На раз, два, три помри

2006 рік.

Смт. Піщане

Каміла обожнювала дивитися фільми жахів через їхню моторошну загадковість. Досить часто, коли бабуся засинала, вона витягала зі схованки диск із фільмом 18+. Сьогодні це мав бути «Будинок нічних примар».

12-тирічна дівчинка роздивлялася загадкову обкладинку і в передчутті нових вражень тихенько ввімкнула звук на телевізорі. Коли вона взяла до рук пульт від DVD, почула шурхіт. Оглянулася – нікого не побачила. Ввімкнувши кіно, вона вмостилася зручненько на ліжку і прихопила шоколадні цукерки. Звук повторився. Каміла знову повернулася. Цього разу шарудіння стало гучнішим. Наче хтось енергійно колупав стіну в кутку біля вікна.

Фанатка жахів встала й підійшла ближче. Вона була впевнена, що то звичайна миша. Тож стукнула по стіні, щоби її налякати. Усе припинилось. Каміла задоволено повернулася на місце. Аж ось у відповідь через хвилину долинув глухий стукіт. Дівчинка округлила очі. Чи миша здатна на таке? Вона підійшла ще раз до стіни й притулила вухо. Звідти з маленької тріщинки долинав досить чіткий шепіт. Вона злякано відійшла й увімкнула світло в кімнаті.

– Вимкни, – озвався тихий голос.

– Хто там? – Каміла злякано крикнула. – Я зараз покличу міліцію. – Каміла готувалася бігти до телефону, а також будити бабусю.

– Вимкни світло, і я покажусь, – пролунала відповідь.

– Ні.

– Будь ласка, не бійся. Я хочу стати твоїм другом, – тихо сказав голос. – Впусти мене.

– Що? Як?

– Просто скажи, що впускаєш мене.

– Ну…, – Каміла дивилася на стіну і не розуміла, що відбувається. – Гаразд, але ти лякаєш мене. Впускаю.

Раптом шпалери в кутку кімнати почали розсовуватися, наче театральна завіса, створюючи довгасту тріщину заввишки з два метри і завширки в пів метра. Звідти скрипучий голос, схожий на людський, пролунав гучніше:

– Я Мума.

– А мене звуть Каміла. Навіщо ти прийшов? Ти лякаєш мене.

– Я добрий, і всього лиш хочу з тобою пограти, – Мума, який нагадував старого згорбленого гобліна з сірою шкірою та довгим волоссям, посміхнувся майже щиро.

– Навіщо це тобі? Тоді ти підеш? – із надією спитала Каміла.

– Аякже, аякже. Правила такі: ти до півночі приводиш трьох друзів до себе, і ви дивитеся найстрашніший фільм з усіх, що ти маєш, – пояснював Мума і свердлив дівчинку поглядом червоних очей, які виглядали із тріщини.

– Навіщо? – спантеличено спитала дівчинка.

– Не перебивай, – розлютився Мума, але через секунду його голос став улесливим, наче в голодного кота. – Ви просто дивитеся, а тоді ти пропонуєш зіграти в гру.

– А яку?

– Звісно, яку ти добре знаєш.

– Тоді це буде «Море хвилюється раз».

– Домовились.

– А приз переможцю буде?

– Ще й який, – Мума таємниче зблиснув очима й зник у щілині кутка, який звузився до одного сантиметра.

Каміла, захоплена ідеєю зіграти з подругами і отримати за це нагороду, забула про страх і обережність. Вночі вона довго крутилася в ліжку, бо не могла заснути в очікуванні завтрашнього дня. Лише під ранок їй наснилося, як вона весело грається з іншими дівчатами. Крізь приємний сон юна леді нарешті почула звичний сигнал будильника о 7-й годині. Тому вона швидко прокинулась, вдягнула блузку й спідничку, схопила свіженький сирничок із тарілки на кухні, закинула рюкзак на плече і вибігла з дому. Бабуся лише встигла провести онуку поглядом через вікно. Марія Іванівна, складаючи власноруч випрані речі до кошика, похитала головою, адже помітила, що Каміла вийшла розхристана й незаплетена. Чого це вона так поспішає до школи? – промайнула дивна думка, а потім жінка пішла копати буряк і зовсім про це забула.

