Знайти стокову фотку поважного лікаря, обов’язково чоловіка в білому халаті. Жінки не для цього випуску. Запустити генератор Німецьких імен. Запхнути в зразок тексту фразу, що оці краплі з виключно натуральних інгредієнтів були застосовані у такій-то німецькій клініці. Ще раз всеньке перевірити, особливо на кількість знаків. Відправити старшому по краплям. Фух! Чергова барвиста газета з диво-ліками пішла на друк.
Можливо, хтось би сказав, що Олег - паскуда і його треба вбити, але гроші є гроші, навіть такі. Хоч і мало, зате регулярно! Особливо в ці часи, коли ресторанчики позакривались, туристичні агентства читають по собі заупокійну, а перекладацькі бюро ледь животіють. І чомусь ніхто не писав у редакцію листів з криками про те, що диво-краплі з суто натуральних, екологічно чистих складових все ж не виліковують цукровий діабет, варикоз, нетримання сечі та мікози з гельмінтозами, або грибок на нігтях і глисти для тих, хто не дуже розуміється на медичних термінах.
Бренькнув телефон. Чергові тридцять дві гривні були отримані. Олег чхнув і вирішив все ж винести сміття, бо воно щось шурхотіло під ногами. А чому б йому не шурхотіти, якщо усією підлогою з’йомної кімнати гуляли яскраві веселі обгортки з-під дешевого печива, чіпсів та вермішелі швидкого приготування, яку так зручно гризти під час роботи. По засмальцьованому, колись рожевому, облізлому блюдечку з залишками чаю на столі, біля ноута, пройшла мати-тарганиха з овотекою на пузі, нікуди не поспішаючи, вилискуючи чорно-бурими боками у світлі монітора. Олег підстрибнув, зіскочив зі стільця та похапцем згріб сміття до мішку. Під обгортками знайшлося три білі пластикові ложки, два пакетика розчинної кави, гривня копійками та блокнот з усіма паролями, який Олег шукав з минулого тижня.
У дворі нікого не було - діти не копирсалися в піску, брудні коти не чекали їжі та навіть Кіндратівна з другого поверху не кляла усе живе. Зате біля смердючих синіх баків стояв великий чорний блискучий горщик. У таких ростуть усілякі фікуси в приймальнях поліклінік чи холах університетів. А для Олега це був справжній подарунок долі та шикарне відро на сміття!
А горщик був не чорним. Ота чорна гладенька поверхня була кіптявою, наче щось там чи згоріло, чи спалили. Масна, липка кіптява, згори та ззовні, наче цю річ пхали у вогонь щодня. Може, й пхали, Може, хтось просто готував в горщику шкварки чи ще щось, як Кіндратівна, коли на неї скаржився весь під’їзд. Але чому тоді викидати цілком придану річ? Можна ж просто кидати туди сміття. Або помити, а потім вже кидати, чим Олег і займався вже годину. Кіптява сходила шматками. І стало зрозуміло дещо інше.
Горщик, кам’яний, низький та широкий, був не для готування чи квітів, бо його внутрішня поверхня була не гладенькою, а жорсткою, шкарубкою, як наждаковий папір. Та сірим, як туман чи дим від цигарок. А назовні ще й був прикрашений якимось напівстертим малюнком.
Олег запхнув горщик праворуч від ліжка та негайно обновив його прогірклим недогризком печива, який знайшов під подушкою. Та здивовано блимнув - горщик був порожнім. Навіть крихти не було на широкому сірому денці. Олег ще раз блимнув та повернувся до пошуку стокових фоток приємних лікарок, обов’язково зі стетоскопом та, ні в якому разі не в сексуальному костюмі медсестри! Це не підходило під нову тему та нові краплі, що начебто покращували артеріальний тиск. Але в очі постійно кидались сексуальні халатики. Олег плюнув, відпив кави, виплюнув її в горщик разом з двома тарганами в ній та закляк - сіре денце було чистим! Ні краплинки, ні лапки, нічого! Що то? Як то? Чи не здурів сам Олег? Олег поклав туди ложку, яку нещодавно знайшов на підлозі.
