Зустріч з лихом

Чи ви відчуваєте ви себе захищеними у вашій квартирі на 9-му поверсі багатомільйонного міста? Скоріше всього в одному кутку у вас стоїть wi-fi роутер, в іншому ПК чи телевізор з великою діагоналлю, в кармані смартфон, який дарує вам зв'язок, знання та розваги, а на швидкому наборі служба охорони житлового комплексу.

На роботу ви їдете на метро чи власному авто, заробляєте гроші і повертаєтеся у свою оселю у повній впевненості, що так буде постійно. Ніщо не може зруйнувати бульбашку, у яку вас принесли батьки.

Саме так думав і Сергій, який вирішив поїхати до своїх батьків на вихідні у смт за 100 км від міста. Що таке 100км для сучасного автомобіля? Хоч йому і 10 років не в дуже хорошому стані? Тим більш, що селища і заправки кожні пару кілометрів.

           ***

Сніг летить у лобове скло. Відчуваєш себе у космічному кораблі, коли все пролітає повз зі “швидкістю світла”. Сергій любить швидкість. І хоч водить десятирічну шкоду, не збирається навіть у таку погоду “пенсіонерити”. Рок із флешки тільки підсилює ефект пілотування зорельоту.

Один поворот, інший. Звивиста дорога поміж лісистих пагорбів нагадала нещодавну поїздку у Карпати. Але там серпантини були ефектніші, тому було набагато приємніше по ним гасати. А ще він там був з Вікою. Остання їх спільна поїздка куди-небудь. Мабуть саме вона додала їй впевненості покинути його.

Сумні спогади змусили відволіктися від дороги і авто трохи занесло. Сергій не перший рік за кермом, тому майже не помітив цього. Машина рушила далі на “космічній швидкості”, збираючи сніжинки на лобовому склі. Але за наступним вигином лис на дорозі все ж таки змусив напружитися і взятися за кермо та тиснути на педалі більш серйозно. Фізика, безсердечна сука, зробила своє діло - через декілька секунд стара Шкода опинилася у заметі.

“Блять, блять, блять….аааааааааааааааааааааааааааа…...блять, йобаний лис”

Машина заглохла і ніякі потуги її завести не допомагали. А такі гарні вихідні були. Вперше, майже за рік, вікенд не приносив нічого поганого. З батьками гарно поспілкувався, колишню не згадував, з друзями дитинства встиг зустрітися. І тут таке.

“Добре, Сергій. Не панікуй. Ти ж не в Антарктиді застряг. Це дуже популярна дорога, зараз усі повертаються у велике місто. Хтось та й зупиниться.” - заспокоював себе горе водій. Але для цього треба було вийти з машини і когось зупинити. Замет був якраз зі сторони водія і він уявляв як уже через пару секунд буде мокрий через сніг.

“Вдома висохну і закинусь вітамінами, щоб не захворіти до завтра. Вранці обов’язково треба потрапити на роботу”

Але відчинити двері було не так вже і просто. Замок відчинився, але вони не рухалися. Сергій почав штовхати двері ногою. Сантиметр за сантиметром вони зрушили з місця і сніг почав залітати в салон неприємним потоком. Теплий клімат від кондиціонера змінився пронизливою завірюхою.

“Просто клас. Ніхєра не видно”

Вилізши назовні він вивернувся і постарався якнайшвидше зачинити дверцята. Накинув капюшон і згадав стереотипні мамині слова “Надінь шапку”, яких він звісно і в цей раз не послухав. Але куртка була не із дешевих і капюшон міг замінити хоч три шапки. Сергій розвернувся у протилежний від автомобіля бік, щоб роздивитися де це він застряг, зробив крок убік і в цей момент зрозумів - він попав.

Земля пішла з-під ніг. Та насправді її там і не було - тільки пухкий сніг, який падав останні три доби. Але відповідь на своє питання він отримав - авто застрягло прямо на краю пагорба, який був непомітний через відгорнутий трактором сніг. За ті кілька секунд падіння униз, мозок не встиг зреагувати якоюсь емоцією, але десь у підсвідомості він уявляв як зараз вдариться об дерево і переламає хребет. Життя пролетіло перед очима - це мабуть саме про такі ситуації. Пройшла лиш мить, але він встиг згадати усі невтілені мрії, до яких бажав все ж таки дожити. І зараз, пролетівши більше десятка метрів, він лежав і молився Богу, в якого ніколи не вірив, щоб він нічого не зламав. Він боявся поворохнутися.

“Блять”

Сергій поки не знав свого становища, але мозок не спішив панікувати. Хіба може щось з ним статися? Чи зламав він щось?

