Сексуальний Людожер
Ця повість переважно не має автобіографічної основи й написана на матеріалах документів доби Відродження та кінця ХVІІ ст. (Німеччина, Англія, південні та інші штати Америки – у тому числі Нова Англія; також Італія, Франція), а ще один приклад – із Зиґмунда Фройда. Але я не прив’язую дії до якоїсь конкретної країни, це радше збірна географія. Будь-які збіги із сучасністю можна пояснити лише тим, що людська психологія не надто змінилася за кілька сторіч. Деякі приклади я взяла з жанру міської легенди. Відомо, що бувальщина найчастіше розповідає про реальний, звичайний випадок, але інтерпретований з точки зору вищої чи нижчої міфології – цебто демонології (наприклад, кішку могли прийняти за домовика). Основну увагу я зосередила на описі істерії, до кінця не вивченої навіть сьогодні.
* * *
Перучи одяг, я впустила мило в річку. У нас це вважається поганою прикметою. Мимоволі черкнувшись (а потім перехрестившись), я склала білизну до кошика і вирішила піти додому. Краще нікуди цього дня не показуватись, інакше біда з’явиться на поріг. Пробурмотівши для захисту молитву, я пообіцяла собі принести вінок для Богородиці в нашій придорожній капличці. Це дуже зручно: зайшов до церковки, помолився та пішов собі далі.
Струмок, в якому всі наші селяни полощуть білизну та куди водять на водопій худобу, знаменитий. У ньому жили духи, але дуже давно, коли наші предки були язичниками – мабуть, ще за часів Адама і Єви. Щоправда, я не розумію, чому Адам і Єва вірили в єдиного Бога, а на землі все одно розплодились ідолопоклонники і навіть безбожники, але, певно, мені й не дано це збагнути. Дещо я розумію – мені дуже подобається, коли правлять службу в церкві, особливо як розповідають зі Святого Письма. Мені завжди хочеться побільше знати, але щоденна праця не дає подумати над усім як слід. У нашому селі завжди навалюють роботу на слабких, особливо на жіноцтво. Якщо я вийду заміж, нічого не зміниться, той самий тягар. Але в полі, у лісі, та й тут, біля струмка, я відпочиваю, бо можу думати.
А якщо пройти далі, де старі тінисті дерева сплелися над водою і де коріння звисає з бережків, можна й справді побачити русалку. Принаймні, мені одного разу здалося, що я побачила, як спритна тінь пірнула у воду, але, певно, то просто плюскотіли хвилі.
А ще в цьому струмку живе Лісова Богомати. Ми приносимо їй букети і вінки, але частіше я люблю бувати тут наодинці. Тоді я пускаю вінки по воді, жертвую зів’ялі квіти струмку, занурюю руки у воду і молюся до Божої Матері. Мішаючи долонею воду, я відчуваю полегшення, як це було в мене колись після конфірмації.
…Повернувшись додому, я побачила сусідок біля нашого плота, які щось обговорювали. Перша налякано казала:
– …Там на цвинтарі безбожники слугують сата…
– Тихо! Не вимовляй цього імені! – скрикнула друга.
Я зацікавлено поглянула на обох.
– Здрастуйте, – сказала я.
– День добрий, – пригнічено відповіли мені по черзі жінки. Одна була вже стара, друга молодша, але роздута від частих пологів і одуріла.
– Сталося щось погане? – спитала я.
– Так, ми хотіли тебе попередити… Нікуди не виходь сьогодні, – перебиваючи одна одну, заторохтіли вони.
Слово за слово – і я все зрозуміла. Стара жінка, сусідка з лівого краю села, мешкає поруч із кладовищем. Її будинок досить великий і високий – принаймні, вікна не над землею, як у нас. Отже, одного пізнього вечора, стара дивилася в дзеркало. (Я чула, що вона вирішила вдруге вийти заміж і чекала в гості кавалера – так подейкували на селі). Раптом вона побачила, як її віддзеркалене обличчя охопилось язиками полум’я! Перелякавшись, жінка озирнулась і зрозуміла, що сиділа спиною до вікна, а за вікном був цвинтар, на якому пломеніло багаття. Це огидні сектярі, які поклоняються не Богу, а Його ворогу, готувалися до своїх нечестивих обрядів.
Я знала, що такі виродки їдять дітей, спотворюють месу, оскверняють Святі Дари і взагалі виробляють таке, що мені, скромній дівчині, не спадає на думку.
