови видання розташовувались 2 дизайнерські стільці.
Я наблизився до столу і зробив, що мені було сказано. Ю.О. так само сів по той бік столу, склавши руки перед собою.
- Я так розумію, що для тебе Ян був не просто колегою по цеху, а в першу чергу другом. Скажу честно, мені самому важко оцінити цю втрату, і я знаю як вона вдарила по тобі. Та все ж таки, робота є робота і виконувати її треба вчасно. Ми маємо бути стресостійкими і витривалими. В нас немає часу на скорботу чи переживання. Повір, я не хочу тиснути на тебе – стрес ніколи не був мотивуючим фактором. Але тобі слід поквапитись зі справою забудовників, яку ти почав вивчати майже тиждень тому.
- Я працюю над нею, вчора закінчив підводку. Бажаєте подивитись?
- Просто продовжуй працювати, не затримуй вихід розслідувань. Тиждень на підводку – це не твій темп. Я знаю, ти можеш краще, – раптом, у його голосі почулась турбота. Я знав, що за його сухістю і твердістю характеру скривається така сама звичайна людина, яка вранці обіймає сплячу дружину, після роботи допомагає дітям з домашнім завданням, грає з улюбленим собакою, а у вихідні зустрічається з друзями. Я його розумію. На цій посаді інакше не можна, якщо хочеш аби все працювало.
- Добре, – відповів я.
- І ще дещо… Те, навіщо я тебе покликав. Поліція повідомила про деякі деталі, що стали відомі у справі Яна. Краще приготуйся… Смерть спричинена стрімкою внутрішньою кровотечею від розриву вен у багатьох місцях тіла. Медики були шоковані, раніше вони ніколи такого не бачили. Вени були неначе вивернуті навиворіт, а у кількох місцях ніби скукожились. Кажуть таке могло статися від удару струмом, або ще чогось, але надалі вони вести справу не збираються.
- Чому?
- Я не питав, та мені здається що в ній просто нема чого розслідувати, – знову сухо мовив Ю.О.
- Ви помиляєтесь… Тобто я так гадаю. Це мало бути заплановане вбивство, і аж ніяк не нещасний випадок. Не кажіть, що ви вірите в удар струмом.
- Гадаю тобі вже час повернутись до роботи.
Я невдоволено подивився на свого боса та не зміг знайти потрібних слів. Мовчки піднявшись, я залишив кабінет. Я ніяк не хотів приймати той факт, що поліція не буде займатись розслідуванням цієї справи. Як таке взагалі можливо, щоб людина помирала від жахливої внутрішньої кровотечі, була знайдена у багажнику свого автомобіля, і поліція вважала, що це сталося від удару струмом? Єдине можливе пояснення цьому – їм страшно. Вони бояться, що не знайдуть убивцю Яна, бояться отримати висяк. А може, більше за це їх лякає сама невідомість, людина, яка могла скоїти це вбивство, чи навіть страх за власне життя.
Сівши за свій стіл я відкрив ноутбук і задивився на чорновий документ свого майбутнього розслідування. У кінці останнього написаного вночі речення блимав курсор. Пряма чорна лінія зникала, аби з’явитися, і з’являлася, аби зникнути знов. Вона зникала, аби зникати? – подумав я, – Як глибоко це звучить. Напевно, про це ще ніхто не думав…
У момент, коли дивлячись в одну точку літері остаточно розпливлись у мене перед очами я нарешті відірвав погляд від курсору. Мені неодмінно потрібен сон. Я відчув, що зовсім не виспався сьогодні вночі і тепер насилу можу працювати за комп’ютером. Здається, це називається комп'ютерний зоровий синдром, коли зображене на екрані починає пливти, а літери стають менш чіткими.
Закривши ноутбук, я поклав його до портфелю, встав зі свого місця і рушив в бік виходу. Зі спини пролунав голос Ю.О. Він дивився на мене, як шкільний завуч дивиться на школяра, що тікає з останнього уроку, – та мені було байдуже. Я не мав наміру, не мав бажання, чи навіть сил, щось йому пояснювати. Зараз мені був потрібен цілющий сон, або той магічний Флет-уайт, що вже рятував мене у «Ком’юніті». А працювати я можу де завгодно, тож я вирішив обійтись незначною кількістю жертв і спробувати подолати сонливість кавою.