“Зара дістану телефон і викличу швидку. Або знайомого з села. Машину на обочині у сугробі важко буде проминути. Знайдуть”

Але головне зараз піднятися, щоб не обморозити собі нічого.

“І так. Руки цілі. Лице наче ціле. Пальці ніг рухаються” - проводив таку собі самодіагностику Сергій. Він почав потроху вигрібати зі снігу. Обмацував себе і тупотів на місці.

“Так, руки і голова цілі. А от ліва нога трохи поболює. Стояти на ній можу. Значить максимум підвернув”

Сергій підняв голову уверх і трохи очманів. Насправді, йому дуже пощастило, що він не вбився - схил дуже крутий і високий, з великою кількістю дерев на шляху, але схоже замети снігу врятували його.

Хлопець мав дуже самовпевнений настрій. Сучасна людина, у якої під кожну справу свій ґаджет, а для всього іншого є смартфон. Він не знав ситуації, з якої неможливо було б вибратися. Але поки він не згадував про свій рятівника у кишені. Він хотів вибратися назад на дорогу, щоб когось спинити, хто б міг допомогти витягнути авто. Це набагато швидше, ніж когось видзвонювати. Тому він почав лізти вгору. Хапаючись за гілки і стовбури дерев продирався метр за метром угору схилом, але вони росли далеко один від одного, тому він раз за разом скочувався назад униз. Руки горіли від холодного снігу (рукавиці були так близько і так далеко одночасно - на пасажирському сидінні авто). Він почав відчувати, що носки також почали мокріти і злість накочувалася з новою і новою силою. Було враження, що температура з кожною хвилиною зменшується на один градус.

 — Йобана зима, чому тобі потрібно було себе проявити саме сьогодні. Бляаааать, - кричав у темінь лісу Сергій.

“Ну все. Буду дзвонити комусь. Хоча б якась людина чи служба відгукнеться. До рідного села пару десятків кілометрів, а просто до найближчого і того менше”

Але руки вже мало слухались його. Мокрі та промерзлі він поклав їх у кармани штанів, щоб хоч трохи зігріти. Притулившись до стовбура найближчого дерева, який підвів його у справі підняття угору, він роздумував про мінливість життя. Ще 10 хвилин тому він їхав у теплій машині під горлання улюбленого рок-гурту, а тут він стоїть і чекає, поки його кінцівки зігріються до температури, яку зможе прийняти ємнісний екран його смартфону.

“От тобі і Highway to Hell, блять”

 В своєму тілі він міг сумніватися, але у смартфоні ніколи. Завжди заряджений, бо з великою батареєю, точно цілий, бо в якісному корпусі і чохлі, завжди на зв’язку, бо оператор з найбільшим покриттям у країні.

Тому потрібно лише зачекати доки руки зігріються. Трохи заспокоївшись і почавши відчувати пальці, Сергій поліз у кишеню куртки за телефоном. У передній кишені куртки, завжди під рукою. Якщо класти у штани, то це дуже незручно, карман майже недоступний через довжину зимової одежі.

Але засунувши туди руку, десь у зоні потилиці почала клубитися паніка. Він був відкритий і пальці спочатку намацали сніг замість soft-touch покриття чохла. Клубок розв’язався, коли у повному від снігу кармані, телефон все ж знайшовся. Те що він намокне, то фігня - IP68 сертифікацію будь-кому не дадуть.

Руки тряслись, сенсор відбитку пальців не хотів працювати, але це і не дивно, бо всі сенсори не люблять мокрі і холодні пальці. Повільно Сергій увів пін-код, почав шукати подумки де додаток “Контакти”, але мозок зачепився на червонясте зображення батареї і піктограму сніжинки біля неї. Паніка з новою силою вдарила у череп.

“Це що ще за новини?”

Буквально через миттєвість на екрані з'явилося діалогове вікно з повідомленням “Температура вашого девайсу занадто низька, спробуйте покласти його в тепліше місце для нормального функціонування”.

“Йаак це так. Що це за фігня?”

Звичайно Сергій чув, що таке можливо. Але він ніколи не думав, що це станеться з його смартфоном - остання найдорожча модель від визнаного усіма виробника. Це усілякі дешеві чи розгайповані девайси мерзнуть і вимикаються на морозі.

Фізика завдала ще одного удару.

Смартфон видав декілька глумливих звуків і вимкнувся. Сергій намагався увімкнути його, але бачив лиш лого, яке одразу зникало з ще більш глумливими звуками.

