Чотири вершники жрапокаліпсису

Попівці

1.11.22

Сьогодні не виспалась. Розплющила очі від того, що почула як плаче Миколка. Йому наснився страшний сон. Братика аж підкидало на ліжку але він все ніяк не міг прийти до тями.

Підбігла до нього та почала трусити за плечі, але він тільки вигинався та скреготів зубами. Тоді я, злякавшись, голосно покликала маму. Від мого крику брат отямився і коли в кімнату вбігла мама він вже сидів та тільки схлипував.

Мама відвела його в туалет та дала попити води. Вони пішли спати разом у кімнату бабусі. Бабуся, звісно, не проти, тому що вчора ми її поховали і тепер в тій кімнаті ніхто не живе. Але там залишились всі її речі і запах одеколону «Каштан», яким вона щедро поливала свій одяг, бо їй здавалось ніби щось дуже смердить. Я той запах ненавиджу, а Миколці байдуже. 

Відразу після похорон, коли ми повернулись додому, я сказала мамі, що хочу власну кімнату і нехай Миколка перейде в бабусину, але мама так на мене глянула, що я знітилась. Тому написала про своє бажання мати власну кімнату в листі до Святого Миколая. Я знаю, що мама перечила його перед тим як опустити в поштову скриньку. Майже впевнена, що після зимових канікул буду жити сама!

Ми з Наталкою вже придумали, що будемо робити, коли братика від мене відселять. Спочатку влаштуємо піжамну вечірку. А потім облаштуємо спеціальну зону навпроти вікна та будемо знімати відео для Tik Tok. Я бачила, що багато людей у цій мережі нічого особливо не придумують, просто танцюють під популярні мелодії або відкривають рот і повторюють слова, які сказав хтось інший. Багато розуму не треба щоб таке робити. А популярність шалена. Стану мільярдесою у п'ятнадцять. Куплю великий будинок для сім’ї, в якому не тільки в кожного буде власна кімната, але і ванна! А надворі — великий басейн.

В школі було як завжди. Сім уроків, потім практика, а на великій перерві — обід в шкільній їдальні. Як завжди забагато м’ясного — бургери з двома котлєтами, пєльмєні, налисники з фаршем і кров’янка. Скільки себе пам’ятаю через день чи кожен день їмо у школі кров’янку, іноді навіть без каші всередині. Я дивлюсь у Tik Tok дієтологів, які впевнені, що людині потрібно вживати більше овочів та зелені, тоді вона не буде хворіти та набирати зайві кілограми. Коли я стану мільярдесою, то кожен день буду їсти салат з апельсинами. Обожнюю апельсини!

Коли йшли з Наталкою додому вона розказала, що у її мами на роботі неприємності — гинуть новонароджені поросятка. Наталчина мама — ветеринар і Наталка також хоче працювати з тваринами, коли виросте. А я б хотіла в теплиці, як моя мама. Тоді зможу приносити додому з роботи капусту чи картоплю, яку вирощують для свиней.    

Тато сьогодні затримався на роботі. Він працює головним бухгалтером на свинофермі. Через тиждень приїздить комісія, тому він готує для них звіти. Мама на вечерю смажить кабачки.     

Коли я вже вляглась в ліжко, прийшов батько. Він розказав, що сталася надзвичайна подія. Зі школи додому не повернувся другокласник Теребовля Максим. Мав прийти додому о четвертій, наразі одинадцята і його немає. Я навіть не розумію, як це могло статися. Зі школи додому добиратися не більше двадцяти хвилин. Лісу поблизу немає, тільки річечка.

Селище в нас невелике та скупчене. Кілька десятків п’ятиповерхівок, закільцьована навколо школи вулиця приватних будинків. Власне школа, біля неї аптека та лікарня. Там же пошта, невеличкий супермаркет, кафе Ізюм і приймальня сільського голови Натанієля Павловича. Щоправда Павлович буває у приймальні тільки тоді, коли з міста приїздять з перевірками на свиноферму. Ось вона дійсно величезна. Поголів’я свиней — тридцять чотири тисячі.

