Першовідкривачі

Мартин повільно вів своє стареньке «Audi» курною сільською вулицею, старанно оминаючи вибоїни та глибокі колії. Вже було зрозуміло, що навігатор вкотре веде його до лісу.

— Алло, мам, я ніяк не можу знайти дорогу до села, — зателефонував він матері, коли вже почав дратуватись. — Та не буду я їх витрачати на азартні ігри. Мені треба їх знайти, щоб віддати всі ті борги та кредити. І все… Я зав’язую з автоматами і всіма тими іграми, мам. Обіцяю… Гаразд… Так, я їхав цією дорогою, вона веде до лісу… Добре, запитаю зараз когось. Дякую. Бувай!

Мартин помітив місцевого, що йшов узбіччям. Він біля нього зупинився і висунув голову з вікна автомобіля.

— Добрий день!

— Добрий!

— А не підкажете, як дістатись до села Красне?

— Ну, це вам… — чоловік кинув погляд спочатку в одну сторону, потім в іншу. — Та туда давно вже нема харошої дороги. Я й не знаю чи ше там хтось живе. На такій машині буде тяжко добратись. Вам треба розвернутись і перед Ступками повернути наліво, а там через кукурудзяне поле веде дорога, то тою дорогою нада в кінець поля, аж до самого лісу, от. А вже звідти десь кілометр через ліс і будете в Красному.

— Ага, — зморщився Мартин. — А цією дорогою я в село не доберусь?

— Та і ця дорога веде до Красного, але вона там погана і йде через весь ліс. Ви на такій машині там не проїдете. Там і грузовики, і трактори буває застрягають. Лучше їхати так, як я вам сказав.

— Через кукурудзяне поле? — недовірливо запитав Мартин.

— Та там дорога ше лучша, ніж осьо в нас в селі, — запевнив чоловік.

Мартин ще раз перепитав шлях, подякував, розвернувся і поїхав.

На свій превеликий подив, дорога, що йшла через поле, була дійсно добротною. То був шлях, яким їздила техніка, що обробляла поле, і вона добре втрамбували землю, зробивши її рівною і твердою.

У лісі було гірше. Автівка декілька разів черкала дном, коли колеса потрапляли у колії. Та врешті решт, після всього того багатогодинного блукання сільськими місцевостями, і тонну матів та прокльонів, що їх Мартин за сьогодні лишив позаду шляху, він таки дістався до Красного.

Виїхавши з лісу, він одразу помітив серед високих трав поламані паркани й старі будови. Хати стояли або пустими, або напівзруйнованими. Посеред зарослої травою вулиці тягнулась вузька витоптана стежина.

Мартин дістав телефон і подивився на надіслану від матері чорнобілу світлину, на якій зображувалась дерев’яна хата з флюгером-півнем на бляшаному даху. Зауважив, що сигналу тут немає, і комусь подзвонити не вдасться.

«Ні зв’язку, ні дороги, — він подивився чи стоять стовпи із лінією електропередачі. Так, стовпи стояли, але проводів не було, — ні світла».

Повільно повзучи, він розглядав усі хати. Село мало всього лише три вулиці. Одна довга і дві коротших, що розходились від неї. Можливо колись їх було більше, але ліс впритул наблизився до села, і деякі подвір’я повністю заросли соснами. Ще декілька років і ліс повністю поглине це село-привид.

Доїхавши до середини центральної вулиці Мартин нарешті помітив, як з-за верхівок дерев винирнув флюгер із півнем.

Під’їхавши до будинку, він помітив, що більша частина дерев’яного паркану давно повалився. Подвір’я поросло півтораметровою амброзією, а хату повністю обплів плющ.

Мартин вийшов із авто. Озирнувся. Незвична тиша, якої в місті ніколи немає.

Він заїхав на повір’я, підім’явши автомобілем амброзію, що ламалася з гучним тріскотом. Цей бур’ян давно висох і його цвіт розлітався хмарою дрібних пухнастих насінин, подібних як у кульбаби.

Вікна хати були забиті дошками. На дверях висів поржавілий замок. Мартин спробував його відімкнути ключем, але нічого не вийшло. Тоді він потягнув за скобу і з легкістю витягнув її із зогнилого одвірка.

У хаті пахло сирістю, старістю та грибком. Дошки під ногами скрипіли і прогинались. Кімнати стояли майже порожні. Меблів майже не було. Мартин натрапив лише на ліжко, похилий сервант і пустий комод біля мурованої печі з облупленим тинком. Він підійшов до печі, відкрив заслінку і зазирнув усередину. Не виявивши там нічого цікавого, закрив назад.

«Невже мені доведеться тут ночувати? — гірко подумав він. — В авто я спати не можу, а тут хоч ліжко є якесь… Сподіваюсь на ньому ніхто не помер. Прадід загинув у більшовицькому концтаборі, а прабаба, здається спочила вдома у бабки Зіни, яка її доглядала».

Мартин пішов до автівки, дістав із багажника лопату та металошукача і рушив на город, який повністю заріс амброзією та молодими березами.

«Вечоріє. А шукати, скоріш за все, доведеться довго», — подумав і важко зітхнув.

Він копав на городі, поки не стемніло. Кросівки його повністю були вимащені у землі. Лопата залипла глеєм, який лежав зовсім не глибоко під тонким шаром чорнозему. Він викопав з десяток ям, але нічого не знайшов…

Ось лопата вкотре стукнула об щось металеве. То була підкова. Він кинув її до решти предметів, що йому трапились: цвяхи, скоби, молоток і ще декілька незрозумілих деталей, яких повністю роз’їла іржа.

