Підла Журба
В університетській їдальні ледь чутно бубоніло радіо. Пахло кислуватим борщем та дешевою кавою. Толік з Сашком мовчки дожовували холодні тверді котлети з капустяним салатом, запиваючи ці делікатеси кавою з одноразових стаканчиків. Товста буфетниця в’яло махала ганчіркою, протираючи столи, і щось мугикала собі під ніс. За вікнами падав густий сніг — ось уже тиждень стояли тріскучі морози, на диво для теперішніх м'яких зим.
— Ох, нарешті вихідний завтра. Замахався, як ніколи, з тими заліками, — порушив мовчання Сашко, відсьорбуючи каву.
— І куди гайнеш? — запитав Толік, набираючи повідомлення на телефоні.
— Додому збираюся. Минулого тижня не їздив. Бабуся вже дзвонить майже щодня, нагадує, щоб приїхав, домашнього поїв.
— Ох ці бабусі, завжди переживають, щоб ми добре їли, навіть якщо уже не лізе, — гигикнув Толік.
— Отож. Іще з собою таку сумку дасть, що потім у маршрутку ледве влізу. Все одно половину в гуртожитку роздаю в обмін на реферати, тільки їй не кажу.
— І правильно. Зате гроші економиш, — зауважив Толік.
— Угу, — Сашко допив каву і взявся доїдати салат.
Буфетниця повернулася за стійку й додала звуку на радіо. У вуха вдарила набридлива попсова пісня. Одразу після неї оголосили терміновий випуск новин. Диктор промовив:
— Надзвичайна подія сталася в селі Калинівка Н-ського району...
— О, Сашку, це ж твоє село! — Толік відірвався від телефона й прислухався до радіо.
— Моє… — Сашко застиг від несподіванки.
— ...зникли безвісти п’ятеро людей. Усі жителі села Калинівка. Як повідомляють члени їхніх родин, усі зниклі вчора ввечері пішли на риболовлю на місцеву річку. Сьогодні вранці очевидці повідомили, що на місці, де зазвичай рибалили зниклі особи, виникли великі розколи льоду. На місце події прибула пошукова група. Знайдено особисті речі деяких зниклих. За попередньою версією, усі провалилися під лід. На цей час не знайдено жодного зі зниклих чи їх тіл. Пошукові роботи тривають…
Сашко проковтнув слину і продовжував мовчки сидіти, вирячивши очі від жаху.
— Агов, ти чого? — Толік потрусив його за плече.
— У мене… дід часто там рибалить…
— Думаєш, він серед них був?
— Міг бути. Бабуся якраз вчора казала, що збирався…
— Подзвони їй негайно!
Сашко сковтнув і почав нервово набирати номер. Пальці не слухалися й кілька разів натискали не туди. У слухавці почулося механічне “абонент поза зоною досяжності”...
— Чорт! — вилаявся Сашко і різко встав з-за столу.
Хлопці мовчки попрямували до гуртожитку. Сашко тупо дивився перед собою і брів на автоматі, спотикаючись та не обходячи ями.
— Толіку…
— Що?
— Поїдь зі мною. Благаю.
— Ну…
— Ти зайнятий?
— Та ні. Додому не збираюся. Усі заліки здав.
— Благаю, поїхали разом. Я за тебе заплачу.
Толік мовчки кивнув.
— Дякую. Вибач… Як на голках зараз…
— Розумію. Поїду, я вільний.
Хлопці швидко зібрали рюкзаки та поїхали на автовокзал. Поки чекали маршрутку до села, Сашко походжав туди-сюди та нервово кусав губи до крові, щохвилини поглядаючи на екран телефона. Марно — номер бабусі не увімкнувся. Вона подзвонила сама, коли маршрутка вже під’їжджала до Калинівки. Сашко підняв трубку тремтячими руками. Толік, що сидів поряд, чув усю розмову через динамік.
— Сашку! Онучку! У мене телефон розрядився, а зарядку десь поділа, не могла знайти. Ти де зараз? — запитав заплаканий голос.
— Їду вже. Буду хвилин за десять. Що в тебе?
— Дідусь…
— Бабусю… Я чув новини…
— Він там був... Я ж казала йому: не йди! Як чула моя душа! — бабуся заридала й поклала трубку.
Будинок Сашка стояв недалеко від зупинки. Він так біг заметами, що Толік ледве встигав за другом із важким рюкзаком. Заплакана бабуся зустріла їх біля хвіртки. Вона зі сльозами обняла Сашка і провела його у двір. Толік ніяково переминався з ноги на ногу.
