Довгонога Горгона
Пора, коли жовті проблиски сонця в жовтім маренні набувають, жовтих форм, є не що інше, як – жовтень місяць: час, коли ти шкодуєш про якісь вчинки, тобі здається що попереду ще одне життя і до цього тобі просто не щастило. Прохолодні вечори, ночі без сну, кров'янисті плями на старих вікнах, що поправу належать неіснуючому місту, здаються чимось уявним. Ти відчуваєш себе ягням, котре блукає в сутінках великодушних вбивць. У них випросиш смерті на грам ( легкої, та короткочасної), тобі дадуть гостру голку, якою ти проколеш собі повіки, щоб світу цього не бачити. Бо тобі він набрид, як пухлина на видному місці.
І ось, ти береш до рук пачку сигарет, заховану дружиною, в непримітну місцину, і витягуєш натяк на швидку смерть, бо той клятий напис на упаковці, дає підґрунтя для роздумів. У тебе є навіть діагноз, але ти палиш - палиш в надії на те, що безсмертний і тіло твоє не згниє під товщею землі. Той хронічний кашель,що виникає близько шостої години вечора, має симптоматику обструктивного захворювання - зрештою,колись, ти і помреш, в небувалім страху під дією ультрафіолетової лампи, що стоїть на чорному столі, дешевої, орендованої, кімнати.
Товста безперервна лінія тягнулася на мапі вздовж чималої частини Каліфорнійського пляжу Монтеррей, та прилеглими до нього територіями. Широка, звивиста – вона походила крізь затоку і досягала району « Canerry Row». Однойменна бухта знаходилася на півдні від Сан – Франциско, між округами Санта - Круз, та Монтеррей – це землі множинних голосів, які належали океану. Вони стогнали, шепотіли і здавались хвилями-вбивцями, що піднімаються темною хмарою з глибин.
Побережжя вабило орнітологів, рибаків, та людей що любили верхову їзду, та піші прогулянки. Рідко можна було зустріти сімейну пару, похилого віку, що просто насолоджувалися приливами теплих вечорів. Страх погрожували мовчазні одинаки, які щось зосереджено обмірковували піднімаючи очі на скелясті хребти, що душили пориви вітру, і шум води здавався не від світу цього. Від таких незнайомців віяло моторошним предзнаменуванням – це був ніби вбивця, прихований в чорній кімнаті; ти не знаєш що від нього очікувати і де він переховується. Це може бути: шафа, ліжко, штора;він може стояти за спиною тримаючи в руках заготовлений завчасно тесак. І щойно тебе переповне тваринний страх - ти почуєш дитячий сміх і тобі привидиться дитина: вона буде бігти червоним коридором, зупиняючи час, котрий наближає тебе до кінця – за стіною вже стоїть домовина. Та облаштована саме для тебе, з яскравими переливами шовкової матерії. Повільно крокує вбивця, тамуючи голод, спрагу. Він тебе все рівно зжере: розриваючи плоть на чималі куски, розкидаючи її як пух по тій же кімнаті. Брудні стіни заповнить знову дитячий сміх, і кришку домовини хтось поспіхом закриє. А поки що океан. Ти просто наглядач. Тобі підкоряються чималі хвилі. Кроваві води набувають відтінок « неминучого» і кров краплинами падає у глибини. Здається, ненавмисне поранився - болить душа. У тобі живе демон, що ласує здоровим глуздом, як свіжоспеченим струдлем, пишно тіла леді. Той паразит що посилився в потаємних куточках сутності, керує думками, риторикою, а потім поглянеш уважно на своє обличчя в розбите скло і розумієш: « вбивця – це ти,… ти !».