Нічого. Ложка лежала та нікуди не зникла. Її можна було витягти. Олег ввімкнув камеру в своїй мобілці на запис та понісся до хазяйчиного холодильника. Там мало бути щось їстівне!
Варена картопля, наприклад. Якщо узяти одну та покласти її у той горщик, то що має статися? І чи має сам Олег це робити? Чи мусить? Може, то якийсь прибулець? Чудовисько? Демон? Телефон на столі бренькнув ще раз, приносячи новину про гонорар за якусь стару статтю для ресторану молекулярної кухні, який дивом ще існував. Сотка! От тільки Олег знав, що саме цей ресторан закрився ще в перший локдаун, бо його власник вмер. Диво. Диво! Диво? Отепер справді треба перевірити картоплиною! Олег прихопив каструлю хазяйки, ще й цілу упаковку крабових паличок, які ненавидів з дитинства, та розпочав годування горщика, вичавлюючи на сіре денце палички з целофану.
Мобільник сумлінно записував зникнення страв. Тобто це - насправді. Це - реальність! А це що чи хто? Олег, забувши про підбір матеріалів до статті, поринув у пошук відповіді кого ж він нагодував чужими смаколиками. Але ніхто нічого не знав. Були сектанти, що пожирали гріхи, блювотна історія про батюшку, якого на поминках нагодували млинцем з обличчя покійника, довга дискуссія-срач про те, чи можна християнам їсти гриби, реклами подрібнювача сміття під мийкою, банери з іграшкою-антистресом, яка блювала жовтим слизом при стисканні у руці, а потім втягувала той слиз назад, якщо відпустити.
Але горщик тихо стояв біля ліжка та мовчав. Тільки малюнок на ньому став трошки чіткішим. Якісь голови, ноги, коротенькі тільця. І картопля та крабові пальчики не дали нічого. Ні підвищення на роботі, ні ще якихось грошей. Мабуть, він не любить риби? Чи холодного? Олег важко зітхнув. Як порозумітися з істотою, яка не може хоч якось говорити? Коти голосно янчать, собаки гавкають, навіть рибки тицяються в скло, коли просять їсти. А він стоїть. І що стане, як його не нагодувати? Олег ще раз зітхнув і почав згадувати, після саме чого горщик дав йому грошей: печиво, кава, таргани. Таргани - випадковість, але що спільного між печивом та кавою? Вони дешеві, вони старі, вони вже скуштовані самим Олегом. Вони - солодкі.
А малюнок когось нагадував: великі голови, маленькі ручки, коротенькі ніжки. Голова пропорційно більша від тіла. Так малюють дітей. То це що? То вони це їдять? Голови дві, значить і їх теж двоє. Олег зітхнув та ще раз зарився в пошуки. Але знову ніхто нічого не знав. Божества-діти-близнюки були, але зовсім не схожими на отой малюнок. Зате знайшлося щось корисне - такі божества постійно хочуть жертв та мстиві.
А от що саме вони люблять? Олег знайшов картку та понісся до кіоску, підтягуючи штани. Хоч би там було щось солодке! Бо цигарки там були, газети, дитячі гаманці, інші канцтовари для школярів. А малі діти часто хочуть їсти.
Але шоколадне печиво лежало на денці, хоча Олег старанно надкусив кожне з пачки. Що ж то за діти, які не люблять солодке шоколадне печиво, свіже та смачне? Чи вони хочуть молока? Якого? Олег ще раз перевірив баланс та хекаючим марафонцем притягнув до своєї кімнати пляшку найжирнішого молока, ковбасу та пачку міцних цигарок. Бо хто ж їх знає. Цигарки - теж поважна жертва, ото в Барона Суботи спитати можете, він їх любить.
І знов - нічого. Печиво Олег поклав на блюдечко, молока тільки крапнув. Бо діти, наскільки Олег розумівся на своїх племінниках, могли нелюдськи капризувати. І, звісно ж, вони не хотіли молока. Олег двічі вимив горщика та опустив туди шматок ковбаси та одну цигарку.
Горщик якось оcклиз. Ковбаса та цигарка лежали на денці.
- Вам наловити тарганів?
