Озброєний Штурман
- Це й хутором назвати важко. Загублені в лісі чотири старі хати. Навіть дороги до них нормальної нема. Я за ними вже другий день спостерігаю. Жодна жива душа туди не наближалась. Ні вогнику, ні натяку, що там хтось є. Тому варіант засідки практично нульовий.
Чоловік замовк і обтрусив запилюжений піджак. Він потер почервонілі очі та подивився на капітана. Той мовчав й щось обмірковував. Лише інколи кидав знервований погляд на годинника, який тримав в чималій долоні.
- Добре, – нарешті мовив він і посміхнувся, – Чудова робота, Артюхін. Я в тобі не сумнівався.
Капітан ще раз глянув на годинник і розвернувся до групи солдат, що стояла за ним.
- Отже. Як вам вже відомо, бандити розмістили свій схрон в одній з цих хат. В якій саме — наш інформатор повідомити не зміг. Але думаю, для вас це не буде дуже тяжкою задачею. Людей в хатах нема – капітан кивнув на Артюхіна, що розминав затерплі від довгого лежання на землі кінцівки, – Працюємо швидко. Горища, підвали, всі закутки мають бути перевірені. Жоден сантиметр не пропускати. Задача зрозуміла?
Солдати, не змінюючи виразів скам’янілих облич, коротко кивнули.
- Тоді починаємо.
Капітан замовк і повів носом. Примруживши очі, він скривив неприємну гримасу, від чого його не надто красиве обличчя стало ще відразливим.
- Артюхін, – звернувся він до чоловіка в цивільному, – чим це тут так смердить?
- А біс його знає, товариш Скворцов. Може лисиця якась здохла чи заєць? Сам спочатку дратувався через цей запах, та потім якось принюхався. А полишати точку нагляду, щоб перевірити, не було змоги.
- От це ти правильно. Якщо треба, й посрати під себе сходиш, але завдання виконаєш.
Артюхін запосміхався та почухав брудною рукою кількаденну щетину.
У цей час шестеро солдат наблизилися до хат. Ступали повільно й обережно. Роззиралися по сторонам, автомати тримали напоготові. Крок за кроком вони обійшли найближчу будівлю і за пару секунд зникли за темними дверима.
Капітан спостерігав за підлеглими. У якийсь момент дістав цигарку та клацнув трофейною запальничкою. Глибоко затягнувся. Паління для нього була одна з небагатьох речей, які допомагали заспокоїти нерви. Якось позитивно цигарка впливала і на мозок, і на тіло. Може тому, що виріс у кімнаті, повній диму від тютюну, який палив його батько. Й тепер ці спогади про дитинство якось підсвідомо огортали його ніжністю.
Скворцов війну так і не застав. До призовного віку доріс за рік до травня сорок п’ятого, то навіть і близько до лінії фронту не доїхав. У держбезпеку потрапив практично одразу після повернення додому. Знайомі батька неабияк допомогли в цьому. Займався на початку паперовою роботою. Потім його почали залучати до проведення допитів. А оскільки статуру мав доволі кремезну, то швидко опанував науку вибивання показань у затриманих. Робив усе холоднокровно, як за написаною інструкцією. Якщо треба, міг з одного удару і зуб вибити, і ніс зламати. Потроху почав брати участь у розслідуваннях. Затим покрокові підвищення по службі. І от через не повний десяток років він вже майже рік жив у цій далекій від рідного дому гірській місцевості. Основною його задачею було виявлення та знешкодження націоналістичних угруповань, яких чимало розвелося на цих землях.
Спочатку гори захопили Скворцова красою та недосяжністю. Практично недоторкані праліси тяглись вгору й ховались десь поміж хмар. Гірські річки вражали своєю могутністю та швидкістю. Вранішні тумани, що сповзали в улоговини, ховали в своїх обіймах все довкола. Картини змогли пробудити захват в серці здавалося черствого і дуже далекого від поетичних почуттів чоловіка. Та швидко все змінилось.