Бен, поклав на стіл простий олівець який використовував для умовних позначок і дістав зі свого журнального столику погано підточений червоний олівець. Він уважно ще раз оглянув територію вздовж затоки, поставив позначку у формі літери «Х», посеред вичисленого ним шляху, була помітка у формі хреста. Саме у цьому місці, було знайдене невпізнанне тіло, молодої жінки, її неможливо було ідентифікувати тому оперативна група дала її визначення як «Джейн Доун». Експерти криміналісти, що прибули на місце злочину, нарахували на тілі загиблої близько двадцяти ударів тупим предметом, що мав круглу поверхню:удари наносилися в область голови (лобова, тім'яна, потилична частина були роздроблені), дані травми були нанесені посмертно. В області шиї був невеличкий надріз ( можливо, це був скальпель гострокінцевий), множині рани були на спині, животі, ногах загиблої…
Прижиттєво Джейн Доун, отримала надкуси, щелепно-зубовим апаратом, що належав людині . Глибина рани дорівнювала трьом міліметрам ( неповне відділення зубами плоті на ділянках шкіри обличчя), від цього воно роздулося до небачених розмірів, набувши темному-сірого кольору. Жінка, лежала обличчям до низу. Стояти на скелі, дивлячись на труп під певним кутом, можна було б, побачити, не тіло, а манекен, котрий хтось жартома підкинув на берег. Організм загиблої, був виснажений. За лічені дні до настання смерті, Джейн Доун, не споживала їжі, її хтось насильно заливав до порожнини рота - воду, підтримуючи баланс обміну речовин, підсолоджуючи рідину цукром. Хтось бавився із нею…
Вбивця давав надію на спасіння, і тут же забирав, занурюючи постраждалу в головокружівну ілюзію. Там вона знову і знову вставала на ноги і втікала, перебігаючи з кімнати в кімнату. Загибла, хапалася за будь-яку нагоду опинитися на волі і покликати когось на допомогу, але вона була лялькою в надійних руках ляльковода. І коли двері підвалу все-таки бідолашна відкривала, стоячи у брудній сорочці; лінивий та бідний згорток світла від лампи, котра стояла далеко - обпік її очі…
Вона давно не бачила світла. Роблячи невпевнений дезорієнтований крок назустріч незвіданому, Джеймс, впала у глибокий сон. Її паралізувала втома і голод. Немічне тіло провалилося в пітьму, як у теплу постіль. Цей стан був схожий на відчуття родом з дитинства. Всі наші відчуття, родом з дитинства.
Спогад.
Біле пір'я кружляло над ліжком. Воно піднімалося аж до стелі і походило більше на легку сніжну хуртовину, що не вщухала вже пару хвилин. Від подушки лише залишилася світло - рожева пошивка. І та була під ногами.
Яскраво - жовті спалахи сонця – то з'являлися, то зникали напівпрозорій завісці - вони віщували прихід зливи, тихої, літньої, липневої.
– Негайно йди до свого ліжка! Не стій босоніж на холодній підлозі, - несподівано до кімнати зайшла Мадлен, тримаючи в руках чистий одяг для своєї доньки. – Потрібно висушити добряче волосся, бо скоро нам вирушати до родини Мітчелів. Якщо пощастить - то встигнемо повернутися додому до настання негоди, - обмірковуючи говорила жінка. – Хто його знає, що там буде через годину - дві…
– Мамо, буде гроза? – занепокоєно запитала дівчинка і мерщій стрибнула до свого ліжка, вкриваючись з головою покривалом з хутра.
– Так, думаю, ближче до ночі.
– Можна я залишуся сьогодні спати з тобою?!
– У тебе є два варіанти: перший - ти можеш залишитися зі мною, і довго ще боятися уявних людожерів, що живуть під твоїм ліжком.. Є і другий варіант - ти можеш побороти свій страх, залишившись одна в кімнаті, в якій буде горіти світло до настання ранку. В твоєму розпорядженні будуть іграшки, книги – можеш, уявити собі фантастичний світ, в якому тебе хтось оберігає. Скажімо, гігантський Леприкон, що здійснює бажання. Рано, чи пізно ти поглянеш нічному жахіттю в обличчя . І знаєш що?.. Зав'яжи на вузол шнурки кросівок одному з тих чудовиськ!
– Огри, не носять взуття!
– Вигадай щось. Наприклад: величезну яму, до якої вони потраплять щойно наближаються до тебе. Можеш створити у своїй голові скляну стелю, котра обрушиться їм на голову, щойно вони захочуть тебе затягнути до безодні.
– Вони їдять дітей геть босі. А у кімнаті досить міцна підлога, щоб ні з того, ні з цього виникло провалля. А у задзеркаллі ще більше чудовиськ.
– Бетті, люба, їх не існує… Тебе ніколи, ніхто не з'їсть, - заспокоювала її мати, закутуючи щільніше тіло доньки теплим рушником. Щоб тій не було холодно.
