Тато повернувся

Даша вийшла в коридор, її обличчя палало. Вона більше не могла перебувати в одній квартирі з цією людиною. З людиною, за яку вона одного разу вийшла заміж. Батька її доньки.

 Здавлений крик рвався назовні з її горла, і цей біль терзав зсередини. Вона зробила кілька кроків у бік ліфта, відчуваючи присмак крові у роті. Даша сповзла по стіні, не доходячи до розсувних дверей. Її голос затремтів і тоді вона закричала. Вона кричала в руки і в стіни, ніби хотіла цим криком зруйнувати цей проклятий будинок дощенту. Сльози лилися по її блідих щоках. Він так і не вийшов до неї. Даша залишилася на майданчику сама. Час, проведений там, наче потонув у тумані безпам'ятства.

 Вона не пам'ятала, як вийшла на вулицю, і як довго блукала порожніми нічними вуличками. Неживими лежали дитячі майданчики. Сильна імла ковтала верхівки багатоповерхівок. І навіть собаки не вили вдалині. Тоді ця ситуація здавалася їй втішною. Ніхто не побачить її у такому вигляді. Але з іншого боку... Вона хотіла когось зустріти. Вона хотіла знайти порятунок. І від цих думок вона плакала на ходу.

 У блискучих від сліз очі відбивались вуличні ліхтарі. Вона зупинилася біля одного з будинків, під аркою, що продувалася всіма вітрами. Темрява згустилася навколо, і пітьма була холодною. Цікаво, думала вона, притулившись до кахельної стіни, вона одна така самотня зараз… І немає нікого, хто б допоміг…

 Раптом вона побачила світле обличчя її доньки. Ліза та її щічки, усіяні ластовинням. Дівчинка посміхалася і тяглася до своєї мами... Даша теж усміхнулася, і навіть сльози їй тепер здавались дурними.

 — Моє... — хотіла прошепотіти вона в порожнечу, як раптом з порожнечі з'явився чоловік.

 Даша не побачила його обличчя, але його м'які руки торкнулися її холодних пальців.

 — З вами все добре? — Чоловік загадково посміхнувся. З такою самою загадковою усмішкою Даша повернулася додому.

Переїзд для Лізи дався нелегко. Вона не плакала, але награно виставляла сльози на показ. Вона боялася свого тата, який часто ображав маму через дрібниці, але також вона боялася переїжджати. Особливо в те місце, де їхня родина зрештою опинилася. Це був один із старих районів міста. Присадкуваті низькі будинки, три поверхи, п'ять. Тільки на початку вулиці, бувало, зустрічалися дев'ятиповерхівки. Втім, Ліза не встигла на них надивитися вдосталь, поки вони їхали в машині нового «тата».

 Мама була без розуму від нього. Ліза навпаки, відчувала якусь тривогу, коли ця людина з'являлася в полі зору. Почалося все із раптового переїзду до нього на квартиру. Вони втрьох виїхали, коли її справжній тато був на роботі. Ліза вийшла надвір, у повітрі вітало осіннє листя. Їхній двір був схожий на золотий сад чарівного королівства. І єдиною чорною плямою була машина нового «тата»... Низький легковик, темні двері та вікна. Коли мама садила доньку на задні сидіння, то машина скрипіла так, ніби ось-ось готова розвалитися, вивільняючи назовні цілий рій пилу. І той дивний запах…

 Коли вони помістились у машині, то до неї з переднього сидіння звернувся... Він. Ліза відразу відвернула очі, щоб не бачити його обличчя, але здавалося він посміхався. Дівчинці зовсім не хотілося дивитись на нього, ніби якийсь древній інстинкт усередині неї кричав, щоб вона не поверталася.

 — Зручно сіла? – спитав Він. Ліза кивнула головою, розглядаючи блідо-молочний килимок під своїми ногами.

 — Нумо поїдемо, — мама поклала руку на плече «батькові». Він відвернувся від Лізи, і у світ повернулися звуки. Таке дивне почуття…

 — Як скажеш… люба, — Він знову посміхнувся. Двигун заревів. Даша зачинила двері машини, відрізаючи дівчинці всякі шляхи втечі. Автомобіль рушив, і на подив Лізи, так і не вибухнув від старості. За кілька хвилин вони вже їхали до свого нового будинку… Його будинку.

Ліза прокинулася, відчувши, як очі налилися роздратуванням. У кімнату крізь відчинене вікно проникав дивна ранкова мла. Здавалося, вона повністю поглинула дахи всіх будинків навколо, і тепер повільно пробиралася всередину маленьких квартир.

 Дівчинка встала з ліжка, похмуро потяглася біля вікна. Закривши його, вона відчула, як холодне повітря осіло на її плечах. Батарея під підвіконням не гріла. Лізі дуже не подобалося це місце, цей страшний старий квартал. Але що вона, дитина, могла заперечити своїй матері. Заперечити своєму... новому «батьку».

 Ліза скривилася, риссю промчала повз зловісну шафу в своїй кімнаті і опинилася у похмурій прихожій. Ранок тільки пробивався крізь обрій. Кімната мами була зачинена. Двері стояли глухі, ні віконця, ні візерунків. Вона не стала довго перед ними затримуватись.

 Прошмигнувши у сіру ванну, Ліза швидко вмилася і почистила зуби. Речі, до яких її бездоганно привчив справжній батько. Однак... їй здавалося, що вона бачить його темну тінь у відображенні дзеркала. Він міг кричати на неї без приводу, за будь-яку помилку. Навіть коли вона просто забувала вмитися, чи почистити зубки не вчасно. Дівчинка була рада піти від нього, але місце, в якому вона опинилася...

 Ліза з побоюванням визирнула в коридор. Двері до батьківської спальні все ще були зачинені. Будинок стояв безтурботним, і тільки сутінкові тіні ковзали коридором.

 Щось у цьому місці викликало в неї тривогу.

Ранок прокрутив свій час, сонячне колесо попливло небесною дорогою. Туга імла опустився нижче на вулиці і невдовзі вже всі у квартирі прокинулися.

 Ліза, яка малювала різних чудиків у своєму старому альбомі, прислухалася до кроків у передпокої. Першою з кімнати вийшла мати. Вона перевірила, як там її донька, після чого перемістилася на кухню, готувати сніданок.

 Ліза пишалася тим, що своїм чуйним слухом могла визначати будь-який звук у квартирі. Ось увімкнулась вода в крані, ось рипнули дверцята холодильника. Все йшло своєю чергою.

 Дівчинка нахилилася над порожнім альбомним листом. Діставши червоний олівець, вона вивела непропорційну голову. Це була голова-лампочка, думала Ліза, поринаючи у свою неприборкану фантазію

Раптом зашелестіло повітря. Здавалося, на мить час завмер. Ліза нерішуче обернулася на двері до кімнати, опустивши очі на підлогу. У дверях стояв «батько». Ліза злякалася, не почувши, як він увійшов.

 — Малюєш, — коротко промовив він. Ліза тільки й змогла помітити на ньому діловий костюм, у темно-синій відтінок, оксамитову білу сорочку та темну краватку. Його довга постать здавалася сторонньою для дитячої кімнати.

 — Ви... — у горлі в дівчинки пересохло, але вона розуміла, що коханець її мами хоче почути якісь слова, — на роботу?

 — Так, маленька, — «батько» посміхнувся. Риси його обличчя ще ховалися від погляду Лізи. Він працював десь кимось. Від нього пахло і віяло тривогою. Дівчинка думала, як інші люди дивляться йому в обличчя. І чи дивляться взагалі...