Дорога від офісу до закладу пролетіла непомітно – я увесь час думав про вбивство Яна. Хто і навіщо міг скоїти таку складну і жахливу розправу? Проте, зайшовши до кав’ярні усе моє занепокоєння і смута розчинилися у повітрі інертними газами. Тут було як завжди затишно. Боже, я вже кажу про це місце «Як завжди»…
Я сів біля вікна, де було більше світла, ніж за іншими столиками. Сподіваюсь так в мене буде більше шансів не заснути під час роботи. В цей час до мене підійшов не знайомий мені бариста з блокнотом. Виглядав він трохи дивакуватим, та я змінив свою думку щойно він заговорив.
- Вітаю. Чи бажаєте одразу щось замовити, або мені підійти пізніше?
- А я гадав це мені слід до Вас підходити аби щось замовляти, – відповів я з посмішкою.
- О, взагалі то так, та я в кавовій сфері працюю знедавна. До цього майже рік пропрацював офіціантом і здається тепер не можу без цієї звички підходити до клієнтів. Але Ви праві, це я не здоровий, а не Ви.
- Не кажіть таке про себе, я нічого подібного про Вас не подумав.
Бариста вдячно кивнув головою і мовчки чекав на моє замовлення.
- Великий Флет-уайт, більше нічого не треба.
- Добре. Сплачуєте…
- Карткою, – випередив я питання.
- Добре. Тільки це… – він подивився на бар і звинувачено на мене. – В нас термінал там, підійдіть будь ласка на оплату.
- Ось про це я й казав.
Оплативши замовлення я повернувся за свій столик, відкрив ноутбук і почав перечитувати написаний учора вночі текст. Язик був ламаний, думки заплутані і грудкоподібні. Текст виглядав доволі сухо. З усього, що сказано, взагалі мало було по суті. Поки я читав і гадав, що з цього можна залишити аби уникнути повного видалення, мені принесли каву.
- До речі, а куди подівся Юджин? – спитав я.
- Юджин?
- Так, інший бариста, такий з почуттям гумору і волоссям наче пташине гніздо.
- Не знаю… Взагалі то я тут перший день, – бариста незграбно посміхнувся і повернувся до бару. Я потупив очі в молочну квітку у чашці.
Мабуть той просто вихідний, – подумав я і почав активно редагувати текст. Вирізаючи кожне друге і змінюючи кожне третє речення я іноді робив перерву на ковток кави. Потім знов перечитував отриманий абзац і просувався далі. В такі моменти не складно вловити відчуття потоку. Коли думки йдуть одна за одною і твій текст перетворюється на самий мед. Я насолоджувався кожним новим реченням – будь-яке підходило на роль заголовку, чи цитати для епіграфу.
Я так зосередився, що перестав дивитись на клавіатуру і лише спостерігав, як нові літери опиняються на екрані. Несподівано, починаюче нове речення, одна з літер відірвалась від слова і наче вистрибнула з рядка, опустившись нижче на білу сторінку. Я не зрозумів, як це відбулось і завмер перед екраном. Ще одна літера вирвалась з іншого слова і так само злетіла вниз. Літери «В» і «М» розташовувались по центру білого листа. Я хотів їх стерти, та ще більше літер стрімко відірвались від тексту. «Р», «Е» та «Ш» злетіли до перших двох.
У цей момент мені стало насправді страшно, я відчував як у п'ятах пульсує кров а руки наче стали ватними. Я не міг поворушити пальцям і дивився на єдине розташоване по центру листа слово. Слово, яке я не писав і яке великими літерами склалося на моїх очах – «ВМРЕШ». Я спробував його стерти, та скільки б разів я не натиснув на кнопку видалення тексту, ті кляті літери нікуди не зникали. Курсор марно бився об останню літеру слова, поки я не втомився лупити пальцем по клавіатурі. Тоді я психанув і нервово захлопнув кришку ноутбука, за якою навпроти мене сидів Ян. Його беземоційне обличчя було бліде до посиніння. З носа йшла кров, затікаючи йому до рота і заливаючи все підборіддя.
