Прокляття сім'ї О'Фендерів

Останні теплі дні осені добігали кінця. Все живе готувалося до сну, очікуючи наближення зими: трави жовкли та схилялися до землі, дерева скидали листя, птахи покидали свої гнізда, а комахи просто кудись зникли.

Та невеликий маєток О’Фендерів не збирався спати. Для людей, які жили в ньому, близкість зими не була страшною й хоча часи заможності давно минули, проте вдова мала досить грошей, щоб забезпечити своїх доньок, себе та справно платити двом слугам. Її покійний чоловік залишив спадок, якого, при відмові від лишньої розкоші, було достатньо для життя. Єдиною прикрасою маєтку були кущі троянд довкола нього.

Місис Кетрін була саме тією британською леді, лице якої ніколи не здригалося від емоцій, які жили всередині неї. Багато хто вважав її взірцем холоднокровності та пристойності, ознак, які в цій частині Англії були чи не тотожними. Ніхто не міг стверджувати, що вона хоча б раз засміялася чи навпаки, засумувала у чиїсь присутності.

Її старша донька дещо нагадувала матір, хоча на відміну від неї не приховувала емоцій, а дещо їх ослаблювала. Тож її залицяльникам було дозволено побачити легку посмішку як нагороду за вдалий жарт. Багато хто з молодих та не дуже джентельменів сподівався на прихильність міс Джейн.

 Пообідді цього дня жительки маєтку сиділи в залі та розважалися читанням Діккенса. Тільки далеке виття вітру порушувало тишу, яка оповила кімнату. В якийсь момент мати звернулася до доньки:

— Джейн, а де твоя сестра?

Дівчина здригнулася, ледь не впустивши книжку з колін.

— Я не знаю, здається, вона десь гуляє. Принаймні, вона щось таке казала.

— Ці прогулянки осінню… Вона може захворіти, — мати докірливо похитала головою. — Це не жарти, погода часто підступна в цю пору року. Якусь годину може світити сонце, а потім здійметься вітер...

Донька мовчки кивнула, повернувшись до книги. Вона давно звикла до того, що матір обожнює повчати її та сестру. Сама Джейн не бачила нічого страшного у тому, щоб прогулятися та потішити себе останніми теплими променями. Звичайно, вона цього вголос не сказала.

— Джейн! — голос матері повернув дівчину до реальності. — Може, ти підеш і знайдеш свою сестру?

Дівчина нахмурила брови:

— Чому я? Нехай хтось з прислуги сходить!

— Хто? Кухарка? Чи старий Джек, який ледь ходить? Не випробовуй мого терпіння!

— Добре, матінко, — дівчина встала, поправляючи плаття. — Я її пошукаю.

Місис Кетрін кивнула, повернувшись поглядом до книги. Коли донька вийшла з кімнати, жінка закрила книгу та закуталась в плед, ховаючись від холоду. Вона поглядом втупилася у вікно, роздумуючи про щось своє. Вітер сильнішав.

Вийшовши з дому, Джейн пішла до річки — Ембер там часто гуляла. За кілька хвилин вона піднялася на пагорб та побачила сестру, яка прогулювалася берегом. Та, здається, тримала в руках букет квітів. Зупинившись перевести подих, Джейн замилувалася краєвидом.

За рікою виднілися поля, на яких де-не-де працювали селяни. Трохи далі, попід лісом, тулилося невелике село, яке нагадувало дівчині кошеня, що прихилилося до матері. Вдалині по небу котилися хмари.

Джейн поглянула вниз, до річки. Сестра зникла з поля зору. “Куди ж вона поділася?”, — подумала дівчина, спускаючись до берега. Біля води не було таких місць, в яких дівчина могла б сховатися: ані дерев, ані кущів.

За ті кілька хвилин, поки вона спускалася, вітер пригнав хмари. Разом з ними прийшла й тривога. “Невже вона впала?” — бентежні думки калаталися у голові дівчини, й Джейн, не витримавши, побігла до ріки. Якесь “нехороше” передчуття шкреблося у душі.

Біля ріки Джейн почала викрикувати ім’я сестри:

— Ембер! Ембер!

Та їй ніхто не відповідав.

— Ембер, де ти? — в голосі дівчини вчувався розпач.

Джейн зупинилася: щось у воді прикувало її увагу.

— Ембер? — дівчина здригнулася, почувши, як її власний голос зійшов на переляканий шепіт.

У воді було щось… щось знайоме. Пригледівшись, Джейн побачила щось синє, наче плаття своєї сестри. Воно повільно пропливало повз неї.