Змучившись, Мартин перекусив тим, що прихопив із собою, випив трохи віскі, взяв спальний мішок та покривало і пішов до хати. Двері зачинив на клямку, яка, здавалось, з легкістю вилетить з дерева, там само, як і скоба на якій тримався замок. Постелив на ліжко покривало, розгорнув спальний мішок і ліг спати.

«Капець, як тут моторошно, — думав Мартин, потопаючи у незвичній тиші. — Хоч би якийсь мотоцикл за вікном прогарчав, чи що».

Як би він не намагався, але заснути не зміг. Тиша давила на вуха.

Та раптом з надвору почулося тріщання хащі й чиїсь кроки. Ці звуки здалися настільки голосними, що Мартин аж здригнувся.

«Можливо пес чи якась дика свиня», — спробував себе заспокоїти.

Мартин лежав на дивані, нажаханий. Хвилювався за свій автомобіль.

Несподівано знову почулися кроки. Дуже швидкі, наче кролик барабанив лапами. Кроки стрімко наблизились до хати, і раптом залунали по стіні, потім затарабанили на даху і різко припинились.

«Якась фігня пробіглася дахом?! — не міг збагнути Мартин. — Може це був кіт? Він легко міг чіплятися за дерев’яні стіни».

Знову тиша. Тріщання та кроків не чутно. Мартин заплющив очі й позіхнув. А коли розплющив, на свій превеликий подив, виявив, що вже ранок.

«Нічого собі», — вражено посміхнувся. Його самопочуття не змінилося, він наче й не спав.

І раптово все довкола потемніло, й знову наступила ніч.

«Якого хріна?!» — не міг він втямити й глянув на екран телефона. Друга ночі. Все правильно, зараз ніч. Він ще не заснув.

«То що ж це тоді було?!»

Мартин психонув і підвівся з ліжка.

«Ну його нахуй, піду краще в машину», — вирішив він.

Зняв клямку, прочинив двері й визирнув назовні. Нікого. Швиденько заскочив до автомобіля і заблокував двері. Опустив спинку сидіння, постелив покривало, повністю розстебнув блискавку на спальному мішку і вкрився ним.

У авто йому стало спокійніше. Він дістав пляшку із віскі й зробив великий ковток. Сподівався, що алкоголь допоможе швидше заснути.

І алкоголь подіяв. Мартин незчувся, як задрімав. Проте то був чутливий і неповноцінний сон. Якоїсь миті він щось відчув. Це його пробудило. Не було зрозуміло в чому справа. Сонним поглядом він підвів голову. Довкола темрява.

Але він щось відчував. Дістав ліхтарика. Увімкнув і спрямував промінь назовні.

Десятки людей стояли впритул до автомобіля і зазирали до салону. Тільки-но світло вихопило їхні обличчя із темряви, Мартин підскочив і несамовито закричав. Люди, що обступили авто, розсипались увсібіч, прудко, мов зграя сполоханих косуль. Буквально за секунду всі пропали, й довкола запанувала та сама глибока тиша.

— Що це, блять, таке було?! — випалив Мартин, важко відсапуючись після переляку.

Він гарячково світив ліхтариком у всі сторони. Промінь світла метався поміж високою амброзією, але вже не було видно жодних рухів. Увімкнув фари. Нічого окрім тієї високої амброзії не видно.

— Пиздець! Якого хуя!?

Мартин довго не міг заспокоїтися, і подальшу частину ночі не зімкнув очей ні на мить. Лише на світанку він насмілився вийти з автомобіля.

Спочатку пильно роззирнувся, щоб впевнитись чи нікого немає. Побачивши, що він один, розстебнув ширінку і почав мочитись, продовжуючи озиратись довкола. І тут усвідомив, що довкола стало якось просторіше… Скінчивши дзюрити, він відійшов від автомобіля і з подивом оглянув подвір’я — абсолютно уся амброзія була стоптана, наче по ній цілу ніч топталося стадо слонів.

Мартин примружився, згадуючи, як уночі світив ліхтариком і намагався розгледіти у густих заростях амброзії тих дивних людей. Пам’ятав, що вони лише трохи поламали цей бур’яни. Пам’ятав, з яким голосним тріскотом вони розбігались крізь висохлі штурпаки.

«Невже я заснув, і ті піздюки лазили тут довкола моєї машини?! — не міг він повірити. — Пиздець!»

— Чортівня якась, — важко видихнув він, взяв лопату та металошукач і пошурував на город.

Проходячи мимо хати, він випадково помітив на стіні вервечку слідів. Якраз там, де чув уночі ті дрібні кроки. У стіні, що з дерев’яних жердин, виднілись чорні дитячі ступні. Сліди були наче випалені у дереві. Мартин дивився на них і нічого не розумів. Тоді виліз на вишню, що росла біля хати і зазирнув на дах. По поржавілих жерстяних листах тягнулися такі ж самі сліди. Метал на їхньому місті розплавився і можна було чітко роздивитись кожну дрібну деталь відбитка. Навіть тоненькі лінії шкіряного візерунку.

Мартин спробував запевнити себе у тому, що ці сліди були тут ще до того, як він приїхав. Він був спантеличений, але сказав собі, що чим швидше він упорається із завданням, тим швидше забереться звідси.

Мотнув головою, намагаючись не думати про всю ту дивину, та пішов на город.

Він викопував ями пів метра глибиною. Гадав, що глибше не треба, та й в’язка глина не давала копати далі. Також часто заважало коріння дерев, що там поросли. У голові роїлося безліч думок. Вони гуділи, наче потривожені бджоли у вулику, і Мартин не міг їх втихомирити.