Мені перехопило подих, і вже не вірячи в те, що відбувається, я заволав від жаху. Через секунду я розплющив очі сидячи перед екраном ноутбуку. Поруч зі мною стояв непочатий Флет-уайт, а щока заніміла від моєї руки. Жодного виправлення в тексті, жодного переписаного речення. Здається, я навіть не помітив, як провалився в сон.
Зібравши речі я швидко проковтнув остиглу каву і вибіг з кав’ярні. Схоже, краще мені все ж таки прийти додому і трохи відпочити. Хто б міг подумати, що мене настільки сильно буде кидати в сон.
- Можливо саме кав’ярня вплинула на Вас? – перехопила ініціативу Вікторія.
Я зрозумів, що вона намагається знайти хоча б єдину зачіпку, хоч щось, що зможе зв’язати усі події в єдину історію і вивести поліцію на бажаний слід. Але, нажаль, я не знав причину свого самопочуття в той момент, і не мав жодних підтверджень, що саме нічна примара зруйнувала мій день. Може, вона й похитнула мій психоемоційний стан. Тоді «Ком’юніті» тут точно було ні до чого.
- Певен, що ні.
- Чи бувало у Вас таке коли-небудь раніше?
- Таке що, відключення? Напевно ні… Не пам’ятаю, - відповів я.
- Коли Ви прийшли додому, то одразу лягли спати?
- Я би хотів сказати, що так, але нажаль… Я зайшов до квартири, роззувся і пройшов до своєї кімнати. Я дуже хотів одразу лягти, та згадав, що вночі залишив пів склянки води на ранок. Я озирнувся на приліжковий столик – склянки на ньому не стояло. Я підійшов ближче і побачив уламки скла розкидані на підлозі в калюжці води.
Я занепокоївся і, тупцюючи на одному місці, зробив оберт навколо себе. Кімната виглядала як завжди, і я не пам’ятаю, щоб вранці чув, як щось б’ється. А якщо вона розбилась в той час як мене дома не було, то чому і як? Що спричинило її падіння, якщо всі інші речі стоять на своїх місцях?
У цей момент мені стало дійсно моторошно. Усвідомлювати, що в твоїй рідній і затишній оселі перебуває хтось невідомий – для мене це найжахливіша річ у житті. Я можу заспокоїти себе, коли мені щось примариться, можу запевнити свій розум у не існуванні демонів та знайти раціональне пояснення будь-якому лайну. Але непроханий незнайомець, що ховається у мене в оселі – це смертельна небезпека. Колись я боявся демонів, що виявились бурхливою дитячою уявою. Тепер, коли подорослішав, я боявся людей.
Я усвідомив, що вже досить довго не дихаю, але все рівно не міг вдихнути. Наче в легенях спрацювало аварійне герметичне закриття дверей і повітря виявилось заблокованим усередині. Усі мої думки були лише про цього незнайомця. Хто він? Може він ховатись у квартирі, чи навідується сюди лише коли мене нема? Я прислухався до мертвої тиші – десь на вулиці шумів потік автомобілів.
Раніше мені дуже подобався Поділ, його архітектура і атмосфера, навіть до тарганів я вже звик. У старих будинках вони завжди є. Проте зараз мене лякав цей район, цей дім і ця стара квартира, яку я обрав за її високі стелі. Я не знав жодну людину, що мешкає не лише в моєму будинку, а й у самому під’їзді… Стою один у чотирьох стінах, сам на сам зі своїм страхом і гігантським тарганом, що ховається десь у моїй хаті.
- То в цей момент Ви й подзвонили в поліцію? – спитала мене офіцер.
- Я не гаючи більше часу набрав номер і протараторив, що, напевно, хтось потрапив до мене в житло. В мене спитали чи хтось постраждав, на що я відповів заперечно, назвав ім’я, адресу…
- Ви не перевіряли інші кімнати до прибуття поліції?
- Раніше у цій квартирі була фотостудія, одна зі стін була знесена, тому в мене є простора вітальня, у яку потрапляєш одразу зі входу, спальня і тісна кухня. А ще скам'янілі від страху м'язи і бажання лягти спати, наче нічого не відбулось. Ні, я не перевіряв інші кімнати.