 — Удачі, — Ліза розглядала двостулкову шафу по центру стіни. Старі дверцята давно забули про таке слово як «лак».

 «Батько» нічого не відповів. Але й кімнату не покинув. Ліза дуже здивувалася. Навіть птахи за вікном замовкли, і пил у повітрі став чітким для зору. Зсередини тривога била у церковні дзвони. Дзвін стояв у вухах дівчинки. Вона заплющила очі.

- І тобі, — відповів батько і вийшов з кімнати. Ліза зрозуміла, що їй потрібно в туалет. Голова-лампочка, подумала вона дорогою, і вона горить червоним.

Трохи пізніше, того ж дня, Ліза звернулася до своєї мами. Даша старанно мила посуд, після полуденного омлету, наспівуючи про себе якусь музичну жуйку.

 І мати, і дівчинка сьогодні і ще кілька днів уперед були вільні від роботи та навчання. Лізу ще не перевели до нової школи, а у мами все ще тривали позапланові вихідні.

 — Я піду погуляю... — почала Ліза, підводячись на шкарпетки. Даша обернулася на дівчинку, закриваючи кран. Пасмо яскравого волосся доньки прикрашала шпилька у вигляді сови.

 — Доцю, ну куди, — Даша згадувала слова свого нового... чоловіка. Саме так він тепер звучатиме у її голові. Владно і заспокійливе, з розумінням та турботою. Вона була дурною, що не пішла раніше... — Тут небезпечний район, поки що. Ну і на вулиці холодно, а ти нещодавно хворіла.

 — То була проста застуда, — засумнівалась Ліза. Вона теж чула слова їхнього нового «батька». Перед виходом він став на одне коліно, гладячи її по голові. У цей момент Ліза розглядала химерні темні візерунки на його краватці. І та чорна робоча валіза.

 — Не раджу гуляти без нагляду, — його руки сковували холодом, але водночас від них віяло дивним теплом. — Дивні люди довкола ходять. Райончик старий... Усі звідси з'їжджають. І ми теж скоро з'їдемо.

 Дивні слова. Лізі тоді вони видалися зловісними. Вона ще не прожила всього життя, і бід усіх не бачила. Але щоб не виходити на вулицю навіть за денного світла... Це було для неї незрозуміло. Втім, і її справжній батько не дозволяв їй гуляти занадто довго, часто доглядав її через вікно. Боявся, що вона зможе пропасти прямо з пісочниці чи гойдалки. Вона бачила його похмурий силует у вікнах їхньої квартири. Тоді він лякав її цим.

 Тепер Ліза боялася, що ситуація може повторитися. У чому тоді було сенс будувати дитячі майданчики, якщо на них не можна з'являтися?

 — Ну мама-а, — простягла Ліза, погойдуючись на шкарпетках. Очі її косилися на обсипане листям подвір'я. Здається, там навіть хтось рипів гойдалкою.

 — Краще поговори про це з татом, коли він повернеться...

 — Він не тато, — різко обірвала дівчинка.

 — Я можу випустити тебе тільки до сходів, — мама продовжувала, ніби й не чула її. — Здається, у нашої сусідки теж є донька. Ви можете спілкуватись і в межах будинку. Ти зрозуміла мене, доню?

 — Зрозуміла, — Ліза вип'ятила губи, скорчила пику. Уся ситуація їй здавалася жахливо дурною. Дівчинка була впевнена, що інші діти не благали своїх батьків, щоб ті дали їм волю у дворі.

 — Не ображайся, лапо, — мама кинула тужливий погляд на дочку, що йшла з кухні. На душі їй раптом стало тривожно. Всі ці потерті шпалери в кухні, старий побілений стіл, рипучий холодильник із дверцятами, що заїдають. Все це навіювало... Даша не могла описати свої почуття. Вона пройшлася кухнею до вікна, опустивши руку на шорстку раму. Осінній вітер огортав її постать, вплітався шпильками у волосся. Даша відчула холод, але тут же згадала теплу усмішку та лагідний блиск свого... нового чоловіка. Вона навстіж відчинила вікна для думок про те, що незабаром від старих хворих спогадів не залишиться і сліду. І вона більше ніколи не буде згадувати те чудовисько, з яким вона жила половину свого життя. Скоро вони виїдуть із цього району. А може і з цього міста.

Поки Даша боролася з меланхолією, Ліза вже була у своїй кімнаті. Вона ще раз перегорнула змальований альбом, невдоволено пирхнула, після чого підійшла до стоси своїх речей. У них вона знайшла нові джинси і не таку нову толстовку. Лілову з жовтими смужками. Накинувши одяг на себе, дівчинка за два кроки підскочила до вікон. Її все ще манив звук скрипучих гойдалок.

 Повітря швидких холодів зустріло її легким ляпасом, як і відсутність живих людей у ​​дворі. Гойдалки поскрипували, але не розгойдувалися. Облізла карусель стояла мертвим вантажем. На подвір'ї точно нікого не було хвилину тому. Мороз поповз Лізиними рукам. Їй захотілося відійти від вікна, але більше за це їй все ще хотілося погуляти на вулиці.

 Вона обернулася до кімнати. Годинник тягнувся до другої години дня. «Батько» повертається лише опівночі. Ліза навіть не почала думати про його дивну роботу. Іноді від обдумувань дивних речей у неї паморочилося в голові. Простіше було несвідомо виплескувати події та думки на аркуші жовтого альбому. Він знову потрапив до її рук. Наступні півгодини вона малювала в ньому осіннє листя, що покривало порожній двір. Відірвавшись від малювання, Ліза вразилася схожості малюнка з дійсністю за вікном.

 Несподівано, навіть для себе, дівчинка помітила ще один мазок на папері. Темний та моторошний. Вона навіть не зрозуміла, як могла намалювати щось подібне неусвідомлено. То був людський силует, чорний, обличчя замальоване. Він виходив із намальованого сірого будинку. У руках він ніс портфель.

 Ліза скривилася, потім закрила альбом. Її думки метеликами розлетілися по кімнаті. Вона так і не змогла їх упіймати. Щоб приглушити тривогу, дівчинка знову відкрила альбом. Знайшовши нещодавно змальований аркуш, вона вирвала його, похмуро косячись на темну постать у кутку полотна.

 З цим листочком Ліза вирушила на балкон. Зібгавши папір у три рази, вона з усієї сили кинула грудку в бік смітників, що стояли біля парадного. Дівчинка вразилася своєю влучністю, коли клаптик ударився об стінку бака і, як належить, опинився серед сміття. Це підняло їй настрій. Вона вийшла з балкона, так і не помітивши, як щось у смітнику заворушилось.

Ліза підійшла до вхідних дверей, поки її мати дивилася телевізор. З кімнати долинали білий шум та невиразні розмови. Дівчинці здалося, що мама дивиться якийсь страшний фільм. Але Лізі не хотілося дивитися кіно. Найбільше їй хотілося вирватися з цього сірого будинку. Хоча б на сходовий майданчик.

 – Я на сходи! — крикнула вона, відчиняючи двері.

 — Тільки не виходь на вулицю! — Крикнула у відповідь мама. Ліза зачинила за собою двері.

 Ще коли вони заїжджали до нової квартири, дівчинка звернула увагу на запустіння цих монолітних коридорів. Ліза пройшла повз зелені двері ліфта, опинившись під поглядом сходових прольотів.

 Вона згадувала їхній старий будинок. Там на кожному поверсі можна було відчути себе затишно. Хтось виносив із квартир старі дивани чи стільці, щоб курити не стоячи. Хтось вішав на стіни картини або повністю оновлював фарбу, аби не бачити пил та сірість. Ліза знаходила в цьому щось кумедне. Але цей будинок здавався повною протилежністю.