– …Отже, сиди вдома, – ще раз сказали мені сусідки. – До речі, чи можеш позичити жменьку солі?
– Вибачте, у самої обмаль. – Я зачинила двері та почала розкладати одяг. Що ж, не дуже й хотілося кудись іти сьогодні.
Узагалі цього року нам не щастить. У мене все летить з рук, в однієї сусідки корова стала давати замало молока (напевно, відьма видоює нещасну), у другої сусідки хворіє вся родина, у третьої загинув шваґер, та й взагалі: картопля вродилася тверда, несмачна, капуста – зогнила, а сусід іншому кінці села повернувся з якоїсь далекої країни, звідки привіз невідому, але шкідливу траву, від якої остаточно з’їхав з глузду і перетворився на щасливо усміхнену тварину. Тепер у нашому селі троє дурних: мати з сином навпроти моєї хати і цей моряк. На сім’ю дурників я не раз скаржилась і просила виселити їх від нас подалі, бо вони то п’яні, то забувають погасити комин, і ми мало не вчаділи від їхньої пожежі (довелося заливати). Від того часу мої кури ледь не поздихали, а кури мені дорожчі, ніж отакі люди.
Міркуючи над цими Божими випробуваннями, я не помітила, як смеркло. Визирнувши у вікно, я раптом побачила.
Там, біля струмка, горіло багаття. І в тіні дерев танцювали вони. Люди в просторих білих одежах і увінчані листям.
«Духи! Чи ця огидна секта?» – подумала я. І з острахом зачинила вікно.
…З людьми навколо мене коїлось щось незрозуміле і страшне. Церква називає це одержимістю і біснуватістю. Я раніше не думала, що біси можуть запросто вселитися в людину – якщо, приміром, вона не перехрестившись вип’є води. Ще мені казали, що треба завжди хрестити те місце, на яке сідають, бо інакше демон може завдати шкоди.
Я вважала, що є просто божевільні люди, а справжніх біснуватих дуже мало. Якщо людині здається, що в ній живе хтось інший, це зазвичай промовляє гординя. На всіх демонів усе одно не вистачить. Але довкола я чула надзвичайні числа бісів. Виявляється, наших ворогів тисячі, мільйони, і всі вони можуть вміститися в мізинці. Під впливом таких розмов я стала дуже тривожною, мені почали снитися відьми і навіть сам Люцифер, Господи помилуй. Від таких снів я ходила як очманіла, у мене все летіло з рук. А коли вдома почали падати священні предмети, я остаточно переконалася, що нечиста сила поруч.
Одержимих ставало все більше. Я ніколи не забуду, як уперше побачила дівчину, одержиму злим духом. Почувши про таку нещасну з сусіднього села, я вирішила просто подивитися на неї, щоб уміти відрізняти одержимих від звичайних людей. Зі мною пішли ще кілька сусідів. І от ми бачимо досить гарну молоду дівчину з дивним поглядом – начебто зупиненим, втупленим в один предмет перед собою. Риси обличчя одержимої можна було б назвати звичайними, якби не судома, що раз-у-раз пробігала по дівочому обличчю, і тоді вид її, до того неприємно-замкнений, нерухливий, ставав страшним. Здавалось, одержима зараз виплюне щось гидке.
Я подолала страх і підійшла до біснуватої.
– Що з тобою? – лагідно спитала я. – Давно він у тобі сидить? Чи можу я тобі допомогти?
Дівчина не відповіла. Я образилася: виходить, вона не хоче зі мною розмовляти. Ось що значить гординя: біснуваті пишаються собою, адже вони не такі, як усі.
– Вона глуха, не чує, не чіпай її, – смикнув мене за рукав один селянин.
– І давно це з нею? – спитала я.
– Не дуже. Вона то глухне, то чує. Наче провалюється, і не розуміє нас.
– А чому вона не говорить?
Я знов уважно подивилася на дівчину. Її очі не виражали нічого, це були прозорі світлі баньки. У поєднанні з тупим, обслиненим обличчям картина була жахлива. Мене вразив конвульсивно стиснутий рот. (Слово «конвульсивно» я чувала від одного священика і, думаю, ужила правильно). Було видно, що біснувата не хоче мовити ні слова.
– Вона ще й німа? І по-моєму, сліпа! – здивувалась я. Справді, очі одержимої навіть не блимали. Придивившись, я помітила, що зіниці її не змінюються, адже в усіх здорових людей вони то звужуються, то розширюються.