Після кількох операцій, проведених в цих казкових, на перший погляд, місцях, капітан терпіти не міг і ліси, і тумани з ріками, і тим паче гірські вершини, на які доводилось дертися, переслідуючи повстанців. Вороги, звісно, орієнтуватися на місцевості в рази краще та були більш звичні до пересування в горах. Але найбільше Скворцов зненавидів місцевих жителів. Було відчуття, що вони всіма своїми діями намагаються перешкодити роботі органів безпеки. Майже в кожному селі жили родичі чи друзі когось з членів націоналістичних угруповань. І якщо не переховували їх, то постійно постачали провізію та медикаменти лісовим загонам. На співпрацю з держбезпекою практично ніхто з них не йшов. Ба більше, капітану постійно здавалось, що навіть згорблена стара баба готова увігнати своєю покрученою рукою йому ніж у спину. Тому завжди треба бути напоготові. Звичайно й діяти в таких умовах доводилось жорсткіше. Де не допомагали розмови та банальний підкуп, в дію йшли насильство і шантаж. Мало хто буде довго опиратися, коли на шальках терезів висить життя рідних. А хитати ці шальки капітан умів вправно.
Цигарка догоріла й неприємно обпалила пальці, повернувши кадебіста до реальності. Він поглянув уперед і побачив, що солдати вийшли з першої хати та попрямували до наступної. Обійшли довкола. Штовхнули двері.
Жахливий крик розірвав довколишню тишу. Перелякані птахи підхопилися з насиджених гілок, вмить створивши чорну хмару високо над лісом. Скворцов вихопив з кобури пістолет і блискавкою кинувся до будівель. Поруч з ним на крик біг переляканий Артюхін, що намагався дістати свого пістоля з кишені. Добігши до місця, вони побачили як четверо з шести солдат стоять півколом в кількох метрах від дверей, націливши дула автоматів в середину. Двоє ж, бліді як стіна, зігнулись трохи осторонь і вивергали на землю свої сніданки. Жодного вибуху чи пострілу. Цей факт насторожував.
- Що у вас тут? – крикнув капітан.
- Товариш капітан. Павло Терентійович, – заїкаючись відповів один, – Там в середині. Там…
Хлопець затнувся і залишився стояти з відкритим ротом.
- Засідка? Пастка? Розтяжка?
- Краще б це – проговорив інший.
У очах хлопців читалася розгубленість і страх. Капітан жестом наказав опустити зброю і зробив крок до дверей.
- Так, я заходжу першим, одразу за мною ви.
- Павло Тере… - почав було наймолодший з команди, але широка спина вже зникла за дверним отвором.
Від побаченого шлунок капітана рефлекторно стиснувся у спазмі й кислий комок підступив до горла. Тяжкий сморід гнилого м’яса вдарив у ніздрі. Здавалося, він заповнював весь простір довкола й витиснув свіже повітря. Посеред темної кімнати були розкидані шматки людських тіл. Кінцівки хаотично лежали в перемішку з нутрощами. Було важко зрозуміти скільки нещасних знайшли свій останній прихисток в цьому місці. Світ наче похитнувся. Павло Скворцов за своє життя бачив багато моторошних сцен, а до створення декотрих мав безпосереднє відношення. Проте такого нелюдського звірства він не міг уявити навіть в найстрашнішому сні. Повільно задкуючи він вийшов на вулицю і перевів подих. Холодний піт стікав з-під кашкету. Всі уважно дивилися на нього.
- Артюхін? – крізь важке дихання нарешті промовив він? – заєць кажеш здох? Цілий зайчище.
Та жарт прозвучав занадто сумно.
- Товариш капітан, дозвольте, тут щось є – покликав один з солдатів.