 Дівчинка обернулася на стіну. На сірій побілці чорною крейдою був виведений довгий, нерівний хрест. Цілком не схоже на затишний малюнок. Ліза скривилася і відвернулася.

 Спершись на перила, вона зазирнула у прірву поверхів. На першому поверсі не було маленьких вікон, і лампа біля ліфта перегоріла. Нажаль для Лізиної параної, це дозволило простору нижче другого поверху налитися чорнильною темрявою.

 – Ау! — крикнула дівчинка, і луна затанцювала поверхами. Цікаво тут взагалі хтось живе, подумалося їй. Точно, дівчинка із сусідньої квартири. Ліза попрямувала до сусідських дверей. Зараз їй було надто нудно, тому сором'язливість навіть не торкнулася її дій. Дівчинка зупинилася перед оббитими рожевою шкірою дверима з цифрою три над вічком. Не гаючи часу, Ліза втиснула кнопку дзвінка. У глибині квартири щось загуло.

 Прислухавшись, Ліза почула чиїсь кроки, немов хтось човгав трубами по підлозі. Потім стукіт біля дверей, дзвін ключів або ще чогось металевого. Раптом дівчинка відчула тривожну напругу.

 — Хто там? — Запитав слабкий дівочий голос. Двері робили його зовсім глухим.

 — Я Ліза! — Трохи голосніше ніж хотіла відповіла Ліза. – Я із сусідньої квартири. Вийдеш погуляти?

 — Мені на вулицю не можна, — сповільнився голос. — Мама не дозволяє.

 — А на сходах?

 — Секунду, — в голосі дівчинки задріботіла надія. Секунда текла за секундою. Лізі здалося, що вона чує за дверима божевільний шепіт. Він явно не належав дівчинці.

 — Зараз вийду, почекай! – Ліза відчула полегшення, від радісного вигуку сусідки. Голі стіни прольоту вже майже загнали дівчинку назад до своєї квартири.

 Через кілька хвилин сусідська дівчинка справді з'явилася на сходах. Коли вона зачиняла двері, Лізі здалося, що в глибині коридору стоїть похмура постать у синьому халаті. Однак дівчинці не вдалося розглянути силует, і для неї це було полегшенням. І чому тут все таке тривожне? думалося їй.

- Привіт, — звернулася до неї сусідська дівчинка, вириваючи із спонтанних думок. Її темне, недоглянуте волосся спадало на плечі, прикриті рожевою кофтиною, колір якої більше нагадував колір старого йогурту. — Мене звуть Віка. А ти Ліза?

 — Так… — підтвердила Ліза, простягаючи дівчинці руку. Проігнорувавши жест, Віка кинулася Лізі на шию, обіймаючи та крутячи її з боку в бік. Ліза мимоволі піддалася, хоча вона не любила таких нападів ніжності, особливо з незнайомими людьми.

 — Пробач, — віддихавшись, Віка розглядала свою сусідку. – Тут зовсім не буває дітей, а школа зараз зачинена… Я майже нікого не бачу.

 — І що ти тут зовсім одна гуляєш? — здивовано запитала Ліза.

 — Ну не одна... — лукаво посміхнулася Віка. Не дивлячись на свій неохайний зовнішній вигляд, Лізі дівчинка сподобалася з першого погляду. Вона давно вже зрозуміла... що люди можуть бути не тим, що зовні...

 — Тут ще є люди?

 — Начебто хтось є, — Віка підійшла до сходів. — Але інших дітей я не бачила, лише дивні...

 — Чудики, — підтакнула Ліза, згадуючи свого нового «батька». Цікаво, як довго він тут прожив, і чи бачила Віка його раніше.

 — Ха-ха, ти смішна, — Віка поправила розпатлане волосся, і здається дійсно була сповнена дивної радості. Лізі здавалося, що зазвичай люди сповнені удавання. Образ Вікі піддавав цю думку сумніву. — А ще в тебе гарна шпилька. Пішли дещо покажу.

 – Куди? — на ходу спитала Ліза, коли вони почали підніматися сходами вгору.

 — До Муськи.

 Муська виявився рудим котом. За словами Віки, лежати біля дверцят на горище і вилизувати свої великі боки було в його звичайному розкладі.

 — Він милий, так?

 — Так, — Ліза підійшла ближче, і Муська підняв на неї тільки одне смарагдове око.

 — Другий у нього миші відібрали, — Ліза так і не зрозуміла жарт це чи ні. Проте розміри Муськи припускали раціон із гризунів. Великий горищний рудий кіт. Ліза почухала його за вушком і той навіть не зашипів. Дівчинка зрозуміла, що він дуже сподобався їй. Вона ще не раз намалює його.

 Потім вони довго грали з Муською. Кіт виявився податливим і, здавалося, повністю слухався своєї юної господині. Ось тільки коли Ліза принесла кольорові маркери, рудик відмовився фарбувати свої пазурі в тони веселки. Дитячий сміх ходив між поверхами до самого вечора. Ніхто з сусідів так і не вийшов, щоб попросити їх бути тихіше.

У темряві відчинилися парадні двері і цей звук змусив Лізине серце застукати швидше. Зараз вона була у своїй кімнаті, але навіть там, вона відчувала, як він піднімається сходами. Потім вхідні двері заскреготіли, повільно й нестерпно гучно крутився дверний замок. Ручка клацнула і в обитель коридору пролилося холодне світло сходової клітки.

 «Тато» повернувся...

 Ліза не пішла зустрічати свого нового «батька». Вона тільки більше закопалась у ковдру, сподіваючись, що він не зайде до її кімнати. Ніч завмерла у тривожному очікуванні ранку. Небесні колеса продовжували свій хід, Лізі погано спалося.

 Вона встала серед сну і відчуття чиєїсь присутності накинули на образи меблів чорні страшні тіні. Дівчинка важко поверталася, боячись ворухнутися і розплющити очі. Сам світ ніби завмер, і навіть вітер упереміш із дрібним дощем за вікном здавалися далекими та забитими. Не відразу, але це почуття пішло, ніби вийшло в коридор і потім перемістилося в район ванної.

 Ліза розплющила очі ширше і їй побачилося червоне сяйво. Здавалося, воно текло з-за меж квартири і водночас його джерело знаходилося всередині цього дивного будинку. Дівчинка невпевнено сіла на ліжко. Цікавість повзла до її горла, посилено стискаючи страх.

 Все добре, подумала Ліза, підводячись і проникаючи маленькими ніжками в пухнасті капці. Мама спить у сусідній кімнаті, все добре, все добре.

 Дівчинка підійшла до дверей з кімнати, вони були прочинені. Вона визирнула в коридор, туди, де блідим ореолом світилася ванна. У ній стояла темна людина… «батько». Він порався з чимось перед дзеркалом. Ліза рушила ближче. Двері проходили крізь повітря, наче крізь вату. Тато не помітив маленьку дівчинку і не помітив би, якби дверцята не рипнули під її тонкими пальчиками.

 Ліза завмерла, наче олень перед фарами. «Батько» різко повернувся в коридор, Ліза відвела очі від його обличчя, так і не розрізнивши деталей. Але вона знала, що він пильно дивиться на неї, навіть у темряві. У його руках блищало лезо, і вже на самому лезі блищали червоні краплі крові. У блідому світлі вони здавались особливо яскравими. Кров стікала з бритви. Лампочка у ванній кілька разів моргнула, повністю занурюючи її у червоні спалахи.