– Псс, Ірко, сьогодні збираємося в мене. Можемо подивитися «Воно». Це дуже страшний фільм. Відпрошуйся в батьків на ночівлю, – пошепки сказала Каміла, штовхнувши подружку в спину, бо та сиділа за партою перед нею.

Її найкраща подружка Іра, з якою вони потоваришували після того, як зчинили бійку в 2-ому класі, була непримітною кароокою дівчинкою в окулярах. За це однокласники називали її «заучкою». Проте Іра не ображалася. Лише зверхньо дивилася на кривдників. А хлопців називала ідіотами.

Не втрачаючи розумного погляду учениці, яка уважно слухає вчителя історії, Іра повернулася до Каміли напівоберта. Вона не дивилася на неї, але вслухалася в кожне слово. Пропозиція вабила, наче солодке тістечко серед ночі. Адже мама й тато завжди забороняли дивитися те, що може нашкодити психіці дитини. Якщо в кіно траплялася еротична сцена, дівчинку змушували закрити очі. Коли ж фільм кишів насиллям і жорстокістю, мама взагалі вимикала телевізор. DVD в Іри не було. Подумавши секунд 30, Іра вирішила, що за будь-яку ціну піде до Каміли в гості.

Коли закінчився урок, Іра покликала ще й Віку з Танею. Дівчата стали в коридорі й змовницьки відвернулися від інших. Каміла очолила таємну раду, на якій було ухвалено: о 9-й вечора збиратися в неї вдома. Дівчина й словом не обмовилася, що бабуся не давала дозволу на збори, тим паче, нічого не знала про нічні перегляди жахів. Літня жінка зазвичай рано лягала спати, бо щоденна фізична праця дуже втомлювала. Марія Іванівна звикла поратися в землі й вирощувати натуральні овочі. У свої 73 роки вона нічого не хотіла чути про те, що їх можна купити в магазині. Донька Інна кожного місяця надсилала з Росії зароблені гроші, щоби полегшити життя матері. Але стара відкладала дітям на майбутнє. А онуку годувала виключно власними корисними продуктами.

Коли перерва закінчилася, блондинка Віка, у зовнішності якої вже зараз проглядалася майбутня доросла привабливість, ішла позаду однокласниць на урок алгебри. Вона розмірковувала про їхню домовленість. Віка завжди боялася містичних фільмів. А приблизно місяць тому зрозуміла, що взагалі ніколи не хоче їх дивитися. Однієї ночі вона вийшла зі спальні. Сонно шкандибаючи через гостьову кімнату до ванної, вона побачила, як тато дивиться кіно. На екрані була маленька дівчинка з жахливим обличчям і зеленими, мов у змії, очима. Вона розмовляла зі священником моторошним голосом, від якого Віка аж здригнулася. Тож із виряченими від переляку очима вона пішла спати до мами. Притулилася до неї, і тільки тоді, коли відчула себе в безпеці, змогла заснути. Але визнати те, що вона в 12 років боїться жахастиків, перед подружками не хотілося. Знала, що засміють. Особливо Каміла, яка вихвалялася, що передивилася вже багато страшних фільмів. Тому Віка сіла за парту й занурилася в математичні рівняння, щоби відволіктися від неприємних думок.

Зеленоока дівчинка Таня навпаки зраділа можливості повеселитися з дівчатами. Хоча бути дома в Каміли вона не любила. Там нудна бабця, що сує ніс у дівчачі справи. Таня таємно заздрила красі Каміли та вседозволеності в її житті. Однокласниця була самозакоханою вискочкою, яку любили вчителі. А ще на неї на перервах кидав погляд Єгор – хлопець із 10-го Б, про якого Таня мріяла перед сном. Хіба то справедливо? – думала вона. У Каміли є все. А в неї нічого. Вона була сірою мишею – покірною, середньою з успішності в навчанні, середньою на зріст, середньою в усьому. Коли Таня сіла з шибайголовою Дмитром, той відвернувся й тихо підсміювався. Таня здогадалася, що хлопці за звичкою приколюються. Вона помацала спину – не помилилася. На ній був наліплений аркуш із надписом: «Дура». Таня мовчки відчепила його і, притримуючи сльози в очах, запхала його в ранець.

Увечері дівчата дружньо постукали в двері Каміли. Змовниця ж тим часом спостерігала за тим, як бабуся в’яже нові шкарпетки під улюблений серіал «Комісар Рекс». Дівчина тішила себе думкою, що десь через пів годинки старенька, як зазвичай засне. Але коли почула, як гавкає пес Тимко, Марія Іванівна виглядала досить бадьоро.