Він вказував рукою на кущі, які росли біля стіни хати. Скворцов підійшов ближче і присів, щоб краще роздивитися знахідку. На землі лежала купа ганчір’я, вкритого коричневими плямами. Обережно взявши один шматок чоловік підніс його до обличчя. Темно-зелений колір та цупкість тканини вказували на те, що колись це була військова уніформа. Кадебіст пожбурив шматок назад і випростався. Він пальцем підкликав всіх до себе.
- Отже, про те, що ви побачили в середині, нікому ні слова. Зовсім нікому. Аж поки я сам не дозволю. Зараз ми повертаємось до табору, звідки я телеграфую в штаб, щоб до нас відправили підкріплення. Також зроблю запит щодо спецбригади, яка вже має розібратися з тим, що ми тут знайшли. Як на мене все доволі просто. Фашистські недобитки піймали декількох з наших, і зробили з ними те, що зробили. Особлива жорстокість цього вчинку і підштовхує мене до виклику представників окремого відділу держбезпеки. Далі вже будемо дивитися по ситуації. А тепер повертаємось.
Капітан дістав годинника і глянув на нього. Скоро мало почати сутеніти. Й оскільки сонце швидко ховалося за гори, частину дороги треба буде долати в темряві. Пересування вночі практично дикою місцевістю великого захоплення ні в кого не викликало. А після побаченого цього не хотілося значно більше.
Колоною по двоє загін рушив на південь. Дорога мала зайняти не більше трьох годин, тому капітан віддав наказ рухатися якомога швидше, щоб мінімально скоротити час. Сірі сутінки поволі огортали все навкруги. Ліс почав наповнюватися темними фарбами, що густішали з кожною хвилиною. Та ліхтарики поки ніхто не діставав. Скворцов якраз вийняв з кишені компас, аби перевірити, чи не збилися вони з курсу, як десь поміж дерев з лівого боку тріснула гілка. Всі розвернулися на звук та напружено вдивлялися перед собою. Звук повторився, але тепер за спинами загону. Потім ще раз. Тепер значно ближче. «Засідка» - промайнула думка в головах у всіх.
- Іменем Рад радянських соціалістичних республік наказую здаватись – крикнув капітан в ліс і при цьому підняв над головою затиснутий в долоні пістолет.
Замість відповіді чулось лише поодиноке поскрипування дерев під вітром, що монотонно порушувало тишу.
- Суки підпільні, – вже тихіше сказав, – в хованки вирішили пограти. Бути уважними. Хай тільки-но покажуться – стріляти без команди і на ураження.
Перший вискочив з-за дерева й повалив з ніг одного з солдатів. Здавлений крик, коротка черга й нападник нерухомо лежить поперек стежки. Одразу за ним, мов дикі звірі, вистрибнули ще двоє. Та під зливою куль завалились на землю.
- Вони зовсім без зброї, навіть ножів нема – сказав один з солдатів, дивлячись на застиглі тіла.
- Скажені, – відповів інший.
І тут почалось. Сірі постаті то тут, то там почали виходити зі своїх сховків за деревами й посунули швидкими кроками до загону.
Грім автоматних черг не вщухав ні на мить. Солдати знали свою справу й виконували її холоднокровно та злагоджено. Нападники безмовно падали один за одним, так і не встигаючи дістатися цілі. Пройшло пару хвилин і серед них нікого не залишилось.
- Чудова робота, – констатував Скворцов, – треба зібрати тіла і обшукати їх, може якісь документи знайти вдасться. Але обережно. Засідка якась аж занадто дивна. Такого я ніколи не бачив. Наче самогубці поперли на нас.
Він хотів ще щось сказати, але хтось міцно схопив його за ногу й різко потягнув. Від несподіванки капітан похитнувся і ледь не впав. Він глянув вниз і побачив молодого хлопця в сірій повстанській формі, що смикав закривавленою рукою капітанського чобота.
- Ти диви, ще теліпається. Взяти його. Сподіваюсь вдасться дотягти цього недобитка до табору і поговорити по душам.