Горщик не відповів нічого. Але, коли у саморобну пастку з пластикового стаканчика та розмоченого в молоці печива в ньому втрапила жирна тарганиха, Олег обережно витрусив її на сіре денце. Є! Зникла!
- Ви хочете живого. Добре, добре.
І тут Олег сів на підлогу та зрозумів - таргани маленькі! Якщо він хоче багато грошей, то треба … Кого треба? Кому треба? От поспішати не треба, бо невідомо хто невідомо ким мальований, а ще невідомо хто той горщик виніс на помийку. Якщо щось лежить на помийці, значить, ще щось поламане або не потрібне. Та й кіптява ота дивна. Можливо, хтось хотів знищити горщика. А за що? Може, вони злі, оті мальовані діти. Або дають дуже мало. І чому горщик такий закіптюжений, якщо в будинку нічого не горіло? Він же великий, з собаку завбільшки, і, щоб отак його вичорнити, треба не один день його палити.
І оте “треба” мало інше значення. Жертва. Жертва невідомо кому. Олег заховався під ковдру. І побачив у переляканому сні намальованих дітей - два тулуба, дві голови, чотири руки. Та тільки дві ноги. Від стегон тулуб двоївся блідими опецькуватими тілами. І рука охоплювала свій бік великого горщика, де щось курилося. Чорні очі визирали з димка.
- Ти нас розбудив. Ти дав нам живе. Ти хочеш що?
Голос в них був один на двох. Старий. Шиплячий. Наче пакети під вітром.
- Грошей? - Олег злякався.
- Грошей, - голови ствердно здригнулися. Великі лисі голови, як в немовлят на невмілих малюнках. - Тільки грошей?
- А що ви можете? Ви можете вилікувати хворих? - Олег казав, жахаючись кожного звуку власного голосу.
- Дай нам живе - побачиш.
- А ви хто, ваші ясновельможності? - Олег зрозумів, що дійсно не знає, чи то сон, чи то вже не сон, але це все ж - боги? Духи? Надприродні істоти.
- Ми - здалеку. Тих, хто зробив наш вівтар, вже нема. Наші вулиці занесло піском, нашу воду випили скорпіони. Ми здалеку.
- А крім живого, що вам давати? Бо ви ж голодні, а живе я можу не кожен день ловити.
- У вас такого немає. Наші жінки пекли нам хліб, але в вас таке не росте, з чого вони хліб пекли.
Олег різко підстрибнув під ковдрою. У вікно світило біле сонце спекотного полудня. Він спізнився на роботу! Мобілка радісно повідомила, що зараз – неділя, дванадцять годин сорок хвилин! Але в газеті з диво-ліками був свій графік. І лист від старшого по краплям обіцяв біду, якщо не буде до першої години дня. Олег квакнув. А потім подивився у вікно - у дворі на двері під’їзду задер лапу цуцик Кіндратівни, маленький кусючий паскудник з дивним іменем “Інгус”. Сама Кіндратівна поїхала дерти жуків на город, бо неділя! Олег вискочив в чому був, навіть забувши про штани та капці, схопив буре тільце обома руками, затискаючи пащеку, щоб не гавкав та не злякав сусідів і, в три секунди вбігши в свою квартиру, упхнув здивованого та все ще відливаючого на підлогу цуцика в горщик, головою вперед.
- От вам цуцик, можна мені статтю на двадцять тисяч знаків про краплі, що поліпшують чоловічу силу, будь ласка, дякую? - Олег і не сподівався. Сон був тільки сном, вигадкою стомлених мізків.
Горщик плямкнув. Інгус зник. Хіба що сморід немитої собаки причепився до Олега та на підлозі залишилась велика жовта калюжа собачої сечі.
Блямкнула мобілка. Сотка, ще есемеска від редакторки - “знайшла твою статтю, все норм”.
І ранок почався з вереску Кіндратівни, яка бігала навкруги будинків та кликала свого цуцика. Годину. Дві, три, чотири. Звісно ж, ніхто не дзявкав у відповідь. Інші сусіди теж зацікавились. Навіть сусід навпроти Олега визирнув з вікна та гаркнув, що ніяких цуциків він тут не бачив! Кіндратівна відповіла, що він взагалі нічого не бачить, скотиняка, єретик, чмо лисе, жертва пізнього аборту і мати в нього дає бомжам на вокзалі за п’ятдесят копійок.