– Є люди, які можуть викрадати інших людей, вбивати – я чула це від нашого сусіда Джорджа. Він мені розповідав історію про дівчинку, яка провела в заточені багато часу і вийшла з темного підвалу, коли була геть старою. До того часу померли всі її родичі. Вона і сама стала старою бабусею, що втратила здоровий глузд, - наполохано прощебетав дитячий голос. – А ще старенька не вміла обходиться без сторонньої допомоги. Вона не вміла тримати ложку, розчісувати волосся, користуватися предметами особистої гігієни. Однієї ночі, жінка втекла з будинку для людей з обмеженими можливостями і кинулася під колеса грузового автомобіля. Все почалося з того, що маленькою, її викрав поганий чоловік. Злий, та жорстокий. Він робив погані речі з нею.
– Не слухай цього хлопчика, він все вигадав. Ця історія – небилиця,– заперечила мати. – Джордж, просто хотів тебе налякати. Давай краще зіграємо в море і два кораблі, що гойдаються на гребнях хвиль,- запропонувала Мадлен своїй доньці, легку забаву, щоб спрямувати її думки в потрібне русло ( хоча, її самій ця історія, була знайомою). Мати мерщій кинулася разом з Бетті стрибати на ліжку, імітуючи судна, що попали до шторму. Дівчинка, час від часу, ставала невагомою падаючи до низу, як до безодні чогось незвіданого – потім, її худе, мініатюрне тіло, набувало нечуваних сил, та знову бунтувало на просторах океану.
— Мамо, я пташка! Поглянь но,..! – верещала дитина, на весь будинок, здіймаючи вгору довгий, махровий рушник. Пташка, летіла вздовж берега, торкалася м'яким пузом гострої скелі і зникала в тумані непідкорених висот і знову ставала кораблем.
Мине багато років і будучи дорослою, Бетті потрапить до полону психічнохворої людини. Вона, як той метелик – граційна, легка, з яскравими плямами на крилах, втрапить в пастку у вигляді міцного павутиння. Ті нитки увібрали в себе червоні згустки заходів сонця, одинокі мелодії втомлених чар і ноти душевної хвороби, що відображалися в мертвих очах.
25 жовтня, близько полудня, до відділу поліції надійшов виклик від анонімного абонента, котрий повідомив про те, що неподалік пляжу Монтеррей, штату Каліфорнії, США, знаходиться тіло невідомої, без ознак життя. Пара медиків прибувших на місце злочину констатувала лише факт смерті.
На вигляд загиблій було 25-30 років. На її тілі були ознаки насильницької смерті. Верхній одяг був відсутнім як і спідня, нижня білизна. Цілком ймовірно що вбивця підкинув її тіло на пляж, після настання смерті у людне місце, з метою швидкого виявлення трупа. Він не хотів залишати Джеймс Доун у заростях; під товщею землі; під насипом сміттям; під товщею води, чи взагалі, розрізати її на шматки, та знищити частково, під дією вогню,чи якоїсь речовини. Він залишив її безсоромно на огляд всім зівакам, як окремий вид мистецтва, а саме – вбивства! На її шкірі, покритій рясним ластовинням був мокрий пісок. Він забився до нижніх носових раковин утворюючи щось схоже на мул. Її довгі, чорні коси заплескані краєм прибережних хвиль впились до товщі піщаної пустки, як коріння диво-квітки, що мала аромат трупних розкладів.
– Чим не Венера? – жартома промовився помічник детектива, поправляючи пучок кучерявого волосся на своїй потилиці, - він завжди так робив коли було « трішки соромно», бо так вимагала його природа. Природа внутрішніх відчуттів. – Досить вродливою була, колись, але хтось вирішив її завадити прожити довге, та щасливе життя! - продовжив худорлявий чоловік, конспектуючи щось в своєму товстому блокноті.
— Маркусе, у тебе нездорове тяжіння до трупів жіночої статі! Девіація некрофілії, чи що?! - підтримав розмову приватний детектив, що прибув на місце пізніш свого товариша і неозброєним оком помітив сліди незвичного вбивці. Адже, під верхнім повіком загиблої, медичний експерт, знайшов уламок голки.
Бен, добре розумів, що приховані сюрпризи від вбивці трактують якесь послання. Як воно повинно було б, звучати з його вуст?..
– Не бач світу сього – він робить рани! Або: Біль, крізь сльози! - перебив думки Бена, його помічник, з властивим йому сарказмом, висміяв допущення свого шефа. – Хто його знає що тому скаженому псові думалося!- вставив свої п’ять копійок він до розмови
– Ні, дурня!