Страх охопив єство дівчини, і та, не роздумуючи, кинулася у воду. В голові лунали настанови матері — “Вона може захворіти… Знайди її...”.

Вода розійшлася тільки для того, щоб обхопити дівчину холодними обіймами. Плаття миттєво обліпило тіло, не даючи й шансу поворухнутися. Джейн борсалася, намагаючись вирватися на поверхню, та течія не відпускала дівчину. З кожною секундою холод пробирався все глибше, аж поки не заполонив її свідомість. Ріка наче висмоктувала з неї сили, залишаючи тільки втому та холод.

В очах потемніло: організм вимагав бодай одного ковтка повітря. Тишу, яка оточувала Джейн, пронизав дивний звук, наче крім неї ще хтось намагався виборсатися з полону води.

Не в змозі більше опиратися, дівчина підкорилася своєму тілу — вона вдихнула.

Руки враз стали ватними, а всередині розлилося тепло. Джейн зрозуміла: це всього лиш сон, і їй немає чого боротися. Треба тільки розслабитися, й тоді прокинешся вдома, у теплому, безпечному й сухому ліжку.

Так вона і вчинила, дивлячись на стару леді, яка вже давно була поряд. “Тільки я її чомусь не помічала”, — повільні думки тихо погойдувалися у її свідомості, — “вона посміхається. Напевно, це теж частинка сну”.

З впевненістю, що от-от прокинеться, Джейн заснула останнім сном.

***

Ембер прокинулася від холоду, який підступно просочився попід ковдрою. Їй снився кошмар. Сльози холодними намистинами лежали на щоках. Щось дійсно погане було у її сні, й потребуючи когось, хто б міг їй допомогти, вона покликала сестру.

Ніхто не відповів.

Ембер піднялася з ліжка та одразу впала на подушки. Дівчина згадала: її сестра потонула три дні тому.

Небажані спогади піднялися з глибин свідомості: це вона винна у тому, що сестри більше немає. Дурне бажання сховатися і налякати сестру стало найбільшою помилкою.

Ембер помітила сестру ще на самому вершечку пагорбу, коли та стояла, задумавшись про щось своє. Тоді в неї виникла весела, як тоді здавалося, ідея — заховатися попід берегом, змусити сестру трохи понервувати. Це мало бути цікаво. За якусь хвилину вона б вистрибнула й потішилася виразом обличчя Джейн.

— Вибач, — прошепотіла дівчина до темряви.

Та їй знову ніхто не відповів. Сестра її вже не чула.

Спочатку дійсно було весело: сестра металася по берегу, кличучи Ембер, а та ледь-ледь стримувала хихотіння. А потім сталося найгірше: рікою пропливла якась гілляка, вкрита блакитним лишайником, й Джейн скочила у воду.

Ембер злякалася. Кілька секунд вона зачудовано дивилася, як сестра борсається під водою, а потім сама кинулася вслід. Річка була холодною, та не настільки, як це часто описується у книжках. Ембер гребла до сестри, але не могла її дістатися: то раптова хвиля відкидала назад, то Джейн не можна було розгледіти під водою… Так наче ріка не давала їй допомогти сестрі.

Коли Ембер все ж таки дісталася до сестри, було пізно. Пастух, який проходив повз, кинувся на допомогу, й разом вони витягли Джейн. Точніше, її тіло.

Ембер пригадався контраст спокійного лиця сестри та нажаханого обличчя розпашілого селянина. Він хрестився, дивлячись на Джейн, та шепотів молитву, дихаючи перегаром. Дівчина не розуміла, чому він такий наляканий. Але раптом страх охопив і її: вона помітила синці на нозі Джейн. Так, наче хтось міцно вчепився в ногу й тримав, не пускаючи до повітря.

Тоді дівчина втратила свідомість.

До тями вона повернулася вже вдома, коли лікар сунув під носа смердючу хустину. Спочатку здалося, що їй це все примарилося, але скорботне лице чоловіка вказувало на протилежне.

Того дня Ембер вперше почула, як плаче її мати.

Стукіт врятував дівчину від подальших спогадів. Вона знову була у своєму ліжку посеред темряви. Стук повторився.

— Увійдіть, — захриплим голосом сказала дівчина.

Двері відчинилися й, заливаючи кімнату світлом, увійшла мати. В руках вона тримала блюдце зі свічкою, яке поставила на комод. Леді Кетрін мовчки присіла на краєчок ліжка. Ембер теж мовчала. Їм не потрібні були слова: обидві розуміли, що голосом не передати свій біль.