– То подружки твої прийшли? Біжи відчиняй скоріш. А я зараз дов’яжу два рядочки – і чай вам приготую. І медовик їжте, а то худі, як тріски.

– Та добре, ба, – Каміла вдягла джинсівку й відкрила двері подружкам.

– Привіт, – перша викрикнула Ірка, налаштована на приємний жовтневий вечір.

Каміла обійнялася з усіма й провела до хати. Однокласниці зняли взуття в коридорі і пройшли до спальні подруги. У ній царювала справжня атмосфера дівчини-підлітка. На стінах висіли постери з «Усіма жінками відьмами» та «Титаніком». На великому двоспальному ліжку лежав великий пухнастий ведмедик, який, за словами дорослої 12-річної дівчинки, «просто для краси». Хоча насправді вона любила обіймати його, коли снилися жахи. Однокласниці, опинившись усередині просторої кімнати з рожевими шпалерами, не помітили тріщини в кутку стіни біля вікна, з якої за ними спостерігали хитрі очі.

– Скоро бабуся засне. Тож зможемо ввімкнути «Воно». А поки що я поставлю диск із комедією, добре? Хай думає, що в нас тут все нормально, – підморгнула Каміла і пішла за чаєм і тортиком.

Іра й Таня кивнули. А Віка видихнула, сподіваючись, що далі комедії справа не зайде. Вона провела пальцями по колекції дисків Каміли. Нарахувала пів сотні, коли зупинилася на товстому зошиті з грубою обкладинкою без назви. З цікавості вона дістала його з полиці й розгорнула.

– Що там? – спитала Таня, зазираючи через плече.

– Ой, це Камілин щоденник, – зніяковіла Віка, прочитавши рядки, у яких згадувалося, як та провела день у школі. – То особисте, покладу назад.

– Чого це, ми ж подруги, давай сюди, – заперечила Таня й вихопила зошит. Вона прогорнула декілька сторінок, коли наштовхнулася на серденько з надписом «Люблю Єгора». Тільки-но вона округлила очі від обурення, як побачила, що Каміла відкриває двері з тацеюпідносом у руках. Таня швидко закрила ненависний щоденник і сховала за спиною.

Каміла взяла перший диск у стопці. Зникнення зошита не різало очі, адже голова забита думками, коли ж настане час грати з Мумою. Цілий день язик чесався розповісти іншим про таємничого жителя її дому. Та якби вона не хотіла поділитися азартом із приводу сюрпризу, вона добре пам’ятала його жорстку заборону: ні слова про гру до півночі. Тож Каміла запустила у програвач «Сімейку Адамсів». А коли бабця, підслуховуючи, що роблять дівчата в сусідній кімнаті, нарешті здалася й заснула, Каміла швидко змінила тремтячими руками диск на «Воно». Вона мовчки спостерігала за реакцією однокласниць на фільм. Здається, ті були зачаровані. Потайки вона позирала на настінний годинник. За 5 хвилин до 12-ї ночі Каміла вже зривалася. Ще через хвилину вона нарешті вибухнула, наче петарда: Дівчата, зараз до нас приєднається дехто, щоби пограти у гру «Раз, два, три, завмри».

– Що? А чому ти нас не попередила? – хором мовили дівчата на емоціях після перегляду кіножахіття.

– А що? Спати хочете? Не смішіть мене. Зараз він з’явиться – і ви передумаєте. Його звуть Мума. І він обіцяв приз тому, хто переможе, – відрубала Каміла, а сама відчувала, що хвилюється.

Раптом Іра, яка була повернута в бік телевізора, заклякла і показала пальцем у його напрямку.

– Там, там хтось є, – мовила вона, відчуваючи, як зрадницьки з’являються мурахи на руках.

На телевізор, який досі показував титри фільму, лягла долоня з довжелезними кігтями, між пальцями пролягала перетинка, наче в летючої миші. Кігті легенько вистукували по кінескопу. Іра здригнулася, адже рівно о 12-й годині, коли спрацював великий старий годинник із механізмом, що видзвонював «Бом-бом», монстр виповз зі схованки. Згорблене тіло з кістками, що випирали з хребта, нагадувало стариганя. Обличчя було закрите довгим неохайним чорним волоссям. Мума підняв голову – і дівчата побачили скошені червоні очі і величезний рот із кривими зубами, який займав місце там, де мав бути ніс.

