Необережність

Гмм, з чого б почати?..

Почну з почуття. Те почуття, яке у певні моменти підказує, що щось не так. Так ось. Того разу воно не спрацювало. Я звичайно не претендую ні на які «суперздібності» хоч і тренував його певною мірою. Та й, мабуть, я навіть радий цьому. Хоч і пережив увесь той жах. Мабуть, це буде нелегко. Згадати зараз усе…

"Наш світ сповнений загадок, часто без відповідей і тому ми шукаємо". Такий був непоказний девіз суспільства який чомусь міцно тоді засів у мене в голові. У суспільства не було ні місця, ні великої кількості послідовників, тільки сайт-форум, де оббивалася невелика кількість сталкерів, дигерів та інших індивідів, яких приваблювало невідоме та нове. Чесно зізнатися, я не завжди захоплювався подібним, але домашній інтернет та бажання саморозвитку дають страшні результати.

Я же – звичайний працівник пошти із вихідними, що іноді дають можливість перепочити, всього лиш хотів у вільний час навчитися фотографії.

Так захоплює дивитись, як інші люди працюють, діляться секретами своєї справи. Тоді саме альбом одного місцевого фотографа розпалив у мені тліючий вуглик інтересу і майже дитячого азарту. Цей азарт дуже швидко перетворився на одержимість. Така вже я людина, як запалає, так і не згасне.

Ті кольори і така передача атмосфери місць, що він фотографував: стара дерев'яна хатина покрита ліанами давно забутої власниками гліцинії, чи темно коричневий кістяк автомобіля, колись блискучого і красивого, але тепер всього лише зяє порожніми очницями фар на кущі троянд, начебто знайшовши свій спокій перед кінцем...

Непорушна краса.

Словом, чим далі я роздивлявся, тим більше розгорявся вогник пригод у душі. Тому я перейшов за посиланням на його профіль у тому суспільстві. Я хотів більше. І, як не дивно, отримав значно більше, ніж розраховував. Там зберігалися не просто фото, а десятки альбомів із сотнями неймовірних картин, але не лише в них була справа. Це було місце в якому невелика група людей з усього світу вивчала старі перекази та нові міські легенди про місця, людей та нелюдів. Перше моє знайомство з Коміркою №3, пам'ятаю начебто це було вчора...

Мабуть, я тоді якраз і потрапив у ту пастку. Хоча й спершу все було спокійно.

«У нашому суспільстві передбачено підтримку, активність та взаємодопомогу всім учасникам.»

Гарненькі слова. Так думав і я, але це тільки підігріло мій азарт. Істрії про таємні місця та їхні загадки стали для мене ідеєю фікс, про що я не шкодую. Я вже був замріяний цим усім.

Я не міг більше стримуватись, я хотів стати членом суспільства. І ось трохи згодом я наважився і зареєструвався.

Перший контакт відбувся вночі. Я списався з одним із ветеранів-засновників сайту із ніком N1n3_12. Він пояснив, що якщо я забажаю я можу повноцінно брати участь у житті суспільства та навіть отримувати винагороду за інформацію чи знімки. Але для цього потрібно отримати передавач із тривожною кнопкою. Цікава система, але я погодився. Гарна ідея для любителів потрапляти у халепу. Щоправда, лише через кілька днів я зміг призначити зустріч з ним.

І ось у день зустрічі я вже бачив людину, що махала мені. Мені залишалося дійти метрів 7-10 до нього, але в мене якимось чином влетів на повній швидкості невідомо хто. Я впав і вдарився рукою і трохи головою, і хвилинку другу лежав на землі. До мене підбіг Голова щоб переконатися, що все в порядку, чомусь коли він торкнувся руки, то вона стала боліти сильніше але тільки на мить. Далі ми вже стояли на зупинці, і він віддав мені передавач і на цьому все закінчилося. Його ім'я я так і не дізнався.

Увечері того ж дня я вже активно вчитуватися у написані користувачами рядки, розглядав фото. Однак такі сторінки знаходити знову нелегко через непопулярність.

Тоді я і вирішив спробувати розпочати свої перші, як модно казати, "урбаністичні" дослідження. Тому почав радитися з резидентами суспільстваа, мені порадили бути насторожі і головне, не боятися. Заздалегідь вибравши місце, я захопив із собою стару камеру. Тоді вже я почав забивати на роботу і просити колег прикрити мене, а пізніше купив непоганий плівковий фотоапарат.