— Ой… Заходь, — промовила бабуся, витираючи очі.
У хаті вона налила хлопцям чаю та поклала охололі пиріжки, все ще схлипуючи. Сашко швидко випив свою чашку й поспішив надвір.
— Ти куди? — запитала бабуся. — Темніє вже.
— На річку!
— Не ходи туди! — вона знову заридала.
— Піду! Еменесники ще там?
— Не знаю…
— Я з тобою! — Толік побіг за ним.
Ще не вистачало, щоб Сашко чого накоїв на річці! За два з лишком роки навчання Толік добре знав, що Сашко — хлопець емоційний та гарячий. Він міг моментально міняти рішення й робити щось на емоціях, лише потім усвідомлюючи, що накоїв. Наприклад, коли його покинула дівчина, Сашко знайшов її нового хлопця, вислідив його й напав у темряві із засідки. Довелося вибачатися перед новим хлопцем і дати йому грошей, щоб не написав заяву. Сашко дуже вибачався за той вчинок і каявся, виправдовуючись, що то його щось поплутало, бо був шокований заявою дівчини про розрив. Потім Сашко мало не впав з даху, коли намагався довести новій дівчині, який він відчайдух. Та дівчина теж його покинула. Правду кажучи, мало хто хотів мати справу із Сашком, бо вважали його диваком й трохи несповна розуму.
Сашко пер через замети, подекуди загрузаючи в них майже по коліно. Толік намагався не відставати, підсвічуючи шлях телефоном. Річка була недалеко, зразу за селом через невеличкий луг. Друзі вийшли на берег, зарослий сухим очеретом та вербами. Рятувальники ще були тут. Двоє виходили з води в аквалангах, а начальник стояв на березі біля машини та щось їм наказував. Толік швидко оглянув місце події: розлами льоду були дуже великі, наче його провалили не п'ятеро досвідчених рибалок, а стадо слонів. Посеред річки зяяла темна вода, що вже починала затягувати кіркою льоду на морозі. На березі стояли ящики для риболовлі, лежали кілька бурів та ще якісь речі, які знайшли рятувальники. Сашко поспішив до керівника рятувальників, а Толік ледь встиг за ним через кучугури.
— Чого вам, хлопці? — звернувся до них начальник, підстаркуватий вусатий дядько у форменній куртці та шапці.
Сашко нічого не відповів, лише мовчки застиг перед дядьком, кусаючи губи та схлипуючи, як дитина.
— У нього… дід тут був, — відповів за друга Толік.
Дядько з розумінням закивав, важко зітхнув і промовив:
— Поки що не знайшли. Зараз їдемо назад у райцентр. Продовжимо завтра. Повідомимо будь-яку інформацію, як тільки будуть результати.
Сашко мовчки вислухав усе. Він ще трохи постояв на місці, потім різко зірвався і побіг кудись. Толік наздоганяв. Сашко біг вгору по річці, далі від села. Ось уже опинилися позаду вогники від будинків. Толік підсвічував телефоном, але боявся, що батарея довго не витримає. Сашко раптом зупинився, оглянув берег і почав обережно спускатися на лід.
— Ти куди? — крикнув Толік.
— Не заважай мені! — вигукнув Сашко зі злістю.
— Чекай! Обережно!
Толік завжди боявся льоду, бо колись у дитинстві сам ледь не провалився, але зараз не час вагатися. Чого доброго, Сашко наробить біди з дурості, а Толік ще винним виявиться, бо не зупинив друга. Толік вийшов на слизький лід. Тут на березі очерету не було, тож лід виявився товстим. Сашко вже ішов на середину річки, і Толік обережно поковзав за ним.
— Та куди ти сунеш? Темно вже! Телефон розряджається! — лаявся Толік.
Сашко навіть не обернувся і пішов до ополонки. Судячи з усього, її лишили рибалки, і вона ще не встигла затягнутися льодом. Він зупинився і мовчки дивився на темний круг води, що хвилювалася на вітрі. Толік мовчки став біля друга і терпляче чекав. Минуло хвилин десять, а Сашко так само стояв, роздивляючись воду.
— Ну ходімо вже! — не витримав Толік. — Сяде телефон — як будемо по темряві повертатися?
— Дай мені ще хвилинку…
— Для чого?
Сашко похитав головою.