Скворцов смикнув ногою та не зміг звільнитись. Рука тримала його сталевою хваткою і не думала відпускати. Підбігли двоє. Один притис коліном юнака до землі, поки другий приклавши чималих зусиль зміг нарешті відірвати закривавлену руку від чобота.
Несподівано пролунав постріл і здавлений крик. Всі обернулися та побачили як один з рядових, який відійшов обшукати тіла, похитуючись йде до них. Правою рукою він тримався за щоку. Між пальцями струменіли цівки крові.
- Та сука живою виявилась. Я тільки нахилився до нього, а він як підскочить й вчепився зубами мені в обличчя. Довелось пристрелити падлу.
- Мартиненко, – звернувся до одного з солдат Скворцов, – оброби йому рану, і давайте швидко все закінчимо й заберемось з цього місця.
- Товариш капітан, – подав голос Артюхін, – щось мені здається, забиратися треба вже зараз.
В одній руці він тримав військовий ліхтар, промінь якого вихоплював з темряви силуети в сірій уніформі. Але не це було причиною того, що так налякало його. Практично у всіх підпільників кітелі де-не-де покривали темні плями давно висохлої крові. А обличчя повстанців, Артюхін відмовлявся вірити своїм очам, були землистого кольору й здавалось частково зігнилими.
- Терентіч, ви ж бачите те саме що і я? – тихо перепитав він.
- Відступаєм. Негайно, – замість відповіді скомандував Скворцов, – Скляренко, Атабаєв, прикриваєте. Інші – бігом.
Загін зірвався з місця й понісся у напрямку табору. Прикриваючі бігли останніми й раз за разом випускали черги в темні постаті. Проте ті ні на крок не відставали. З кожною хвилиною відстань між переслідувачами та втікачами скорочувалася. Підстрелені повстанці падали на землю, та за секунду підводились на ноги й продовжували бігти вперед. Коли до табору залишалось з півкілометра Артюхін зачепився за корінь дерева, що стирчав з землі, й голосно матюкаючись впав. Але підвестися так і не встиг. Три тіла завалились на нього й почали дерти його одяг обламаними нігтями. Чоловік заверещав що було сил.
- Не зупинятись! – проревів капітан – Йому ми вже не допоможемо, самим рятуватись треба.
Польова база КДБ розташовувався в колишньому таборі для військовополонених, збудованому німцями ще під час війни. Розташування та планування «Пункту 48», (як значився табір у документах) ідеально підійшли під потреби нових власників. Тому особливих змін він не зазнав і отримав своє друге життя чотири роки тому.
- Пєтруха, відчиняй, – кричав капітан, – Журавель, Рибаков, готуйте кулемети.
До входу були лічені кроки. Сталеві ворота зі страшенним скрипом почали від’їжджати в сторону. Вцілілі заскочили в них й навалились на тяжку конструкцію, допомагаючи їй швидше закритись. В той же момент по переслідувачам почали гатити з вишок кулеметники. Кулі влучали в тіла та відривали від них чималі шматки. Але це слабо зупиняло повстанців. Лише коли хтось з них перетворювався на безформену масу і вже не мав як пересуватись, то повільно опадав на землю. За п’ять хвилин вся територія перед табором перетворилась на справжнє поле битви. Не менше сотні трупів було розкидано навкруги. Відірвані кінцівки, тіла без голів, тельбухи, які випадали з розірваних животів, – це все побачив капітан Скворцов в світлі прожекторів, коли піднявся на одну з вишок.
- Сучий потрох. Що ж це воно таке? – майже пошепки сказав він і повернувся до кулеметника – Ти бачив, вони вели вогонь у відповідь?
- Ніяк ні, товариш капітан. Жодного пострілу. Вони просто бігли до воріт, неначе тварини якісь. Кулі й гарантована смерть не стримували їх. Якщо чесно, страшнішого видовища я ніколи не бачив до цього. У них же ні в кого зброї нема.
- Нема. От в цьому й заковика. Немов зграя скажених псів гнались за нами.