Чи знав Сергій, що таке паніка до цього моменту? Виявилося, що ні. Навіть не підозрював. Викинувши телефон вгору у сторону застрягшого автомобіля, він почав кричати та кликати на допомогу, бити та трясти дерево, на яке опирався секунду тому. Коли сил кричати забракло, а горло почало боліти, до нього потроху почала надходити ще одна думка, яка перетворювала паніку на жах.

Він не чув жодної машини. З того часу як він сюди впав, не проїхало жодної машини в жодному напрямку. Снігопад посилювався і схоже у цей вечір неділі всі вирішили відкласти свої поїздки на пізніший час. І трактор вже проїхався цією дорогою, відгорнувши сніг, в який він і потрапив. Отже ніхто не помітить його машину. Ніхто. А якщо і помітить рідкий подорожній, то навряд він захоче зупинятися перевіряти у таку непогоду.

Він сам.

Посеред густонаселеного району. На одній із головних доріг. Він сам, без телефону. Страх і паніка. Страх і паніка.

“Що робити? Нашо я викинув телефон? Ідіот. Поклав би в сухий карман, або під пахву і він би трохи відігрівся.”

— Сууууукаааааааа, - саме це почули налякані зайці, які спали у гущавині лісу за сотні метрів від Сергія.

“Точно!”

Не можна стояти на місці - треба рухатися. Для того щоб зігрітися як мінімум. Не вгору по схилу - це вже перевірено, не вийде. Треба обійти так, щоб вийти на дорогу і сісти в авто. Там він зможе переночувати і зранку його точно знайде хтось. Або навіть він зможе завести машину. Але наскільки він пам’ятав, тут дорога багато кілометрів йде по краю схилу, який завжди здавався йому незначним, але при теперішніх змінних - Еверест.

“Піти до найближчого села? В яку сторону? Йобаний телефон розрядився і полетів кудись к єбєнім чєртям. Єдиний варіант йти вздовж схилу”, - вирішив Сергій. “Наліво чи направо?”

Він би кинув монетку, якби мав із собою. Він навіть бумажної готівки мав пару гривень, бо все у телефоні. Наліво він не ходив, навіть коли мав дівчину, тому пішов направо.

Чи варто вам казати, що саме цього вечора фортуна вирішила вичеркнути його зі списку своїх улюбленців? Бо зліва дорога йшла до полів, які обробляв його батько, але він там так за все життя ні разу і не побував. І звісно схил там ставав все пологіший і пологіший за кілька хвилин ходьби.

Провалюючись крізь сніг і з’їжджаючи ще нижче по схилу, Сергій не міг повірити, що він так тупо потрапив у халепу. Вилетіти з дороги тверезим, коли навіть п’яним він був кращим водієм серед усіх своїх знайомих, втратити зв’язок, коли навіть у диких джунглях під час відпустки у нього був роумінг і інтернет. Отак вляпатися посеред рідних лісів, які він так і не вивчив за своє дитинство, бо весь час цікавився комп’ютерами замість прогулянок.

Крок за кроком Сергій розумів, що “простий вивих” стає проблемою. Нога нестерпно нила і нагадувала про себе під час кожного руху. Вітру було начхати на круту куртку за багато тисяч гривень, він кидав пачки снігу у лице, а залишок старався закинути з-під низу. Ноги були вщент мокрі, бо короткі черевики не були пристосовані для таких прогулянок засніженими лісами. Вологі носки робили навіть невеликий мороз нищівним холодом. Йти далі було все важче і важче. Таке враження, що він був на півночі, десь в Лапландії. Втупивши голову вниз, щоб хоч якось захистити лице від вітру він постійно збивався зі шляху і відходив від схилу, а в усе більшій темряві цього не можна було робити.

“Хороші часи виховують слабких людей”. Ця фраза знову і знову виринала у Сергія в голові. “Залежних і слабких”, - додав він згодом.

“Самовпевнених, залежних і слабких”, - резюмував він, коли перечепився через корінь і декілька хвилин намагався стати на ноги.

Він сидів у снігу і намагався не згадувати, що джинси у нього не водонепроникні, і тоді побачив два вогники.

“Так, спокуха, це не вовк, вовки тут точно не водяться. Чи навіть мої знання мене сьогодні підведуть?”

Два вогники почали наближатись і перетворились у лисицю. Сергій спокійно видихнув і пирскнув на неї: “Пішла геть, нечиста, тебе ще мені не вистачало”

Лис (чи все такий лисиця?) ніяк не відреагував. Стояв собі на місці і дивився уважно на Сергія.

 — Чи не через тебе я потрапив у цю халепу? Це ти мені дорогу перебіг? - спитав він ніби чекаючи відповіді. Намацав справа якусь гілляку і пожбурив у непроханого гостя. Гілка пролетіла за сантиметр від голови, але лис навіть оком не змигнув. Це було дивно.