— Тобі важко буде зрозуміти… Дід був мені… як батько. Мама далеко, на заробітках. Бабуся завжди на городі. А він… Він скрізь був зі мною. І по гриби, по ягоди, і на риболовлю. Досвід мав чималий. Як він міг провалитися? Я не вірю у все це...
— Розумію.
— Я завжди рибалив разом із ним. І цих вихідних обіцяв, що підемо, — Сашко різко замовк і схлипнув.
Толік підійшов до друга й мовчки взяв його за плече.
— Ходімо. Твоя бабуся, мабуть, уже хвилюється.
Сашко похитав головою, але мовчки пішов до берега. Тут раптом зупинився, ніби до чогось прислухаючись.
— Ну що там іще? — роздратовано кинув Толік.
— Ти… відчуваєш?
— Що?
— Замовкни та стань спокійно…
Толік роздратувався, але вирішив не лаятися. Чого доброго, Сашко знову щось утне, а його винним зроблять. Слухняно зупинився, замовчав і думав про щось своє. І він відчув… Це нагадувало, як стоїш на платформі та чекаєш електричку. Поїзд іще далеченько, десь за поворотом, його не видно, але відчуваєш, що ось-ось прибуде: вібрує бетон платформи під ногами, далекий гул відчувається на так вухами, як шкірою. Лід так само вібрував, наче щось їхало по ньому, але не рівномірно, як поїзд, а поштовхами, як машина по битій дорозі.
— Що це? — вигукнув Толік.
Йому було лячно, але не хотів осоромитися перед Сашком. У компанії всі вважали Толіка розсудливим та спокійним, на відміну від гарячкуватого відчайдуха Сашка, що спочатку кудись ліз, а вже потім думав.
— Не знаю, — відповів Сашко після хвилинної мовчанки.
— А ти раніше таке тут відчував?
— Ні. Ніколи.
— Може, то вода під льодом так тече?
— Та ні. Тут течія спокійна.
— Що б це не було, давай швидше додому. Ще лід трісне.
Сашко кивнув і поспішив за Толіком.
***
Вранці хлопці прокинулися пізно. Далася взнаки вчорашня втома та тривога. Сашкова бабуся готувала сніданок, а за столом уже сиділа якась інша бабуся: набагато старіша, вся у зморшках, як висохле яблуко, але з добрими та пильними очима.
— Доброго ранку, бабо Наталко! — привітався із нею Сашко.
— І тобі доброго, онучку, — кивнула вона. — Розумію горе твоє. Дід тобі був найкращим другом та побратимом. Буду сьогодні в церкві, поставлю йому свічку за упокій…
— І як вони провалилися? — Сашко не знаходив собі спокою. — Такі морози стоять, лід товстий. Всі там досвідчені були, багато років рибалили, а тут нате вам!
Баба Наталка похитала головою.
— То все неспроста. То водяник лютує. Чимось не догодили йому. Може, браконьєри риби багато виловили, чи щось отруйне у воду злили…
— Який ще водяник? — роздратовано вигукнув Толік. — Їх не буває.
Баба Наталка знову похитала головою.
— Молодий іще, не віриш. А я життя прожила, багато чого бачила. Було вже таке. Давно, але було. Як побудували комбінат вгору по річці, почали люди тонути. Набагато більше, ніж завжди. Зливали у воду різні хімікати, от водяник і розлютився. Було таке десь пів року.
— А потім перестали тонути? — запитав Сашко.
— Потім старі люди зібралися, поговорили та вирішили водяника задобрити, як наші предки робили. Молодь теж із них сміялася, як от ви зараз. Але вони все одно взяли кілька курей та гусей, зарізали й кинули у воду і проказали якесь замовляння, щоб водяник узяв жертву та людей більше не чіпав. Після того перестали в річці тонути.
— То ви пропонуєте нам теж принести йому якусь жертву? — недовірливо запитав Толік.
— А як іще? Он я якраз курку зарізала — віднесете йому.
— А вам не шкода курки?
— Життя людей цінніше, ніж якась там курка, хлоп'ята. Кури в мене ще є. А невинні люди можуть потонути.
Хлопці скептично поставилися до наказу баби Наталки, але що робити. Виріши взяти в неї курку й віднести на річку. Все одно гірше вже не буде. Баба Наталка ще нашкрябала на папірці якісь замовляння, щоб задобрити водяника, та наказала обов'язково їх прочитати. Толік з Сашком пішли до ополонки, де розмовляли ввечері. З самого ранку сяяло сонце. Сніг переливався, наче коштовні камінці, і боляче сліпив очі. Сашко взявся зачитувати замовляння, а оскільки почерк у баби був ну дуже нерозбірливий, читав по складах і угадував деякі слова:
— Водянику, пане річковий, водяний, озерний! Еее… Прийми від нас ласкаво...