Спочатку я не звернув уваги, але потім я зрозумів, що сни ставали все більш неприємними. Та іноді на роботі рука давала про себе знати, хоча проблем ніколи не спостерігалося. Я тоді пробував спеціально прокидаючись не розплющувати очі і запам’ятовувати сни. Один з них був дуже цікавим, польоти серед зірок, космічні мандрівки - чиста фантастика. Але випадково я вилетів кудись за край видимого поля де побачив, як тінь у костюмі Голови капала кров'ю на якесь фото на камені і щось говорив можливо про стеження та пошук аномальних місць. На камені спалахнув таймер, що вирахував два дні. Рука занила, а тінь повернулася до мене і зникла із величезною посмішкою. Далі я не вже не згадаю.

Вважайте мене ненормальним, але я вирішив, що іноді і таке буває. Але особливо смішно зараз згадувати перший надто вже пам'ятний сон, не страшний спочатку. Рівно через два дні.

Мене втягнула у довгий вальс дівчина у сукні з довгим чорним волоссям і це було навіть прекрасно, і я якимось чином знав, як рухатися але незабаром у сукню переодягнувся мій двійник із моторошною усмішкою. І раптом його обличчя почало покриватися зморшками, а потім темніти, розкладатися і опадати, видаючи жахливий сморід. Лишилася тільки посмішка на голому черепі, а наші ноги все в тому ж швидкому вальсі почали потопати в кривавому місиві, торкаючись відірваних кінцівок, що з’явилися на поверхні.

Тіло уже не слухалося і простий сон вкрився плівкою дикого жаху, і я не міг нічого контролювати. Так само швидко ми вальсом втопали глибше в кривавій трясовині. Поки білий череп з усмішкою з м'яса не зник разом зі мною повністю і кров не заповнила ніздрі та рот. Тоді я й прокинувся, весь у поті та запахом гниючої крові в кімнаті. Це вже було дивно, тому заради експерименту вирішив зібрати ловець снів. Було непросто але певною мірою допомогло.

Після того сну з'явилося ще щось, відчуття на краю свідомості. Мене вистежували. По разу, по два, але легкі сигнали іноді проходили по шкірі і чим далі, тим частіше.

Та коли вже я спалахнув, то вирішив і зібрався на першу у своєму свідомому житті прогулянку за фотографіями та історіями.

Було цікаво, як колишню будівлю кінотеатру, яку я вибрав, щодня до мене відвідували сотнями підлітки та інші, мабуть це своєрідний шанс розслабитися та загуляти з друзями для них. Комусь це притулок на постійній основі, але таке місце і не занедбане в певному сенсі, але як початковий рівень – за очі. Графіті на стінах, бита цегла, що стирчить зі стін і гори сміття, що збиралися поколіннями. Атмосферно, звичайно, жива обитель повної анархії. Але... не те. Цей кінотеатр більш живий ніж деякі люди, хоча з нього і стирчать ребра колон без даху. У ньому немає жодної історії, це просто прогнилий каркас будівлі, яку свого часу не добудували і нарешті закинули через брак коштів. Хоча це і перший похід, але це стає зрозуміло дуже швидко – потрібно шукати менш відомі публіці місця!

Але не можна забувати про фотохроніку походів, пару задовільних кадрів я забрав, отже день не витрачено даремно. Що дивно, багато хто любить дивитися на світ через екран телефону, навіть той же захід сонця на виступі даху якась пара фотографувала поки не зайшло сонце. Цікаво, що вони бачать? Я, припустимо, побачив тоді когось на даху сусідньої будівлі. Туристи.

Гаразд, вдома я знову порадившись із однодумцями знайшов іще пару місць досить недалеко. Висотна будівля і старий п'єдестал з кораблем, але через роботу довелося все ж таки відійти від справ на якийсь час, інакше без криків не обійдеться. Відпрацьовував за колег. Але відчуття стеження якось навіть зростало, став помічати периферійним зором дивні погляди.

Воно було того варте. Довго діставався, ловлячи дивні погляди, на щастя у промзоні людей майже немає. Потім я почав незграбно дертися на борт. Видершись туди і пройшовши по корпусу трохи, я опинився за спинами парочки, яку фотографували на носі ніби в польоті. І якоюсь мірою вони летіли, і були володарями цього світу.

Начебто й сам молодий, а на молодь погляди змінилися.