Металошукач виявляв лише різні непотрібні деталі. Вкотре сунувши лопату в ґрунт, Мартин відкопав стару сапу. Тоді раптово відчув голод і спрагу.

Він випрямився, щоб розім’яти спину, і боковим зором щось вловив. Різко повернувши голову й помітив у двохстах метрах від себе дві постаті. Чоловічу та жіночу. Вони стояли майже біля самого лісу. Прикриті чагарями, через що роздивитись одяг та обличчя було неможливо. Постаті стояли непорушно. Мартин відчував, що вони дивляться на нього. Постаті видавались химерними. Щось у них було не так, але що саме…

Він придивився і за мить збагнув.

Вони були гігантськими. Близько п’яти метрів у висоту. Мартин подивився на дерева, що стояли біля нього, а тоді глянув на ті дерева, що біля постатей. Так, без сумніву. Ті двоє були найсправжнісінькими велетами.

«Заспокойся, чуваче, може це просто гра уяви», — намагався себе заспокоїти Мартин, проте відчував, що тривога в ньому лише зростає.

Несподівано тишу розірвала сигналізація. Мартин обернувся і помітив біля свого автомобіля старого чоловіка.

— Забрався, діду, від машини! Швидко! — гаркнув Мартин, і поспішив до авто. Він вимкнув сигналізацію і наставив на чоловіка лопату.

До старого раптом підбіг хлопець, років двадцяти п’яти, і хотів напасти на нього. Мартин одразу ж звернув увагу, що ноги хлопця були дуже дивними, наче вивернутими назад і згиналися у зворотну сторону.

А дід дістав ножа і наставив на нападника.

— Вони бояться дерева і заліза, — кволо промовив старий. — Забирайся звідси геть! Ліс їх не пускає. Вони тут помруть. Помруть, коли ліс повністю поглине це село.

Мартин кидав спантеличений погляд то на старезного діда, то на хлопця з дивними ногами.

Побачивши, що Мартин стоїть на місці, старий спробував крикнути, але закашлявся.

— Кажу… кхе-кхе, забирайся звідси! Шо ти там на городі шукаєш? Золото якесь?

Мартин відчув, як у нього всередині все охололо від раптово жаху. Він помітив, як його обступило декілька десятків людей.

У всіх були такі ж ноги, як у хлопця, що напав на діда.

— Сідай у свою тарадайку і жени отсюдова! — наказав старий. — Вони не достануть тебе в машині.

— Що в усіх цих людей із ногами? — Мартин не помітив, що промовив це вголос.

— Та не люди це! — прохрипів старий, тримаючи у тремтливій руці ніж. — Не люди! Тікай, кажу, тобі! Олух ти! Тікай, поки не з’явились головні.

Мартин не знав, що робити. Він був ошелешений тим, що відбувалось довкола. Люди, із вивернутими у зворотну сторону колінами, підступали все ближче.

До старого продовжував стрибати той хлопець. Він намагався вхопити його за зап’ясток, у якому був ніж. І раптом хлопець завмер. Постояв декілька секунд, і почав повільно відходити. У його передпліччі тирчав ніж. Мартин жахнувся і подумав, що зараз піде кров, але натомість трапилось те, у що він не міг повірити. Руку хлопця почало роз’їдати, немов на неї вилили кислоту. Рана розширювалась дуже швидко, й за декілька секунд утворилась дірка й продовжувала розширятися. І ось половина руки хлопця відпала й продовжила розчинятись. Лежачи на траві вона буквально зотліла й на її місці лишився лише якийсь слиз.

Хлопець вирячився на свій обрубок, що з’явився на місці руки…

Це сталося неочікувано. Спочатку Мартину здалося, що над головою пролетів реактивний літак. Від пронизливого голосного звуку йому заклало вуха. Він не міг зрозуміти, що це було. Звідки лунало це оглушливе виття?

Мартин впустив лопату і прикрив вуха руками. Тоді побачив, як на землю упав старий. Звук не стихав. Мартин взяв старого попід руки і поволік його хати. Коли опинився з ним усередині, впав на підлогу і знепритомнів.

***

— Ми пропали… Пропали… Нам кришка… Гаплик… Кінець… — десь здалеку лунало чиєсь бурмотіння.

Очі застилала сіра пелена, мов павук заліпив очі павутиною. Крізь пелену пробивалось світло. Свідомість прокидалася поволі. Мартину здавалось, що він виринає з глибокої морської безодні.

— Ти мене чуєш? Нарешті прокинувся.

Слова старого звучали гучно, немов дзвони. У Мартина сильно боліла голова, здавалось, вона розкололась навпіл.

— Ти не оглух? Чуєш мене?

— Ч-чую, — відказав Мартин і схопився за голову. — Як болить…

Декілька хвилин він сидів на підлозі. Будь-який незначний рух викликав різкий біль в голові. Коли стало трохи легше, він запитав:

— Що сталося з тим малим? Що за херня тут відбувається? Що з тими всіма людьми?

— То не люди. Їхні тіла вкрали.

— Х-хто? Що? Кого вкрали?

— Істоти з вогняної кулі. Вони прибули звідти, — старив вказав пальцем у стелю.

— Інопланетяни?

— Не знаю. Не думаю, шо вони прибули з другої планети, хоча… Я думаю, шо це якісь чорти чи демони. Вони бояться метала і дерева… Якось на наше село з неба опустилась велика вогняна куля, і вибухнула. А після того на людей почали нападати… потвори. Вони були безформними, нагадували понівечений шмат м’яса. Вони нападали на людей і з’єднувались з ними. Їх було більше, ніж людей і деякі всотувались у тіла людей по паро штук…

— Що за фігню ти верзеш, старий? — прогарчав Мартин і скреготнув зубами від болю.