Він махнув рукою і почав спускатися вниз по драбині. Вже будучи внизу він підкликав до себе лейтенанта та наказав сповістити всіх, щоб зібрались біля головного корпусу за годину, бо треба обговорити виниклу ситуацію.
Зайшовши до свого кабінету, Скворцов відкрив шафку зі скляними дверцятами й дістав пляшку коньяку. Плеснув у стакан і спорожнив його одним ковтком. У голові паморочилось. Події дня і початку ночі ніяк не знаходили хоч якогось логічного пояснення. Випив ще. Та краще не стало. Неймовірно хотілось спати. Все тіло нило від пережитої напруги і просилося в ліжко. Та відпочинок був не на часі. Очі немов прилипли до чорного телефону, що стояв на столі. Необхідно було викликати радиста, щоб зв’язатися зі штабом. Та щось стримувало капітана. Ледь помітно тремтячою рукою він дістав зім’яту пачку цигарок і витяг одну. Тютюновий дим заповнив легені принісши хоч не сильне, але полегшення. Скворцов встав зі столу і підійшов до вікна. Його кабінет розташовувався на другому поверсі і з вікон, як на долоні, було видно плац-площу перед будівлею. Там вже почали збиратися люди. Загасивши недопалок в керамічному блюдечку, яке слугувало за попільничку, капітан вже було зібрався вийти з кабінету, як незрозумілий звук долинув до його вух. Щось немов шкреблось і шаруділо десь знизу. Звук посилювався й немов наближався. А потім підлога захиталась та пішла з під ніг. Гуркіт падаючої землі, удари каміння та вереск натовпу змішалися в одну пекельну симфонію. Скворцов звівся на коліна та підповз до вікна. Від побаченого все його тіло вкрилось сиротами а серце почало калатати, як поршень паротяга. Величезна діра в землі займала практично весь плац. А з неї, наче мурахи з розбурханого мурашника, лізли химерні покручі, що лише здалека нагадували людей. У зітлілому одязі. Одні в уніформі повстанців, інші в цивільному. Чоловіки і жінки. В світлі прожекторів було добре видно сіро-зелений колір їхньої гнилої шкіри. Вони хапали своїми мертвецькими руками людей, що впали до ями, як звірі в пастку, і вгризалися в їх тіла своїми жовтими зубами. Тих хто намагався втекти наздоганяли та розривали на шматки голими руками. Передсмертні крики та ричання покручів ставали все гучнішими. Хтось відкрив вогонь. Хтось кинув до ями ручну гранату. Та сили були не рівними. Потоку повсталих мертвяків здавалося не було краю. Здоровий глузд відмовлявся сприймати те, що відбувалось. У таких випадках його місце в капітана займали інстинкти. Й інстинкт виживання був найсильнішим серед інших.
Міцно стискаючи в долоні пістолет, Скворцов блискавкою вилетів з кабінету. Пробіг коротким коридором і зупинився біля вікна в стіні, яка виходила на задній двір, де починалися ряди казарм і бараків. Одним різким рухом капітан вибив скло й заліз на підвіконня. До найближчого даху було кілька метрів. Адреналін придавав сил і чоловік легко подолав цю відстань. Після приземлення він різко схопився та побіг вперед, до стіни табору. Світ довкола зник. Існували лише цей дах і стіна як єдиний символ порятунку. Перестрибнув на сусідню будівлю. Потім на наступну. І от вже зовсім поруч кулеметна вишка, за якою своїми обіймами манив нічний праліс. Хиже ричання наздогнало капітана, коли той вже був на середині драбини. Рефлекторно він поглянув донизу і побачив мерця у заляпаній кров’ю полотняній сорочці. Зітліла шкіра шматками висіла на його обличчі й у місцях, де її не вистачало, проглядалися кістки черепу та ряди нерівних зубів. Покруч схопився за перекладину драбини та намагався видертись на гору.