 — Ти ще не спиш, — прошепотів він, але для Лізи його голос був схожим на шипіння змії, що застигла перед атакою. Злякавшись майже до сліз, дівчинка риссю шмигнула у свою кімнатку. Ковдра стала її укриттям. «Батько» ще якийсь час стояв у ванній. Потім світло згасло. Ліза тієї ночі більше не спала, але й очі вона теж не наважувалася розплющити.

Наступного ранку Ліза прокинулася пізніше звичайного. «Батька» вже не було вдома, і цьому вона була дуже рада. Сонні очі дівчинки насамперед натрапили на масивну темну шафу майже в кутку її кімнати. Вона все ще не наважувалась відкрити її та скласти туди свої речі. Відчуття поряд з нею було порівняно з неприборканою тривогою біля її нового «батька» та нового чоловіка для її матері. Те, що вони сюди приїхали було помилкою, так думала Ліза, встаючи з ліжка. Така ж помилка, як ставити в кімнату цю моторошну чорну шафу.

 Дівчинка підійшла до вікна, дрібний дощ витав у повітрі, провіщаючи швидкий мокрий сніг. На дорогах завмерли калюжі, темна машина покинула подвір'я. Лізу пробив легкий холод, від якого вона вже готова була відійти від вікна. Але раптом її увагу привернув ворушіння у смітнику. У тому самому, де намоклий лежав її страшний малюнок.

 Сміттєві мішки затремтіли, з-під пакета з'явилася людська облисіла голова. Ліза не могла відвести очей. Дивна людина виповзала зі сміттєвого контейнера, викручуючи свої кінцівки. Так його нога сповзла з плеча, і блідолиций бездомний звалився на мокрий асфальт. Його темна куртка волочилася по землі плащем, оголюючи подертий бежевий светр. Коли він рухався, то ноги і руки його здавались надто довгими для нормальної людини, від чого той майже повз землею. Лізі він нагадав гігантського щура, одягненого в людську шкіру.

 Дівчинка з дзвінким страхом дивилася на те, як безхатько перетнув подвір'я, обережно оглядаючись. За будиночком підстанції він зупинився і почав рити землю своїми довгими пальцями. Через долі хвилин чоловік-щур закінчив свою дивну справу і зник за парканом старого голубника. Там Ліза втратила його з уваги, коли блідий силует розчинився в густих кущах.

 Дівчинка тяжко відсахнулася від вікна. По її руках ходило тремтіння, але вона не могла зрозуміти причин свого страху. Цей район і справді був дивним і моторошним місцем. Притулком тривоги. За своє коротке життя Ліза не встигла дізнатися про страх у повному його прояві. Але з першого ж дня вона зрозуміла, що боїться. Тривога росла грудкою всередині її голови та горла. Невже її мама не бачить усю дивність цих вулиць та людей?

 Ліза підійшла до свого альбому та відкрила нову сторінку. Лише на якийсь час вона затримала погляд на милому рижику Мусьці, якого вона намалювала ще вчора. Страх це не вихід, подумала дівчинка, підносячи фломастер до порожнього листа. Страх — це не вихід, але від нього не можна відвернутися. Ліза продовжувала малювати та слова продовжували звучати в її голові. Навіть крізь страх, вона мала зрозуміти причини тривоги. Щось темне ховалося в тінях, що огорнули цей туманний район. І якщо так, Ліза не могла залишити свою маму на самоті. Її новий «тато»… Щось із ним було не так і насамперед дівчинка мала намір з'ясувати, що саме.

 Вона закінчила малюнок і подивилася на те, що вийшло. То був смітник, і здається в ньому роїлися голодні щури. Але також повернувся інший образ. Темна людина в кутку аркуша. Ліза знову не помітила, як намалювала його. Дівчинка зім'яла малюнок, після чого дбайливо порвала його на дрібні частини. Виносячи папір у смітник, вона не звернула увагу на те, що силует став ближчим.

- Що тобі тут не подобається? — Ліза не очікувала застати свою маму такою роздратованою. Даша якраз збиралася до магазину.

 — Тут все таке... — Дівчинка сповільнилася. Мама подивилася на неї блискаючи очима. У ті моменти, коли вона була біля свого нового чоловіка, вона просто сяяла від радості. Коли ж він йшов на роботу, Дашу захльостували суперечливі емоції. Наразі на чолі столу стало роздратування. – Тут дуже дивно, мамо…

 — Дивно? – Даша накинула куртку, струшуючи плечима. — Невже тобі більше подобалося у нашому старому будинку? Із цим... З цим.

 Ліза зрозуміла, що мати каже про її рідного батька.

 — Це моторошне місце… — тільки й змогла вимовити дівчинка, сором'язливо опускаючи очі у підлогу. Вона навіть не могла зрозуміти, чому соромиться. У дитинстві ти завжди почуваєшся винним, особливо коли не знаєш, за що.

 — Ти вже казала це, — холодно відрізала мама. Вона взяла з полиці свою сумочку. – Ми тут лише на якийсь час. Невже ти це не розумієш? Він урятував нас! Врятував звідти. Я більше не хочу про це говорити.

 Двері зачинилися і німі слова Лізи зустріла порожня квартира. Тіні в кутках заворушилися, блідий небесний серпанок знову впав на подвір'я та будівлі. Навіть крізь віконні рами імла проникала усередину. І навіть за стінами ставало морозно. Так само і серце маленької дівчинки вкрилося морозом.

 Ліза нервово оглядалася на темну шафу, коли одягала черевики. Вона більше не могла перебувати в цій квартирі одна, і шафа була тільки на чолі всіх причин. Темна і стара, вона більше нагадувала закутаного у довге чорне пальто незнайомця. А похмуре світло, що панувало в цьому місці на постійній основі, лише додавало меблям зловісного вигляду. І ось уже не тільки шафа, а й кожний одвірок, здавалося, зберігав за собою якийсь страшний секрет.

 Дівчинка вийшла з квартири і тіні залишилися зачинені всередині. Ліза пройшлася до сходів, заглядаючи за поручні. На першому поверсі було так само темно, але до абсолютної темряви додалися тихі човгаючі звуки.

 — Бу! — Ліза мало не померла від страху.

 — Ха, налякала тебе! — Віка стояла біля стіни, за її спиною червоними очима блимали лічильники. Ліза й не почула, як та підійшла. Судячи з Муськи біля ніг дівчинки, вона вже якийсь час гуляла сходовою кліткою.

 — Не смішно, — Ліза скривилася, але образа швидко змінилася дитячими іграми. Дівчата знову забулися у своїх веселощах і дивність та похмурість цього місця трохи відступили.

 Вони були на шостому поверсі, коли мова зайшла про страшилки.

 – Ти знаєш, чому школу закрили?

  — Ні, я там ще не була жодного разу, — Ліза наблизилася до стовбура сміттєвої труби. Їй почулося шарудіння в темряві, наче то скреблося кошеня.

 – Кажуть, дітей забрали прямо під час уроків, так і не знайшли, – Віка підійшла ближче. Очі її сяяли. — Ніхто не знає, хто забрав, але нещодавно у нас запаяли всі труби для сміття...

 Ліза придивилася до темно-зеленої труби. Люк був заварений нерівним швом. Дівчинка піднесла вухо і шарудіння стало виразним. Наче хтось повзав усередині цих труб.

 — ... кажуть, що знайшли когось у трубах, чи щось... я не знаю.

 Ліза злякалася вигляду Вікі. Раптом вона зрозуміла, що і ця неохайна дівчинка до певної міри була частиною цього дивного місця. Тієї миті риси її обличчя набули вигляду глибокого та відчуженого. Ніби вона бачила щось за межами цього поверху, і можливо за межами цього світу.