— Ти ж помниш, шо случилось?

Мартин пам’ятав. Але не був певен чи дійсно те бачив. Зараз воно йому здалося дивним сном.

— Пам’ятаю, але… Це ж дурня якась, — він підвівся з підлоги і сів на ліжко, тримаючись за голову. — Якщо вони всіх захопили, то чого ти тоді живий?

— Вони… — старий підступив ближче, — вони мене оставили для того, шоб я вивів їх звідсіля. Шоб вирубав чи спалив всі дерева.

— То дерево і метал, — видихнув Мартин, — роз’їдає їхні тіла?

— Да. Тому в цій дерев’яній хаті, й у твоїй машині, ми в безопасності. Ми можемо звідси забратися. Но нада спішить, поки не з’явились головні.

— Чекай, — задумався Мартин. — А вони не можуть одягнути рукавиці, й в них торкатися до…

— Не можуть, — відрізав старий. — Метал і дерево дєйствує на них, як на людей дєйствує вогонь. Людина не може приблизитись до вогню, бо той начинає пекти. Отак само й для них: дерево і залізо ніби випускають жар і вони не можуть приблизитись до них. Вони не можуть пройти через ліс. Не можуть проходити через усі ті дерева. Ліс для них, ніби вогняна стіна, яку вони не можуть подолати.

— І як же вони хочуть, щоб ти їх вивів? Прикрив собою? — Мартин не вірив в усю цю маячню, хоча був добряче наляканий.

— Нє, ти шо, не чув? Я ж казав. Вони оставили мене живим, бо хочуть, шоб я їх вивів звідсіля.

— А чому вони тоді не приземлились десь на полі? А в селі посеред лісу?

— Откуда я знаю! Може то в них була аварійна посадка, — розвів руками старий. — Чи вони не знали, шо бояться дерев.

— А ти як дізнався про їхні слабкі місця?

— Я тут з ними вже десь три місяця. Побачити те, як вони обходять залізо і дерево було легко.

Мартин вилупився на старого.

— Три місяця? Тебе тут так довго тримали?

— Да, вони годують мене, лічать, доглядають. Но доглядають так, як людина доглядає у своєму хліві свиню, яку потім заколе і з’їсть, — старий важко зітхнув. Він увесь цей час стояв, і Мартин відсунувся, звільнивши йому місце на ліжку. Той сів і продовжив: — Я був їхньою єдінствєнною надєждою. Тварини сюда не приходять. Видно, чувствують те зло, шо оселилось у цьому селі.

— А до вашого села що, ніхто не навідується? — запитав Мартин.

— Нє, — відказав старий. — Бувало, шо заходили ті, шо заблукали у лісі. Демони на них зразу накидалися і оволодівали їхніми тіломи. А так нашо сюди приходити, тут нічо немає. Люди навєрно знають, шо тут шось нехароше робиться і остерігаються Красного.

— Дорогу мені підказав один мужик. Він мені нічого такого не говорив. Просто вказав шлях і все.

Старий знизав плечима, не знаючи, що відповісти. Натомість запитав:

— То, шо ти там на городі шукав?

Мартин став роздумувати чи відповідати. Він сумнівався чи варто довіряти цьому старому. Та все ж чомусь вирішив сказати:

— Та золото… Колись, коли більшовики розкуркулювали селян, прадід з прабабою закопали на городі коштовності. Прадіда потім забрали до концтабору, а прабаба померла від запалення легень. Перед смертю розповіла своєму старшому сину, моєму діду, про коштовності. Він перерив весь город, але так і не знайшов. Про скарб знала лише моя родина. Я і батько з матір’ю. Вони теж колись сюди приїздили і рилися на городі, але нічого не знайшли. — Мартин зітхнув і продовжив: — А я, ідіот, підсів на азартні ігри. І, коротше, просрав усі гроші. А тоді набрався боргів і кредитів. І знову все програв. Ці коштовності моя остання надія на нормальне життя, розумієте? Інакше в мене відберуть усе, що я маю.

— Ну, — старий насупив брови. — Тут ти сам у всьому винен…

— Так, — погодився Мартин. — Треба тепер лише розібратися з всією цією хуйньою. З цими вашими демонами.

— Та не розберешся ти з ними. Нада уматувати звідсіля побистріше. І мене забери, якшо зможеш.

— Вибачте, діду, але якось я не дуже вірю в усю цю фігню. Так, це все дуже дивно і кріпово, але, бля, ну не може це бути дійсністю. Може у вас тут недалеко звалище токсичних відходів і люди мутували? — припустив Мартин.

— Ти ж сам все бачив!.. Ну, шо буває коли в людину штрикнуть ножем? Тече кров. А в тої істоти розплавило почті всю руку. Як ти це поясниш? Токсичними відходами?

— Ніяк не поясню, — зізнався Мартин. — Ну, не існує ніяких чортів, демонів, чупакабрів і всякого такого. Ну не реально це.

— Якшо ти побачив те, чого раньше не бачив, то чи не означає це, шо воно тепер сущєствує? — спитав старий.

— Але ж я не знаю, що я бачив.

Мартин зціпив зуби. Головний біль все ніяк не минав.

— Вечоріє, — промовив старий, зазирнувши в щілини між дошками, якими було забите вікно.

— Скільки ж я був без тями?

— Довгенько, як бачиш. Та і я тоже вирубився… Спасіба, шо затащив мене в хату і не оставив з тими почварами.

Мартин теж поглянув у щілини між дошками, щоб переконатись, що надворі дійсно темнішає.