Не розумію, чому мене так зацікавила ця нещасна – певно, тому, що я вперше бачила одержиму.
– Краще відійди, – краєм вуха почула я чийсь голос, – бо зараз у неї почнеться.
«У неї ввійде біс», – зрозуміла я. Не дай Боже, щоб цей ворог увійшов у мене. Хрестячись, я відійшла.
Дівчина смикнулася.
– По-моєму, її треба зв’язати, – сказав сусід. – А то…
Він не договорив. З диким криком одержима впала горілиць, причому з такою силою, що на ній луснули панчохи. Рот її розкрився, і з нього виваливсь язик – такий довгий, що я вклякла від подиву. «Це нечисть», – пронеслася в мене думка, бо я чувала, що таке трапляється з відьмами, коли сатана забирає їхні душі.
Язик одержимої теліпався по підборіддю, а потім провалився до рота. Це було схоже на те, як жаба чи ропуха ловить комаху. Я відчула, що мене знудить. Але якась сила тримала мене на місці й не давала втекти.
У цей час, доки я намагалася відірвати ноги від землі та пуститися навтьоки, одержима страшенно вигнулася. Не можу описати, як це було: людське тіло не здатне так гнутися – начебто без кісток, – і я здивувалася, чому не порвалася шкіра на животі у біснуватої (навіть під фартухом було помітно, як натягнулося черево). Згодом одержима розігнулась і скорчилась, як хробак, не подаючи жодної ознаки життя.
Біснувату зв’язали і віднесли до хати. Я зрушила з місця. Мені було тяжко на серці. Я не зробила нічого поганого, але чомусь мене мучило сумління. До того ж, стало важко ковтати. Я не могла подолати грудки в горлі. Таке враження, що проковтнула комаху, і вона всілася в мене всередині. Враження від побаченого було гнітюче.
Потому я мучилася безсонням, металася по ліжку й часто хапала кухля з водою, але не могла проковтнути ні краплини.
Після того випадку я багато чула про біснуватих і навіть сама їх бачила. Одного разу на месі якась нетутешня божевільна бабця почала відхрещуватися від священика (начебто струшуючи з себе хрест) і проклинати чи сусідку по лавці, чи то когось невидимого. «Бог покарає», – дзвеніло у мене у вухах. Але ж то просто божевільна, намагалась я себе переконати. Біси не близькі до нас.
Але я помилялася. Іншим разом, теж на месі, священик виганяв біса з одної дівчини, трохи старшої за мене. Вона була дуже гарною і не справляла враження не лише біснуватої, але й просто божевільної. Проте під час молитви дівчина раптом запіяла півнем, причому це кукурікання було настільки схожим на півняче, що мені стало дуже неприємно і навіть моторошно. Скільки я не намагалася переконати себе, що це просто акторська вправність, сумнів точив мене. Раптом дівчина стала тікати до дверей, боячись відчитування. Я не зрозуміла, як це вийшло, але тіло її закрутилося дзиґою, і одержима надзвичайно швидко пробігла між людьми. При цьому вона безперестанно крутилася. Але вже біля самих дверей її зупинили і схопили. Тоді одержима впала на підлогу і почала битися головою. Я чула, як хрустить череп, і замружила очі. А коли нарешті розплющила їх, то побачила, що дівчину підвели, і на голові її не було жодної подряпинки. «Істеричка», – майнуло в мене подумки. Дивитися на цю гидоту в мене вже не було сил. Пам’ятаю, що священик так і не вигнав біса. Точніше, буває, що демон замовкає, але під час винесення Святих Дарів знову мучить людину.
Після меси я, як завжди, вмочила пальці в святу воду. Зайвий раз переконалася, що свята вода відрізняється від звичайної – можливо, більше щільна? Але мені не дано це пояснити як слід. Знаю одне: останнім часом мені було так погано на душі, що тільки свята вода полегшувала біль.
Торкнувшись змоченими пальцями чола, я вийшла з церкви. І побачила біля хатини двох жінок – тих самих, які попередили мене про чорну месу. Але тепер одна жінка стояла нерухомо, і очі її начебто нічого не бачили, і рот був одкритий, а друга весь час тремтіла і кричала, що у неї в череві живе біс і дряпає нутрощі пазурами. Обидві з’їхали з глузду. Тепер я розумію, чому вони не прийшли на месу.