Я перебрався на вершину рубки, щоб відчути себе капітаном. Чергове дитяче захоплення дорослого, який спостерігає місто, у яке його занесло течіями долі.

Пройшовши повз раніше заварені двері рубки я побачив, що замок розламано. Не втрачаючи шансу я відразу спустився всередину. Порожнеча та іржа, ось що зустріло світло мого ліхтаря. З носа до корми він був порожній, порізаний заради металу, навіть підлоги немає, тільки шпангоути та кілька перебірок. Диво, що він не розвалився. Гнітюче видовище. Але ось що цікаво мені якось стало легше. Темрява, прохолода іржавих пластин металу, заспокоювали якось...

І час там застиг.

Вирішивши що на сьогодні тут все, я так само незграбно спустився з борту катера, що відслужив своє.

Мене не залишало відчуття, що це надгробок. Тому я поспішив на інше місце, але знову повернулися погляди у спину. Хоча, нікого поряд не було.

У недобудові високі поверхи повністю відкриті для всіх, і призом підйому став яскраво-червоний захід сонця над дахами будинків. Просидівши так доволі довго я вже спостерігав, як місто вмикає свої вогні. Воно своїм світлом затьмарюють навіть зірки. Так, недобудова, але чому б і не подивитись захід сонця. Але знову з сусіднього даху хтось спостерігав за моїми пригодами. Мені ось цікаво, чи можна отримати психічні проблеми просто працюючи на пошті, бо вже тиждень спокою майже не відчувається, і все життя як на голках. Втомився я вже.

Але цього разу не пощастило, сни повернулися з новою силою

Цієї ночі довелося попотіти сильніше. Сни стали частиною моєї реальності, і розрізняти їх ставало важко.

Дачний будинок, поруч ліс і річка тиша та спокій. І головне, своя родина! Гарно, іноді від такого навіть прокидатися не хочеться, але, як і тоді, щастя тривало недовго. Лише мить порівняно з наступним. Відійшовши на мить, я вже не зміг повернутися. Я став нерухомим, іскрою свідомості, що спостерігає. Ймовірно – каменем. І з того моменту час полетів швидше. Ніхто не чув мого крику. Але далі… далі гірше. У темряві ночі прийшов юнак без очей і підпалив будинок з моєю хоч і вигаданою але сім'єю, я міг бачити і відчувати їхній біль. І головне чув крики. Останнє що я пам'ятаю з того сну напівобгорілий силует дружини яка впала поруч зі мною, та продовжувала розкладатися. І далі будинок заріс і майже зник у кущах. Одночасно і дружина перетворилася на скелет, вкрилася мохом і розсипалася на попіл. І десь там у уламках будинку лежала і моя дочка. Я не пам'ятаю їхніх облич. Не пам'ятаю нічого. Адже вони навіть не були реальністю.

Якоюсь мірою це остаточно зламало в мені останній спокій. І як би я не хотів, щоб прогулянки мені допомагали. Але ні, все тільки гіршало. Я знав що щось не так але нічого не міг вдіяти. Я вирішив піти. Більше не бачити це місто та цих людей.

Насамкінець я все ж таки пішов на прогулянку. Востаннє, не зважаючи на тяжкість усередині.

Останньою з міських пригод став старий завод у промзоні. Ось я біля паркану, кілька довгих хвилин і я в цехах, складальний, лиття, металообробка. Багато залишкових ознак цих цехів, у самому чистому приміщенні стояло деяке обладнання та як і багато будівель цей завод хоч і був до якоїсь міри робочим але це його кінець, він розкладається і розпадається і незабаром на його місці побудують щось ще й ніхто потім про це не згадає. Щось цього разу дедалі більше облич стало наче стежити за мною.

Після приходу додому все було вже вирішено і я почав збирати потрібні речі. Намет, умивальне приладдя, тощо. Провівши півдня у спокої квартири, я наважився і попрямував до гаража. Потрібно тікати швидше й подалі від усього. Добре, що я деякий час тому купив транспорт.

Почав я зі швидкого розбору купи мотлоху навколо мого старого двоколісного друга. За сьогоднішніми стандартами він уже архаїчний, та й калюжа олії натякає на це, але ця бабуся, не дивлячись на проблеми конструкції, довезе завжди, у важку хвилину. Залишок дня пішов на розбирання мотлоху і пробудження звіра. Не можна техніці довго стояти, не любить вона цього, тому розштовхувати довелося довше, ніж звичайно. Але через деякий час почулося незадоволене булькання. Дев'яносто дев'ята ожила. Залишилося перевірити пару тумблерів і в дорогу. Мабуть, з технікою було спокійніше, і я не зволікав.