Мати ніжно, як колись в дитинстві, почала гладити руку Ембер. Хвилина йшла за хвилиною. Зрештою Ембер провалилася в забуття, вільне від снів та спогадів. Мати покинула її перед самим світанком.

Леді Кетрін йшла холодним коридором, почуваючись чужинкою у власному маєтку. Стіни давили на неї, пригнічували. Жінка плакала, знаючи що ніхто не побачить її сліз: нікого з прислуги ще не було в домі.

Повернувшись до кімнати, вона взяла до рук портрет чоловіка. Погладжуючи його обличчя, вона звернулася до пустоти.

— Якби ж ти був живий та міг мені допомогти, Джеймсе. Мені так тебе бракує зараз… Ти завжди знав, що треба робити.

Та тільки глузливий вітер відповідав їй, граючись у комині. Жінка згадувала один з найгірших днів свого життя: похорони доньки.

Спочатку вона не вірила тому, що відбувалося довкола, її не хвилював ані священник, ані родичі. Тільки її Джейн, така красива і така спокійна. Здавалося, що смерть підкреслила її вроду. Чомусь згадався кулон, з яким доньку поховали: маленька, але дуже тендітна та акуратна підвіска у вигляді терезів. Мабуть, це був подарунок від якогось залицяльника. Але це вже не мало значення. Жінка поставила портрет на стіл.

Натомість вона взяла пляшечку морфію, який їй прописав лікар для заспокоєння та гарного сну. Саме це їй було потрібно.

За кілька хвилин після прийому ліків вона заснула, майже так само, як і Ембер.

Її сни не були спокійними: раз за разом вона бачила свою старшу доньку, яка кричала та благала про допомогу. З пастки жахливої реальності жінка вирвалася до не менш страшного царства снів. Раз за разом вона бігла до доньки, але щоразу не встигала допомогти. Її марні спроби супроводжував сміх, якого вона не чула довгі роки. Він був настільки знайомим та реальним, що навіть уві сні вона тремтіла під ковдрою.

На лиці непорушної леді Кетрін застигла гримаса болю.

 А сонце тим часом готувалося піднятися з-за горизонту та розлити холодне світло по землі. Поодинокі хмари збивалися докупи, як налякані вівці. Вони чули наближення вовка, який підбирався все ближче до дому О’Фендерів.

Навіть якби Ембер чи її мати раптом прокинулися, вони не зауважили б тихий скрип дверей до залу — старі будинки часто видають дивні звуки.

Поки вони спали, щось увійшло до їхнього дому, випередивши перші промені сонця. Воно було тим, що давно спостерігало за їх сімейством, очікуючи свого часу.

Настав ранок. Разом з ним почалися темні дні для жителів маєтку.

***

 Зі сну Ембер вирвав голос матері. Вона посміхнулася: це було наче в ті часи, коли батько був живим, а мати будила їх з сестрою кожного ранку. Вони снідали, йшли гуляти, мати сміялася та обіймала батька, а потім… а потім посмішка дівчини зникла — вона повернулася до реальності. Її сестра мертва.

Мати стояла в дверях. Її порожній погляд пронизував дівчину та губився десь далеко за межами їхнього дому. Ембер стало лячно, коли вона помітила, як сильно мати змінилася за ніч: посіріла шкіра, мішки під очима, зморшки довкола губ. Здавалося, що жінка постаріла на кілька років. Вона наче зменшилася у розмірах, а її горда постава кудись зникла. Перед дівчиною стояла тінь колишньої матері. Жінка, яка була для неї незламною, виявилася крихкою.

— Вставай, йдемо снідати, — голос матері теж змінився, став тихим та безбарвним.

Не чекаючи відповіді, вона вийшла з кімнати.

Ембер не хотіла вставати з ліжка. Здавалося, що так вона зможе заховатися від пустоти, яка панувала у домі. Дівчина боялася того, що чекало її попереду. Вона була ще зовсім маленькою, коли батько помер, й пам'ять тих часів притупилась. Зараз їй було боляче усвідомлювати, що Джейн померла через неї. Якби не та витівка, цього не сталося б. Сестра була б жива, зараз вони обоє жартували та йшли снідати, говорили б з мамою разом, а та пильно за ними слідкувала, й була такою, як раніше. Якби все було по-іншому, а не так...

Дівчина спустилася донизу. Коридори були пустими та холодними, так наче разом з Джейн помер і сам дім. Ембер здавалося, що вона йде по кістках, які поскрипували в такт її крокам. Та це був всього лиш паркет.