Я швидко пройшла повз них. Чим раніше цих нещасних відвезуть до будинку скорботи, тим краще.
Знову потягнулися дні, повні страху. Я не раз бачила, як люди в церкві випльовували святе причастя. Мені розповідали, що осквернені Святі Дари відьми використовують у своїх нечистих цілях.
Кожен день приносив якусь новину. Наприклад, ціле місто стало одержимим на танець святого Віта, причому ця зараза перекинулася й на інші міста. Люди кривлялися та в безперервному танці прямували без цілі, за заставу.
Але наше село ще було порівняно спокійним, бо в інших селах коїлося казна-що. Скажімо, прославився на всю країну один молодий божевільний, якого вважали біснуватим. На допиті він, ще не зазнавши тортур, цілком щиро розповідав, що продавав дияволу чужі душі. Він справді уклав договір з Люцифером і став чорним магом. Я ніколи не бачила цього чаклуна (та й, власне, не хотіла), але чувала про нього достатньо. Мене вразило, як він підпав під владу сатани. Ще підлітком, не вийшовши як слід з дитинства, він бачив тіні у своїй кімнаті, причому коли не було ні іскри світла. Він розмовляв з тінями, яких ніхто, крім нього, не бачив. Потім ці тіні стали являтися вже тілесно. Це були біси. Коли ж чаклун захотів повернутися до Бога, дияволи стали насилати один і той самий страшний сон. Два роки поспіль.
Усі чуття в мага – як і в інших одержимих, та й просто божевільних – були загострені. Він міг відрізнити освячені предмети від звичайних. Почувши про це, я злякалася за себе: адже я теж відчуваю деякі освячені речі, як-от святу воду. Може, я теж у небезпеці? Біси скрізь, вони невидимі у повітрі, вони можуть прийняти будь-яку подобу. Це вони відволікають нас на месі нечистими думками, волосиною, комахою. Це вони скидають чорнильницю на сувій ченця. Це вони змушують нас грішити. Це через них праведна людина починає пити чи блудити.
Щодня до мене долітали все страшніші новини. Одержимим ставали навіть немовлята. Двомісячна дитина в церкві непристойно вилаялася чоловічим басом. Мені хочеться вірити, що поруч просто був фокусник (я знала, що у балаганах уміють виробляти таке штукарство), але страх уже звив гніздо в моєму серці.
І наступного дня нова жертва сатани викрикувала різними голосами страшні речі, називаючи бісів їхніми іменами. «Ім’я мені – легіон», – згадувалось одразу. Бо багато було їх.
Я переконалася, що перебувати поруч з біснуватими і просто істериками дуже небезпечно, бо можна заразитися. Мені хотілось уникати як чуми таких нав’язливих людей. Жалості до них я не мала ні краплини. Усе ж таки, що не кажіть, а своя сорочка ближча до тіла, і кожен дбає за свою шкуру. До того ж, хворі себелюбні й хочуть, щоб їх жаліли, і напускають свої хвороби на інших, а демони тільки раді отримати нову жертву. Нещодавно я дізналася про такий випадок. Одна дівчина доглядала хворого і задрімала. Від хворого їй передався злий дух. Прокинувшись, дівчина помітила, що в неї віднялася права рука. Невдовзі в хворої почалися страшні видіння, а ще рідна мова стала їй незрозумілою. Навіть молитви рідною мовою були тяжкі для одержимої. І так тривало півтора року.
А скільки було біснуватих серед дітей, які переставали розуміти Святе Письмо, катехизм і молитви! Навіть Боже ім’я діти не могли вимовити. «Це зараза, пошесть», – твердила я. Але як з цим боротися?
Я припинила спілкуватися з людьми. Утім, я й раніше була замкненою. Мені й не хотілося багато спілкуватися з односельцями, бо вони не любили нікого й були заздрісними та злими. Я розмовляла з людьми крізь причинені двері й нікого не пускала до хати. Я перестала виходити за поріг. Мене тепер могли бачити лише в церкві та на річці, де я прала одяг. Уряди-годи я купувала їжу, а так у мене були сад і город, з яких я годувалася.