– Чому?
– Хоча б, тому що, коли він вгонив голку під її круговий м'яз верхньої повіки, серце не транспортувало кров – хоч і тіло було ще теплим. Гострим краєм було пошкоджено зовнішню оболонку і склера не набула темно-червоного забарвлення. Це ніби відтінок і напіввідтінок! Так ось: в середині неї не билося життя, коли він це робив.
– Цілком згодний з вами! – аналізуючи знахідку зауважив медичний експерт.
– А що зі слідами біологічного матеріалу? – поцікавився Бен, зігнувшись над тілом вбитої.
– Все чисто! Я б, навіть сказав: ідеально сплановане вбивство. – узагальнив експерт - криміналіст Раймонд . Він зробив ще пару знімків ран дівчини, в області шиї, та передпліччя, позначивши їх місце табличкою з певним номером. В радіусі 25 см., від лівої скроні, він побачив уламок скла.
– На її шиї сліди від странгуляційної асфіксії. Можливо, це був ремінь від сукні, чи інша річ,з жіночого гардеробу. Скажімо, ручка від сумочки, чи шкіряний пасок. Рельєф пошкодження говорить про те, що шкіра взаємодіяла з предметом більш пластичним і нежорстким, м'яким за своєю структурою. Глибина канавки - 5мм. – висота 2-3см. – Детектив, описував труп, як митець свіжо створене полотно. В його асортименті були знання і практика, що дорівнювали 25-ти, рокам винайденню певної моделі підходу до будь-якого якого злочину, незалежно від його складності. Це як свій стиль. Як свій унікальний почерк.
– Який сморід! Потрібно якомога швидше закінчувати огляд тіла і вести його до моргу – піднімається спека і труп збільшується у об'ємах. Я приготовлю мішок! – Маркус, ще довго не міг оговтатись від того, що передня частина його взуття потрапила у темно-коричневу рідину, яка витікала з жінки, прямо з наскрізної рани, що знаходилася в межах сонячного сплетіння. Тягуча, та смердюча, вона підкралася до його ніг непомітно, під час того як старший інспектор, перевертав тіло на лівий бік і права кінцівка чоловіка близько наблизилася до мертвої особи. – Ох, дідько!.. – розгнівався помічник детектива, намагаючись рефлекторно витерти ногу об пісок.
– Обережно! Той жировий віск, ще довго зберігається на поверхні будь-чого і має нудотно-солодкуватий сморід – попередив колегу експерт. Він витягнув обережно щипцями із її волосся уламок черепної кістки і поклав його до речей, які йому вдалося зібрати з місця події до сейф-пакету.
– Я викину до сміттєвого контейнера ці трухляві туфлі, все одно вони старі. Як раз привід оновити гардероб. – Жартома додав помічник детектива, скрививши обличчя. – А у неї гарні форми були, за життя…
– Не кажи! Вродлива, оголена…і нежива. - Чорні вуса чоловіка грайливо здригнулися – це його нервове збудження тривало досить короткий час, але сірі очі засяяли чимось зловісним – в голові інспектора, промайнули брудні картинки.
— Мені здається, що скоро на досить людній місцині ми знову будемо оглядати черговий труп – такої ж комплекції, - ошелешив своїм допущенням, колег, Бен. Він щось довго позначав: описував, словами, числами і схеми, поклавши товстий блокнот собі на коліна. В такі хвилини його не можна було турбувати. Всі чекали на те, щоб детектив заговорив першим.
Промені сонця тонули в темно-блакитнім очікувані. Бен, не міг відволікти себе від надокучливих роздумів. Оперативна група вже працювала над тим щоб тіло Джеймс, помістити до патологічного мішку і закрити її темно-фіолетове, місцями, зелене обличчя, міцною блискавкою, та забути. Наступне місце прибуття – трупарня, з її спокійним мешканцями і холодильниками камерами що з фронтальним використанням, для утримання речових доказів та причин смерті покійної.