Таня від несподіванки скрикнула, Віка відійшла назад і затрусилася. Тільки Каміла відреагувала на появу Муми спокійно, але трохи нервово сказала:

– Ось він. Не бійтеся. Він добрий. Хоче пограти з нами в гру «Раз, два, три, завмри». А переможець отримає приз.

Мума стояв біля Каміли, надаючи своєму обличчю якомога доброзичливіший вираз. Віка одразу захитала головою. Налякана кінопереглядом, вона боялася навіть своєї тіні. І якби тільки монстр відійшов якомога далі, втекла б щодуху додому, не озираючись.

Таня, яка затаїла в душі образу на подругу через Єгора, замислилася. Переляк починав проходити. Адже Мума спокійно стояв, наче й не представляв загрозу. Вона кивнула в знак згоди. Втрачати нічого.

Іра теж виходила з заціпеніння, розглядаючи монстра зблизька. Він був відразливий, але своїм худорлявим виглядом нагадав бідного недогодованого стариганя. Тому відмінниця змінила жах на жалість. І теж кивнула головою. На той момент від несподіванки вона розгубила здоровий глузд.

– Добре, тож будемо грати, як раніше. Так, Віко? – мовила Каміла і подивилася в розширені зіниці подруги.

– Ні, я пас. Ви що? Мені страшно, – вперше озвучила свої справжні почуття Віка.

– Та ми знали, що ти серуха, – з іронічною посмішкою відрубала Таня. – Чого ти, ми поруч. Нічого не станеться, чи не так?

Каміла кивнула, хоча певності не мала. Десь у глибині душі вона відчувала щось лихе, але відступати вже було пізно. Хто знає, що здатен зробити Мума, якщо вони відмовляться. Наче читаючи її потаємні думки, Мума поклав свою руку на її плече:

– Дівчатка, не хвилюйтеся, буде дуже весело.

Таня схопила Віку за руку, тим самим вирішила за неї, що вона залишиться. Віка скинула її і похапцем потягнулася до ручки дверей.

– Стій! – скрикнула Каміла.

Мума, відчуваючи, що втрачає гравця, прохрипів:

– Віко, якщо ти залишишся, то матимеш шанс виграти. Переможець отримає в нагороду бажання. Наприклад, я можу зробити так, щоби твої батьки не розлучились.

– Що? Звідки ти знаєш? – Віка зупинилася. Вона нікому не розповідала про нескінченні сварки у своєму домі. Їй було соромно, огидно і страшно. Батько міг днями десь пропадати, а потім повертатися і натрапляти на мамин крик.

– Крізь темряву того місця, звідки я з’явився, я маю змогу вчувати багато голосів. Особливо ті, які кричать.

– Досить, замовкни, – розлютилася Віка, адже він різав по живій психологічній рані. – Я гратиму, – несподівано для самої себе погодилася вона.

Каміла нагадала правила гри. Водитиме Мума. Вони на рахунок три завмирають. А він вибирає, до кого доторкнутися. Той має показати морську фігуру.

– Ні, не морську, це мені нецікаво. Покажіть краще свій найбільший страх.

– Але ми так не граємо, – запротестувала Каміла. – Ти ж казав, що буде весело. Показувати страх – ні.

Дівчата закивали в знак згоди.

– Це всього лише гра. Яка різниця, що ви покажете. Морських фігур я не знаю, а ось страхи відгадаю точно. Не забувайте: на кону ваше бажання. Таню, ти ж хочеш увагу того старшого хлопця?

– Якого це? – здивувалася Каміла, бо Таня ніколи не говорила з нею про почуття до протилежного полу.

Таня зніяковіла. Вона зрозуміла, що Мума побачив її реакцію на щоденник подруги. Вона не хотіла зізнаватися в потаємному коханні до Єгора і ламати начебто добру дружбу з Камілою.

– Та є там один, потім скажу, – відрубала вона Камілі. – Граємо, як хоче Мума.

Мума відчував, що Іра й Каміла ще не готові пристати на його умови. Тож він приготував промову:

– Якщо виграє Іра, то її мама отримає велику суму грошей. А тобі, Каміло, я подарую батьків на Різдво.