— Слухайте, — пригадав він дещо. — Минулої ночі мені якоїсь миті здалося, що вже день. Все довкола стало таким світлим… Хоча, я лише згодом зрозумів, що всі вікна у хаті забиті дошками.

— У мене тоже таке було пару разів. Не знаю шо воно таке і чого проісходить. Просинався вночі, а все було видно, ніби хтось невидиму лампочку включив, — промовив дід, тоді глянув на Мартина і запитав: — То, шо будемо робити?

— Спочатку нехай в мене перестане розколюватися голова, — відказав той. — Що то був за звук? Невже це так вищав той малий?

— Да, то він таке зробив. Но не ротом. Вони не вміють говорити. Тільки іногда отак роблять, шо в твоїй голові цей вереск. Вони мене так катували.

— Катували? А де вас взагалі тримали?

— Та в одній з хат. Хата сама з кірпіча, пол залитий бітоном, дверей там нема. Вони можуть легко туди заходити і виходити. Коли появився ти, вони стали тіпа тебе досліджувати і потєряли бдітєльность. Тоді я зміг прокрастись до кухні і взяти ножа. — Старий важко зітхнув. — Приятно отак, після довгих місяців полону в цих тварюк, наканєцто поговорити з нармальною людиною. Но давай вже шось робити! Ну! Нада забиратися отсюда.

Мартин заперечно закивав головою.

— Без коштовностей не можу.

— Ти ріскуєш собствєнним життям…

— Та вже доведеться ризикувати. У мене там не менші проблеми, — на коротку мить запанувала тиша. — Тихо якось надворі, — зауважив він.

— Вони нас вже навєрно окружили. Ми з тобою чережчур довго чешемо язиками. Болить у тебе голова чи нє, а нада вже шось робити, твою мать! Нада забиратись звідси.

— Я не можу звідси поїхати без тих коштовностей, — промовив Мартин. — Дочекаємось світанку, я піду на город, і якщо нічого не знайду, ми поїдемо геть.

Старий хрипко застогнав.

— Дурень ти. Кончений ідіот. Безмозглий придурок.

— Я знаю, — не заперечив Мартин. — Я зіпсував собі життя і хочу його виправити. Без прабабкиного скарбу я цього зробити не зможу. Або я знайду його і виберусь звідси, або… мені все одно гаплик.

— Чорт з тобою, — плюнув старий, підвівся з ліжка і почав оглядати хату. — Тут жили дядько Олег і тьотка Марія, — промовив він через декілька хвилин. — Нормальні були люди. Не скупі. Працьовиті… Подождем ніч, завтра пошукаєш трохи ті бісові скарби, а потім, поки не стемніє, заберемося геть.

***

Це була довга та неспокійна ніч. З надвору постійно лунали дивні звуки. Мартин не спав всю ніч, дослуховуючись до них. Старий сидів на ліжку, іноді походжав по хаті. Мартин старався триматись від нього на відстані, й якщо старий підходив нього, він повільно крокував до іншого кінця кімнати.

— Дивіться не спотикніться у темряві, — сказав йому Мартин, коли дід вкотре став походжати.

— Та із зором у мене непогано, — відказав той. — Та й звик я тут жити в темноті. Електрики нема, свічок нема. Вогонь запалити у мене було як… Думаю, ці сущєства прийшли зі світу, шо геть не такий як наш.

Після довгих нічних годин, стало нарешті помітно, як крізь щілини між дошок пробивається проміння вранішнього сонця.

Глибоко вдихнувши і видихнувши Мартин злегка прочинив двері та визирнув назовні. Йому вистачило пів секунди для того, аби побачити, що всі ті люди скупчилися прямо перед хатою, й миттю зачинити двері. Десятки людей з вигнутими назад ногами непорушно стояли в трьох метрах від порогу.

Старий певно думав всю ніч про те, як безпечно пройти повз одержимих та дістатись до городу. Він взяв заслінку від печі, а Мартину дав дверцята від серванту.

Вхідні двері знову зі скрипом прочинилися. З хати повільно вийшли Мартин і старий, прикриваючись імпровізованими щитами. Чим ближче вони підходили до людей, тим подалі люди відходили від них. Короткими кроками Мартин та старий наблизились до автомобіля, біля якого лежали лопата та металошукач. Не зводячи погляду з людей, він нагнувся, взяв лопату і подав її старому. Тоді підібрав металошукача. Мартин вдивлявся у очі одержимих і намагався помітити у них щось демонічне. Самі очі виглядали звичайними, а от погляди здавались неживими. Люди наче й дивилися на Мартина, але водночас їхні погляди були спрямовані повз нього.

Він досі не дозволяв собі повністю повірити у все те, що бачив, і в усе те, що почув від старого. У нього і так слабка психіка, а якщо він дозволить собі повністю повірити у те, що з ним наразі відбувається, то скоріше всього клямка в нього точно впаде.

Вони повільно направились до городу, густо порослого березами. Мартин зі старим дозволили собі там трохи розслабитись. Дерева їх захищали. А одержимі лишились стояти майже на тому самому місці.

— Це те, шо ти тут викопав? — запитав дід, вказавши на купу поржавілого заліза.

— Так.

— Я розкидаю це по краях городу.

— Ну, добре.

Мартин знову почав водити над землею металошукачем.

— Слухайте, вибачте, але я так і не запитав, як вас звати?

— Михайло, — відказав дід, підбираючи залізо.

— А я Мартин.

— В честь кого?

— Ні в кого. Просто так назвали.

Металошукач видав сигнал, якраз біля самісінького стовбура берези. Мартин тихо лайнувся. Через коріння копати буде дуже важко, але в землі лежало щось величеньке.