Від останнього речення сусід мовчки вилив на Кіндратівну три літри води зі свого карантинного акваріуму. До сварки підтягались сусід знизу та поштарка з посилкою. Олег плюнув донизу, влучивши точно у сміттєвий бак, зачинив кватирку, упхнув у вуха навушники та зосередився на статті про артрити та хворий хребет. От тільки якось дивно Кіндратівна сусіда обізвала. Чого - єретик?
У двері щось загупало - тепер Кіндратівна бігала по квартирах. Олег акуратно піддивився у вічко - наче пішла на поверх вище, і загигикав, обачно відійшовши подалі від дверей. Тепер у під’їзді буде значно чистіше!
Але від ноута та кінчика про Месників, яке Олег збирався подивитися вже місяць поспіль, його відірвав дзвінок у двері. І за дверима шкірився своєю обгорілою пикою сусід навпроти. Де це його так - ніхто в під’їзді не знав, та й хто він і ким працює - теж. Просто хтось без обличчя, з дивом вцілілими очима, що стирчать з синьо-червоно-бурих рубців, сидить собі вдома, тримає якусь тварюку в акваріумі, ходить в магазин - все.
- В мене на кухні зі стелі тече! Я ж казав Семенівні, що то не оті згори, а вона не вірила!
Олег жалібно матюкнувся та почав видзвонювати свою хазяйку, за сумісництвом - активістку в будинку. Бо труби були прокляттям навіть для пацюків - прориви щомісяця, неякісні ремонти та вічно забиті унітази мирили і Кіндратівну з власниками отого здорового сірого кота.
А увечері в Олега навпіл розламався зуб. Де ж узять гроші? Бо той зуб просто розвалювався на шматки, чорнів гнилим дентином на очах. І про вечерю можна було й не думати!
Кіндратівна знову кружляла по під’їзду, дзенькаючи ложкою об металеву мисочку та голосячи: “Інгус!” тоненьким вереском кожні п’ять хвилин.
Олег трусонув головою та спробував підрахувати, чи є в нього гроші на видалення зуба. Переднього. Ціни стоматологій лякали. Ціни на гарну коронку могли довести до наглої смерті. А Кіндратівна мала усі свої зуби! Де в житті справедливість? Чи є вона взагалі? Та й вона ж побивається за своїм улюбленцем. Можливо, треба їй сказати, що цей сцикун застряг під шафою, та пхнути її до горщика? Чи все ж не треба? А чому - не треба? В Кіндратівни не було дітей та онуків, у неї була пенсія, причому величенька, бо вона працювала на якомусь виробництві та харчувалася аж один раз на день, вона сварилася з усіма у дворі, вона іноді виливала брудну воду тим, хто необережно розмовляв під її вікном, а її цуцик загидив увесь двір самотужки та колись мало не вкусив самого Олега, коли той біг в магазин. Вона заважає. Вона здуріла.
Олег ще раз подивився на горщик. На порожній горщик з розмитим малюнком отих божеств, про яких ніхто нічого не знав. Вони якісь південні, бо ж там водяться скорпіони, але точно не єгипетські, бо люди, з людськими головами, а не зі звіриними, як ото Анубіс чи Сет. Африканські? Але вони білі. Зате там пустеля.
Зуб заболів так, що усі інші думки розчинились в пульсі та чорній пелені перед очима. Кіндратівна знову заголосила так, наче це була якась породиста собака. Олег розчахнув двері та стратегічно запхнув свого сірого пухнастого капця під шафу, щоб було схоже на облізлий сірий хвостик Інгуса..
- То ваш сцикуняра в мене під шафою застряг! Чуєте, як скавчить? - гукнув він у коридор між квартирами. Кіндратівна здригнулася і подріботіла , навіть не вітаючись, повз Олега, та до шафи. Олег перетягнув горщика так, щоб той стояв якраз в неї перед носом та затуляв шафу.