Сніданок пройшов у тиші. Зазвичай мати розпитувала доньок про їхні плани та вказувала, що кожній треба зробити цього дня. Сьогодні ж вона не сказала ні слова.

Ембер закінчила снідати й завмерла в очікуванні: раніше мати казала їм, що вже можна вставати і йти. Це було одне з правил, чи точніше традицій їхньої сім'ї. Найстарший член родини керував тим, коли закінчується сніданок, слідкуючи, щоб кожен наївся та знав, що робити далі.

Мати продовжувала мовчати, втупившись поглядом у повну тарілку. Ембер вирішила порушити тишу.

— Мамо? — посеред тиші її голос був незвично гучним.

Леді Кетрін здригнулася. Якусь секунду її погляд блукав по кімнаті, шукаючи джерело звуку, аж поки не сфокусувався на доньці.

— А, Ембер… можеш йти.

Після цих слів жінка знову опустила погляд.

Ембер встала з-за столу та пішла до кімнати.

Наступні кілька днів зводили її з розуму: вони стали однаковими, сірими та невиразними. Мати виглядала все гірше, а саму дівчину почали мучити кошмари. В них вона згадувала минулі часи, коли все було добре, аж поки сестра не вмирала. Знову і знову Ембер бачила, як сестра намагається виплисти на поверхню, та щоразу помирає. А вона сама нічого не могла зробити й стояла паралізована, дивлячись на страждання сестри.

В один з цих днів дівчина прокинулася з поганим передчуттям. Вкотре вона спустилася до сніданку, відганяючи думки про мертвий дім та шкіру, якою були обліплені стіни. “Це шпалери, це всього лише шпалери!” — заспокоювала Ембер себе. Якийсь дивний запах сочився з кожної шпарини, наповнюючи повітря важкістю. Небо за вікнами було сіре, повне хмар, які от-от мали виплеснути з себе потоки дощу.

Сніданок минув у вже звичній тиші, що трохи заспокоїло дівчину. Та коли вона вставала, мати неочікувано озвалася до неї:

— Чому Джейн перестала ходити на сніданок?

Ембер не відповіла їй. Вийшовши з кімнати, вона затиснула долонею рота, щоб не було чути стогону. З очей полилися сльози. Її матір сходила з розуму.

***

Ембер була нажахана — вона втратила сестру, а тепер втрачає матір. Вона мовчки ковтала сльози, прокручуючи у голові слова матері.

Дівчина не могла більше знаходитися у маєтку, повітря наче душило її. Хотілося втекти, вирватися з полону дому, бодай на кілька годин. Вона вискочила надвір, накинувши теплу накидку.

Назовні їй стало трохи краще. Попри сірість неба, яке давило на землю, тут було не так важко, як всередині. Ембер йшла дорогою в село, заглибившись у свої думки. Вона мусила щось зробити, хоч якось допомогти матері. Дівчина не знала як… але знала того, хто мав знати. Їхній лікар, який вже роками турбувався про їхню родину. Він - розумний чоловік, тож міг допомогти.

Його дім був у селі, за якихось п'ятнадцять хвилин ходьби. Ембер йшла швидко, позираючи на хмари: дощ от-от почнеться. Вона мала поспішати, поки ще сухо й можна пройти до села. Дорога зміїлася під ногами, ведучи поміж полів.

 Дівчина шкодувала, що їм довелося продати коней та карету. Вона з сумом згадувала ті часи, коли вони могли дозволити собі таку розкіш.

Неочікувано для самої себе, Ембер зупинилася. Попереду була річка.

Дівчина завмерла, намагаючись побороти свій страх: в якусь мить здалося, що вона чує голос сестри, який кличе її.

— Мені шкода, Джейн, — її шепіт був беззвучним.

Дівчина знову пригадала той день та дурну витівку. Ще хвилину тому їй здавалося, що страх притупився, але тепер вона розуміла: жахи досі живі.

Ембер дивилася на місток, під яким шуміла ріка. Всього лиш кілька десятків кроків, і вона перейде на іншу сторону. Та важко було зробити навіть один. Дівчина довго стояла, борючись з собою, аж поки не почався дощ. Перші краплі зашелестіли довкола, вдарили по обличчю й Ембер оговталася. Вона пішла вперед, відігнавши від себе страх. Зараз вона мусила допомогти матері.

Дорога під ногами дівчини розкисла: дощ швидко став зливою, який нестримним потоком заливав все довкола. Холодний вітер смикав Ембер за волосся, раз у раз б'ючи її мокрими пасмами по лиці. Йти було все важче, чобітки грузнули у багнюці, яка налипала на підошві, заважаючи дівчині йти.