Взагалі-то, одразу після дзвінка я трохи заспокоївся і запевнив себе, що зараз я у квартирі один. Той, хто тут міг бути, вже давно мав себе видати, або напасти на мене під час дзвінка. А якщо він щось шукав то просто втік, і не важливо знайшов, чи ні. Головне, що в цю саму мить мені нічого не загрожувало.
Поліція прибула за десять хвилин. Чоловік років сорока, та дівчина – її вік встановити мені було важко, скажу просто молода. Вони швидко оглянули усі кімнати, потім зафіксували доказ і взяли уламок скла на експертизу. Тоді я розповів їм усе, що трапилось за останню добу, в мене зняли відбитки пальців і пообіцяли зв’язатися протягом двох днів. Вони збирались піти, але я дуже попросив їх пошукати відбитки пальців на балконній двері.
Мені пояснили, що детальну дактилоскопію відбитків будуть проводити в самому відділені, але на перший погляд, усі відбитки, що були знайдені на дверях належали мені. Це дивно. Говорять, зазвичай таргани залишають за собою сліди.
ІV
- Чи Вам відомо, чому саме Ви тут опинились? – Вікторія посунула стілець і рішучо встала. Кружляючи приміщенням вона не відводила від мене погляд – я почав нервувати. Напевно, цього вона й хотіла, та мені стало складно формулювати думки. – Де ви перебували в ніч з суботи на неділю?
- Аа-ем… Я не знаю, на що Ви натякаєте, але я можу все пояснити.
- Що Ви робили в будинку під номером 23 на Великій Житомирській?
- Я отримав повідомлення від Дани, в ньому була вказана лише ця адреса. Можу показати це повідомлення, якщо бажаєте.
- Продовжуйте. Що ви зробили далі?
- Я відповів на це повідомлення, спитав що то за адреса, але вона не відреагувала. На годиннику була вже десята година вечора, тож я вирішив зателефонувати. Дівчина могла от-от лягти спати, тому зробив це як можна швидше.
Після декількох дзвінків залишених без відповіді я почав себе накручувати – а раптом щось сталось і це останнє повідомлення, яке вона змогла відправити, раптом це прохання про допомогу і я маю шукати її по цій адресі?
Я викликав таксі і вирушив на пошуки Дани. Вечірні вулиці міста були не такі велелюдні, майже позбавлені машин і червоних світлофорів на дорогах, тому ми їхали напрочуд швидко. За декілька хвилин ми опинились у потрібному місці, я подякував водієві за оперативність, розплатився і вийшов з машини.
Переді мною красувався своїм зовнішнім оздобленням шести поверховий будинок у стилі українського бароко. Я впізнав його – сюди кілька днів тому я проводжав Дану. Одразу за ним знаходився зелений сквер, здається він називається Сквер київських інтелігентів. Я обійшов будинок і, перетнувши сквер, присів на холодну лавку.
Я був здивований, що Дана надіслала мені цю адресу, адже її самої тут не було. Я набрав її номер ще раз ‑ у слухавці було чутно самі гудки. Сидіти було якось незручно, чи то через внутрішні переживання, чи то через відчуття самотності. Вона мене не дочекалась, кинула як останнього невдаху. А може навіть навмисно мене сюди направила. Жодних пояснень в мене не було.
Оглянувши будинок знизу до верху мені перехопило подих, серце болісно втиснулось кудись проміж ребер, а у вухах загуділо від шоку. В квартирі на останньому поверсі напроти вікна висів чоловік, бризки крові на склі розлетілись немов янгольські крила, що доповнювали і без того моторошний образ. Я підскочив з лавки і тремтячими руками подзвонив у поліцію. Коли оператор прийняла мій виклик я вже підіймався сходами старого під’їзду.
Двері квартири були відкриті і на сходи падав довгий промінь світла. Оператор просила не класти слухавку і розпитувала мене, що я бачу. Важко передати мій жах, коли я зайшов до приміщення. Побачене я не міг передати жодними відомими мені словами, і взагалі, ніби розучився говорити. Уся підлога в кімнаті була заляпана кров’ю чоловіка, що висів під самою стелею. Шия була пробита гострою деталлю люстри, на яку його було підвішено. Увесь його одяг був темно червоного кольору, здалося, ніби кров лилася великим напором. Я навіть не думав, що її може бути настільки багато в тілі людини.