Толік занудьгував. Аби звікувати час, узявся розчищати ногами лід навколо ополонки. Він ковзав поверхнею річки та розгрібав сніг, що нападав за вчора. Лід виявився прозорим. З дна піднімалися вервечки бульбашок, що намертво вмерзли в лід і тепер нагадували низки кришталевого намиста, що сяяло на сонці. Толік аж замилувався цією красою, хоча по правді, ніколи не був естетом. Нарешті Сашко закінчив читати замовляння. Хлопці пробили палицею тонкий лід, що намерз за ніч. З цікавості Толік прив'язав курку за ногу до товстої мотузки. Якщо там є водяник, то вони принаймні його відчують. Толік повільно опустив курку в ополонку. Пів метра, метр… Нічого не смикає й не штовхає, наче риби зовсім не стало.
— Тю, таке враження, що всі риби вимерли, — промовив Толік. — Навіть м'ясом не цікавляться.
— Знаєш, що я згадав? — задумався Сашко.
— Що?
— Дід казав, що восени стало менше великої риби. Дрібнота клювала, а велика куди поділася. Може, тому й не пробують курку.
— А куди ж велика риба ділася?
— Не знаю. Може, браконьєри виловили. Але він такого не пригадував, хоча все життя тут рибалив...
Сашко на мить замовк, наче до чогось прислухаючись. На його обличчі назріла тривога.
— Толіку, я знову відчуваю…
Толік теж відчув. Поштовх прямо під ногами, слабенький. Ще один, уже впевненіший. Наче щось велике й сильне било по льоду знизу. Лід завібрував, і здавалося, от-от піде тріщинами. Раптом мотузка з куркою смикнулася. Толік висмикнув її та відкрив рота з несподіванки. На кінці мотузка була відірвана бахромою.
— Нічого собі! — вигукнув Сашко. — Ніяка риба не перегризе за секунду таку товсту мотузку.
— А що це тоді? Крокодил? — гиготнув Толік.
— Не знаю, але риби так не можуть. Точно тобі кажу. Ааа!
Під ногами знову затремтів лід. Невидима сила несамовито била по ньому. Вода в ополонці заколивалася хвилями. Толіку на мить здалося, що під водою пропливла велика темна тінь. Він вилаявся, схопив Сашка за руку й поспішив до берега.
— Стій! — пручався Сашко.
— Дурень! Швидше, поки лід не тріснув!
— Чекай! Я щось бачив у ополонці!
— Я теж! Тому давай швидше!
На березі друзі віддихалися й обернулися. Біля ополонки з'явилася велика тріщина, і її було добре помітно завдяки тому, що Толік розчистив лід. Біла лінія підступно рухалася льодом, наче намагався наздогнати втікачів.
— Слава Богу! Встигли! — Толік витер чоло. — Сашку, так що ти там бачив?
— Не знаю. Щось темне, чорне. Не роздивився.
— Я бачив те саме. Що це? Водяник? Чи просто риба?
— Та нема тут такої великої риби. Дід тут рибалив усе життя — не бачив. Річка невелика, вузька. Тут риба лише невелика водиться, ну максимум на пів метра щука буває.
— Тоді що воно?
— Не знаю. Але мені здається... — Сашко замовк і почав енергійно походжати, щось обдумуючи.
— Що здається?
— Що ця невідома істота вбила мого діда і тих рибалок! Вони провалилися! Воно пробиває лід! Усе ясно!
— І що ти пропонуєш? Піти до рятувальників і повідомили, що їх потопив водяник чи крокодил?
— Давай поки що нікому про це не казати. Мало що.
— Окей.
Толік і Сашко вирішили одразу не йти додому, а прогулятися та пройтися до місця, де працювали рятувальники. Попри обіцянку їх начальника, рятівні роботи сьогодні не велися, і автівки ніде не було. Мабуть, рятувальників викликали в інше місце. Проте безлюдно тут не було. На березі, де провалилися рибалки, возився якийсь чоловік. Він трохи розчистив лід, що намерз біля берега, й кидав у воду чи то хліб, чи то приманку для риби. Ні вудки, ні сітки видно не було.