 Дівчинка прислухалася глибше. Там точно хтось повзав. Зігнута у три погибелі людина, викрадач дітей? Викрадені діти, які не знають, як вибратися з темної пастки? Або це були зграї щурів, що тяглися рядами з каналізації.

 Ліза злякалася холоду, що проник у неї. Стукнули квартирні двері і на сходовому майданчику з'явилася жіноча постать. Дівчинці здалося дивним, що жінка стояла до них спиною. Довге чорне волосся діставало талії. Синій халат здавався надто яскравим ореолом для такої темної зачіски. Обличчя Ліза так і не побачила.

 — Мені час додому, — з тривогою сказала Віка, забігаючи у двері. Дивно, але жінка не зайшла за нею. Вона так само спиною дивилася на Лізу. Дівчинка зблідла від страху. На дотик вона потягла ручку своєї квартири. Двері зачинилися, коли Ліза тривожно обернулася. Її ніхто не переслідував.

Коли повернулася мати, Ліза так і не змогла з нею нормально поговорити. Цілий вечір вони були наче на ножах. Дівчинка зачинилася у своїй кімнаті і для вірності накинула на зловісну шафу простирадло. Так могло здатися, ніби її в кімнаті немає.

 «Батько» повернувся, коли Ліза домальовувала свій новий малюнок на ліжку. То були діти. Неусвідомлено для себе, дівчинка вивела їхні очі чорними хрестиками. Грим вхідних дверей відірвав її від альбому. Вона швидко закуталася під ковдру, але було вже пізно.

 Двері в її кімнату відчинилися, і він... зазирнув усередину. Ліза відчула, як з шафи спало простирадло. Світло настільної лампи потьмяніло і здавалося ось-ось згасне.

 — Я вдома, маленька, — прошепотів його голос. Коли він вийшов, освітлення повернулося в норму, і Ліза знову могла дихати. Щоразу їй ставало все страшніше і страшніше. А гірше було те, що коли він прийшов додому, вона могла чути мамин сміх із сусідньої кімнати. Як вона могла любити таку… людину.

 Ліза лягла спати пізно, довго повертаючись у ліжку. Усю ніч, крізь сон, їй чувся шурхіт у кімнаті, а коли він переріс у стукіт із шафи, дівчинка не витримала. Її крик розлетівся всією квартирою, і можливо навіть на кілька інших поверхів. Ліза вирвалася з кошмару, але жах не вирвався з неї.

 Вітер завивав і бив по віконницях, каламутні очі бігали по залитій темряві кімнаті. Ось тільки темрява була не суцільною. У кутку біля проклятої шафи щось поралось. Щось бліде та нерівне. Ліза, відкривши рота, відчула на очах сльози страху. З шафи намагався виповзти людина... або, принаймні, її половина. У темному роті не було зубів, а блискучі у пітьмі очні яблука, здавалося, просто висіли в повітрі. Половина людини рипіла і намагалася виповзти з шафи на одних руках. Потім воно завило від болю та виснаження. Ліза закричала знову, і крик її змішався із жахом в одну єдину симфонію. Дівчинка мало не зомліла, коли в кімнату зайшла мама.

 Слідом за Дашою зайшов «тато». Мати одразу кинулася до своєї дитини, притиснувши Лізу до серця. Вона шепотіла їй щось на вухо і гладила по голові. Здавалося, ніби мама зрозуміла, що дівчинці наснився страшний сон.

 — Я тут, не бійся, — і Ліза і справді перестала боятися. Рідне тепло наповнило її тіло вперше за кілька днів. Лізі згадалися схожі почуття після того, як її справжній батько влаштовував страшні скандали, після яких мати та донька заспокоювали одне одного. Але почуття тепла зникло, коли він підійшов до ліжка.

 — Ти злякалася кошмару, — водночас близько і далеко. Ліза відчувала його дивний запах, і він перебивав усі інші. «Батько» нахилився до дівчинки, але вона так і не глянула на нього.

 — Там у шафі… — тільки й змогла пробелькотіти Ліза.

 — Шафа — це просто двері до одягу, тільки й усього. Ти ж розумна, знаєш, що монстрів не існує.

 Ліза піддакнула крізь нову хвилю сліз. Однак насправді вона не повірила новому «татові». Жодному слову. Тієї ночі вона заснула тільки поряд з мамою, що залишилася в її кімнаті.

Вранці Ліза підвелася рано. За «татом» щойно зачинилися двері, і дівчинка неясно зажмурила очі. Вона сповзла з ліжка і болісною ходою пройшлася по невеликій кімнатці. Зупинившись біля шафи, Ліза постояла якийсь час, перш ніж смикнути її ручку. Але цього часу вистачило, щоб страшне виття обсмикнуло її від темних меблів.

 Крик долинав зі сходової клітки. Наче істоту провертали в лещатах і тому вона так несамовито волала. Ліза кинулася до дверей, ігноруючи стривожену матір.

 Опинившись на сходовій клітці, вона побачила його... Він усе ще стояв там, і дике виття виходило від кота в його руках. Брудне руде створіння брикалося між чіпких пальців «батька». То був Муська.

 — Я його гладжу, — сіро відповів він. Ліза відвела погляд, намагаючись не фокусуватися на обличчі.

 Кіт зашипів і вкусив бліду руку, кров побігла на пальцях. Червона, ненатуральна. Як тоді у ванній. Лізу схопила огида.

 — Пустиш його? — майже пошепки текли її слова.

 — Я й не збирався робити йому боляче, дурненька, — він відпустив рижика, і кіт побіг по сходах. То був останній день, коли Ліза бачила Муську живим. Додому вона повернулася мало не плачучи. З мамою вони так і не поговорили нормально. Даші довелося кудись йти, вона сказала, що це з приводу її нової роботи. Ліза навіть не почала розпитувати. Вона зачинилась у кімнаті за своїм улюбленим альбомом.

 На білому аркуші з’явився Муська, тільки він був сумний і брудний. І та чорна тінь майже до нього дісталася.

 Трохи пізніше, в день, Ліза знову вийшла на сходовий майданчик. Вона сподівалася знайти Віку, живого Муську і знову забути про всі страхи та жахи. Однак під'їзд виявився порожнім. І тільки коли Ліза підійшла до сходів, вона змогла почути тихе схлипування. Дівчинка не знала, але це плакала Віка, що сиділа біля горища. Вона так і не спромоглася знайти Муську на своєму старому місці.

 Ліза повернулася додому. Тепер і сходова клітка стала притулком для мороку та темряви, що повзли вздовж стін. Дівчинка не знала, куди себе діти, адже тепер кожен кут викликав у неї тривогу. Віддалено їй чулися дитячі голоси з вулиці, але коли вона опинялася біля вікна… там уже нікого не було. І лише втретє вона помітила наближення до будинку якоїсь людини.

 Це був її батько.

Ліза не знала, як йому вдалося пробратися в зачинений парадний, але він уже стояв перед дверима і наполегливо бив кулаком об дерев'яну поверхню.

 — Ліза?! Даша?! — Лізі хотілося вити від його злого голосу, від цих надто високих нот. – Я знаю, що ви там! Відкрийте або я винесу ці двері до біса!

 Звісно ж ніхто із сусідів не вийшов, ніхто не викликав поліцію. Ліза була надто налякана, і голос її справжнього тата ввів дівчинку в стан трансу. Вона відчинила двері.

 Він увірвався до квартири, готової до бою. Але битися не було з ким. Тому він перевів свою злість на доньку.