Перевірка відбувається раз на рік. За тиждень до приїзду комісії, дуже поважних трьох чоловіків та однієї жінки повариха тітка Глаша починає робити запаси та складати меню. Колись вона працювала в ресторані «Червоний мак» у столиці і може самотужки зробити крутий банкет.

В минулому році ми з Наталкою пропонували їй ділитися рецептами в Tik Tok, бо впевнені що вона б отримала шалену кількість лайків, але тітка Глаша тільки відмахнулася від нас.

— Роботи повно, солоденькі мої! — відповіла вона і дала нам по пиріжку з лівером. Я тоді віддала свій пиріжок Наталці, бо хотіла з повидлом. І ми пішли шукати інший контент.

Тітка Глаша дійсно багато працює після смерті чоловіка. Вона готує для шкільної столової, а на фермі поліпшує комбікорм для свиней. Ще займається банкетами в Ізюмі — готує для усіх весіль, поминів та днів народження.

Моя бабуся чомусь її недолюблювала. Мама теж на поріг не пускає. А вона ж двоюрідна батькова сестра. Моя тітка.

2.11.22

Це вже не смішно. Так мене ще ніхто не лякав!

Миколка не просто розмовляв уві сні. Він ходив кімнатою, мацав руками стіни і постійно повторював, що хтось когось жере. Я прокинулась від того, що він гладив мою щоку та промовляв: «Не те, не те, жорстке м’ясо, жорстке…».

Коли я заверещала в нашу кімнату прибігли батьки. Тато кинувся до Миколки і почав трусити його, голова мого брата хиталася із сторони в сторону але він міцно спав. А мама обійняла мене за плечі, подивилась в очі і спитала чи зі мною все гаразд. Я кивнула а потім почала рюмсати, так я налякалась.

— Не розумію, як можна було підібратися до твоєї матері? — сердито сказав батько мамі. — Селище залишилось без захисту! Незрозуміло, що відбувається з нашим сином! Чи ти думаєш, що ми відсидимося в її кімнаті?

— Сам впустив Глафірку в хату! — відповіла на те мама, — На тобі цей гріх! Тепер по всіх Попівцях буде збирати!

— То пакуй речі, поїхали звідси, десь перебудемо, — тато вийшов з кімнати.  

 Мама нічого батькові не відповіла, тільки обіймала нас і гладила по голові.

— Де ж ми сховаємось? — спитала вона дивлячись у вікно, коли ми з Миколкою вже куняли на широкому бабусиному ліжку. —  Не передала мені мати силу. Ніде не буде нам прихистку.

Як не дивно запах каштану мені більше не заважав, навпаки, так солодко я давно не спала.

В школі було як завжди. Тільки не було математики. Мама Максима Теребовлі, яка проводила уроки не вийшла на роботу. В їдальні — відбивні, крученики, паштет та печінковий торт. Коли думала, що обрати до нас з Наталкою підійшла тітка Глаша та дала по запашному яблуку.

— А це, — протягнула мені пакунок, — для твого тата. Прийдеш, поклади батькам під подушку. Готую для них сюрприз на шовкове весілля.

— А що це? — пакунок був, хоч і невеликий, але тяжкий. Ще й холодив руки.

— Виделки, — відповіла тітка Глаша і мені відразу стало не цікаво.

Наталка віддала яблуко мені і купила в їдальні піцу.

Після школи ми з нею відразу пішли до мене додому. Щоб зберегти підписників маємо знімати новий танок, який наразі у тренді.

Тато сьогодні знову затримується. Після роботи з іншими татусями шукатимуть Максима. Наталкін теж іде.

Мама нагодувала нас борщем. А потім, не встигли ми навіть, як слід виставити світло для зйомки, до Наталки зателефонувала її мама, тітка Люба і сказала, що сьогодні зі школи не повернулося ще двоє дітей, теж другокласників — Міщенко Оксана і Безносий Вадим. Тому Наталці терміново треба йти додому. Моя мама взяла слухавку, щоб пояснити тітці Любі що надворі темно і самій Наталці йти небезпечно, нехай повернеться батько з пошуків та проведе. Тоді тітка Люба сказала, що прийде за Наталкою сама.