Поклавши металошукача на землю, взяв лопату і почав копати, час від часу позираючи на натовп людей біля хати.

— Якісь вони… спокійні чи що, — промовив він, рубаючи лопатою коріння.

— А нашо їм метушитися? Ждуть підходящого моменту, шоб нас заграбати.

— Знаєте, а виглядають вони нормально. Ну, тобто, чоловіки бачу деякі підстрижені, поголені, в когось щетина, в когось вуса, але ні в кого нема бороди.

— Та ніхто з них за послєдні три місяця вообше не помінявся. Ото, якими були, такими і остались. Анітрохи не постарішали. Вони й не миються ніколи, а диви, ніби чисті, не грязні. Нічого не їдять, не п’ють.

— Навіть важко уявити наскільки були жахливими ті три місяця, які ви провели з ними.

— То був сущий ад.

— Ви казали, що вони вас катували. А як саме? — Мартин лише після того, як промовив, збагнув, що напевне не слід було таке запитувати, але він був більш зосереджений на копанні, тому не слідкував за язиком.

— Отим виттям мене і катували. Мені ставало дуже больно. Страшний біль, не знаю даже як його описати. Я суствував його всім тілом. Від того болю я всцикався і всирався. Не міг ворушитись. Лежав на полу, обгаджений. Язик вивалений, слюна тече. Плачу.

Мартин вкотре стукнув лопаю у землю, щоб перерубати коріння.

— Жах. Співчуваю вам. Я людина слабка духом. Без сили волі. Боягуз. Я б напевне не витримав і зробив би те, що вони просили, — зізнався він. — До речі, а як вони з вами спілкувалися?

Старий кинув на землю ржаву залізяку і відказав:

— А ніяк. Ото тільки верещать. Ти чув… Якось вони мені передавали… цьою, як її… телепатією. Я питав, шо вони хочуть і в той момент у мене в голові з’являлась відповідь. Спочатку я думав, шо то мої думки. А потім вже поняв, шо… не мої.

Мартин відчув, що вже спітнів. Розрубавши коріння, він копнув пару разів і натрапив на новий корінь.

— А щоб тебе… Земля у вас тут — погана, — промовив він.

— Ну, — відказав старий, — одна глеюка.

Дід продовжував розкидати залізо по периметру.

— Чуєте, Михайле!

— Га?

— А ви уночі ще про якихось головних згадували. Хто вони такі?

— Ну, це їхні головні. Я не знаю. Бачив їх разів п’ять. Не знаю де вони весь час ховаються.

— А як вони виглядають?

— О, — старий махнув рукою. — Вони вселилися зразу в пару людей, а потім ті люди злиплись разом, ніби куски тіста і зробилися здоровенними, як вєлікани. Стали метрів п’ять у висоту.

Мартин відчув, як по тілу пробіг неприємний холодок. Руки і ноги в нього трохи ослабли, а голова запаморочилася — він пригадав те видиво, що примарилося йому вчора, і він поглянув у ту сторону, де бачив дивні високі фігури. Але зараз там нікого не було.

— Но шо страшніше, чи огидніше… Ну, то, коротше, вообше кошмарно. Головні перетворились у височезних чоловіка і жінку, но виглядають вони ужасно, — він вказав на натовп, що досі стояв біля хати. — Вони точно, як якісь пришельці. А з ними, ще іногда шастає мале дитя. Я так поняв, шо вони відправляють його у розвєдку. Те дитя тоже із такими вивернутими ногами. Голе, босе. І, на відміну від остальних, може торкатися до заліза і дерева. Але не надовго, бо воно його обпікає. Я бачив, як те мале бісеня шустро так гасало по дерев’яному полу і оставляло після себе сліди.

І знову Мартина кинуло в жар, а живіт скрутило. В очах у нього потемніло і він на мить припинив копати, щоб взяти себе в руки. Він з усієї сили намагався не згадувати про ті дитячі сліди, які він виявив на стіні та на даху хати.

Врешті він заспокоївся і продовжив копати. Минуло хвилин десять і Мартин знову провів металошукачем над ямою — треба копати глибше.

Він з усієї сили засадив лопату у землю і розрубав коріння. Почав розгрібати землю і знову відчув щось тверде.

«Знову їбучий корінь!» — матюкнувся він подумки й махнув лопатою.

Пролунав звук металу. Мартин став на коліна і почав розгрібати землю. У ямі показалось щось квадратне. Іще декілька хвилин і він дістав жерстяну банку з-під чаю, трохи погнуту зверху від удару лопатою.

«Хоч би це були вони! Хоч би це були вони…» — повторював він намагаючись відкрити лопатою поржавілу кришку.

Нарешті вона піддалася і Мартин зазирнув усередину. Там побачив ганчірку, дістав її і разом з нею вийняв довгий золотий ланцюжок.

На його обличчі одразу виросла широка усмішка. Він не вірив власним очам. Розстелив ганчірку на землі, поклав на неї і висипав увесь вміст бляшанки.

Медалі, кулони, сережки, браслети, перстні, намисто. Перед ним лежала велика жменя золотих і срібних прикрас з коштовним камінням. Це був найсправжнісінький у світі скарб.

«Тепер моє життя стане кращим. Тепер все буде добре, — радів Мартин. — Нарешті я розгребу всі свої проблеми!»

Він забув про все, що досі відбувалося довкола. В цю мить для нього більше не існувало химерних істот та містичної чортівні.

Мартин швидко згріб усе добро назад до бляшанки, закрив її, підібрав лопату і металошукача, й швидким кроком направився до авто.

— Ти куди? — стурбовано запитав його старий, помітивши, як Мартин квапливо йде геть.