Дівчата розтанули, мов сніжинки на сонці, адже то дійсно найбільші бажання. Лиш на секунду відчувши близькість зіткнення з приємною фантазією, вони забули про все інше.

– Але як ти це зробиш? – до Іри повернувся розум. – Ти що, маєш чарівні здібності?

– Деякі маю, не сумнівайтесь. Але виграє тільки одна з вас. Тож один…два…три…

Однокласниці перезирнулися. У цю секунду виграти хотіла кожна. Мума зробив із них суперниць. Віка, Іра, Таня й Каміла, які стали на відстані пів метра одна від одної, завмерли. Мума посміхнувся в злісній гримасі й підійшов до Віки. Дівчинка відчула слизький дотик руки й неприємний запах його тіла, який нагадував затхлий підвал. Вона знала, що зараз покаже. Найбільше вона боялася містики. Але монстр із плоті й крові, що стояв перед нею, начебто був не таким страшним. Тож вона пригадала момент із диявольського фільму, від якого досі били дрижаки. Щоби відтворити його, вона лягла на підлогу, потім трохи піднялася і зробила зловісний вираз очей. Потім видавила з себе такий неприємний сміх, на який тільки була здатна. Каміла дивилася на неї і здогадувалася, що вона показує. Мума теж.

– Ти боїшся демона, потойбічного, зла, – розгадав Мума за 10 секунд і рушив до Тані.

Віка не мала, що заперечити. Тож зітхнула, бо програла.

Таня помітила, що Мума дуже кмітливий. Вона затамувала подих, адже від того, наскільки завуальовано вона зобразить те, чого боїться, залежить її особисте щастя. Тож Таня сіла на підлогу і, пригадуючи дорослі фрагменти із фільмів, розвела ноги, зігнуті в колінах. При цьому вона робила вираз обличчя, начебто їй неприємно. Однокласниці дивилися на неї з широко розплющеними очима. Такою відвертою вони її ніколи не бачили.

Мума хижо посміхнувся.

– Ти боїшся фізичної близькості з чоловіком?

– Не зовсім, – відповіла Таня і здригнулась від спогаду.

– Так, стій, я подумаю. Показуй далі. Це ж не все.

Таня погодилася. Вона встала і почала обмацувати свій живіт, показуючи, що він виріс. На очі навернулися сльози, адже рік тому п’яний вітчим торкався її, коли мами не було вдома. Вона пручалася. Але він був сильнішим. Тому легко зробив те, що хотіла його збочена фантазія, і пішов спати. А вона не могла заснути, бо заливалася сльозами і прокручувала в голові, що з нею буде далі. Після того тихенько прослизнула до ванни помитися, бо в неї виступила кров. Ніхто дотепер не знав про те, що відбулося. Коли мама через три дні повернулася з відрядження, Таня не знала, як розповісти. Вітчим постійно знаходився поряд – і слова зрадницьки застрягали в горлі. Відтоді страх жив у її підсвідомості.

Мума роздивився Танині очі й сказав:

– Я знаю. Ти боїшся завагітніти після зґвалтування.

– Так, – тихо сказала дівчинка зі зламаною душею.

Такого не очікував ніхто. Каміла відкрила рот, щоби розпитати. Але Мума показав їй жестами: Тихо. Гру не можна переривати.

Наступною стала Іра. Вона кумекала, як обманути Муму. Їй зовсім не бажалося вивертати таємні закутки душі. Дівчинка виставила руки перед собою і почала крутити ними то вліво, то вправо, наче кермом. Потім округлила очі. Мотнула головою вперед, немов врізається в скло. І вдавано зомліла.

– Автомобільна катастрофа – то твій найбільший страх? Погана з тебе актриса, – незадоволено прошипів Мума. – Я тобі не вірю. За порушення правила гри тебе дискваліфіковано.

– Чого це? – обурилася Іра. – Дай ще спробу.

– Ні. Я розгадав тебе. Але ти збрехала.

Мума наблизився до Каміли. Вона вже не мала жодної надії. Розумний монстр начебто бачив наскрізь кожну з них. Тож виграти було неможливо.

– Показуй. Ти остання, – криво посміхнувся Мума.