У двері постукали. Прийшла тітка Глаша. «Щодо вашого весілля, солоденька моя», — почула я. Мама тітку в хату не пустила а вийшла за нею надвір. Звідти я почула як вони сваряться, а потім мама кілька разів крикнула: «Не смій!.. Свині!... Діти!». Я так і не зрозуміла, що трапилось.

В кімнату до нас з Наталкою прийшов Миколка. До того він малював в бабусиній. Сказав, що йому страшно бути самому. Розгорнув альбом, показав малюнки. На всіх без винятку зображені відірвані руки, ноги, голови і так багато крові, що спочатку я подумала, ніби він малює на червоному папері. Малюнків було безліч. Тепер я впевнена, що брату терміново треба до психолога.

— Що то ти намалював? — спитала Наталка.

— Це банкет. Чотири вершники жрапокаліпсису у кафе.

— В Ізюмі? — Наталка була здивована, але я махнула рукою, типу, не звертай уваги. Не вистачало, щоб назавтра увесь наш клас обговорював мого пришелепкуватого брата. — Ну в тебе і фантазія, — протягнула вона.

— То сни, — відповів Миколка і заходився над наступним шедевром. 

Наталка запропонувала мені викласти малюнки брата у Tik Tok.

— Шикарна ідея! — гаряче обґрунтовувала вона. — По-перше, ні в кого такого контенту немає. По-друге, тут ціла історія. По-третє, горор на пику популярності, навіть Артем читав Лавкрафта!

Проти Артема мені важко було встояти, він подобався мені ще з першого класу. Я розуміла, що шансів мало, тому що до хлопця були не байдужі усі дівчата нашого класу. Проте Наталка мала рацію, варто було спробувати.  

Ми почали розкладати малюнки та нумерувати їх, а Миколка розповідав нам що він зображував. І тут я побачила на одному з листів надпис «Максим».

— Ти що, забув своє ім’я і підписався іншим? — поглузувала я з брата.

— То псевдонім, — вставила Наталка.

— Ні, — насупився брат, — я написав ім’я щоб не забути, що це Максим Теребовля. З нього зробили ковбасу.

На малюнку посеред стола на великій таці горою лежала ковбаса, яку я спочатку прийняла за змій, а зверху голова з відкритими очима та ротом. До голови Максима великою чорною виделкою тягнувся один із вершників жрапокаліпсису, товстий чоловік із свинячою головою, одягнутий у чорний костюм та білу сорочу. Із заду на штанях в нього був прорізаний отвір, через який просунувся смішно закручений свинячий хвіст.

Нарешті за Наталкою прийшла тітка Люба і мама наказала нам із братом йти спати.

3.11.22

Зранку батько сказав нам із Миколкою, що в школу ми до кінця тижня ходити не будемо, тому що хворі.

Я заперечила, що може Миколка і хворий, а я — ні, і мені сьогодні ще знімати з Наталкою сторіс, але тато крикнув, що він своїх рішень не обговорює та грюкнув дверима. Я вирішила з ним не сперечатися. По-перше, він був якийсь дивний, знервований не схожий на себе. По-друге, вдома можна було робити аби що. Лежати цілий день у ліжку, тут же і їсти, читати Відьмака, дивитися дораму «Диво». Безліч справ. Ще й не треба було вибирати у їдальні між м’ясом та м’ясом. Замислилась над тим, чому люблю овочі — тому що в мене друга група крові чи такі смакові вподобання.

Мама натушкувала капусти, насмажила млинців і пішла на роботу.

Гортаю Tik Tok. Іноді переписуюсь із Наталкою. Обіцяє прийти після школи. На столі купа Миколчиних малюнків але мені ліньки їх перебирати. Залишаю на потім.

Згадую, що не поклала батькам під подушку тітчин подарунок — пакунок з виделками. Отакої! Могла зіпсувати свято через свою легковажність. Роблю все належним чином, ретельно розправляю підковдру щоб ніхто ні про що не здогадався.

О третій Наталка написала, що мама заборонила їй гуляти і вона суне додому.