Раніше мені було цікаво лаштувати на мотоцикл всіляке добро, тому зараз на ньому разом із кофром висіла армійська радіостанція, яка ніколи не видавала нічого крім перешкод, і кілька дозиметричних датчиків. Все в рамках моєї програми ранніх років: Нема чим зайнятися, а чому б ні?

 Дивно, і як воно все ще працює? Ну та гаразд, вранці нарешті почнеться похід усього життя, тож треба набратися сил. Так і почалися мої дні у спробах втекти від себе та людей.

Не хотілося, але спати лягти довелося і неймовірно але, що сон я не пам'ятав. Вийшло виспатися. І я почав останні приготування.

Виїхавши з дому я планував їздити не просто порожніми місцями, а нарешті місцями з легендами, як у суспільстві. Мою поїздку привітали та дали пару напрямків. Я просто хотів зникнути на деякий час.

Набравши ресурсів, що залишилися, в причіп я стартував. Не скажу що не знав які незручності на мене чекають за цей час але, треба виходити із зони комфорту.

Та й недешево буде. Останні перевірки і в дорогу! Про це чудове почуття коли знизу порикує 2-циліндрове диво і вітер дме в обличчя і нові місця проносяться з боків.

Я вперше за довгий час згадав відчуття першої поїздки. І полегшення після виїзду із міста. Так ось це почуття виникає тільки після сотні прокльонів і години очікування у пробках на виїзді з міста. Так воно, жити в людському вулику, а шлях мій лежав у гори, далеко від головних трас, по лісах і неосяжних полях, у саму глушину.

Якщо не вибирати різні дороги, то кількість полів може вкрай набриднути, занадто їх багато.

Вперше за довгий час настав спокій. Тільки за містом стало краще, безліч поглядів зникли і почуття стеження зникло. Але не до кінця повернулося до початкового дискомфорту.

Власне, тоді я вирішив зробити зупинку. Вдало що це місце саме собою мало історію і було віддаленим від усіх. Простий сарай посеред зеленої межі поля. Його майже повністю поглинула зелена лоза, а дах від старості вже почав складатися всередину. Багато сіна, старих знарядь праці лежало за зачиненими воротами. І незважаючи на наявність старих речей у сараї, зараз це вже житло для безлічі живих істот, домівка. Під карнизами сиділи ластівки на гніздах і безліч вузьких стежок прокладено до дірок у стінах. Але чогось не вистачало, то й був сам будинок, залишився тільки хлів і нічого більше. За легендою тут сотню, іншу років стояла невелика ділянка, з безліччю зручностей як на той час, але років 35 тому вона згоріла разом з останніми членами сім'ї.

Як потім виявилося всього лиш через невдалі експерименти самогоноваріння. Тепер на місці будинку лише переоране поле та залишки дерев, що стирчать із чорної землі. І тільки сараю пощастило опинитися в зоні, яку не чіпали.

Пройшовши під стіною сараю знайшов старовинну монету, пощастило. Монетою пробігла світла доріжка. Мабуть відблиск сонця. Тому подумав і вирішив з кожного відвідуваного місця брати дрібничку на згадку, не кожного разу я проводжу так вільний час. Буде колекція символів нового життя. Бо тоді я ще сподівався, що зможу подолати сої проблеми.

Всього півдня минуло тому що я був у дорозі. Та я би збрехав сказавши що це не приносило спокою. Правда я вибирав дороги, що були надто немилосердні до моєї дупи, але скаржитися я точно не можу. Залишалася лише проблема ночівлі. Ближче до вечора я заправив бак і вирушив до найближчого місця, яке я знайшов на картах. Невелика вирубка поруч із старим пересувним будиночком лісника. Ідеальне місце для ночівлі. Настала ніч і я запалив багаття і просто сидів. Багаття горіло довго і яскраво, його вогонь потроху пожирав деревину. Подивившись на годинник я зрозумів що минуло вже дві години і на небі стали видно зірки. Вперше за довгий час я бачив чисте зоряне небо та скупчення зірок Чумацького шляху. Супутники один за одним пролітали небом, а десь вдалині нервово скрикнула сова.