– Тут надзвичайно красиво! – наголосив жіночий мелодійний голос. Тінь, що притаїлася за плечима детектива, належала невисокій особі, з довгим, густим волоссям. Він все розглядував величний океан, поки труп поміщали до автомобіля. Поліцейські завершували огляд території і втомлений Бен, дозволив собі відсторонитися від оперативної групи, і викурити сигарету в передчутті нестерпного кашлю. – Дозвольте з вами завести розмову? - продовжив жінка…
– Ні. Я на роботі! – холодно і різко відповів детектив, не звертаючи уваги на того, хто стояв по заду нього. Це так властиво було йому. Адже, він не хотів спинитися на такій дрібниці, як нікому не потрібне знайомство. До того ж, він любив самотність. Це була людина високого рівня організації, мудра в своїх вчинках, дещо різка у висловлюваннях.
– Чи не могли б, ви мене одягнути?!
– Вибачте, що ? – перепитав детектив і повернувся обличчями до жінки. Бен випустив сигарету з рук і зайшовся кашлем. Його обличчя стало враз багряним. Перед ним стояла Джейн Доун, з розтрощеним черепом, прикриваючи груди брудним згортком невеликої тканини – це була яскраво-жовта хустка, її хтось залишив на пляжі, а вбита, вирішила її привласнити собі.
– Я, спантеличений..! Як?! Ви там, і тут! Ви ж, мертва. – Бен, був наскільки наляканим, що у нього відібрало дар мовлення, він розсипався на дрібні частки, чогось цілого.
– Так буває. Є люди які стають раптово мертвими, а є люди, що помирають за життя, не усвідомлюючи до кінця, загибелі. Всі вони чимось хворі; любов'ю, мріями, внутрішніми поривами. – Джейн Доун, крокувала впевнено до води, не зважаючи на ту групу людей, що були за спиною. Вони її не бачили, обговорюючи свої абсурдні чвари. Висохше тіло, завмерло від дотику води. Кров ще подекуди виднілася згустками з її ран.
– Агов, зачекай! Ви куди? – понісся детектив спинити дівчину і вхопив її за руку. Та кінцівка так і залишилася у нього. На краю плечової кістки шматок м'яса покрив шар білих черв'яків, а тонке зап'ястя трималося лише на сухожиллях.
– Я вас боюся,- спинила його жінка-примара, вже у чорнім як ніч вбрані - вона була, як сама смерть.
– Поясніть мені, хто це з вами зробив?- не зволікаючи запитав він Джейн Доун. –Він житель Монтеррей?!..
– Так, його ім'я - Кларк. Він працює водієм - перевізником на жовтому Chevrolet Chevy Van -1978 року випуску.
– Що він з вами робив?
У ці хвилини обличчя дівчини сказало більше ніж слова. Вона вся затремтіла. На краю скелі що височіла над пляжем, хтось пустив червоні кульки і вони піднялися у темне небо. Там, на нечуваній висоті, їх щось поглинуло, увібрало, вбило. То було саме зло.
Темно-блакитне око похилого чоловіка заглянуло до нічного жаху, як до щілини в старій підлозі – повна пітьма. Хтось там, внизу, тихо сміється, граючись з його нервами.
. Віч-на-віч з мерцем, і океан поневолених душ в місячному раї. Хвилі то і діло; мерехтіли вродою, але були мертвими. Все було наче у нічному жахітті.
– То все від лукавого. Я чиста! Мене він спотворив! – закричала дівчина і взяла до рук білий пісок, вона почала ним бавитися як дитина.
– Що саме зробив він?
– То все від лукавого. Я чиста! Мене він спотворив! – повторилася Джейн Доун і притулила до підборіддя заряджений пістолет. Руки її затремтіли і спусковий гачок задіяв механізм.
– Ні! – закричав Бен, і кинувся спинити її, але було запізно. Пів обличчя жінки залила темно-червона рідина - частково був відсутнім ніс, та роздроблена щелепа. – Звідки ви його взяли? – закричав він, на все пустуюче місце.
– Бені страшно?!..Бені щось накоїв? - запитала вона свого співбесідника голосом його покійної матері, та перехилила важку голову на праве плече. Із її рота випала частина кровавого згустку. – Як лялька, правда? - Зареготала Джеймс Доун…
– Що коїться? Хто ти така? – детектив не міг прийти до тями. Він не бачив наскільки понівечене тіло, в якому здавалося, є життя. Але це було неможливо. Вона була мертвою…
Від пережитого потрясіння, у нього защемило серце і геть спітнілий і знесилений, чоловік впав сам на піщаний берег, ніби труп. Йому заважало щось повноцінно дихати. Бен, намагався дістати з кишені своїх штанів пачку сигарет, але не зміг, йому завадив брак сил. У шоковому стані, бідолашний забув своє ім'я, місце проживання, плин часу.