Через дві години телефонує тітка Люба і цікавиться, чи Наталка часом не в мене. Кажу, що ні і вона питає до кого ще вона могла піти у гості. Кажу, що не знаю, а сама думаю, що напевно до Артема. Недарма Наталка про нього вчора згадувала. Сидять поруч на дивані, чай п’ють або уроки разом роблять. Ось така в тебе найкраща подруга, Марино, кажу сама собі і йду читати всесвітню історію. Щоб відволіктися.

Тато повертається з роботи раніше. Увесь час розмовляє по телефону. Мами ще немає і я не хочу виходити з кімнати, щоб не потрапити йому під гарячу руку. Чую як ляснули вхідні двері і мамин голос. З нею ще кілька жінок. І тітка Люба. Мама каже татові, що троє дівчат не повернулись зі школи додому і серед них Наталка.

Я виходжу з кімнати і кажу, що Наталка може бути у Артема, але її мама відповідає, що обдзвонила усіх однокласників, вчителів та родичів. Як це? Моя подруга зникла? На очі навертаються сльози і я відчуваю порожнечу всередині. Чому я відразу подумала про неї погано?

За вікном негода. Хмари так низько над землею, що дістають верхівки дерев. Я думаю про дощ. Дорослі на кухні радяться, що робити. Нарешті усі вони виходять надвір.

Йду до Миколки. Він продовжує малювати свої страшні сни. Бачу на одному з листів напис: «Наталка». На малюнку посередині, розтягнута за руки та ноги, висить людська фігура з розпоротим животом. З неї у велику чашу стікає кров, яку тримає свиноподібна людина. Ще три такі людини стоять поруч і чекають, тому що їх чаші вже заповнені по вінця.

Починаю шукати серед Миколчиних малюнків інших дітей. Максим, той що зник у перший день. Потім Вадим і Оксана, які не прийшли додому наступного дня. А ось Люда, Лариса і Наталка. Ті троє, що не повернулись сьогодні.

— Миколка! Що ти наробив! Чому намалював таке? — майже кричу до брата, руки в мене трусяться. Він потискає плечима і спокійно відповідає, що це страви для вершників. Ковбаса, заливне, паштет, шашлик, биточки. А коли треба вгамувати спрагу вершники жрапокаліпсису п’ють компот. Отже, Наталка це компот.      

Нарешті приходить мама. Я показую їй малюнки брата. Вона довго роздивляється їх, а потім зачиняється у себе в кімнаті. Стукаю до неї, заходжу, бачу, що лежить під ковдрою з ганчіркою на лобі. Отже мігрень.

Миколка просить їсти. Мащу йому хліб маслом, роблю чай. Вкладаю у ліжко. Мені не спиться. Я чекаю, коли прийде тато.

Три години ночі. Чим він такий зайнятий?

Чую за стіною, як почав ходити та бубоніти Миколка. Встаю, вмикаю ліхтарик на смартфоні, йду будити брата. Ногою вступаю в щось тепле та липке. Направляю світло — чорне. Миколка верещить. Зриваюсь до нього, хлюпаючи по підлозі ногами.

Забігаю в кімнату, серце калатає. Миколка бігає колами заламуючи руки. Дурним голосом репетує: «Мама, мама, мама, м-а-а-а-а-а-а-ма!». Хапаю його в обійми, сильно притискаю до себе. Видирається, б’є кулаком по носі, відразу юшить кров і вимащує нас обох. Нарешті стишується, схлипує та показує рукою на стіл.

Підхожу ближче, свічу ліхтарем. На малюнку — кімната батьків, обоє лежать на ліжку зі схрещеними руками. Підношу світло ближче до своїх ступнів. То кров.

Опускаюсь на підлогу й притискаю коліна до грудей. Стискаю в руці смартфон. Серце калатає. Впевнена, що батьки не живі. Не можу відкинути думку піти та довести собі, що я неправа. Піднімаюсь. Йду. По ходу вмикаючи світло. Двері в батьківську спальню причинені. Тихенько відсуваю їх до стіни. Клацаю вимикачем.