- Не на того напав, падла, – крикнув капітан і натиснув на курок.
Куля потрапила між очей мерця й знесла йому півголови. Уламки черепної коробки розлетілись в різні боки, а на землю з неприємним хлюпаючим звуком впала бліда маса згнилого мозку. Вузлуваті пальці покійника відпустили драбину і тіло сповзло додолу.
Із-за бараків почали вибігати нові небіжчики, але чекати їх Скворцов не мав жодного бажання. Видершись на стіну, він одразу стрибнув вниз. Кущі трохи пом’якшили приземлення, та все одно капітан доволі сильно забив передпліччя на яке невдало впав. «Ну хоч не зламав нічого», подумав він і кинувся в темряву поміж дерев.
Несамовите виття повсталих мерців залишалося все далі позаду. І чим більше кадебіст віддалявся від небезпеки, тим помітніше починав відчувати всеохоплюючу втому, яка розповзалася його тілом. Напруга кожного м’язу потроху зникала. Натомість почав виринати біль, що з кожним кроком пронизував тіло немов величезна голка. Капітан сповільнив рух. Озирнувся. Переслідування не було і це заспокоювало. Спершись об стовбур, Скворцов перевів подих. В скронях гупало, серце билось в шаленому темпі й здавалось от-от проб’є грудну клітину. Біль у плечі затьмарював всі інші почуття. Необхідно було дістатися першого ліпшого населеного пункту й спробувати вийти на зв'язок зі штабом. Але в яку сторону рухатись в пошуках цивілізації капітан й гадки не мав. Так само як не знав ні скільки біг ні куди саме могли занести його ноги. «Головне протриматись до світанку, а там вже спробую зорієнтуватись куди йти», – заспокоював він себе.
Сівши на прохолодну землю він почав чекати. Час розтягнувся в здавалось нескінчену лінію і нутро гризло відчуття, що новий день не настане ніколи. Вуха намагалися вихопити з навколишніх звуків найменший натяк на небезпеку. Дуже не хотілось після порятунку від живих мертв’яків стати здобиччю ведмедя чи вовка. Але здебільшого довкола був лише шум гойдання верхівок дерев та крик нічних птахів. Щоб не заснути капітан, почав обдумувати як саме доповісти командуванню про те пекло, яке йому довелось пережити. Варіант розповісти все як було він одразу відкинув. Почувши про повсталих з могил мерців його як мінімум закриють в божевільні. Варіант про атаку табору переважаючим у десятки разів по кількості загоном повстанців хоч і був більш реалістичним, та все одно не ідеальним. Тільки сліпий не помітить що нападники були без зброї. Не менш важливе питання – підкоп під табір. Це ж не тоненький тунель прорити, щоб непомітно потрапити всередину. Риття такого масштабу мало б зайняти чимало часу і непоміченим бути не могло аж ніяк.
Роздуми капітана обірвав шум кроків. Людських кроків. Хтось неквапно наближався. Скворцов підвівся й тремтячою рукою навів пістолет в бік звідки шуму.
- Хто там? – крикнув він в темряву – Ані руш, а то стрілятиму.
- Не стріляйте. Я не зчиню вам шкоди – почувся у відповідь слабкий голос.
- Тоді підходь. Але май на увазі, ти на мушці.
З-за дерев показався чоловік невисокого зросту.
- Підійди трохи ближче, щоб я мав змогу тебе роздивитись.
- Горазд. Не треба ся боятись, я не несу хоч малої угрози.
Чоловік підійшов ближче й капітан побачив, що перед ним стоїть трохи згорблений дід. Обличчя помережане сіткою зморшок, довгі сиві вуса. Одягнений старий був у темні штани, сорочку й жилетку з овечої шерсті. У руках він тримав полотняну торбу.
- Нарешті, жива людина, – мимовільно вирвалось в капітана.
- Перепрошую, що ви маєте на вид?
- Не звертай уваги. Ти хто такий і що тут робиш в цей час?