– Трясця його! - як в останнє він промовив вголос і прохрипів. Детектив поглянув на годинник що був на його руці, але це не мало ніякого сенсу, в пітьмі не можна було бачити дрібних чисел. Коли чоловік втрачав свідомість в його голові звучав сміх, тепер він належав йому самому.
Той удар дверцятами автомобіля, змусило детектива враз прийти до тями. Хтось зупинився прямісінько біля його тіла. Світло фар його засліплювало, але він все одно, намагався помітити хто перед ним знаходиться, примружуючи очі, прикриваючи їх руками. Наполовину йому вдалося припіднятись, але розгледіти обличчя незнайомців - ні.
Перший голос належав чоловікові:
– Я хочу зробити знімок на пам'ять, люба моя дівчинко… Ти не проти ?
Жіночий голос дав заключний крик, приглушений, стиснутий. Здається, це було прохання, чи знак згоди.
-Ммм…! - пролунало у відповідь
Спалахи фотокамери осяяли широкі стегна і оголений бюст. Зі зв'язаними руками, що були за спиною стояла виснажена, покалічена жінка. Вона нагадувала саму Джейн Доун.
— Покрутись крале, похизуйся своїми рубцями на спині – підніми високо ніжку, так граційно, як тільки це можливо, - одержимо наказував голос, необізнаного душогуба.
Хоча його кремезний силует стояв поруч з капотом, але він здавався говорив звідусіль. По всіх пустотах вигаданому ним світу, повзали клопи.
– Бен, сьогодні добрий. Бен, сьогодні тобі подарує смерть. Ти ж так її хотіла – тривожно і захоплено запропонував він.
Детектив встав на коліна і побачив, як його двійник з таким же, голосом, тілом, подобою, вбиває жінку. Маніяк душить дівчину лямкою від бюстгальтеру, а та навіть не чинить опору. Довкола падають червоні зорі і тонуть в океані як сни – жодної душі.
Мені здається що Джейн Доун, давно померла, бо колись здалася. Вона сама обрала місце, час і спосіб.
Над злим Беном хмарами здіймаються комахи і стримують його рухи, поки він працює тесаком, над немічним тілом загиблої. Ніби м’ясник над тушкою косулі. З іншого боку піщаного пляжу, добрий Бен, боявся сам себе. Колись, він боявся комусь причинити біль, а зараз, завдає шкоди з особою жорстокість.
– Бен добрий! Бен, не хотів зробити боляче! - повторював детектив, оправдовуючи себе, але було запізно.
Зм’якле тіло впало на підлогу, як мішок заповнений пухом.
— Спи спокійно, люба дівчинко! Ти найпрекрасніше, що було в моєму житті. Вибач! – прийшовши до тями видавив з себе Бен.
Годинник на столі спинився , детектив випадково його зачепив рукою, оговтуючись від сну. В його горлі стояв ком, а на очах ще трималися краплини скупих сліз - все було ніби наяву. Бен жадно ковтав воду з високого стакану, наче йому довелося пробігти 500 метрів в швидкому темпі. Він заснув прямісінько на правій руці, опершись як ледачкуватий учень на дерев'яну парту в кінці ряду. Кабінет облаштований для роботи зустрів затишний, спокійний вечір. Він постукав до дверей, підійшовши маленькими кроками до металевої ручки, котра трималася на дерев'яній планці.
Цей день завершувався смертельною втомою, вона відбирала мовлення, позбавляла можливості виконувати елементарні рухи, і просто жити. Чоловік, відсунув чималий стос паперу, бо той заважав ознайомленню справи - Джеймс Доун.
До дверей його кімнати хтось, обережно підійшов, та постукав. Детектив подумав з початку, що то його онук – Самуель, в черговий раз бавитися.
— Це не смішно! Семюеле, негайно облиш марну справу мене відволікати - гайда до Дебори – я зайнятий! – У відповідь прозвучала тиша. - Агов, хто там?! ..
Коли Бен, вийшов зі свого кабінету і поглянув на коридор, там нікого не було. « Дивно якось це все» - подумав чоловік і опустився вниз по сходинках.
У вітальній він якраз побачив свою дружину Дебору, з незнайомим йому чоловіком. Він був досить худий, дивакуватий, розгублений. З невеличкою сумкою - папкою в руках. Здавалося, той тільки завітів до будинку. Навіть пес по імені Додо, не звертав на гостя жодної уваги. Більш того, пудель був спокійним.