Але й сидячи вдома, я все одно не могла бути спокійною. Перед моїми очима стояли вовки-перевертні. Одного разу я бачила, як двоє чоловіків вважали себе вовками. Божевільні змагалися в тому, хто всіє краще стрибати, і поводилися по-вовчому. З їхніх вуст ішла піна. Невдовзі, як мені потім сказали, ці селяни перетворилися на вовків і втекли до лісу. Потім знайшли їхні спотворені трупи. Натомість я вважаю, що селяни просто наїлися блекоти, чи у хлібі їм трапився спориш. Через цю отруту людині справді може здаватися, що вона перетворюється на звіра. До того ж, я знову згадала моряка-односельця – того самого, який хизувався, що привіз таку траву, якої ніхто не знає. Він узагалі об’їздив багато країн, був у Китаї, Америці, Індії, де багато дивного. Гадаю, що й тої травички хтось із наших покуштував.
А ще я почула, як в одному місті оскаженілі жінки донесли на одного священика, і його спалили живцем. Священика звинувачували і в проведенні чорної меси, і у насланні пристріту, і у перевертництві, і взагалі в таких гріхах, що нам і не снилися. Я особисто не знала страченого й навіть не бачила його; пригадую, що він був освіченим, начитаним і, можливо, альхеміком. Але дивно, що саме жінки донесли на нього. Дивна думка майнула у мене: може, ці безумні просто в’язнули до священика, цікавого чоловіка, змушуючи його порушити целібат? А коли жертва відмовилася від зв’язку, смертний вирок був підписаний. Це те ж саме, як один чоловік доніс на дружину, нібито вона продала їхню дочку дияволу, і тому дитина навчилася викликати дощ, бурю і градобій. А річ у тім, що одного разу дочка радо розповіла татові, що до її матері приходили якісь чоловіки. На питання дитини, хто ці гості, мати відповіла, що це «маґістри», у чиїй владі її дочка. По-моєму, це просто були мамині полюбовники, і селянин, щоб не отримати почесну славу рогоносця, вигадав комедію з чаклунством. Звичайно, за перелюб у нас поки що не страчують, та й смішно, принизливо винести сміття з хати, а от за відьомство дружину точно стратять. Як добре, що дочку не спалили, а то в іншому селі, де була така сама історія, катували і стратили і дружину, і доню.
Про одержимих дітей розповідали все частіше. Трирічні, п’ятирічні, навіть немовлята у колисці – усі були продані дияволу й літали на шабаші. «Уночі вона лежить, а очі в неї червоні!» – кричала одна семирічка про свою подругу.
Звичайно, діти вигадують багато із заздрості чи страху. Я вмовляла себе не вірити в нечисте, поки одного разу сама не стала свідком протиприродного, мерзотного. Пораючись на городі, я побачила вдалині жіночу постать. Приклавши долоню до чола козирком, я розрізнила незнайому стару жінку, яка тримала в долонях ропуху. Раптом бабця піднесла бридке створіння до рота, і я побачила, що ропуха їсть з цих вуст щось подібне до хліба. Я швидко сховалася. У моїй пам’яті сплили чутки про те, що відьми годують демонів украденим причастям. Значить, у відьомському роті була гостія.
Мені стало так погано, що я відчула себе по-справжньому хворою. Я заледве дочекалася неділі, щоб піти до церкви. І була неприємно вражена, побачивши, що біля храму старі злісні бабці торгують святою водою. Люди юрмилися в черзі до святої води і навіть били одне одного по голові залізними уламками. Я пробігла повз божевільних і якнайшвидше зайшла до церкви. Але довго ще не могла заспокоїтися. Серце моє калатало, голова горіла. Хто дозволив торгувати святою водою? І звідки тоді ми знаємо, що вона свята, а не набрана з калюжі?
Я гарячковито гортала молитовник, але пальці не слухалися мене, і книжечка впала на підлогу.
Я благально звела очі на статую Христа. Безгрішний Спаситель із простромленим, сповитим тернами серцем, простягав до мене Свої пробиті долоні. На кінчиках Ісусових пальців були бруд і кров. Я не насмілилася наблизитися до Нього. Ставши колінами на лавку біля статуї, я схилила голову і, притискаючи складені долоні до обличчя, стала молитися.
А після меси, як і всі віряни, я зачерпнула святої води й знову переконалася, що мені дано відрізняти святу воду від простої. Хто дав мені це знання? Хочеться вірити, що Бог. Чи це промовляє моя гординя?
А потім мене наздогнала біда, якої я так боялася. Одного разу до мене прийшли, і я збагнула: це кінець. Мене звинуватили у відьомстві. Я з самого початку опиралася, поводилася неправильно, розлютилася, і тому судді остаточно вирішили, що мене треба вбити.
Почався допит.