Каміла в той час, як дівчата розкривали глибини душі монстру, перебирала в голові, чого ж вона боїться. Начебто нічого. Її не лякали ні фільми жахів, ні смерті близьких, ні павуки, ні змії, ні літаки, ні катастрофи, ні будь-що інше. Навіть цей монстр, який спочатку викликав тремтіння й переляк, тепер став просто огидним. Тож Каміла вирішила показати сни. Деякі з них інколи збувалися. І це її справді лякало.

Дівчинка пригадала декілька моторошних моментів і вирішила зобразити саме їх. Вона заплющила повіки і стиснула праву руку в кулак, начебто щось тримала. Потім перейшла на два кроки вперед і розвернулася обличчям до інших, але очі не відкривала. Те ж саме зробила лівою рукою. Потому знову перейшла на попереднє місце і правою рукою по-християнськи перехрестила перед собою повітря. Мумі не сподобався цей рух. Він замислився. Мабуть, Каміла показує, що боїться смерті або вбити когось. Але що ж саме з цього? Чи вона боїться, що її вб’ють?

– Ти погано показуєш. Ще раз, – нервово мовив Мума.

– Тільки одна спроба, пам’ятаєш? Може, ти просто не можеш відгадати?

– Що ж, – незадоволено гаркнув Мума, – я знаю. Так, знаю. Ти боїшся, що тебе вб’ють уві сні або ти сама себе заріжеш, так?

– Ні, – Каміла видихнула, бо це було зовсім мимо.

– Я показала сон, де я бачу, що нібито когось вбиваю, і та людина справді скоро помре, але не від моєї руки. Інколи мої видіння збуваються. – Переможно заявила Каміла. – Хоча я би все віддала, щоб бачити лише добрі сни.

Мума скривився. Він недооцінив дівчинку. Не зрозумів, що вона володіє даром бачити віщі сни. Він ненавидів програвати. Помилкова впевненість, що вона боїться померти, збила його з пантелику. Невже після перегляду всіх жахіть у досить юному віці вона того не боїться? Мума не хотів визнавати поразку, але довелося.

– Гаразд, Каміло. Ти перемогла. Свій подарунок ти отримаєш на Різдво, як домовлялися. А ще я зникну з твоєї кімнати, – неохоче промовив він.

– Звідки мені знати, що ти не брешеш? – сердилася Каміла.

– А нізвідки.

Потому Мума скоцюрбився, мов павук, і побіг до діри в стіні. Дівчата так і стояли, проводжаючи його поглядом. Таня досі була в сльозах. Віка зірвалася і вибігла з дому Каміли, навіть не попрощавшись. Іра обійняла Таню.

– Як ми після цього ночуватимемо в тебе? – спитала вона.

– Я розумію. Якщо хочете, я постелю вам у кімнаті батьків.

– Так, – відповіли дівчата. – Тільки будь біля нас і не вимикай світло.

До ранку однокласниці не стулили очі. Каміла й Іра розпитували Таню про її страх. Вона неохоче зізналася, що з нею трапилося. Тепер стало легше. Але натомість Таня ще більше впевнилася в тому, що вітчим має зникнути з її життя.

Каміла ж розповіла, що коли їй виповнилося 7 років, бачила сон, як стоїть перед дзеркалом із ножем, а потім вбиває ним свою тітку. Вона прокинулася серед ночі вся спітніла й налякана, потім побігла до бабусі, адже батьки були за кордоном. І спала до ранку з нею. Через три дні, коли вона майже забула страшне видіння, вона дізналася, що тітку Марину зарізали. Каміла тоді по-дурному вважала, що то справді зробила вона, хоча це було фізично неможливо. Тітка жила в Києві, що за 1000 км від смт Піщане.

Марія Іванівна, яка встала о 6-й ранку, здивувалася, коли побачила, де сплять дівчата. Відсутність Віки вони пояснили тим, що їй стало погано. Тому Каміла зателефонувала мамі Олі – і вона терміново забрала доньку додому.

– Ой, бідненька. Дивно, чого це я нічого не чула? Треба було мене розбудити, – здивувалася бабуся.

– Не хвилюйся, ба. Нічого такого. Голова в неї розболілася, – майстерно збрехала онука.

Дівчата ні словом не обмовилися про вчорашню пригоду. Але старенька бачила по очах, що вони щось приховують. Коли жодна спроба витягнути правду не завершилася успіхом, вона пішла готувати сніданок. Оладки з малиновим варенням і какао були дуже смачними, але дівчата їли тільки із ввічливості. О 8-й ранку за Ірою і Танею прийшли батьки. Каміла попрощалася з ними й відчула, що дружба вже не буде такою, як раніше. Одна ніч змінила все.