 — Ти що тут робиш? — Він схопив її за руку і повів у кухню. Ліза навіть не стала говорити, що їй боляче. Він би не відпустив. – Це не твій дім, та не її. Я вас забираю звідси.

 Ліза не могла заперечити, просто не могла. Слова грудкою стали в її горлі, і ця безпорадність котила до маленьких очей сльози.

 — Де він?!

 — Н-на р-роботі ...

 — Ну хай повернеться, сучий сину! Думає може просто вкрасти вас у мене! Я твій справжній батько! Не він…

 Ліза мовчки дивилася в стіл. За вікном пливли важкі хмари, вітер уперто бився у вікна. Починався дощ. Вони сиділи мовчки, за винятком тих моментів, коли злість батька перевалювала за край і він починав кричати на повітря, на Лізу, проклинати і свою недолугу дружину та її покійника-коханця.

 За деякий час повернулася Даша. На свій подив вона помітила, що двері не зачинені.

 — Сонце, ти вдома?

 — Так, сонце вдома! — прогарчав батько з кухні. Серце Даші стиснулося в крижаний кулак.

 — Що застигла? Думала можеш втекти? Зламати нашу родину?

 Він підвівся з-за столу і підійшов до мами.

 — Не чіпай маму! – не витримала Ліза.

 — Заткнися! — гаркнув на неї батько. — Заткніться обидві! Я забираю вас із цієї діри! І більше ніхто мені слова не скаже. Я стільки довіри вам віддав, стільки… І так плюнути у мою душу…

 Хлопок пішов за ударом. Даша впала на підлогу, а Ліза заплакала. Гіркі сльози залишалися на столі. Батько повернувся до доньки.

 — Збирай речі! — Більше він нічого не сказав. Почулося клацання дверного замку, який навіть батька змусив здригнутися. Даша знала, що теж не зачиняла двері, проте тривожний звук промайнув по всій квартирі.

 – Люба, я вдома, – як заведений проголосив «батько». Тато пішов йому на зустріч, потираючи руку. Ліза, як загіпнотизована, пішла за ним. Зупинилася вона тільки для того, щоб допомогти мамі підвестися.

 – Не треба… – тільки й прошепотіла Даша. Але ніхто її не почув.

 Ліза навіть не помітила, як двоє чоловіків опинилися на сходовій клітці. Дівчинка не зрозуміла хто кого виштовхав із квартири. Вона визирнула у під'їзд, вони зупинилися біля ліфта.

 — Хто ти взагалі такий? — загарчав її справжній батько. Він уже піднімав пудові кулаки для вирішення будь-якої проблеми.

 Інший нічого йому не відповів. Раптом все завмерло для Лізи і наступні події вона вже бачила у спотворених кольорах та фарбах. Здавалося, що час змінив свій хід.

 «Тато» різко підняв праву руку, встромляючи її в горлянку батькові. Чоловік загубився у просторі і почав задихатися, брикаючись руками та ногами. Однак інший не став відпускати його чи слабшати хватку. Батькові довелося хрипіти поламаною щелепою, коли «тато» розкрив свій рот широко-широко. Потім зі свого горла він витягнув довгий і гострий ніж.

 — Ти взагалі хто такий, — передражнив він чоловіка, починаючи обсипати того ударами ножа. Глибокі порізи почали з'являтися по всьому тілу, кілька нерівних ударів розкрили справжньому батькові горло. Коли він зомлів від больового шоку, «тато» продовжував завдавати хаотичних ударів, перекручуючи тіло свого супротивника.

 Батько опустився на курну підлогу. Все його тіло кровоточило, обличчя змінилося від удару не-тата. Ліза в німому жаху спостерігала за кошмаром. Або їй тільки здавалося...

 «Тато» схопив батька за грудки і потяг до смітників, зовсім не помічаючи Лізу. Незважаючи на те, що всі труби для сміття були запаяні, дівчинка почула, як відкривається стулка і як громіздке тіло її справжнього батька скочується вниз по сміттєпроводу.

 Ліза закричала і побігла до сходів. У спробі вирватися з безумства, вона була готова вийти на небезпечну вулицю. Перестрибуючи відразу кілька сходинок, вона опинилася на першому поверсі. Там непроглядний морок проковтнув її.

 Ліза підбігла до парадних дверей, не стримуючи сльози. Червона кнопка слабо горіла у темряві. Дівчинка вже простягла руку, як раптом присутність когось ще змусила її обернутися.

 З темряви з’явилося бліде воскове обличчя. Ліза насилу дізналася в ньому того дивного безпритульного з вулиці, який рухався як щур. Насилу дівчинка не завила від жаху. Вій застряг у неї в горлі і здавалося був здатний задушити її на місці.

  — Не бійся мене, — прошепотів бездомний. З близька його обличчя ще більше нагадувало щурине. Гострі вилиці і такий самий гострий ніс, по обидва боки якого розмістилися крихітні чорні очі. — Бійся краще того, з ким ти оселилася... Наш район дуже старий, дуже давній. Тут мешкає безліч дивно-дивних людей. Кожен зайняв свою темряву, кожен забрав собі свою тінь.

 Людина-щур смикнувся і здавалося світло здригнулося разом з ним. Ліза пригорнулася до стіни, коли почула чиїсь кроки на сходах. «Батько»...

  — Але той, з ким ти живеш... Він древніший і темніший за кожного в цьому будинку. Люди не пропадають у темряві, темрява сама змушує їх зникнути. Твоя мама потрапила в пастку, не опинися у ній і ти, дівчинко... Він іде!

  — Мамо... — Ліза обернулася на сходи. Бездомний розчинився в темряві так само безшумно, як і з'явився.

 — Тобі час додому, — прошепотів його голос у темряві. Ліза спробувала рушити, але хтось м'якими пальцями взяв її за руку. Таке торкання могло приспати... — Пробач, що налякав, люди, буває, сваряться.

 Ліза не промовила ні слова. Вона слухняно пішла за своїм батьком назад у квартиру, але в душі дівчина точно знала одну річ. Монстри існують, і вони носять людську шкіру на своїх несправжніх обличчях.

- Мамо ... — Ліза блукала по засніженій вулиці як уві сні. Відвівши очі від яскравого світла лампи, вона зрозуміла, що знаходиться зовсім не на вулиці. Вона була вдома, лежала у мами на руках.

 — Так, доню, — Даша поцілувала Лізу в лоб і поправила неслухняне волосся. Бідолашна дівчинка на кілька днів занепала. І тільки зараз, цього блідого осіннього ранку, вона прокинулася від трансу.

 — Мені здається тато помер…

 — Не будь дурненькою, — мама дивно посміхнулася. – Наш тато живіший за всіх живих.

 — Я не про «батька»...

 Раптом відчинилися двері темної шафи, і туман спав з очей Лізи. З нього вийшов... він. На ньому була сорочка без краватки. «Тато» швидко підійшов до ліжка. Ліза з жахом зрозуміла, що весь цей час лежала сама. Образ мами розчинився в блідому серпанку.

 — Ти не мій тато…

 — Я твій.

 Ліза постаралася не думати про несправжнього «батька», але...

 …

 Він схопив її за думки. Засунув руку прямо їй у голову. Ліза закричала, але...

 …швидко замовкла.

 — Я твій тато.

 — Ти не мій тато! — заридала дівчинка, але відразу сльози скінчилися. Його обличчя... Вона не могла бачити його обличчя!

 — Ти не... — раптом рукою він намацав слово «тато» в її голові. Він узяв його у свою долоню.

 — Я твій тато, — усміхнувся «батько» невидимою усмішкою, після чого порвав лапки.