— Що це він робить? — запитав Толік, розглядаючи незнайомця.
— Здається, рибу підгодовує. Але чим ловити буде? Ти вудку бачиш? Взагалі рибалки взимку ящик спеціальний носять.
— А ти його знаєш?
— Ні, вперше бачу. Тут взагалі тільки місцеві рибалять. Дач у нас нема, з міста їхати далеченько, та й риба не така велика, щоб заради неї сюди пертися.
— Дивно якось. Тут люди потонули, а він рибу збирається ловити.
— І мені так здається. Місцеві знать, що тут сталося. Отже, він немісцевий.
Сашко пришвидшив крок і пішов до чоловіка. Толік хотів його зупинити, але було запізно. Сашко привітався з незнайомцем і став поряд. Той щось буркнув у відповідь і недобре подивився на хлопців, продовжуючи кидати приманку у воду. Толік принагідно розглянув чоловіка. Той був явно не з сільських. Дорога лижна куртка та черевики — в секонді такі не знайдеш. Модна зачіска та борода, як із барбершопу. Хороший туристичний рюкзак. У селі так не ходять, це точно.
— Дядьку, а ви знаєте, що тут позавчора потонули рибалки? — запитав Сашко.
— Потонули? А я й не знав. Прикро, — незнайомець намагався зобразити подив і співчуття, але вийшло непереконливо.
— А ви тут хотіли рибалити? — втрутився Толік.
— Я? А… Ну так, рибалити, а що ж іще. Дивлюся, лід провалений. Дуже прикро. Мабуть, піду додому, якщо так…
Незнайомець не встиг договорити, як раптом щось голосно плеснуло біля берега. Великий шмат льоду відколовся і поплив за течією. Хлопці роззявили роти з несподіванки: над водою на мить піднявся великий чорний хвіст і ляпнув так голосно, що луна пішла. Потім показався ще один хвіст, трохи більший. Чудовиська вовтузилися й билися під водою, щоб дістатися ласих шматочків корму. Їх чорні тіла сновигали туди-сюди, підіймаючи хвилі. Про розміри істот важко було судити, але метрі зо п’ять, не менше.
— Це такі великі риби? — промовив Толік, зачаровано спостерігаючи за бійкою під водою.
— Риби чи не риби, то вам знати не варто. Цікавим Варварам знаєте, що відривають? — єхидно відповів незнайомець. — Щось ви, хлопці, тут затрималися. Он мороз який. Ідіть-но додому!
— А чого це ви нас посилаєте? — огризнувся Сашко. — Де хочемо, там і ходимо. І взагалі, сюди скоро прибудуть рятувальники.
— Ніхто сюди не приїде! — вигукнув чоловік і витягнув із-за пазухи довгий мисливський ніж.
Він у кілька кроків підскочив до Сашка і взяв того за комір. Той заволав і схопив незнайомця за руку з ножем, намагаючись її вивернути. Толік поспішив на допомогу. Йому вдалося схопити супротивника ззаду за шию й трохи відтягнути від Сашка. Але незнайомець тримав ніж дуже міцно, й годі було його вибити. Той вивертав руки назад, намагаючись вдарити Толіка, але марно — той спритно ухилявся. Нарешті Толіку вдалося потягнути чоловіка до себе. Той спробував штовхнути Толіка у воду, але сам оступився на похилому березі та впав. Почувся несамовитий крик. Незнайомець хотів вилізти з води, чіпляючись пальцями за берег і намагаючись увіткнути в нього ніж, але товстий шар снігу не дав.
І тут позаду сплеснуло. Чорні обриси істоти вмить наблизилися до незнайомця.Той заволав так, що заклало вуха. Величезна зубаста паща відкрилася, показуючи гострі зуби та довгі вуса на морді. Риба спритно наблизилася, захоплюючи нещасного зі спини. Темна вода вмить зафарбувалася червоним. Незнайомець намагався пручатися, розмахуючи руками, навіть норовився всадити ніж у голову риби, але марно. Істоті той ніж був, як людині сірник. За мить усе скінчилося. Чудовисько пірнуло під лід на середині річки, і лише червона вода нагадувала, що тут тільки що була людина.
Сашко і Толік застигли на березі, спостерігаючи за смертю під льодом. Толік із подивом помітив, що в Сашка по щоці побігла сльоза. Він хоч і був емоційним, проте ніколи не плакав, сприймаючи усі негаразди, як належне. Сашко швидко витер щоку, покусав губи й промовив:
— Мені здається, що цей чувак тут неспроста. Він знав про цих гігантських риб і спеціально їх годував!