Але він не нападав і не виявляв якоїсь агресії.

“Може я на його територію зайшов, чи десь лисенята поряд. Фіг з ним. Головне що не чіпає мене”.

Сергій підвівся і пішов далі. Кожен крок забирав все більше і більше сил. Давалася взнаки не фізична, а моральна втома від всіх подій, дискомфорту, мокрого взуття, болю у стопі. Але він впевнено рухався вперед, бо знав, що він рано чи пізно кудись вийде. Тим більше, що хуртовина трохи вчухла і тепер було видно куди йдеш. Пагорб зменшувався, а отже скоро він вийде на асфальт.

Та на потилицю давило дивне почуття. Він декілька раз озирався, але нічого не помітив, та зараз коли сніг не застилає очі, він зрозумів - той лис чи лисиця іде поряд, трохи лівіше і ззаду. Крок за кроком на одній і тій самій дистанції, не реагує на будь-які прокльони зі сторони Сергія.

Він його не боявся, але відчуття неспокою посилювалося. Також він зрозумів, що перестав відчувати проблемну ногу. Вона ніби оніміла. Тому він поспішив уперед з подвійною силою та через певний проміжок все ж зробив ще одну спробу вилізти на дорогу.

Тут дерева були густіші на схилі. Він чіплявся руками, яких не відчував, відштовхувався ногами, які нестерпно боліли. Прикладав усі сили, розчарування у всій ситуації давало їх все більше. Як би дивно це не звучало.

Ця тактика спрацювала, і перехилившись через купу відгорнутого снігу на верхівці, він опинився на дорозі. Лежав на узбіччі, зовсім не думаючи, що його легко можуть переїхати, хлопець просто радів, що на твердій землі і скоро опиниться у своїй машині. І тут він помітив кривавий слід, який веде до його ноги. Схоже він не тільки підвернув ногу, а ще й порізав її.

“Щоб тебе, блять, чорти з’їли”

Сергій вирішив не знімати чобота і не перевіряти стан ноги, він все одно тут посеред дороги нічим їй не допоможе. Єдине, що турбувало, що він її не відчував. Тому треба йти до машини. Він встав і почав рух у потрібну сторону, і в цей момент побачив того самого лиса посеред дороги. Чому того самого? А хіба можуть декілька лисиць дошкуляти Сергієві одночасно? Не можуть же лиси гуртом тролити бідного чоловіка? Тому так, він був впевнений, що це той самий лис. І чомусь тепер він точно знав, що то лис. Він вибіг на дорогу перед автомобілем, щоб він вилетів у кювет. Потім він зустрів його у лісі і йшов за ним доти, поки Сергій не втратив пильності. Тепер він йде за ним по слідам крові і мабуть хоче з’їсти. Люди взагалі всю живність з цих лісів вижили, якщо він вже за ним ходить.

Хлопець впевнено пішов у сторону лиса, вирішивши, що той не повинен стояти між ним і порятунком. Він вже уявляв як зробить завтра жартівливий пост про свої поневіряння, знайомі над ним посміються, а він відхопить трошки лайків і репостів. Він пройшов мимо лиса, а той тільки проводжав його поглядом, і як тільки Сергій відійшов на декілька метрів почалапав за ним. Це почало бісити хлопця, але поки він не міг нічого зробити з цим.

А ще дещо прокралося через туман виснаження та суцільного напруження нервової системи до поверхні його свідомості.

“Морда у лиса закривавлена. Так і було? Чи коли він його зустрів все було нормально? Що б це могло означати?”

— Як заведу машину, я тебе розчавлю, ти вже задовбав мене.

Завірюха, яка на певний час втратила свою силу, знову почала псувати життя горе водію. Поранена оніміла нога, заважала нормально ступати по дорозі. Уся одежа була мокра від снігу та поту, тому вітер робив просто вбивчою дану прогулянку. Мільйони маленких голок холоду пронизували кожну клітинку тіла. На кожен наступний крок потрібно було витратити ще більше сил ніж на минулий. Кожну секунду хлопець був готовий впасти і здатися. Сергій розумів усю свою безпорадність. Він всього лиш влетів у кювет та з’їхав із засніженого схилу. Це сталось мабуть приблизно годину чи дві тому. Відчуття часу було давно втрачене. Банальна ситуація, яка не мала б призвести до таких наслідків, але хлопець був вже на межі нервового зриву чи психологічного виснаження.

“Де ж твоя впевненість у своєму житті поділася?” - питав він у самого себе.