Той нічого не відповів і лише пришвидшив крок. Михайло поспішив за ним.

— Агов! Стій! — кричав він йому вслід. — Ти… ти знайшов?.. Ти, сука, їх знайшов і хочеш кинути мене тут? Стій, падло! Ми ж… Та якого хуя, блять, ти ж обіщав! — в розпачі кричав старий, марно намагаючись догнати Мартина, але той уже наблизився до автомобіля.

— Іди в сраку! — крикнув він старому. — Біжи в іншу сторону, ідіот! Пиздуй в ліс! Не біжи до мене!

Він обернувся обличчям до автомобіля та натовпу, позаду якого нізвідки повстали дві височезних фігури.

І раптом пітьма. Вона наступила так несподівано, що Мартин її не усвідомлював.

***

Він отямився через десять хвилин, наче прокинувся після важкого й тривалого сну.

— Щ-що… що сталося? — його голос лунав віддалено, наче чужий.

— А я казав, нада було побистріше тікати, — він упізнав голос старого. — Тепер вони подєйствували на тебе своєю… телепатією.

Мартин розплющив очі, але довкола все одно стояла темрява.

— Де ми?

— Вони притягнули нас у якусь нору… Ти думав, шо вони отак просто дадуть тобі піти? Ці падлюки знали, шо ти не підеш, поки не знайдеш свій скарб.

Мартин почав шарпати по кишенях, намагаючись віднайти бляшанку.

— Там вона осталась, на землі біля машини, — сказав дід.

— То ці почвари могли в будь-який момент мене вирубити?

— Ну так один раз вони вже тебе вирубили.

Було холодно та вогко. Мартин нічого не бачив. Руками відчував клейкуватий ґрунт. Ґлей, зрозумів він. Вони дійсно під землею.

— Де тут вихід?

— Звідси не вибратись. Там метрів шість йде вертикальний спуск. Сітни слизькі, но ці тварюки якось за них чіпляються. Вони опустили нас сюди і оставили.

— Це повний пиздець! Блять! Треба вибиратись…

Він підвівся і став на коліна, ледь черкаючи чолом стелю. Було надто темно, аби розібратись у яку сторону йти. Мартин збирався запитати у старого чи знає той у якій стороні вихід, але наступної миті все довкола стало видно як вдень.

— Це поганий знак, — прохрипів старий.

Тепер їм було легко роздивитися ту нору в якій вони сиділи. Діаметром десь півтора метра, вирита у глиняному шарі.

Мартин поглянув на себе. Він був весь білий від глини. А тоді помітив якийсь рух позаду старого. Припіднявши голову роздивився маленького хлопчика, років семи. Повністю голого, із тими ж вивернутими у зворотну сторону коліна.

— Це він, — ледь чутно промовив дід.

Хлопчик стояв у повен зріст, незрушно споглядаючи пустим поглядом.

Так само нерухомо сиділи Михайло з Мартином.

Минуло всього лиш десять секунд, які здалися декількома годинами, коли хлопчик зненацька накинувся на старого.

Мартин закричав та відповз, з жахом споглядаючи, як хлопчик почав всотуватись у тіло старого. Їхні тіла почали зливатися, наче краплі ртуті. І врешті хлопчик повністю увійшов у старече тіло.

Михайло лежав нерухомо. Мартин незграбно відповзав від нього далі, глибше в тунель, не зводячи очей з його тіла.

Паніка охоплювала Мартина все більше. Він прагнув вибратися звідси.

Хрускіт. Пролунав доволі гучний хрускіт. Потім ще один. Наче хтось ламав сухе гілля. Зрозумів, що звук йде від старого. Придивився, й побачив, як його ноги зігнулись у зворотну сторону.

Михайло смикнувся, різко перевернувся та став на карачки.

Мартин відчув на собі його пустий невидючий погляд. І з невластивою старому тілу спритність, Михайло порачкував до нього.

— Ні! — заволав Мартин й щодуху попрямував тунелем. Він чув як позаду шкребеться старий. Все ближче і ближче. — Я не хочу! Не хочу!

Під землею досі було світло, немов вдень, але крізь страх та сльози, що залили йому очі, він не помітив, що наближається до спуску. В якусь мить Мартин відчув лише, що тунель почав йти під нахилом униз, а тоді раптово покотився з некрутого спуску, й не міг загальмувати. Неможливо було схопитися за слизьку вологу глину. І врешті він добряче вдарився об пласку підлогу.

Його стогони розходилися луною, наче він опинився у просторій залі. Перетерпівши біль, він розплющив очі й одразу ж їх прикрив руками, а з його рота вирвався крик повний жаху.

Все його тіло тремтіло. Він відповзав назад, та вже за пів метра втнувся у стіну. Тікати було нікуди.

У його голові раптом спалахнув неймовірний біль. Йому здавалось, що його мозок вибухнув і зараз полізе з усіх дір. Мартин почав корчитися, коли раптово біль вгамувався і почав перетворюватись в о́брази. Спочатку то були різнобарвні спалахи. Потім вони почали формуватися в незрозумілі картинки. До них несподівано додалися звуки. Противні неприємні гомони та виски.

Картинки ставали все чіткішими, а звуки менш відразними. Спочатку вони різали слух та оглушували. Та дуже швидко трохи змінилися і притихли.

— Заберіться з моєї голови! — прогорланив Мартин через силу.

Вони змусили його розплющити очі. І він підкорився. Він поглянув прямо на них. На гігантських чоловіка та жінку, що непорушно стояли у повен зріст.