– Любий, до тебе завітав Тодд Картер- журналіст періодичного видання. Він хоче з тобою поспілкуватися.
– Доброго вечора вам. Я, перепрошую що відволікаю вас від етапу збору інформації, до тієї останньої справи, але мені хотілося б, почути вашу версію як фахівця, щодо нещасної жінки. – люб’язно завів бесіду Тодд.
– Мої вітання. Ви про Джеймс Доун?!
– Так, саме про неї, – зауважив молодий чоловік. Його тягу до цікавих предметів, подій, та людей важко було приховати, навіть через окуляри. З далеку він нагадував француза. Фактурний, з темними кучерями, тонким смаком в одязі, манерою ввести діалог. Журналіст мав аристократичне походження.
– Мушу вас розчарувати, я не готовий поки що оприлюднювати свої допущення і обговорювати матеріали того злочину – бо поки що триває етап розслідування, це буде неетично з моєї сторони і зі сторони правових положень.
– І все ж таки, якщо буде час і можливість поспілкуватися , я буду радий зустрічі. Ця справа у всього міста на вустах і рано, чи пізно люди почнуть вимагати пояснень . Все таки залишу вам свою візитку, в будь-яку годину, дня, чи ночі, наберіть мій номер. – журналіст, не приховував свого розчарування, але він нічого не міг вдіяти.
– Було приємно познайомитись, – кинув на останок Бен.
– Взаємно.
– Я проведу гостя, якщо ти не проти, – втрутилася в розмову Дебора і люб'язно кивнула головою своєму чоловікові.
– Так, так..! Будь ласка, я повернуся до свого кабінету – промовив детектив і зачекавши коли гість покине будинок, повернувся до сходинок, що вели на другий поверх.
На червоному килимі Бен помітив каплі крові. Від підняв голову на три сходинки вище і побачив перед собою оголену та брудну Джейн Доун, та тримала відсічену голову Тода Картера. Порожнеча його рота була заповнена піском.
– Що за…? – детектив був наскільки наляканим що його охопив тваринний страх і на його душе роздираючий крик прибігла дружина.
– Що сталось?!
– Там, ця...! Як її? З множинними травмами голови і порізами – Джейн Доун.
– Чудово! Я її не знаю. Тобі потрібно взяти вихідний. Ти багато часу приділяєш роботі.
– Я зараз піднімусь до кабінету, вимкну настільну лампу і буду готовий до відпочинку…
– Облиш. Я сама піднімусь. Зараз принесу тобі заспокійливого і відразу ж, допоможу приготуватися до сну. – Дебора допомогла чоловікові присісти на м'який, шкіряний диван і поставила перед ним склянку з чистою водою.
– Якщо я швидко засну, прошу не будити. – попередив детектив.
— Домовились. – посміхнулася жінка.
Бен прокинувся від того що йому хтось обережно поправляє подушку, притримуючи голову. Детектив відкрив очі і побачив себе в труні. Дебора стояла поруч.
— Мені так шкода! – зі сльозами на очах відказала дружина. За її спиною переховувалася Джейн Доун.
Бен намагався сказати бодай щось, але це було неможливо. Його рот був зашитим нитками . Кінцівки не слухалися його.
– Ти вбивця - ти! – закричала Джеймс Доун.
– Ти ! – показав пальцем на Бена, журналіст, якому він відмовив. І кинув в його обличчя пусті, білі папери. – Жодного слова, нема жодного слова.
— Ти винен. Ти!.. Навіщо скільки палив?Рано, чи пізно це сталося б! – заволала дружина.
В кімнаті залитий червоним світлом було важко дихати. Бен, пручався з останніх сил, але щойно дружина позвала до себе внука, той з посмішкою на обличчі закрив дерев'яну, блискучу кришку і та навічно стала перед очима чоловіка.
Остання справа так і не стала розкритою - вона стала останньою, в житті чоловіка. Попри своє захворювання, він продовжував палити. Подейкують люди, що Джеймс Доун, наскільки вподобала детектива, що забрала його до світу « чаруючого нічного океану».
День який минув впав у провалля, де ніколи не буває світла, там нічого не зароджується – там все лишається у стані невагомості. День що минув, ніколи не повернеться!