Уся впевненість давно зникла і була поглинута рудим створінням, яке пленталось за хлопцем не відстаючи ні на крок. Сергію вже почало ввижатися, що то сама Смерть іде за ним. Старій набридло з’являтися людям в балахоні з косою і Вона вирішила спробувати нові образи. От до хлопця прийшла у вигляді лісової тварини, яка намагається своєю присутністю довести йому, що він лиш купа м’яса, а не найрозвиненіша істота на цій планеті. Купа м’яса, яка без свого телефону, авто чи сервісних служб не здатна ні на що. Тільки на повільну смерть від звичайної щорічної сезонної погоди. Бо навіть коли він дійде до своєї машини, завтра він може прокинутися з пневмонією, зараженням крові чи психічним розладом, на тлі пережитої стресової ситуації.

Неможливо полічити, скільки пройшло часу, але він таки дійшов до машини, майже схованої новим шаром снігу. Він знову помолився Богу, в якого не вірить, і скоріше всього забуде, як тільки вибереться з цієї халепи.

Відкривши пасажирські двері, все ж таки вирішив перевірити, що там з ногою. Знявши чобіт, він виявив повністю скривавлений носок. Смачно поматюкавшись дістав аптечку з-під пасажирського сидіння, звідти дістав бинт, але спирту чи “перекисі” не було. Знову матюкаючись, але вже в свою сторону, почав знімати скривалвеного панчоха. Він сидів на пасажирському сидінні, звісивши ноги на вулицю. Лис стояв навпроти і слідкував за ним. Повністю спокійна тварина дивилася прямо в очі Сергію. Тільки дивно ритмічно нахиляючи голову вліво і вниз. Ніби у нього там грала мелодія. Мелодія дивного лисячого культу вбивць людей. Мозок Сергія почав малювати дивні ритуали, які проводять двоногі лисиці над трупами знайдених в лісі заблукавших телепнів.

“Бррр. Я вже трохи тойво, треба зігріватися якнайскоріше. Але цей лис….”

Полишивши ногу голою, закривавленою та не забинтованою, впевненим рухом, Сергій дістав балонний ключ з-під сидіння. Давня подружка, яка допомогла йому не в одній розбірці. Нерви здавали з кожною секундою.

Залишаючи кривавий слід на засніженій дорозі, він підійшов до тварини і одним впевненим рухом розчавив їй голову. А потім ще, і ще, і ще, бив поки зовсім не видихся.

“Він не втікав..Чому….він….не втікав?” - захеканий Сергій намагався зібрати думки докупи.

Хлопець був частково у крові: увесь ключ, рука, трохи на обличчі…

“Чому? Невже тут тварини такі не лякані? Мисливців наче вистачає у навколишніх селах...”

Витерши знаряддя злочину снігом, закинув його під сидіння. Бинтами і матюками витер собі ногу від крові, потім обличчя і руки “помив” у сугробі. Поверх бинту стопу замотав у шарф, який лежав тут у машині роками. Нічого стерильнішого не знайшлося.

“Що робити? Піти пошукати телефона?”

Рука інстинктивно потягнулася до ключа запалювання і як не дивно машина завелася з пів обороту. Сергій заплакав. Чисті сльози радості дорослого чоловіка.

“Боже, малишка, я тебе люблю. Я знав, що ти мене не підведеш”

Виїхати із намету він досі не міг, але тепер міг пережити тут ніч. Бак майже повний, аккумулятор досить новий. Зараз виставить знак аварйіної зупинки на дорогу і хтось зранку йому допоможе.

“Боже, яке полегшення”

По радіо, тріскотливим голосом, диктор зачитував новини:

— МОЗ оголосив дані статистики госпіталізації коронавірусних хворих - вони найбільші з часу минулого локдауну….Міністр ще раз наголосив про обов’язковість вакцинації всіх, у кого немає протипоказань…..

— Та йди ти в дупу, міністр, знаєм ми вас. Заробляєте на нас свої криваві гроші. Ця нова хвиля якраз через ці кляті прививки. Нас не обманеш. Чого б ви так радісно нас вакцинували, якщо б не хотіли ще нажитися на додатковому лікуванні?

Сергій радісно балакав з ведучим новин, який звісно його не міг почути. Він радів, що повернув керування над своїм життям. Так, він досі у сраці, але тепер у нього є засоби, скерувати цю сраку у позитивне русло.

— Все під контролем, - сказав він, поглажуючи кермо.

Та звісно Сергій і не здогадувався, що його доля мала інші плани на нього. Зворотній відлік почався. Годинникова бомба встановлена і рухається до його мозку саме в цей момент.