— Ти ще скажи, що він їх сюди запустив, — підколов Толік.
— Не до приколів зараз! Ти бачив тих риб?
— Бачив, не сліпий же.
— Це соми! Вони виростають великі, але не настільки. В нашій річці таких великих ніколи не було!
— Значить, виросли.
— Не мели дурниць! Вони повільно ростуть. Їх сюди запустили.
— Навіщо? Щоб людей їли?
— Не знаю, але… Он його рюкзак залишився. Пішли глянемо, що там.
Позаду почулося рипіння снігу. Хлопці разом обернулися. До них наближалися двоє дебелих чолов'яг у чорних куртках та темних окулярах. Один тримав ніж, другий — пістолет.
— Ану стійте! — вигукнув той, що з ножем.
Толік і Сашко з несподіванки заклякли, не знаючи, куди бігти.
— Не думайте тікати! Буди стріляти! — наказав незнайомець з пістолетом.
— Хто ви такі? Чого від нас хочете? — тремтячим голосом запитав Сашко, оглядаючи то одного, то другого.
— Поїхали з нами, там усе дізнаєтеся!
— Нікуди ми не поїдемо! — відказав Сашко.
— Поїдете, як милі! — з цими словами лобуряка з ножем підбіг до Сашка і схопив його за комір. Той пручався, але марно — у тендітного хлопця не вистачало сили боротися із м'язистим бандюком. Другий схопив Толіка і затулив йому рота якоюсь ганчіркою. Те ж саме зробили і з Сашком. Толік відчув неприємний запах від ганчірки, наче чогось хімічного. Одразу потягнуло на сон. Хлопців стусанами поштовхали до ближнього лісочка, де стояв припаркований позашляховик. Коли запхали на заднє сидіння, вони обоє відключилися…
***
Толік прийшов до тями у темному вологому приміщенні. Несло сирістю та мишами. Він озирнувся. Лежав на підлозі, а поряд спав Сашко. До приміщення вели міцні металеві двері, а за світло правила єдина тьмяна лампочка біля стелі. Він розштовхав Сашка. Той щось пробурчав, але все ж прокинувся.
— І де це ми? — запитав Сашко, озираючись.
— По ходу, вони дам дали понюхати якесь снодійне, а потім тут закрили.
— Бляха, і що робити? Ти не знаєш, де ми?
— Ні, я ж спав, як і ти. Тільки пам'ятаю, як у машину пхали…
Раптом дзвякнув ключ у замку. Важко заскрипівши, відкрилися металеві двері. На порозі стояв один із дуболомів, що притягнув сюди хлопців. Тепер він був без окулярів, і маленькі поросячі очки оглядали їх з-під лоба, як хижак дивиться на жертву.
— О, попрокидалися! Ану за мною! — гаркнув він.
— Куди? — кинув йому Сашко.
— Побачите!
Він грубо схопив хлопців за плечі та потягнув вузькими сходами нагору. Толік зрозумів, що знаходяться вони в багатому будинку. Пройшовши кілька коридорів з ремонтом аля “Пшонка-стайл”, вони вийшли надвір. Хлопці озирнулися. Велику ділянку двоповерхового будинку оточувала висока металева огорожа. Трохи подалі розташувався великий басейн. Судячи із пари над водою, її підігрівали. Підійшовши до басейну, хлопці отетеріли: там плавали такі сами величезні соми, як і в річці.
Бугай зупинився і наказав стати хлопцях. Оглянув їх хижим поглядом і промовив:
— Так, а тепер слухайте сюди, шмаркачі. Те, що через вас загинула моя людина, вам так не минеться!
— Він на нас перший напав! З ножем! — перебив його Сашко.
Дуболом лише криво посміхнувся.
— Просто так напав? Хехе, не брешіть. Мабуть, полізли туди, куди не слід було.
— Це ви запустили в річку риб? — Толік вирішив спитати прямо.
— А це вже не ваше діло, шмаркачі. Ітак, слухайте обидва сюди, якщо хочете вийти живі й здорові. Ніяких риб ви не бачили. Ні в річці, ні тут. Привеземо вас до вашого села й висадимо. Якщо будуть питати, де пропадали, щось придумайте самі. Зрозуміли?
— А нічого, що ці риби вбили рибалок? І серед них був мій дід! — Сашко глянув незнайомцю просто у вічі.