- То де ж ти, паскудо? От я тобі дам по сраці! - провуркотіла Кіндратівна та зойкнула від несподіваного копняка у свої товсті сідниці. Та вхопилася руками за горщик. Долонею за денце. І, з чавканням - зникла. Від неї залишились тільки її пластикові в’єтнамки жовтогарячого кольору. Олег вишкірився у пусту кімнату. Зубний біль пройшов. Ущух миттєво. Більше того - зуб був цілим. Жовтуватим та широким різцем у верхній щелепі.
Боги прийняли жертву! Олег забігав по кімнаті, гарячково розмірковуючи, кого ще не будуть шукати, хто ще підійде. Сусід? Та ні. Олег не те щоб боявся чи гидував ним, але що мало статися з людиною, щоб так обгоріти, а очі цілі? Олег навіть шукав на форумах усяких танкістів, пожежних та водіїв бензовозів, та обережно питав у них, чи бувають такі опіки чи рубці від них? Але навіть зображення такого не показували. Такого, коли рубці наповзали один на другий, як панцир якоїсь тропічної тварини. І, якщо людина з такими травмами живе та розмовляє, то упхнути його до горщика буде важкувато. І руки. Олег один раз бачив праву долоню сусіда - пальці без нігтів, сіра шкіра, наче у зомбі з фільмів жахів. Краще його не чіпати. Але він один. Не Семенівну ж запрошувати, щоб поскаржитися на чергову калюжу під бачком унітазу. Тим більш, в неї були родичі, які регулярно їй дзвонили.
Дівчини в Олега не було, батьки не могли бути жертвами, бо за таке хто завгодно образиться, тим більш - батьки жили в іншому місті. Сестра з племінниками? Звісно, родюча жінка та малі діти будуть гарним обідом чи вечерею для отих двох, але сестра з ним дуже посварилась, з-за цукерок, які Олег купив племінникам. Він же не знав, що їм не можна шоколаду! А родинне свято тоді закінчилось викликом “швидкої”, і добре, що дітей встигли відкачати, щось їм вколоти. Він же не знав! Діти люблять цукерки! А кликати до себе сусідських дітей? Зараз? Нема дурних! А кого ж тоді? Голубів? Але ж голуби маленькі, близнюкам надовго не вистачить. Кота? Але в кота є хазяї.
Мобілка задеренчала нагадуванням про те, що треба писати “рибу” на наступний тиждень: дві статті про лікування облисіння, одну про “делікатну жіночу проблему” та ще одну, про надійний метод лікування короткозорості. Олег зітхнув і почав довбати старі клавіші старого ноута.
Але на екрані з’являлися якісь дикі сполучення приголосних: гржвржх кчвврт. Олег матюкнувся та запустив перевірку на віруси. Нічого такого. Зате клавіші залипали так, наче хтось налив на них полуничного варення. Ноуту було вже не один, не два та навіть не три роки, Олег купи його по об’яві як вживану техніку. І навіть не знав, якої той марки - червоний череп на кришці, круглі клавіші, жовтий пластик корпусу. І отепер ноут вирішив померти. Заначка в Олега була, але все це виглядало якось підозріло. Занадто підозріло. Невже вони зголодніли? Невже вони хочуть ще м’яса?
А сам горщик вкрився якимось білим слизом. Білим смердючим слизом, і той сморід був ну як від зіпсованого пакету молока та сирої землі. Що таке? Невже їм треба дітей? І слиз не змивався. По горщику навіть пішла тріщинка. Олег злякано відскочив назад. Невже він зробив щось не так? Невже Кіндратівна була така паскудна, що нею отруїлись навіть боги? Хоч і малі, хоч і забуті - але ж боги. У двері хтось задзвонив. Поштарка? Олег згадав, що Кіндратівна отримувала свої гроші на дому, і того до неї завжди ходили. А сьогодні ж вісімнадцяте число, вона мала б бути з грошима.
- Сусідка? Так, вона в мене, заходьте.
А пхнути худу малу жінку під коліна, щоб вона впала на горщик було вже значно легше. Ще й гроші! Гроші зайвими ніколи не бувають. У сумці, що самотньо лежала посеред сміття на підлозі, було сорок тисяч гривень – якраз на гарний комп’ютер, гарні черевики. От тільки Олег не пам’ятав, як ставив горщика посеред кімнати. Але це - не головне. Головне, що слиз зник і горщик виблискував сірими боками.