Ліза прокинулася у темряві. Ранок ще не настав. Дівчинка не знала, як довго спала. Час йшов по її волоссю сонними лініями. Вона важко підвелася на ліжку. Все тіло боліло, як після гарячки. Але найдужче боліла її голова…

 Її несправжній… «Бать… Батько. Її батько. Її тато. Батько…

 Ліза заплакала, відкинувши ковдру. Вона вила і вила в подушку. Що він зробив із її головою!? Що він зробив з її розумом.

 Тато... Ліза не бачила, але він стояв у темряві шафи і посміхався. Ліза також не бачила, як він безшумно лишив її кімнату.

 Ліза підвелася пізніше. Розбита та зламана. Не торкаючись свого альбому, вона вийшла у коридор. Мати вже не спала. Вона сиділи в іншій кімнаті перед телевізором і ніжно посміхалися. Батька не було вдома, пішов на роботу.

 — Мамо, я хочу додому, — Даша ніяк не відреагувала, відблиски екрану скакали її безтурботним обличчям. Вона буде такою, доки Він не повернеться. Що ж він зробив із нашою родиною?

 Ліза вийшла із кімнати. Накинувши черевики та куртку, вона опинилася перед дверима.

 — Мамо… — прошепотіла вона, стримуючи сльози. Чому я не маю сил взяти тебе з собою? Чому не маю…

 Замок клацнув, і дівчинка опинилась на сходах. Вона швидко спустилася вниз і знову опинилася перед парадними дверима. Тепер її рука не здригнулася і ось через секунду писка домофона Ліза опинилася на вулиці. Густий туман огорнув її маленьку фігурку, і тільки тепер вона зрозуміла, наскільки на дворі холодно. Мороз повз будинками, гаражами та бетонними підстанціями. Свинцевими стовпами він підтримував важкі хмари. У цій тьмяній білизні Ліза змогла розрізнити падіння сніжинок. Вони були великими, а торкаючись асфальту вмить танули. Зараз сніг викликав у Лізи лише тривогу. Вона невпевнено ступила надвір.

 Темні сусідські вікна дивилися їй у спину, бездушна вулиця мовчала на самоті. Від цієї дзвінкої порожнечі Ліза боялася видати хоч звук. Тому свій шлях до однієї з бетонних підстанцій вона пройшла навшпиньки.

 Страшний крик ворони змусив Лізу охнути і голос її, тремтячий, луною розлетівся подвір'ям. Здавалося, що хтось, хто сидить на даху, гидко його передражнив, від чого відлуння стало ще страшніше.

 Ліза раптом зрозуміла, що не знає, куди йти. Не знає куди подітися.

 Вона дійшла до підстанції, там, де свій ряд замикали сміттєві баки. За будівлею хтось збудував бетонну стіну, що йде до кінця двору. Вона була високою та непотрібною. Ще один елемент світу, який мала Ліза не могла зрозуміти. Чому все просто не може бути добре? Просто добре…

 — Дівчинка…! — Ліза скрикнула від здивування. Вона обернулася до смітників, де біля них розвалилося тіло. То був бездомний. Навколо нього на асфальті запеклася кров. Все тіло було в глибоких порізах, рваний плащ і светр заробили нові дірки. Ліза не змогла подивитись на бідолаху без сліз. – Він і до мене дістався… до мене…

 Сніжинки осідали на його блідому обличчі. Ліза навіть не знала його імені, вона навіть не знала імені свого нового батька.

 — Не клич допомогу, дівчинко… — людина-щур відмахнувся. Його ноги та руки розпласталися у неприродних позах. Так, наче він їх більше не відчував. – Я вже мрець. Але ти ще жива, до тебе він ще не дістався... Врятуй... Врятуй якщо не маму, то саму себе.

 Ліза підійшла ближче, слова ще не в'язалися між собою. Язик ніби онімів.

 — Я сховав у дворі дещо... там за бойлерною, — насилу бездомний підняв довгий палець, показуючи у бік сміттєвих баків. – Зброя, з нею ти не будеш беззахисною… Візьми й біжи, дівчинко, біжи…

 Більше безпритульний не видав жодного слова. Його чорні очі завмерли в невидимому погляді. Сніг танув на холодних щоках. Ліза відійшла убік, притулившись до цегляної стіни.

 Люди так просто вмирають, так просто... А може, він заснув?

 Ліза знову перевела погляд на щурячого чоловіка. Він лежав безтурботно, наче ніким не зворушений кучугур.

 Він подарував тобі зброю.

 Ліза знайшла вириту землю за будівлею бойлерної. У невеликій ямі лежав брудний пакунок. Дівчинка обережно підняла важкий тягар.

 Ти втечеш? Кинеш маму?! Разом із цим… цим монстром!

 — Ні, — Ліза зазирнула у пакунок. Там темнів одноствольний обріз. Здавалося, що бездомний сам зробив його з підручних матеріалів. Тільки у вирішальний момент, він йому не допоміг.

 Ти думаєш, що впораєшся?

 — Я знаю, — Ліза перевела погляд на похмурий будинок. – Він украв мою родину…

Ліза повернулася додому, прошмигнувши повз кімнату мами. Вона сховала зброю під подушкою, а сама почала думати, що робити далі. Її новий тато був монстром. Щоб його перемогти, потрібно знайти його лігво… у кожного монстра є лігво.

 Дівчинка прослизнула поглядом по темній шафі. Ну звісно, ​​шафа. Двері для одягу... Його лігво було в шафі. Звідти текли всі кошмари.

 Ліза глянула на годинник. Вона ще мала час. Вона мала дізнатися його секрет, а потім влаштувати пастку. Дівчинка обережно підійшла до шафи, ніби до сплячого звіра, що будь-якої миті може розкрити свою пащу. Взявшись за ручку, Ліза смикнула дверцята на себе. Ті легко піддалися, залучаю дівчинку до глибин темних полиць. Ось тільки полиць не було… і навіть вішаки були відсутні. Усередині шафи опинилися двері.

 Ліза бачила контури, вибиті в стіні. Ці двері мали вести в іншу квартиру, але як? Там він і звив своє лігво. Навіть у шафі Ліза могла відчувати цей запах. Так могла пахнути тільки тривога, замкнена у важкій скрині. І вона проникла у легені дівчинки, проникла у її розум. Ліза знову глянула на годинник. Час у неї ще є.

 Двері виявилися не замкненими, і через них Ліза прослизнула всередину. За порогом справді виявилася чужа квартира. Його квартира... Раптом світ перед очима Лізи знову поплив, і ось вона побачила це місце. Темний коридор і темну кімнату заливало їдке червоне сяйво. Це світло було всюди, воно смугами ковзало по квартирі, підкреслюючи чорні кути. Горіло кілька ламп, їхні лампочки були повністю червоні. Ліза відчула, як усе в ній перевернулося. У квартирі не було живих людей, майже кожен квадратний метр зайняв розвал та бардак. Коробки змінювалися мотлохом, стоси газет лежали розірваними, старі книги валялися обвугленими. Блукаючи по лігву, Ліза помітила кілька дзеркал, що стояли на підлозі. Десь скло було розбите, від чого червоне свічення на ньому здавалося більш зловісним.

 Ліза зупинилася посеред кімнати. У її центрі влаштувалися розірваний диван, невеликий столик і телевізор на ніжках. Екран мерехтів темрявою та рідкісним шумом. Дівчинка придивилася, щоб знайти вікна, але раптом зрозуміла, що всі вони заклеєні чорною ізолентою. Червона квартира тиснула на неї всім своїм єством. Облізлі стіни, нудотний запах. Здавалося, що хтось дивиться на маленьку дівчинку. Прямо з темних кутів… прямо з неживих шпалер.