- Моє ймення Максим. Ромко Максим. Я живу такой ту, – він вказав рукою в сторону.
- Тут недалеко є село?
- Нє, я живу окремо. А це ото ходжу зілля-корінці збираю, – старий знітився й вказав на торбу.
- Корінці кажеш. А зможеш мене до села найближчого провести?
- Аяк, буду годен. Тіко ви ото, товаришу началник, пукавку свою може спрятайте?
Скворцов глянув на пістолет. Трохи повагавшись, він таки заправив його за широкий шкіряний ремінь.
- Добре. Та диви мені без фокусів.
- Та які хвокуси? Пойдімо. Зайдемо перед тим до мене, тут по дорозі. А як день прийде, доправлю вас куди роспорядите.
Дорога зайняла не більше пів години, хоч капітану здалося, що йшли вони значно довше. Біль, втома та нервове перенапруження все більше давали про себе знати. Він раз за разом зупинявся щоб зібрати залишки сил і зробити наступний крок. Тому коли шлях був подоланий, Скворцов просто валився з ніг. Переступивши поріг хатини, він гупнувся на лаву, що стояла біля дверей, та закрив очі.
- Щось ви, товаришу началник, зле виглядите. Вам би перепочити як слід. Посидьте тут, а я поки чаю приготую.
Скворцов тільки мляво махнув рукою. Сил говорити не було. Коли дідок зник за дверима, чоловік роззирнувся. Типова маленька кімната, слабко освітлена свічкою. Стіл, два стільці, в кутку висить стара, практично почорніла, ікона. Її вигляд чомусь нагадав про живих мерців, які досі десь тинялись цим лісом.
- Да, – прошепотів капітан, – після побаченого й увірувати можна.
Він було подумав перехреститись та зрозумів, що не знає як правильно це робити.
У цей час поруч з’явився старий. Він тримав в руках велику кружку, над якою вирувала пара.
- От випийте. Чай не обичайний та вельмо корисний. Я до нього трави, які сам збирав, додаю. Нараз вас на ноги поставить. Самі побачите.
Скворцов недовірливо зиркнув на діда, та все таки зробив ковток. Гаряча духмяна рідина пробігла стравоходом й хлюпнулась в шлунку. Тепло приємно розтікалось тілом. Капітан відпив ще й мимовільно посміхнувся. Одразу за теплом виникла млявість. Очі почали зліпатись.
- Ох і натомився я сьогодні, – пробурмотів він й впав з лави.
Сонце слабо пробивалось крізь запилюжену шибку й падало прямо на обличчя капітана. Той прокинувся і пару разів кліпнув, намагаючись пригадати де знаходиться. Спробував підвестись, та не зміг. Щось міцно тримало і сковувало його рухи.
- Якого хріна, – прогарчав він й щосили напружив м’язи. Але гострий біль пронизав все тіло й змусив нерухомо заклякнути.
- О, наконець прокинулися, товаришу началнику, – пролунав десь з боку голос старого, – чи ліпше ославлювати вас Павло Теренійович Скворцов?
- Ти хто в біса такий? Звідки ти знаєш моє ім’я?
- А ви вже й забули мене? Видно переборщив ся з відваром трохи. Моє ймення Максим. Ромко Максим. І ви зараз находитесь у моїй халупі. А щодо вас. Хто ж не знає майславного капітана кадебе товариша Скворцова? Грозу всіх упівців, недобитків фашистських, бандерівців клятих, як ви там ще йменуєте наших хлопів?
- Ах ти падла зрадницька. Да я з тебе шкіру живцем спущу.
- Про свою шкуру ліпше подумайте, капітане, – дід зайшовся хрипким сміхом – У вашому становищі крайнє діло погрожувати іншим.
Старий пройшов кімнатою, взяв стілець і поставив на місце, яке було добре видно Скворцову. Зручно вмостившись на ньому, він дістав з кишені жилетки коротку люльку і запалив.