Світ довкола став сірим та суворим. Голі дерева скрипіли під натиском вітру, наче він от-от мав розламати їх надвоє. Потоки води нещадно били по спині. Здавалося, що Бог знову розгнівався на людство й вирішив повторити Великий Потоп.

Дощ припинився так раптово, як і почався. Залишився тільки вітер, пориви якого видавалися ще гострішими, ніж до цього. Важке плаття обліпило дівчину. Ембер тремтіла водночас і змерзла, і налякана.

Дорога повернула, й дівчина нарешті побачила село. Це підбадьорило її, й вона пришвидшила крок.

Вулиці пустували, ніхто не поспішав виходити надвір, очікуючи продовження зливи. Людям було байдуже до молодої панянки, яка вперто йшла, не звертаючи уваги на калюжі. За кілька хвилин вона нарешті побачила дім лікаря.

Підійшовши ближче, Ембер помітила, що двері відчинені. Всередині гомоніли люди. Дівчина завмерла, не знаючи, що їй робити. Вона сподівалася на розмову без лишніх вух, але не довго думаючи, відкинула вагання: її проблема була занадто важливою, щоб думати про приватність.

Перед дверима Ембер дослухалася: говорив один чоловік. Його голос видався знайомим, то піднімаючись, то опускаючись. Дівчина зрозуміла, що зовсім недавно його чула, й ці неясні спогади пробуджували тільки тривогу.

Раптовий здогад вдарив Ембер струмом — це голос священика, який кілька днів тому проводив службу за її сестрою. Дівчина могла зробити тільки один висновок: лікар вже їй не допоможе.

Вона зазирнула досередини й переконалася у своїх здогадах. Запах ладану, скорбота на лицях людей свідчили тільки про одне: хазяїн дому помер, а разом з ним надія на допомогу. Ембер повернулася геть від дому лікаря та, лиш тепер відчувши втому та біль у ногах, пішла назад.

 Так само як надворі панував холод, всередині дівчини панував відчай. Ембер втратила надію й тепер просто поверталася додому, переможена злою долею. Лікар був єдиним, хто міг хоч якось допомогти. Вона вже виходила за межі села, коли хтось гукнув до неї.

Позаду стояла стара, яку прожите життя не пошкодувало. Її фігуру час скрутив, шкіра потемніла та вкрилася зморшками, а в руках вона тримала абияк обстругану патерицю.

Ембер відчула жаль до жінки та підійшла ближче, аби перепитати, що тій потрібно.

Зблизька вона виглядала ще безпомічніше: голова тремтіла, а половина лиця наче обвисла. Млява посмішка промайнула лицем старої, коли дівчина наблизилася. Дивлячись Ембер в очі, вона щось прошепотіла слабким нерозбірливим голосом.

В горлі дівчини пересохло. Якийсь страх охопив її, наказуючи тікати. Щось первісне у погляді старої жахало Ембер, наче затягувало в безодню, повну густої темряви. Та замість того, щоб кинутися навтьоки, вона заговорила:

— Я не розчула вас, пані.

Стара похитала головою та жестом показала дівчині нахилитися. Та її послухалася.

— Допоможи дійти до дому, — подих старої обдав запахом прілого листя та мокрої землі.

Після цих слів жінка вчепилася в її руку, а патерицею вказала на один з будинків. Ембер сіпнулася, але стримала себе. “Це всього лиш стара, немічна жінка”, — вона подумки себе заспокоювала, ведучи стару до її дому.

Будинок разюче відрізнявся від власниці. Дівчині чомусь здавалося, що ця жінка мусила б жити в старій, напівпрогнилій хижі, в якій з дірявої стелю крапотить вода, а вітер співає жаскі пісні в комині. Та перед нею стояла акуратна хатина, чисто побілена та де-не-де розмальована квітами.

Підвівши стару до дверей, Ембер хотіла попрощатися, та стара зупинила її помахом руки.

— Зайди, випий чогось теплого та висохни, доню. Ти змерзла.

Раптом холод, про який дівчина вже забула, повернувся.

— Та й зголодніла, напевно, — голос жінки заворожував.

— Так, ви праві, — Ембер не розуміла, чому погоджується.

Стара кивнула та знову посміхнулася дівчині.