Це була простора печера з високою стелею. Вона майже повністю пустувала. Лише два гіганта стояли під однією з її стін. Їхні обличчя віддалено нагадували людські. Замість очей вузькі прорізи з яких линуло бірюзове сяйво. Риси облич гострі та випнуті. Здавалось, наче шкіру натягнули прямо на скелет. Замість ротів — тонкі безгубі щілини.

Постаті були схожими на висічені з граніту статуї. Такі ж тверді, грубі та нерухомі.

Мартин не міг на них довго дивитися. У його голові відбувалася нестерпна вакханалія. Він зажмурився, намагаючись терпіти весь той біль.

— Ні, ви мене не вб’єте! — раптом вирвалося з його вуст. — Я вам потрібен! Ви хочете, щоб я вас вивів. Добре… я згоден. Тільки виведіть мене звідси. Я все зроблю. Все, що ви просите.

Тієї ж миті біль у голові та нестерпні звуки зникли, а в печері запанувала непроглядна темрява.

***

З-під землі Мартина витягнули швидко, але болісно. Спочатку він подумав, що на нього напали, та все ж згодом зрозумів, що до чого й дозволив тим істотам себе тягнути.

Тепер він крокував вузькою зарослою вулицею в щільному оточені цих почвар. Вони зупинились за двадцять метрів від лісу і дали йому дві пластикових каністри. Одна була наполовину наповнена бензином, а інша спочатку здалася порожньою, але коли Мартин заглянув всередину, помітив коробку сірників.

— То ви навіть вогонь не можете запалити? Які ж ви немічні. Прибули сюди, у наш світ, навіщо? Щоб загарбати його? А самі застрягли у цій дірі.

Раптом він відчув сильний біль, і впав на коліна.

— Гаразд, гаразд! Припиніть! — заволав він.

Біль зник. Він витрусив з каністри коробку і висипав у долоню всі сірники. А тоді щосили пожбурив їх у натовп.

Тварюки розсипалися хто куди й почали «плавитись». В багатьох на тілі з’явилось декілька «опіків».

Мартин зірвався з місця й погнався до автомобіля. Та через декілька секунд відчув біль та впав на землю. Однак не здався, а продовжив повзти. Він ледь міг керувати тілом, всі м’язи зводило нестерпними судомами.

Мартин відчував, що от-от знову втратить свідомість…

Та несподівано біль зник. Коли чоловік оговтався, поглянув на істот. Вони всі стояли колом та споглядали в одну сторону. На північ.

Він швидко побіг до автомобіля. Зібрав із землі всі коштовності назад у бляшанку, підібрав ключі та сів за кермо.

Двигун заревів і автомобіль рушив. Він виїхав з двору на вулицю. Всі істоти розступилися, не відвертаючи голів з тої невидимої точки в яку вони дивилися. А дивилися вони в ту ж сторону, куди їхав Мартин. Він не розумів, що відбувається. Та і яка йому була різниця, головне, що він тепер може нарешті забратися звідси.

Мартин боявся, що зараз станеться щось непередбачуване, але він без проблем проїхав до кінця вулиці та опинився у лісі. Коли дерева обступили його, він поглянув у дзеркало заднього виду — всі істоти лишились там. Дивилися у його сторону. Чому?

На мить йому привиділись позаду натовпу ті гігантські фігури. Мартин злякався, відвернувся від дзеркала і труснув головою.

«Ні, вони мене вже не дістануть. Через пару років все те село заросте деревами і ті почвари поздихають», — заспокоював він себе.

Він не вірив у те, що відбулося. Його непокоїло те, що він втік отак просто, без труднощів. Вони могли знову його оглушити й запхати до тієї нори, але стали всі, мов вкопані…

***

Автомобіль сунув повільніше за черепаху. Мартин ледве встигав викручувати кермо, аби не потрапити колесом у колію чи яму.

«Аби лиш вибратися звідси».

Він з усіх сил намагався не думати про тих істот, але вони все не йшли з голови. Йому пригадались історії про мандрівників-першовідкривачів, які відкривали нові недосліджені землі, і не були готовими то тих небезпек, які їх там підстерігали. Напевне так само вийшло з тими почварами. Вони відкрили собі новий невивчений світ, і опинилися в пастці.

«Хай там і здохнуть».

Чим ближче Мартин наближався до виходу із лісу, тим більше гучнішали звуки якихось двигунів. Мартин подумав, що то можливо почали косити кукурудзу, бо майже одразу біля лісу починалося поле. Тож він іще більше зрадів — значить, він вже майже вибрався із лісу.

І коли це сталося, коли його авто повільно виїхало із гущавини, він помітив, що то була зовсім не та техніка, яку він очікував побачити. Перед лісом стояли лісозаготівельні машини: екскаватори, бульдозери, вантажівки та багатофункціональні гарвестери.

Мартин зупинив своє авто біля одного з робочих.

— Добрий день!

— Добрий! — робочий огледів Мартина здивованим поглядом, адже весь його одяг був подертин та вимащеним у глині.

— Можна поцікавитися, що ви тут збираєтесь робити?

— А що, хіба не видно? Будемо рубати ліс.

— Весь?

— Аж до села Красного.

Мартин помітно спітнів. Він нервово глитнув слини, а робочий продовжив:

— А потім тут, на місці лісу, будуть рити кар’єри. Стануть видобувати глину, каолін, крейду і всяке таке… З вами все добре? Ви якийсь блідий.

— Все нормально.

Мартин натиснув на педаль газу і поїхав. Єдине, чого він прагнув, це чим швидше звідси втекти і опинитися вдома.

«Насрати на все, — думав він, дивлячись на бляшанку із коштовностями. — Головне, що в мене тепер все буде добре».