— А ти доведи, що вони вбили, — хитро посміхнувся той. — Ну, ну, як будеш доводити, розумнику? Мовчиш? Правильно, ніяк. Ніхто вам не повірить, бо таких великих сомів бути не може.
— Так люди самі підуть на річку і їх побачать!
— Не побачать. Мої люди подбають, щоб їх там не стало якнайшвидше.
— Ви брешете! Ваші тварюки вбили п'ятьох людей! — Сашко аж заридав з відчаю й обурення.
Він підбіг до дуболома з кулаками, але той легко зупинив Сашка легким рухом руки.
— Е, хлопче, якийсь ти недоумкуватий та відважний, аж занадто! Такі, як ти, довго не живуть. Розумнішим бути треба. Знати, де битися, а де коритися. Так що, студентики, мої умови приймаєте?
Толік із Сашком кілька хвилин мовчали. Сашко кусав губи до крові, нервово тупцював на місці й поглядав на чорні спини сомів, що рухалися в басейні, наче підводні човни — обережно, повільно, ніби підстерігаючи невидиму жертву. У Толіка думки хаотично крутилися в голові. Погодитися? А що тоді? а якщо цей покидьок бреше? Якщо монстри уб'ють іще когось невинного? А якщо вони не погодяться, то що буде з ними?
— А якщо ми не погодимося, тоді що? — озвучив свою думку Толік, спокійним, але упевненим тоном.
— А тоді самі винні будете. Рибки зараз ситі. А от завтра будуть голодні. Їдять вони добре, як у тому анекдоті: їдять усе, люблять дітей. Навіть курток від вас не залишиться.
Дуболом дістав із-за пазухи якийсь згорток. Витягнув звідти шмат м'яса і кинув у басейн. Соми миттю кинулися на нього. М'ясо дісталося лише одній рибі, тож інші зі злістю кружляли на місці, сподіваючись на ще один гостинець.
— От, завтра будуть ще зліші та ще голодніші! — гигикнув незнайомець. — А ви поки що посидьте ще деньок у підвалі, подумайте.
Їх знову потягнули до підвалу. Хлопці йшли спокійно, розуміючи, що нічого не вдіють. Вони навіть не знали, де знаходилися. У підвалі вони трохи посиділи та побалакали. Телефони розрядилися, тож годі було думати, котра година. Не помітили, як поснули. Толіку снилося щось тривожне. За ним хтось бігав, погрожував пістолетом… Потім снилися ті самі двоє, що запхали їх до машини. Вони зловісно гиготіли та намагалися зіштовхнути хлопців у воду з гігантськими сомами…
Толік прокинувся від важких кроків за дверима. Загримів ключ у замку, і на порозі знову постав дуболом. Він шкірився, показуючи золотий зуб. Сашко мирно спав поряд. Звуки не збудили його. Дуболом схопив Толіка за комір і потягнув до басейну. Надворі уже світало. Криваво-червоне сонце підсвічувало верхівки дерев. У небі ширяли двоє круків, зловісно перекаркуючись. Дуболом знову вишкірився, схопив Толіка за плече і глянув у вічі:
— Ну що, хлопче? Яке твоє рішення?
— Де мій друг? Де Сашко?
— Хай поспить поки, а ми тут поговоримо. То що ти вирішив?
— Ваші риби вбили людей! І я повинен мовчати? А якщо вони ще когось уб'ють?
— А це вже тебе не стосується. Я даю вам хорошу винагороду за мовчання. То що?
— Ні!
— Це твоє остаточне рішення?
— Так!
— Ну що ж, рибки вже голодні! Ласкаво прошу поборотися за правду з ними!
З цими словами дуболом штовхнув Толіка у басейн. Той спробував вивернулися, але не вийшло. Холодна вода миттю огорнула тіло, пробравши до кісток. Толік спробував схопитися за бортик і вилізти, але марно — надто слизько й високо. Дуболом стояв над ним і гиготів. І тут щось схопило за ногу й потягнуло на дно. Гострі зуби боляче впилися в шкіру. Толік закричав, і холодна вода хлинула до рота. Він почав задихатися. На дні кружляли соми, от-от готові напасти на легку здобич. А десь високо вгорі чувся сміх незнайомця та каркання круків…
Толік прокинувся весь у холодному поті. Він сів на підлозі, важко дихаючи та не в змозі зрозуміти, що правда, а що сон. Так, це був сон. Але їх чекає та сама доля. Вже сьогодні. Сашко спав поряд, як і в тому моторошному сні. Годі було гадати, котра зараз година. Толік ще трохи посидів, щоб оговтатися. Думки роїлися в голові, наче ті самі голодні риби, що б'ються за шмат м'яса. Що обрати? Збрехати та лишитися живими? Чи померти за правду? А якщо цей дуболом сам збрехав і не випустить їх, навіть якщо вони погодяться брехати?..