Всередині було тепло. Вогонь, який вочевидь вже давно горів, облизував гілки, тріскочучи від задоволення. Кімната була не менш охайною, ніж дім ззовні. Стара притягла хитку табуретку та посадила дівчину біля вогню. Ембер заворожено спостерігала за танцем полум'я. Маленькі язички то тріпотіли, наче от-от зникнуть, то збиралися докупи у великі, то спліталися між собою, то знову розпадалися й продовжували свій танець поодинці.

За якусь хвилину жінка повернулася та всунула дівчині до рук горня, з якого йшла пара. Запах молока та якихось трав перемішалися докупи, лоскочучи ніздрі. Ембер спробувала напій на смак: попри гіркий та трохи терпкий смак, він одразу почав зігрівати.

Думки дівчини повільно котилися, поки вона попивала молоко. Дивне заціпеніння заволоділо нею. З голови вилетіли всі проблеми та переживання. Їй було добре та затишно.

— Ходи до столу.

Ембер здригнулася від голосу жінки.

Стара стояла біля столу, на якому вже стояли глечик та дві тарілки. “Коли вона встигла?” — подумала Ембер, йдучи до жінки. Запах овочевого супу дразнив дівчину.

Та дочекалася, поки дівчина сяде, й сіла сама.

Запала тиша, але не така, як у їхній оселі. Коли в маєтку панував холод та смуток, тут було затишно та наче… наче вдома.

Після супу дівчина зачудовано дивилася на свічки, які стара якось непомітно принесла.

— Я знаю, як тобі допомогти. Слухай мене уважно...

Ембер поглянула на жінку. Її погляд нанизував дівчину, наче намистини на нитку. Стара щось говорила, а Ембер слухала, не в змозі відвести погляд від добрих, але таких холодних очей...

***

Леді Кетрін відклала книжку: їй остогидло сидіти на самоті в холодному залі. Щось було не так з її доньками: Ембер дивно себе поводила, а Джейн… Джейн десь пропадала, навіть не снідала з ними. Здавалося, що її взагалі немає вдома. “Можливо, справа у якомусь залицяльнику?” — подумала жінка, дивлячись у пустий камін. Її хвилювала ця ситуація з доньками. Вона потребувала допомоги чи поради, а краще, й те, й інше.

Вона пішла до кабінету свого чоловіка. Здавалося, що всередині порожньо, але прислухавшись, жінка почула тихе поскрипування перової ручки. Джеймс завжди користувався цією новинкою. Жінка поправила пасмо волосся, яке вибилося із зачіски та увійшла всередину.

Чоловік підвівся з-за столу, посміхаючись до дружини. В повітрі пахло маком: на столі стояла ваза з квітами.

— Ти вирішив прикрасити кабінет? — жартівливо запитала жінка.

— Так треба, — чоловік розгублено поглянув на дружину.

— Ох, ти завжди так кажеш, — місис Кетрін розсміялася. — Ти зараз зайнятий?

— В мене достатньо часу, щоб поговорити з тобою. Тебе щось хвилює, так? — посмішка зникла з лиця чоловіка.

— Ти правий. Щось не так з нашими доньками, Джеймсе. Я хвилююся. Ембер поводиться дивно, а Джейн взагалі наче уникає мене. Мені здається, що я її не бачила вже кілька днів, якщо не тижнів.

Чоловік мовчав.

— Чому так, Джеймс? Чим я їх образила чи зашкодила? Я завжди хотіла кращої долі для них. Я піклувалася про них, дбала, оберігала… навіть великою ціною, ти сам це знаєш. То чому так? Чому вони віддаляються від мене? Я робила все для них, витерпіла такі муки, які й не снилися звичайній людині.

— Кетрін.

Жінка замовкла. По її щоках текли сльози.

— Ти хороша матір, Кетрін. Я це знаю.

— То чому так? Допоможи, Джеймсе. Я не маю більше сил. Невже я помилилася?

— Ти завжди була сильною. Те, як ти зробила свій вибір, свідчить про це. Ти змогла обрати майбутнє замість минулого, пожертвувавши найціннішою людиною, яка в тебе була. Ти зможеш вистояти й цього разу.

— Ти так думаєш? Мені здається, що вона досі хоче зруйнувати наше щастя.

— Кетрін, — в голосі чоловіка чувся докір. — Ти не гірше за мене знаєш, що вона нам вже не зможе зашкодити. Вона мертва, пам'ятаєш? Тоді, у садку, коли вона покликала тебе для розмови. Після весілля.

— Так…

Жінка пам'ятала той вечір. Сестра стояла перед нею та вертіла у руках червону хустину. Вона була схвильованою та наче наляканою. Тоді повітря, сповнене аромату хризантем, було важким та гарячим.