– Як тебе звуть?
Я покірно відповіла на всі питання.
– Скільки тобі років?
Я відповідаю. Скільки є – усі мої.
– І досі не заміжня? – чую здивоване питання.
– Ні, – знизую плечима.
– Чому?
«Не ваша справа», – хочеться відповісти, але замість цього пояснюю, що в моєму селі нема нареченого. Аби за кого мені ніколи не хотілося вискочити. Я вважаю, що чоловік не повинен сидіти на шиї в дружини і тим паче не бути короною на її голові, а по-справжньому підтримувати жінку. Я нагарувалася за свій недовгий вік (хоча мене вважають уже не юною) і хочу, щоб ми поділили обов’язки по щирості. Але оскільки наші чоловіки цілуються зі скляним богом і дудлять адамові сльози, щасливе подружжя – рідкість, як теля з трьома головами.
А питання тривають:
– Чи вмієш ти читати?
– Умію. Але майже не знаю латини.
– Ім’я своє написати зможеш?
– Зможу.
– Розпишися тут.
Я уважно читаю папір. Судді нетерпляче кажуть:
– Нуж-бо, підписуй!
– Я цього не казала, – тицяю пальцем у рядок. – Тут написано не так.
– Тож ти не визнаєш себе ні єретичкою, ні відьмою?
– Ні. Я ніколи не зрікалася Христа.
– Але чому ти так часто відвідувала струмок, де живуть русалки?
– Ви справді вірите, що вони існують? – усміхаюсь я. – Ви так це кажете, нібито вони там є.
– Мовчати!
Але я все одно не могла визнати себе відьмою. З Христом, Божою Матір’ю і святими ми були добрими друзями. На моїх пальцях ще була свята вода.
– І хіба до того струмка ходила лише я? – продовжую боронитися. – Усе село купається там і пере одяг.
Але ось я у в’язниці. Потягнувся час. Хто я і що я? Не пригадаю.
Потім за мною прийшли. Кудись повели.
А у скронях клекотіла кров. І одні й ті ж самі слова звучали в моїй змученій голові: «Мій Бог – моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя! Я кличу: Преславний Господь…»1 Ковтнувши спазм, я не могла продовжувати псалом далі. Преславний Господь… Преславний… Але раптом, коли я здригнулася від страху, виплили згадані слова: «Я кличу: Преславний Господь, і я визволений від своїх ворогів! Тенета смертельні мене оточили, і потоки велійяала2 лякають мене! Тенета шеолу мене оточили, і потоки смертельні мене попередили. В тісноті своїй кличу до Господа…» Я знала, що шеол – це пекло. Пекельні тенета, пекельні ланцюги скували мене.
«До Господа, похвали гідного, візву я і від ворогів моїх спасуся. Хвилі смерти мене оточили і погибельні потоки мене налякали. Оплели мене пута Шеолу, смертельні сіті мене охопили»3…
Я раніше не так любила псалми, як, скажімо, Старий Заповіт. Але тепер я твердила лише цей сімнадцятий псалом. Уривчасті слова знову й знову випливали в моїй пам’яті. Пекельні тенета… але я врятуюся, спасуся… Але ж сіті смертельні оточили мене…
Я знову й знову повторювала ці слова, зміненим голосом, як божевільна, проливаючи сльози. Я вже нічого не відчувала, не сприймала навколо. Можливо, моє тіло кудись тягнули. Я не знаю.
Це і був екстаз, який я знала до того лише в церкві, співаючи з усіма.
Пручаючись з ворожих рук, я захрипло кричала слова псалму. Ті наче крізь пелену до мене долетів співчутливий голос:
– Вона безнадійна. Її треба докінчити.
Я відходжу. Господи, прости мені те, що я була такою поганою християнкою.
І коли вогонь торкнувся мого тіла, я схаменулася. І коли вогонь торкнувся моїх рук, я здригнулася. Але крізь тремтяче полум’я до мене зійшов херувим, на якому сидів Господь – як у псалмі.
1 Тут і далі цитується 17-й псалом у перекладі І. Огієнка (митрополита Іларіона), вірші 3–7. (Авторська примітка)
2 Велійяал – хто не визнає установленої світської чи духовної поваги, нечестивий, безбожний, негідник нікчемний. (Прим. І. Огієнка)
3 Той самий псалом у перекладі о. І. Хоменка (вірші 4–6). Оригінальний правопис збережений. (Авторська примітка)