Почулося легке шипіння статики та клацання датчиків. Ні, не шипіння електричне дихання? Фонтан іскор вилетів із багаття. Я перевів погляд з мотоцикла на вогонь. Звідти на мене дивився вогняний череп із старими індикаторними лампами замість очей. Вони запалилися показавши цифру нуль. Щелепи відкрилися і він видихнув іскри. Я аж упав з колоди, на якій сидів. Череп повернувся на мене, і індикатори повільно почали перемикатися на інші цифри без певного порядку. І він почав вилазити з багаття. Все прискорюючи миготіння чисел у очницях. І ось уже обгорілий скелет наближається до мене. І хоч я відповзав далі, але він ішов. Спиною я відчув кору дерева і більше не міг ні відповзти, ні встати, було пізно. Рефлекторно я затулився руками. Скелет підійшов близько гіпнотизуючи надшвидким перемиканням цифр і простягнув мені кістляві пальці від нього віяло сильним жаром. Він обхопив мою руку і стиснув її і притяг до себе дихнувши на мене ароматом підкопченого м'яса. Стало нестерпно боляче і я різко прокинувся.

Я примудрився заснути перед багаттям і нахилився вперед настільки, що рука впала близько до гілок, що прогоріли. Вугілля залишило немаленький опік на руці підпаливши футболку. Довелося терміново бігти до аптечки та рятуватися мазями та бинтами. Хоч якісь плюси дорослішання, я давно зібрав величезну аптечку. Лягав спати я вже з бинтами. Це точно буде неприємно, але хоч не головою у вугіллі.

Зранку я зібрався раніше, бо через опік не спалося. І виїхав далі незвіданими мною доріжками.

Я продовжив свій шлях до великого водосховища, на березі якого стояв маяк.

За той час, поки я їхав дорогами, опік трохи піджив але доглядати доводилося дуже активно. Дістався до маяка я без особливих пригод. Не знаю що зі мною відбувається але навіть не зважаючи на безліч кошмарів, я не проти. Стільки років уже не відчував повноцінного життя. Ось стоячи на вершині варто було просто подивитися в далечінь, і от я відчував, як якоюсь мірою оживаю. Скільки думок пролітало в голові, поки я спостерігав за корабликами на горизонті та день повільно хилився до заходу сонця.

Так, все ж таки я відчув себе краще коли пішов від усіх. Пам'ятних снів стало менше і певною мірою життя поверталося в норму. Щоправда вони стали реалістичними до моторошного, та показували мені місця де я нещодавно був.

Коли я спустився із маяка, я вирішив заночувати на схилі водосховища. Розклавши все, я перебрався ближче до урвища і сів на край трохи помедитувати. У такі моменти безліч думок йшло на другий план і можна було думати про своє життя без проблем.

І ось реальне для мене питання, а чи жив я взагалі? Уривчасті спогади дитинства, школа, універ, і нарешті робота. Просте існування із рідкісними вкрапленнями справжнього життя. Я навіть перестав святкувати, втратив зв'язки з колись добрими друзями. Робота - будинок і ось ти вже ні хто інший як цвіль , прилипла до стільця, що іноді пересувається на короткі дистанції. Боги, та я навіть веломарафони до виснаження закинув. Сумніше нікуди.

Може тому я і почав втрачати себе.

Місяць зайняв своє місце на небосхилі і настав час переміщати своє покусане комарами тіло спати. Адже далі на мене чекав останній ривок. Через довгий міст та кам'янисту місцевість у гори. Місце де можна бути найближче до небес, галявин серед лісів.

Зрання мене чекав туман і мряка. Але нічого не вдієш, довелося просуватися далі тим самим мостом через водосховище з якого не було видно нічого, просто біла далечінь. Дорогою людей було все менше. Не тільки машин, а й житлових місць. Через таку неприємну для мотоцикліста погоду довелося їхати півдня, і останньою заправкою я скористався по максимуму. Щоб доїхати туди самі вершини.

Ось вони.

Гори. Неймовірна краса. Зелень та пагорби до горизонту. Якщо, звичайно, пощастить з погодою. І мені першого дня в горах щастило, я навіть примудрився відшукати серед дерев повалену хатку лісника між високих стволів дерев. Таку стару, що вже навіть мох вважав її останки повноправною галявиною.