— Тоді вона сказала, що вагітна від мене. Це була гидка брехня. Вона хотіла зруйнувати твоє щастя. Ницо та підступно. Твоя сестра завжди заздрила тобі. Твоїй вроді, красивим платтям, доброті. Чи не так?

— Так. Вона завжди заздрила.

— Але найбільше через мене. Красивого, ввічливого та розумного чоловіка, який мав гарний статок. Це було як тоді, коли вона зламала твою ляльку. Її заздрість розлютила тебе. Ти не звертала увагу на брехливі сльози, ти не чула вибачень. Коли вона відвернулася, ти схопила камінь.

— Так, великий камінь… Мені треба було рятувати своє щастя.

— І ти вдарила її. А потім ще кілька разів. Аж поки її тіло не лежало перед тобою, пусте та нерухоме.

Місис Кетрін відчула тупий біль у руках. Бити каменем було незручно. Жінка потерла руки, відчуваючи на них липку кров.

— Тоді я заховала її. Садівник якраз підготував клумбу для троянд, земля вже була перекопана. Він завжди до мене добре ставився й допомагав. Золотий перстень переконав його мовчати.

— Ти діяла рішуче. Ти захистила своє щастя. Наш шлюб.

— Так, я захистила. Заради нас.

— В тобі достатньо сили, щоб впоратися і тепер, кохана.

— Ти правий, Джеймсе. Ти завжди знав, як мене підтримати. Але від цих хвилювань в мене розболілася голова.

— Тоді йди відпочинь. І не забудь випити ліки, які залишив лікар. Не хвилюйся, ще трохи й ми поговоримо вдосталь.

Жінка кивнула та вийшла з кабінету, підіймаючи хмарки пилу, який густо вкрив підлогу за десяток років. Замислившись, вона зачинила двері й пішла до спальні. Чоловік мав рацію. Вона впорається з усім. Що б не довелося зробити, вона впорається. Сівши на ліжко, жінка потягнулася до ліків. Пляшечка виявилася пустою. Світ крутився довкола неї, наче вона каталася на каруселі, її кидало то в жар, то в холод. Міс Кетрін забилася під ковдру, намагаючись заснути. В голові лунали слова чоловіка.

Внизу щось тихо скрипнуло.

***

Ембер увійшла додому. В голові досі звучав голос старої пані. Вона розповіла, що дівчина має зробити, щоб врятувати бодай матір.

Дім озвався на її повернення тихим скрипом, наче пес вітаючи господарку. Запаливши олійну лампу, дівчина тихо пішла до залу, пригортаючи до себе торбину, яку дала жінка. Всередині трави та свічки, потрібні для ритуалу.

“Є спосіб повернути розум твоїй матері. Потрібно лиш прочинити двері між світами. За межею знайдеться той, хто може допомогти. Той, з ким твоя мати була пов'язана. Я розповім тобі, що треба зробити” — Ембер заново переживала зустріч зі старою. Та дійсно розповіла, як провести ритуал.

“Спочатку тобі треба розпалити вогонь. Потім кинь ці трави до нього, одна за одною. Дурман, омела і в кінці полин.”

Дівчина підійшла до каміна та почала розпалювати багаття. Дрова не хотіли займатися, густий дим ліз в очі, заважаючи Ембер. Та врешті-решт, після того, як дівчина полила тріски олією з лампи, маленький вогник загорівся, невдоволено потріскуючи. Дівчина відставила лампу в сторону й кинула трави, як веліла жінка.

Як тільки загорівся пучок полину, вогонь почав сипати іскрами в різні сторони. Стара казала й про це. Все йшло так, як мало бути.

“Як побачиш іскри, одразу підпали три свічки. Не зволікай, ти мусиш зробити це швидко, інакше нічого не вдасться.”

Руки Ембер тремтіли: перша свічка ледь не випала з рук. Запаливши всі три, вона поставила їх на стіл. Тепер залишилося найважливіше.

“Тобі доведеться чекати. Дочекайся смерті вогню, злови той момент, коли остання вуглинка почне гаснути. Тримай ніж напоготові. Пролий свою кров на свічки, одна за одною. Та нехай тебе помилують старі Боги, якщо ти зрониш хоча б одне слово!”

Наставав вирішальний момент. Дівчина сиділа на підлозі, зосереджено спостерігаючи за вогнем. На колінах вона тримала ніж.

Час йшов й вогонь ставав все слабшим. Один за одним язички полум'я падали донизу, не в змозі піднятися. Ставало все холодніше.