- Що, добряче вас вчора наші потріпали? Я вже думав ви ся живим звідти не достанетеся. А бач воно як сталося.
- Ваші? Діду, що ти таке верзеш. Я не знаю хто саме вчора напав на нас, але готовий руку дати на відсіч, то були не живі люди.
- Не живі. Ви це вірно утямили. Йой, але ж то у вашім червонім вчені рахується, що після смерті ніц нема. Ми ж то тямимо, що смерть то не кінець шляху. І коли є мета, то така друбня як, приміром, зупинка серця, не привід застонавлятися на її досягненні. Варто лише провести пару обрядів, покропити тіло певними відварами, і от вже не така людина й мертва. Хлопці не раз казали, що на все згодні, щоб ваше поріддя з нашої землі вибити. А за життя чи по – головне результат.
- Цього не може бути. Це якесь середньовічне мракобісся.
- Ну коли не може, то хто ж тоді учора так удачно розправився з вашими людьми?
- З цим розбереться спеціальна комісія.
- Розбереться, розбереться, – знов захихотів старий, – от тіко ви про це, товаришу началник, вже не дознаєтесь.
Він підвівся з стільця й покрокував кімнатою.
- Але ж файненько вийшло, що саме я вас ото запримітив. Бо на цю зустріч я давно ся ждав. Плекав в думках, яко мале дитятко. Та думав, що цього й нігди не станеться. Вам же моє прізвісько ніц не пригадало? Не одказуйте. Не мучтесь споминами. Бо ж хто ми для вас? Одним більш, одним менш. Ваша б воля, то ви б всіх перестріляли. Щоб вільніше було свою тюрму народів мурувати. То як і сотні інших ви, товариш Скворцов, одного разу замордували до смерті онуку мою єдину. Ріднішої од неї в мене нікого не було і ніц не буде. Одкіль ж кому було відомо що доля от так повернеться і настане цей день. І ви з нею ізнову зустрінетесь. От тільки тепер ви будете на її місці.
Старий обтер обличчя долонею. По його щокам текли сльози, а плечі раз по раз сіпалися.
- Хох, щось ся захватився. Час вже й справу робити.
- Та ти божевільний. Що це ти, гімно мамонта, собі надумав? – крикнув Скворцов.
Та відповіді не прозвучало. З свого положення на підлозі капітан бачив як дід підійшов до дверей, що вели до іншої кімнати та розчахнув їх. Що ховалось за ними розгледіти було важко, але в ніс вдарив нудотний запах протухлого м’яса. Почулось тихе шарудіння і тяжкі повільні кроки. Чоловік міцно заплющив очі. Йому дуже не хотілось побачите те, що наближалось до нього. Сморід ставав все нестерпнішим від чого дихати було все важче. Кроки зупинились зовсім поруч і капітан таки ризикнув розтулити повіки. Він хотів закричати, однак спромігся вичавити з себе лише нерозбірливий хрип. Над ним похитуючись стояв труп дівчини. Синюшна від розкладання шкіра обтягувала кістки. Зігнилі губи оголювали зуби, що додавало і так огидному обличчю страшного вишкіру. Неприродно довгі пальці рук закінчувались не менш довгими нігтями, що вже почали закручуватись. На небіжчиці була вдягнена довга сорочка, оздоблена багатою вишивкою. Практично лисий череп дівчини прикрашав вінок з листя та трав.
- Старий, я заплачу тобі чималі гроші. Я гарантуватиму тобі недоторканість. Ти матимеш все, що захочеш, тільки зупини це, – благально протараторив Скворцов.
Далі він не встиг нічого сказати, бо покійниця блискавично звалилась на нього, як хижий птах на жертву. Її нігті одразу залишили криваві смуги на чоловікових грудях. Він судомно звивався та розумів, що його час вже відлічено. І останнє, що відчув капітан Скворцов, – гострі, як лезо, зуби вгризаються в його горлянку, легко перекушуючи жили та вени.