Вийшовши на чисте місце на схилі гори, я просто зупинився, влаштувався на ній і завмер, як завмер як і краєвид перед очима і час майже перестав існувати. Гори та долини стоять тут з початку часів. Ні душі, ні надмірного шуму - зразок гармонії.

Провівши так то вічність то годину, я повернувся до дороги. По котрій і продовжував прямувати до водоспаду - колись старого капища біля вершини. Дивно було все-таки взнати, що дороги тут є і не такі погані. Моя дупа витримала це випробування. Я з задоволеним обличчям в'їхав у тунель котрий вів до мети.

Там я став просто спостерігачем-фотографом, який уже використав великий об'єм плівок і хотів зафіксувати ще більше.

Після водоспаду де як передбачалося виявилися туристи, було б дивніше не знайти їх там, шлях назад був уже з повною сумкою плівок та вільною головою. Настав вечір.

Шкода не судилося довго радіти. Заїжджаючи в тунель на зворотному шляху світло в його кінці згасло, датчики заскрекотали а рація видала моторошно музичне шипіння статики. Також різко вся електрика відключилася. Дякую конструкторам минулого століття за те, що нічого крім запобіжників не згоріло. Світло повернулося але не те що я хотів би побачити. Блідий просвіт позаду. Мені довелося в темряві міняти запобіжники, після чого я підсвітив ліхтариком усі прилади і все було в нормі. Мабуть. Дев'яносто дев'ята мене не підводить.

Я виїхав назад і побачив нереальну картину яку просто так не описати. Вітри, піски та щербаті кам'яні схили. А тунель уже і не тунель навіть. Це печера. Що це таке, де я і як це взагалі можливо? Ймовірно, відповідей я не знайду. Хоча чому, мабуть, заснув дурень на водоспаді. Скоро мушу прокинутися, тож гратимемо за сюжетом.

Вийшовши з тієї печери, сотня почуттів пролетіла в голові, Але як не дивно погляд у спотворене небо приніс розуміння та спокій. Хоч і два сонця злившись один з одним ледь не випалили мені очі, виглянувши з-за каменя.

Що ж, далі я розгорнув табір, бо не знаю з чого починати вивчення цього світу.

Я вибрався на невелику скелю і озирнувся довкола і нічого – тільки пісок каміння та порожнеча до горизонту. Зрозуміло, довго без води не виживу. Що ще мені підкине це місце?

На сусідньому схилі виднілася інша печера, тільки біля входу рябило повітря. Ймовірно в око щось потрапило. Спустившись я зайнявся їжею, а потім підкотив мотоцикл до печери і накрив його. Ось тільки доки я думав куди йти і що робити, нові електричні шуми пролунали з мотоцикла. І мені не пощастило. Щось подібне до аномалії різко виникло перед обличчям.

Стільки нового і така ганебна необережність. Хоч я й напоровся на те, чого просто не міг знати. Але руку не вже повернути. Мені довелося спостерігати як моя рука застрягла в просторі і стала просто шар за шаром позбавлятися шкіри, судин, ниток м'язів, а потім зникли і шари кістки. Це не міг бути сон.

Хотів би я щоб це було сном, але біль був такий, що я ненадовго впав у больовий шок. Я стис обрубок правої руки і впав на землю і тоді луна дикого крику затихла, а мене почало нудити і свідомість затьмарилася. Добре, що адреналін не дав мені відпустити обрубок. Хоч мене вже нудило я абияк затягнув поясом те, що залишилося від руки. І так, голос я зірвав.

До цього часу я вів цей щоденник просто записуючи події та повсякденність. І ось я без руки невідомо де, лежу на підстилці біля мотоцикла. Ймовірно я вже просто збожеволів і валяюся десь у маренні, але я запитав себе:

- А чи так усе погано?

Параноя яка підштовхнула мене до нових досліджень, сни які я ніколи не забуду і нарешті місця. Я ліг на підстилку під нічним небом незвіданого мною світу, та я про таке і мріяти не міг, і хто б не спитав потім мене те знайте, це було чудово і варте всього.

Ха! Можливо, цього я чекав на все своє жалюгідне життя. Я став міфом! Легендою про причини виникнення якої не дізнаються навіть мої колеги. Своїм сміхом я створив довгу луну по долині пісків.

Все ж таки я збожеволів. А поки що треба трохи поспати, накрило мене втомою щось, очі злипаються та й обрубок вже майже не болить. З ранку розберуся, що робити далі.

Зі щоденника Еріка Єннича