Але що ж робити далі? Тікати? Чи купити новий ноут та не морочити собі голову? Чи будуть шукати такі гроші та поштарку? Вона ж наче має кудись там повертати відомість, де оті пенсіонери розписуються? Олег ще більш заплутався, та вирішив лягти спати.
І двоє облизувалися, блимали чорними очицями, сидячи десь у прохолодній хижці без вікон ча з розчахнутими дверима. На вулиці у пилюці повзали діти та грілися худі руді собаки. На якійсь не тутешній, наскільки міг бачити Олег, вулиці, де не було дерев, машин, асфальту. Зате були пилюка, степ та якісь хатки, наче в первісних людей на старих малюнках. Двоє облизувалися та мовчали.
А в хижці, біля тих двох, у кутку сидів ще хтось, спиною до Олега, та підкидав у вогонь під горщиком дрова. Хтось в чорній куртці? Рясі? Обладунку? Олег не знав. Він бачив тільки чорну спину та довгі руки та дуже не хотів, щоб його самого помітили. Бо в хижці добре так смерділо кров’ю, м’ясом та чомусь - шашликом.
Олег прокинувся та понісся блювати. Бо то не шашлик. Це - згоріле м’ясо. Спалене м’ясо. Жертовна плоть. І вони хочуть - ще. Хочуть поплямкати солоденьким дитячим м’ясцем. Вони жадають ніжного та смачного. Треба буде подзвонити сестрі та запросити в гості. Обов’язково запросити, з дітьми, з чоловіком. І вона купилася. Горщик вже чекав на обід, сестра відмивала дітям руки після вулиці, Олег вираховував, кого пхне першим і тут один з двох племінників визирнув з ванни до кімнати та заліз туди сам. От розумна дитина! Була.
- А де Дмитрик? - сестра закрутила головою.
- То ти ж з одним прийшла! - Олег не зводив очей з горщика.
- Так. Він в мами звечора гостює, - сестра якось дивно, наче сонна, підійшла до горщика. Олег блискавично пхнув на нього сестру та смикнув племінника так, щоб той теж потрапив рукою на денце. І сестра впала, разом з сином, туди, донизу, додолу, кудись …
Горщик закурився білим димом, смердючим димом, у якому були шашлик та щось ще, солодке. Приємне.
Двері розчахнулися. Горщик тепер курів чорним, смоляним. На порозі стояв сусід, і шкіра злазила з нього клаптями, відкриваючи щось чорне, гладеньке, щелепи повзли вперед та вгору.
- Одна дитина була вже мертва зсередини, то була добра справа. Собака всіх дістала. Стара баба була гірше собаки своєї. Жінка крала гроші. Але - дві чисті душі нам не до смаку. Моїм братам не до смаку, - слова вилітали з білої ікластої пащі ящера, дракона. Змія, в чорній лусці-панцирі, з палаючими червоними очима, руками з гострими пазуряками, та лискучим зміїним хвостом замість ніг. Олег закляк.
- Я вартую вівтар. Завжди так було, завжди так буде. Близнята - їдять злих. Ти нас образив. Ти вбивав людей своїми статтями. Ти їх обдурював. Ти вбив невинних.
Змій мотнув головою вперед, розламуючи Олегові череп та висьорбуючи мізки чергового єретика.
Знову треба шукати нового жерця. Знову. А тут було добре, затишно, навіть личинку завів, підростив трохи, щоб з неї новий змій виріс. Але - знову цей жрець виявився недолугим, жадібним, злим. Чого ніхто не питає, у братів, що вони їдять? Яких людей? Невже подуріли?
- Та вони ніколи й не питали, - з диму, що вже заполонив квартиру повністю та випростувався чорними пасмами на вулицю, підстрибом вийшли близнята зі своїм горщиком у чотирьох руках, - бери личинку. Ми хочемо у гори.
Змій свиснув, дочекався, коли з квартири напроти на нього видереться щось схоже на білу безоку жабу та зручно вмоститься йому на плечі, та чхнув вогнем, замітаючи сліди, підпалюючи старий будинок, розчиняючись у вогні слідом за близнятами.