І ніби опиняюсь посеред братового малюнку. Все червоне. Кров на підлозі, на стінах, ковдрі, шторах, стелі. Тяжкий дух, металевий присмак у роті. Батьки на ліжку, ніби сплять. Але у кожного в очниці встромлені виделки.

Миколка стоїть за спиною. Тримається обома руками за моє кугурумі. Закриваю йому очі долонею та задкую із кімнати. Зачиняю двері.

— Ходимо, — кажу йому лагідно. — Зараз зателефоную в лікарню. Викличемо доктора, усі будуть живі-здорові.

Набираю 103.

— Слухаю, солоденька моя, — у слухавці голос тітки Глаші.

— Мама і тато… — здивована, що потрапила не туди. Починаю підбирати слова, щоб Миколка не злякався.

— Зараз прийду до вас, — короткі гудки. Через хвилину стук у двері. На порозі тітка Глаша. Стоїть, дивиться на мене.

— Запросіть мене, — звертається до нас тихим спокійним голосом, — запросіть, солоденькі мої.

— Не запрошуй, Марина, — то брат підійшов і тягне від дверей. — Тебе не кликали! — звертається до тітки Глаші та захлопує двері перед її носом. Тоді дістає з кишеню бабусин одеколон «Каштан» та хлюпає перед вхідними дверима.

— А-а-а-а-а! — чуємо, — Мерзота! Тебе особисто випатраю та нафарширую селезінкою! Марино! Твій брат хворий! Чуєш! Йому потрібна допомога! Запроси! Мене!

Гучні удари у двері. Скло у всіх вікнах хати лопається та розлітається на друзки, відразу шум дощу вривається в оселю. Через кухонне вікно намагається протиснути своє величезне тіло тітка Глаша. Вона розповзається мов опара, парує та сочиться жовтим з жирових складок.

 Миколка притискає мою голову до своєї та виливає на нас залишок одеколону. Я видираю в нього пляшку і запускаю в тітку Глашу. Вона відпадає від вікна ніби кліщ, що напився крові. 

Прокидаюсь о шостій вечора. В прихожій на підлозі. Тому що замерзла. Двері в хату відчинені. Нестерпно смердить «Каштан»-ом. Миколки поруч немає. Хочу зайти до своєї кімнати, до батьків, але повно крові. Ніби хтось увімкнув кран і вона все прибуває. В тому одязі який на мені — кегурумі лисиця, одягнувши тапочки-єдинороги виходжу надвір. Дощ закінчився, але дме холодний вітер й аж обпікає обличчя. Мені потрібна допомога.

В сторону школи навіть повертати не буду. Там в кафе тітка Глаша порається з банкетом. Тепер я розумію, кого вона готує.

Повертаю в сторону свиноферми. Колись ходила з батьком на роботу і він познайомив мене з охоронцем Димитрієм. Великим кремезним дядьком, у якого на тильній стороні долоні була витатуювана свастика. Я потім читала, що то символ сонця. Чи щастя. Забула. Не важливо.

До ферми йти п'ятнадцять хвилин. Якщо бігти, то десять.  

Захекана, змерзла, налякана та знервована стукаю у ворота. Сама собою відчиняється хвіртка.

— Дядько Димитрій! — заходжу, гукаю і тут на моє плече опускається долоня.

— Хто тут у нас? — питає охоронець, відводить мене до себе в комірчину та вмикає чайник. — Що трапилось? — питає і уважно дивиться на мене.

 Розповідаю все як є. Димитрій киває. Дає мені чашку з чорним з медом чаєм та печиво «Марія».

4.11.22

Прокинулась в незнайомій кімнаті на незручному прокуреному ліжку. Кілька хвилин не могла пригадати хто я і де я. Сіла, звісила ноги у тапках-єдинорогах. На столі записка: «Залишайся тут!» і намальована свастика. Дядько Димітрій.

Залишатися не варіант. Треба шукати Миколку доки ті вершники жрапокаліпсису не зжерли і його. Починаю гризти себе за те, що відразу не зрозуміла — Миколка точно в «Ізюм»-і. Згадую як тітка Глаша обіцяла його чимось там нафарширувати.