- Ви дочекались приїзду підрозділу, слідчого, криміналістів? – запитала Вікторія.
- Сидячи в єдиному сухому куті, з мерцем напроти. Я намагався себе підбадьорювати, бо відчував, що в будь-яку мить мене може знудити, тож спробував пригадати собі пару анекдотів. Коли приїхала поліція, виглядало ніби я розповідаю анекдоти трупу. Гадаю за це мене й забрали до відділення, за знущання над трупом, так?
- Аж зовсім ні. Мала літературна форма ніяк не підпадає під знущання… Вас забрали через те, що ваші «пальчики» співпали з минулими результатами експертизи. Вони співпали на автівці Яна, на дверях його квартири, у Вашій кімнаті і останній раз сьогодні, на дверях квартири, де знайшли загиблого приватного детектива Матеуша Модрицького. Більше нічиї відбитки не знайдено, тож гадаю, досить Вам морочити мені голову. Кажіть, як Ви вбили Модрицького, як підвісили його і чому здали себе!? – Заволала мені на вухо офіцер.
- Ви це зараз серйозно!? Я нікого не вбивав! Навіщо це мені взагалі?! – налякано відтарабанив я.
- Я Вам скажу навіщо. Я гадаю Ви вбили Яна, через звичайну заздрість і бажання просунутись по роботі. Він займав посаду редактора, на яку Ви претендуєте вже другий рік. Ян заробляв більше за Вас та ще й постійно казав Вам, що робити. Коли Ви з ним розібрались, то вирішили, що варто замаскувати слід і самі заявили про вбивство. Коли Вам сказали про нещасний випадок, Ви не повірили – бо й самі знали, що таке не можливо. Цю справу розслідував наш польський колега, Матеуш Модрицький, якого ми запросили одразу після вбивства Яна. Він експерт у справах з психічнохворими маніяками типу Вас. І тоді, коли Ви це дізнались, то захотіли позбутись головної рушійної сили у справі. Але вже розіграними картами вдруге не зіграєш. Ми одразу відправили до Вас оперативну групу…
- Благаю, послухайте, я нічого такого не робив і ніякий не психічнохворий.
- Ви заперечуєте, що в ніч з двадцять першого на двадцять друге червня бачили когось у своїй квартирі?
- Ні…
- Ви заперечуєте, що цей «хтось» вискочив через відкритий балкон шостого поверху? – продовжувала Вікторія.
- Ні…
- Чи заперечуєте Ви, що знайшли на підлозі розбиту склянку, на якій були лише ваші відбитки пальців?
- Ні, будь ласка, це все правда, – Я жалібно застогнав, відчуваючи як останні надії на допомогу покидають мене. – Я сам вже не знаю, що відбувається і у що вірити…
- Я даю дев’ять до одного, що Ви, Олександре, психічнохворий маніяк, з можливим розвитком субособистості, яку Ви не в змозі контролювати.
Я не знав що відповісти, тож в приміщені настала тиша, довга, дратуюча та водночас вражаюча. Перша мить спокою за останню годину, проведену мною в кімнаті для допитів. Остання надія, що немов тонка стрічка тягнулась за мною і, врешті-решт мала обірватись, дивом зміцнішала. Як раз у той момент, коли на сусідньому столі задзвонив мій мобільний.
- Можу відповісти?
- Тільки на гучному зв’язку, - Вікторія простягла мені телефон.
На екрані відображалось чотири літери – «Дана». Я стрімко прийняв дзвінок і перевів його на гучний режим. На фоні щось шаруділо, жодних голосів чи навіть дихання. Я хотів сказати «Алло», привітатись з дівчиною, але телефон голосно викинув мені в обличчя віддалено знайомий чоловічий тембр. Це був він…
V
- Той пердун нам завадив, так? Знала би ти як важко мені кожного разу робити це. Ніколи не вбивав на очах у когось. Я пам’ятаю тебе, ти заходила до мене в кав’ярню. Пам’ятаю твій запах, хоча зараз він відрізняється. Ти що, боїшся мене?