Думки перервав шум нагорі. Хтось спускався сходами до підвалу. Чулися кілька приглушених голосів. Затупцювали біля дверей. Ключ довго клацав у замку, наче хтось не міг його рівно вставити у щілину. Сашко прокинувся і мовчки сів поряд із Толіком, прислухаючись до усіх звуків. Нарешті двері зі скрипом відчинилися. Але на порозі стояв зовсім не дуболом, а хтось у балаклаві та з автоматом, схожий на спецназівця. Він жестом поманив хлопців за собою. Піднявшись нагору, хлопці побачили ще двох у такій самій амуніції. Вони нишпорили у будинку, щось шукаючи. Надворі спецназівці товпилися біля басейну. Пройшовши повз, Толік глянув, що ж там відбулося. Побачивши забарвлену кров'ю воду та розірвану куртку дуболома, що плавала на поверхні, відсахнувся. Їх посадили до машини…
У відділку хлопців привели до тями. На щастя, тут працював двоюрідний брат Сашка Іван. Він запросив їх до свого кабінету, нагодував і дав перепочити. Вони їли мовчки, наче боячись про все розпитати. Іван почав сам:
— Дякуйте діду Васильовичу! То він побачив, як вас у машину тягнули, і одразу подзвонив мені. А я вже потурбувався про ваш порятунок.
— Дякую вам. Якби не ви, но він би нас… згодував сомам, — Толік проковтнув слину, згадуючи страшний сон.
— А хто вони були? Чому нас схопили? І звідки риби? — запитав Сашко.
— Давайте по черзі, хлопці, — Іван важко видихнув і сів навпроти. — Ті двоє — наші місцеві бізнесмени. Мітили в депутати, але щось не вийшло. Один сам кинувся до своїх рибок, як тільки наші через паркан перелізли. Врятувати, самі розумієте, не встигли, надто швидко ті розривають здобич. Другого ми взяли, все розказав. Риби — то соми, але генномодифіковані.
Толік з Сашком здивовано перезирнулися.
— Так-так, вам не почулося. Спокійний район у нас завжди був, а тут така афера під носом, а ми не помітили. Коротко кажучи, вивів їх якийсь наш учений. Було замовлення вивести нову породу сомів, щоб росли швидше та їли все. Самі розумієте, бізнес прибутковий, у нас кілька рибогосподарств їх планували розводити на продаж. Але в селекції щось пішло не так. Соми стали надто агресивні та росли неконтрольовано швидко, виростаючи метрів до п'яти. Утримувати таких риб було проблемно, тож від подальших дослідів відмовилися. А куди дівати риб? Знайшлися покупці. Ці двоє купили кілька сомів і почали їх розводити в басейні. Зізналися, що вже згодували їм декількох конкурентів. Цікавий спосіб прибирати ворогів, еге ж? Але вони вирішили прорити канал і з'єднати басейн із річкою, щоб набирати свіжу воду. Кілька сомів втекли й опинилися в річці. Це сталося якраз восени, коли вже ніхто не купався. Вони виїли усю рибу, особливу велику, але їм було мало, тож узялися за людей. Восени потонуло двоє із сусідніх сіл. Списали на те, що пішли рибалити п'яні, послизнулися і впали. А взимку соми вже зовсім розлютувалися. Своїми міцними головами навчилися таранити лід, робити тріщини. Так наш дід і загинув, Сашку…
Сашко закивав і закусив губи. Толік мовчав. Все-таки їм пощастило. А що було б, якби Васильович їх не побачив?
— А соми так і будуть убивати людей? — нарешті запитав Сашко брата.
— Ми найняли людей із рибгоспу. Спробують виловити їх сітками, на крайняк повбивають. Надто вже ці соми небезпечні.
Сашко з Толіком без пригод повернулися до універу. У групі їх вважали мало не за героїв. Це ж треба, уникнути смерті та ще й допомогти розкрити аферу! Того бізнесмена, що залишився в живих, посадили. Але хлопці й досі бояться будь-яких риб, особливо великих. Навіть у річках ніколи не плавають...