 Ліза сама загубилася в цьому багряному царстві. Як у тумані вона підійшла до однієї з шаф. Відкривши її, вона закричала що є сили. Страх змусив її стрибнути назад до дивана. У шафі на вішаках висіли люди… точніше їхня шкіра. Одяг для нього. Вішаковий дріт розтягував їхні обличчя у моторошні посмішки.

 Ліза спробувала прийти до тями. Від чогось їй стало дуже боляче у грудях. Непомітно вона торкнулася столика біля дивана, на ньому щось задзвеніло. Тепер, коли очі трохи звикли до кислотно-червоного сутінку, Ліза змогла роздивитися на столі миску. Зазирнувши туди, дівчину мало не знудило. У мисці жменею лежали… людські зуби.

 — Мамо… — легені почали втрачати повітря. Вона вже хотіла якнайшвидше вибратися з цієї проклятої квартири, як раптом її серце завмерло на місці. Замок вхідних дверей почав прокручуватися. Тато повернувся...

 Ліза запанікувала. Вона кинулася до шафи, ривком закривши її назад. Раптом вона зрозуміла, що батько попрямує одразу сюди. Дівчинка, мало не плачучи від страху, кинулася в темний кут. Мокрі коробки стали її укриттям. Вона причаїлася в темряві, і навіть подих її зупинився. Ліза почула його кроки. Він ішов сюди.

 За кілька секунд на порозі квартири з'явився тато. Він також увійшов сюди через шафу. Ліза не дивилася на його обличчя, боячись, що він зможе її помітити. Батько тим часом пройшов до ванної кімнати. Коли там увімкнулося світло, дівчинка побачила, що вся ванна заставлена ​​тріснутими дзеркалами. Потім світло згасло, і з темряви знову вийшов батько. Він зняв піджак і розв'язав краватку, залишаючи їх у кріслі, яке Ліза спочатку не помітила.

 — Як минув день... — тато шепотів собі під ніс, майже співаючи. Голос його здавався шалено звичайним. – Тато… тато…

 Він сів на диван і заскрипіли пружини. Ліза з жахом спостерігала за тим, що відбувається, у світі залишилося лише два кольори – червоний та чорний. Батько взявся руками за підборіддя. Потім він... почав відкручувати свою голову, наче це була лампочка. Ліза чула хрускіт кісток і скрип шкіри. А бачила вона... Вона не хотіла цього бачити. Коли звуки вщухли, вона перестала жмуритися. Піднявши очі, дівчинка побачила, що тато поставив свою голову на столик, поруч із мискою зубів. Телевізор різко ввімкнувся і в кімнату увірвався білий шум. Ліза упізнала в безликій передачі те ж, що любить дивитися її мама. Крізь шум хтось кричав і сміявся, потім зал вибухнув оплесками і не тільки…

 Ліза розуміла, що їй потрібно вибиратись. Вона більше не могла тут перебувати, і не могла залишити маму… Настав час тікати.

 Обережно вона визирнула з-за коробки. Перед нею стояв диван, на якому сидів... Ліза не хотіла думати. Вона, неначе мишка, проскочила до іншого укриття з газет сторічної давності. ТБ все ще працював, батько сидів нерухомо. А його голова… здавалося, трохи ворухнулася.

 Ліза перевела подих і продовжила рух навпочіпки. Вона тихо підійшла до шафи, обережно відсунувши пляшку отрути для щурів зі свого шляху. Ще кілька кроків і вона буде біля дверей в їхню квартиру. Але… Раптом наступний крок зачепив розкидані по підлозі скляні друзки. Звуки телевізора завмерли. Ліза навіть не стала обертатися. Вона просто побігла.

 Вискочивши у квартиру, вона зачинила за собою двері шафи. Серце билося як мотор, а почуття погоні все ще кололо в спину. Вона почула кроки та завила. Тато йшов за нею.

 Ліза кинулася до ліжка, забравши звідти саморобну рушницю. Потім, не гаючи часу, вона майнула до кімнати мами. Та, як небувало, сиділа перед телевізором та слухала білий шум.

 — Мам, мамо! – Ліза почала смикати Дашу за руку. – Нам треба тікати! Бігти, мам! Він монстр, монстр…

 Даша повільно виходила з трансу. Очі її почали повертатися до світла.

 — Що ти кажеш, доню?

 — Тікаємо!

 – Куди? — Батько став на порозі кімнати. Голова його була на місці, але Ліза могла бачити криваві сліди на шиї. Він зробив крок у темну кімнату, Ліза направила на нього маленьку рушницю.

 — Не підходь... — прошепотіла вона. – Дай нам піти!

 — Тихіше, люба, — Ліза не вірила йому. — Це не іграшка для дітей, тихіше.

 Він зробив ще один крок уперед.

 — Ще один крок… — руки дівчинки тремтіли, але вона не збиралася відступати.

 — Я тебе не скривджу, — крок.

 — Я тебе не скривджу... — крок.

 — Я тебе не скривджу! — спалахнуло світло і прогримів постріл. Ліза ще кілька разів натиснула на гачок, коли її відкинуло до мами. Куля підірвала батькові живіт і відкинула його в коридор. Кімната заповнилася дзвоном та димом. Ліза лишила зброю, подивившись на свої тремтячі темні руки. Але вона не заплакала… Не тепер.

 — Боже... — мама не могла прийти до тями. Ліза взяла її за руку та підняла з крісла.

 – Нам треба бігти, – Ліза зазирнула в коридор. Там, на підлозі, все ще брикався в агонії батько. Кишки зміями роїлися в животі, виповзаючи назовні. Стіни та підлога залила ненатурально яскрава кров. Тато вив і звивався, бив кулаками і хапався за вхідну тумбочку.

 — Куди ж ти... — Ліза почула його голос, коли підійшла ближче. Його ненормально нормальний голос. – Куди, доню?

 Ліза вивернулася від його чіпких лап, і навіть коли він виплюнув з рота ніж, вона змогла перестрибнути його відчайдушний випад.

 — Ми ж сім'я!

 — Ні, — Ліза перекинула тумбочку, коли його криваві руки схопили її за ногу. Тумбочка впала, притиснувши батькові голову. Почувся хрускіт і він перестав брикатися.

- Мама... — Даша вийшла за донькою. Невпевнено вона намацала ручку дверей, після чого вийшла з квартири. Мама навіть не глянула на свого нового чоловіка. Світ для неї обростав деталями поступово, наче вона вийшла з глибокого трансу. Деякі речі Даша ще не помітила. Наприклад, понівечене тіло в передпокої, чи кров на руках своєї доньки.

 Ліза вийшла слідом, зачинивши за собою двері. Єдина річ, що вона взяла із собою, був альбом. Але дівчинка вирішила його не відкривати, боячись того, що може побачити всередині. А найбільше вона хотіла забути це місце, цей дивний будинок та цю прокляту квартиру.

 Вони разом опинилися на вулиці, сніг заметався дедалі сильніше. Холодне повітря тріпало неслухняне волосся. Але на обличчі у Лізи з'явилася посмішка. Вона взяла маму за руку і зазирнула в її світлі очі. Їхній блиск наповнив дівчинку рідним теплом. Ліза врятувала її, врятувала себе. Тепер вони знову разом, знову є один у одного, і ніхто не стане між ними. Рідна мама…

 — Ходімо додому, — Ліза стиснула руку матері міцніше.

 — Так... — слабо відповіла Даша, оглядаючись на сірий будинок. Ліза теж озирнулася, тільки на мить. Вікна квартири, з якої вони втекли, затопила темрява.