Іду до дверей. Зачинені. Добре, що можу відкрити вікно. Вилажу на вулицю. Вранішнє сонце гріє, небо яскраво блакитне, навіть деінде цвірінькають горобці. Кілька хвилин думаю про те, чи бува не сон мені наснився так навколо спокійно та затишно. Потім дивлюсь на свої брудні закривавлені долоні.

Суну в напрямку школи. Бачу як з будинків виходять школярі з рюкзаками на плечах і розумію, що виглядаю дивно. Байдуже. Доходжу до кафе, смикаю ручку. Зачинено. Обходжу будівлю по колу, шукаю як пробратися всередину. Спотикаюся. Об руку дядька Димітрія з витатуюваною на ній свастикою. Самого дядька поряд немає. Але є відчинене вікно. Забагато вікон на сьогодні. Залажу всередину. Опиняюсь в коридорі.

Повертаю праворуч та через кілька десятків кроків потрапляю в банкетну залу. Великий стіл, застелений коричневою задубілою скатертиною. Тканина вимочена в крові кілька днів тому і встигла висохнути. На столі сила силенна тарілок з наїдками. Чорні свічки понатикані в стіни. Майже всі запалені. Смердить кислим — їжа зіпсована. 

Чую кроки та ховаюсь під стіл. Важко продавлюючи дошки підлоги грубі ратиці одного з вершників чимчикують до найближчого стільця. Стілець жалісно скрипить, свиноподібний монстр закидає одну ногу на іншу і починає щось плямкаючи присьорбувати. Через хвилину заходять ще троє.

— Щось мені тут смердить живим, — високий фальцет прорізає хлюпання та чавкання. — Глафіра! — швидкі кроки моєї тітки, — Хто поряд?

— Та то охоронець тільки-но пішов. Не переймайтеся, солоденькі мої. Скоро буде десерт, начинене профітролями дитя, ще молочне. Їжте, пийте, відпочивайте.

Вершники жрапокаліпсису рохкають та починають наминати запропоновані страви. Тітка упускає на підлогу часник та, швидко нахиляється, щоб підняти. Дивиться під стіл. Наші погляди зустрічаються. Тітка посміхається, мовчки роздушує голівку ногою та виходить із зали. 

Найближчий до мене вершник розстібує штани і велике рожеве черево наповзає на його коліна. Смердить тухлятиною і немитими ногами.  

— Плани на наступний рік, — починає розмову та, що сидить в центрі стола. — Війна, тобі слово.

— Зараз маю сорок чотири конфлікти, — відповідає той, що заходив першим. — в двадцять трєтьому хочу дотягти до п’ятдесяти.

— Мене більше цікавить кількість душ!

— Нарощуватиму, Смерть. Ти від мене з кожним роком все більше отримуєш.

— Так, але ти найбільше за інших зволікаєш, — Смерть нетерпляче стукає ратицею по підлозі, — пам’ятаєш тридцяті-сорокові. Ось тоді ти працював! А тепер лінуєшся! 

Звертається до іншого вершника.

— Чума, дякую. Ти  нарешті активізувався. Чим порадуєш мене в наступному році, любий?

— Смертність від коронавірусу залишиться на тому самому рівні або навіть зростатиме, — Чума задоволено рохкнув. Інші також зарохкали та зааплодували.

— Голод? Як гадаєш, переплюне тебе Чума в наступному році чи ні? — звертається Смерть до третього вершника.

— Я вбиваю одинадцять осіб кожну хвилину проти його дев’яти!— Голод чухає черево, розложене на колінах. З пупа випадає засохлий бруд, —    Ображаєш, Смерть. Я свою планку знаю!

— І все таки мені нестерпно смердить! — гатить Смерть кулаком по столі, зриває скатертину на підлогу сиплються тарілки та недоїдки. Я кричу.

Я продовжую кричати навіть тоді, коли намагаюсь запхати у розірваний живіт свої кишки але незграбно махаю руками та ногами, тому що Смерть підняла мене за волосся та вдивляється в очі.