- Ти притягнув мене у незнайоме приміщення, кинув у кут зі швабрами, зв’язав, я досі не відчуваю рук і не можу рухати пальцями, а ти ще питаєш, чи боюсь я?
- Ммм, як втішно чути подібне від такої красивої дівчини. Музика для моєї душі. Так багато енергії отримаю, коли з тобою розправлюсь, рибонько.
- Не чіпай мене! – вигукнула Дана.
- А-ХА-ХА-ХА. Бачу тобі подобаються ці ігри, у які ти вирішила зі мною грати. Та ти, напевно, не знала, що я по життю гросмейстер. Гадаю твоєму другу вже достатньо нас слухати.
Зіниці його очей розширились, він витягнув руку вперед і тієї ж миті, телефон, що був міцно затиснутий ременем Даниних джинсів, вискочив у його напрямку. Він схопив телефон, повільно підніс його до підборіддя й облизав, із особливим задоволенням на обличчі. Зіниці його очей знову розширились і у той же момент з телефону пішов дим. Він відкинув той на підлогу у бік дівчини і збочено усміхнувся.
- Ти ж розумієш, що я дав йому почути забагато, як для твого приятеля. Хоча який він тобі приятель, ви лише знайомі. Невже сьогодні достатньо одного разу зводити дівчину на каву і ви вже друзі? Думаєш він почувши цю розмову одразу кинеться тебе шукати? Думаєш він зможе знайти тебе живою?
- Благаю, відпусти мене, я нікому нічого не розповім, – тремтячим голосом проскиглила Дана. – Обіцяю, про тебе ніхто не дізнається…
- Ти про мене нічого не знаєш, що ти зібралась приховувати?
- Не знаю… Все. Все що бачила.
- Мені нічого від тебе не потрібно, адже нічого не загрожує. Ти помреш, як і всі до тебе, я отримаю нову енергію, і життя продовжиться. Упс, а для тебе ні… – він знов розсміявся у повний голос, через що в приміщені загуділо відлуння.
- Енергію?
- Не знаю, як назвати цю силу, окрім як енергією. Це сила, що живить мої здібності і практично забезпечує моє існування. Якщо я довго не отримую нової енергії то відчуваю нестерпний біль, слабкість і, мені здається, без неї я болісно помру. Тому мені нічого не залишається, окрім як збирати енергію людини, що вивільнюється при її вбивстві. Таке в мене життя, що не рятують рожеві окуляри…
- Здібності? – схлипнула Дана
- А ти гадаєш, чому не запам’ятала, як сюди потрапила? Чому, брехуха така, не могла ворушити кінцівками? Чому я відчуваю кожну твою емоцію лише вдихнувши твого запаху!? – він наблизився до дівчини так, що вона відчула, як його ніс втягнув повітря поруч зі щокою. – Я можу зробити так, щоб те желе в твоїй голові, що зветься мозком, закам'яніло. Ти моментально помреш, та це мене не тішить. Це позбавить тебе страждань, а я полюбляю, коли людина страждає перед смертю. Так я отримаю значно більше енергії. Коли людина вмирає довго та болісно, в неї з адреналіном виробляються гормони, перш за все ендорфіни, щоб приборкувати біль. Тому, якщо я вб'ю тебе зараз однію миттю, то майже нічого не отримаю.
- Не треба благаю…
- Взагалі-то, я не збирався вбивати тебе, адже, коли ти зайшла до «Ком’юніті», то сподобалась мені. Я хотів позбутись твого друга, та йому пощастило…
- Ти вбиваєш тільки тих, хто заходить до кав’ярні?
- Це моя кав’ярня. Знаєш що це значить? Це значить, що будь-хто, хто коли-небудь до неї наблизився, більше ніколи не зможе до неї не заходити. Магія? Ні. Звичайна телепатія. Зчитую думки, направляю свої. Але так, усе це для того, аби влаштувати у цьому закладі свято. Ти, такі як ти, і усі інші, – це все моє «ком’юніті», моя «спільнота», а завдяки їй я маю свято кожен день!
- Що ти за чудовисько… – прошепотіла дівчина.