Нарешті залишилися тільки вуглинки. Одна за одною вони гасли, аж поки не залишилася остання. Ембер взяла ніж до рук та нахилилася до свічок. Час, який до цього тягнувся повільно та неспішно, тепер завмер на місці. Попри холод, на лобі дівчини виступив піт.

І от Ембер побачила, як вуглинка гасне. Настав час діяти.

Холод сталі неочікувано для самої дівчини впився у долоню. Вогник свічки розлючено зашипів, коли краплі крові впали на нього. Перша свічка потухла.

Кімната довкола почала набувати якихось дивних рис. Здавалося, що всередину раптом просочився туман, й тепер витанцьовував, набираючи химерних обрисів, схожих на постаті людей. Вони повільно ходили довкола дівчини, торкаючись примарними долонями до неї. Постаті наче придивлялися до Ембер, зацікавлені нею.

Попри страх і холод, який розходився від тіней, дівчина не відступила: на це в неї не було права. Вона стисла ніж занімівшою рукою.

Друга свічка теж погасла, щедро зрошена кров’ю. З сірої завіси туману чувся голос, приглушений та далекий, але водночас знайомий. Голос належав її батькові. Він наближався, бажаючи допомогти, Ембер це відчувала. Вона була виснажена, але присутність батька додавала сил. Залишалося ще трохи.

Дівчина вже тягнулася до третьої свічки, але раптовий викрик злякав її.

— Ембер! Що ти робиш?! — позаду стояла мати.

— Мамо? — дівчина вигукнула у відповідь, забувши настанови старої.

Раптом свічка вибухнула снопом іскр, обпікаючи руки дівчини. Та сахнулася в сторону, але засліплена болем зачепила лампу. Від удару скло тріснуло, й олія розлилася довкола.

Тінь ступила до Ембер. Тепер постать не нагадувала батька, вона більше скидалася на обриси жінки. Замість тихого і заспокійливого баритону, лунав нестримний сміх.

Дівчина, охоплена страхом, почала відповзати подалі від страхітливого породження, вимазуючись в олії, яка чомусь пахла трояндами.

Леді Кетрін кинулася до доньки, в паніці кличучи свого чоловіка. Її розум протверезів від побаченого жахіття. Жінка розуміла, що зараз може втратити ще одну доньку. Ембер дивилися на матір широко розплющеними очима.

Їй залишалося ще кілька кроків, аж раптом донька зачепила ногою свічку, яка продовжувала сипати іскрами.

Вогонь миттєво накинувся на дівчину. Її крик, сповнений болю, паралізував матір, яка стояла посеред цього пекла, яке було кошмаром, що просочився до реальності з темних снів.

Дівчина заметалася по кімнаті, намагаючись скинути з себе палаючий одяг. Вогонь, наче направлений злою силою перекинувся на полиці з книжками та штори — вже за кілька секунд кімната палала. Крик Ембер та регіт тіні сплелися в одне, луною відбиваючись від стін. Леді Кетрін не зводила погляду з доньки. Її світ, її щастя руйнувалося так само, як палаючий будинок.

Тіло Ембер впало на підлогу. Жінка не чула гуркоту вогню: її увагу прикувала постать, яка дивилася на неї. Вона впізнала свою сестру, яка повернулася з небуття заради помсти. Губи тіні скривилася у зловтішній посмішці.

Раптом щось затріскотіло зверху, й місис Кетрін відчула гострий біль, а світ довкола перекрутився з ніг на голову. Намагаючись поворухнутися, вона борсалася, чимось придавлена. Не в змозі щось побачити через дим, який заполонив кімнату, жінка кликала на допомогу, але з горлянки виривався тільки кашель.

***

За кілька годин полум'я відступило, зібравши свою данину. Від величного маєтку залишилися тільки контури кімнат та уламки, розкидані то тут, то там. Під одним зі шматків балки налякані селяни знайшли наполовину обгоріле тіло. Садівник, нахилившись, зблід від страху. Він впізнав місис Кетрін. Поки інші ходили довкола, шукаючи Ембер, він щось дістав з рук жінки.

Ближче до вечора пошуки дівчини зупинилися: чоловіки знайшли ще одне тіло. Всі погодилися, що Ембер спіткала та сама ж доля, як і її матір.

Люди розійшлися. Ніхто так і не зрозумів, чому почалася ця пожежа.

Тільки садівник стояв біля куща троянд, який дивом уцілів. Він задумливо крутив у руках червону хустину: її він знайшов у руках леді Кетрін.