- Погоджуюсь, копа я даремно вбив. Але він мене падло майже вистежив, довелось його прибрати... Як і тебе.
- Звідки це все в тобі?
- Ти про що? Здібності до телепатії і телекінезу? Цього нажаль не пригадаю, але пам’ятаю як в дитинстві, коли мені було років 8, мій батько поїхав на дачу, в Київську область. Там він мав заночувати, а на наступний ранок повернутись додому. Чомусь його довго не було. Коли мати зрозуміла, що з ним сталось щось негарне, ми з нею поїхали на його пошуки. Чудово пам’ятаю картину: ми заходимо до старої дерев’яної хати, на наші гукання ніхто не відзивається, ми проходимо у дальню кімнату і бачимо… Він лежить в ліжку, заколотий вилами, що стирчать з нього, наче виделка з відбивної, а постіль, ніби тарілка з кетчупом. Мабуть, тоді я розлютився аж занадто сильно.
Юджин сів на підлогу і склав ноги у позі лотоса. Дівчина була налякана, і виглядала наче вуличний цуцик, що сахається від людей і ховається по закутках.
- Ось сиджу і думаю, може тобі кров закип’ятити, чи краще пропустимо твою руку через кавомолку? А в мене ще газова горілка є, тільки я поки що не знайшов їй застосування.
Дівчина закрила обличчя долонями і, схоже, заплакала. Юджин подивився на неї з відчуттям внутрішнього морального задоволення. Хоча йому було важко прийняти остаточне рішення. Вершити долю приємної тобі людини складно. Як обірвати життя людини, яку тобі зараз хочеться втішити? Він би хотів провісти з нею ще не одну ніч, та тепер це можливо тільки якщо в дівчини розпочнеться Стокгольмський синдром. А хто стане спати зі своїм катом. Юджин розумів, у цій ситуації вихід може бути лише один – не можеш отримати чогось сам, не залишай нікому.
Він піднявся на ноги і підійшов до Дани. Схилившись над дівчиною він хотів запитати, чи готова вона до своєї смерті, та в цей момент дівчина відірвала руки від обличчя. На ньому не було жодної сльози, а замість цього мало вираз люті, та шаленого бажання помсти і порятунку. Кулак пронісся так швидко, що Юджин не встиг його помітити і відчув різкий біль у носі.
Дівчина промайнула повз нього і добігла до дверей, кімната була зовсім мала – знадобилось усього 4 кроки. Вхопившись за ручку двері, вона відчинила її на половину, проте та стрімко захлопнулась перед нею. Вона не змогла озирнутись, тому що в ту ж секунду в голові запаморочилось. Вона відчула, як її м’язи напружуються, усі органи в тілі палають від болю, і останнє, що вона побачила це свій хребет, що вирвався з середини її власного тіла і тепер звисав десь знизу в полі зору.
Коли її тіло рухнуло на підлогу знесиленим шматком м’яса, Юджин нарешті опустив додолу вирваний разом з головою хребет. Він не відчув значного приливу енергії, проте відчув відлуння шкоди, що диким звіром гризло його зсередини. Він мовчки стояв у складському приміщенні кав’ярні і дивився на темно-червону калюжу, що розтікалась по бетонній підлозі. Навіть коли у кав’ярню вдерлась поліція і знайшла його поруч з тілом дівчини, він так і стояв, наче воскова фігура. Засмучений, приречений і готовий до ув’язнення.
Вже за годину офіцер поліції Вікторія Хитько завершила допит Олександра і, принісши свої щирі співчуття, відпустила додому. Кав’ярню «Ком’юніті» закрили для проведення слідчих дій. Конашевича Євгенія Євгенійовича, більше відомого на прізвисько Юджин, було доставлено у відділення, де його буде утримано під вартою до визнання винним у день суду.
Йому буде обрано найжорсткішу міру покарання – довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення. Ніяке каяття, гарна поведінка, чи психічне здоров’я навіть не розглядаються. Якби законом була дозволена смертна кара, напевно, йому її було б не уникнути. Та сидячи в невеликій глухій камері Юджин розумів, синє небо ще точно засяє над його головою… Вже дуже скоро засяє.