У вихідні лив страшний дощ, наче небо лютувало й карало людей за їхні гріхи. Каміла проводила час у своїй кімнаті. Вона поривалася зателефонувати подругам, щоб дізнатися, як вони. Та боялася, що бабуся підслухає. Зі стаціонарного телефону, який стояв у залі біля дивану, вона могла телефонувати тільки тоді, як Марусі немає в хаті. Але стояла погана погода, і стара не горіла бажанням поратися по господарству у дворі. Тож Каміла читала вірші Лесі Українки зі шкільної програми, а сама літала думками дуже далеко. Час від часу вона позирала у куток кімнати, і їй здавалося, що тріщина меншає. Можливо, Мума і справді зникне, як обіцяв. Чи дотримається він слова і поверне батьків на Різдво? Адже вони казали, що зможуть приїхати аж наприкінці весни.

У неділю ввечері зателефонувала мама. Трубку зняла бабуся – і розмовляла з нею пів години. Потім вона покликала Камілу.

– Мам, як ви там? – радісно вибухнула донька.

– Та нічого, працюємо. Тяжко. Часу нема телефонувати, вибач. Заробляємо тобі на мобільний телефон. Чекай подаруночок під ялинку на Новий рік, – протараторила мама.

– Аа, а ви приїдете? – з надією спитала Каміла.

– Ні, доню, не збираємося поки що. Працювати треба. Ми ж казали тобі, що тільки весною зможемо.

– Зрозуміло, – розчаровано відказала Каміла і віддала трубку бабусі. Хіба то під силу монстру з її кімнати? – Дурна й наївна, – сварила сама себе.

У понеділок Каміла прийшла до школи в жахливому настрої. Вона злилася на себе. На те, що Мума обманув її. Хоча глибоко в душі ще жевріла надія: до Різдва далеко. Хтозна, може, диво все ж станеться? Бо набридло кожен рік святкувати новорічні свята вдвох із бабусею.

Дивитися нудні «Блакитні вогники» і переїдати смаколики.

Пролунав дзвоник на перший урок. Учителя історії ще не було. Каміла провела поглядом по класній кімнаті – і помітила, що Віка й Таня на місцях. Таня помахала, Віка відвернулася. А Іри не було. Таня занепокоєно подивилася в сторону порожнього стільчика. Каміла у відповідь знизала плечима і зайнялася підготовкою до заняття. Дістала з рюкзака зошит і книжку. Розклала на парті, як відчула, що в спину щось врізалося. Вона розвернулася і побачила літачок. Каміла розгорнула його й прочитала записку:

Я телефонувала Ірі в суботу. Вона була чимось занепокоєна. Але нічого не пояснила. Вона розмовляла так, нібито боялася. Я не здивуюсь, якщо так і є. Це все через тебе. Саме ти втягнула нас у ту гру. Пам’ятаєш, Мума сказав, що вона дискваліфікована. Що це може означати? Може, він скривдив її?

Каміла ошелешено поглянула вбік Віки, а та вже свердлила її очима. Віка найбільше за всіх злякалася монстра. І, втративши сон на 2 ночі, виглядала змарнілою і злою.

Через 5 хвилин до класу увірвалися історик Олександр Леонідович і класний керівник Наталія Петрівна. Обоє були в поганому настрої. Учні зрозуміли, що зараз буде неприємне оголошення.

– Добрий день! – хором сказав клас.

Учителі похмуро пройшли до столу біля дошки. Історик залишився стояти. А Наталія Петрівна важко присіла на стілець.

– Любі мої, в мене трагічна новина. У суботу Ірочка Бойчук потрапила під машину. У неділю їй зробили операцію, яку вона не перенесла…

Пауза. Клас завмер від шоку. Ніхто не міг повірити в почуте. Навіть Діма та Макс, найзавзятіші хулігани в колективі, не могли сказати ні слова.

– Сьогодні похорон, дівчата та хлопці. Тож буде лише три урока. А об 11-й годині всі разом підемо проводити Ірочку в останню путь…

Після цих слів Наталя Петрівна розридалася й вибігла з класу. Каміла боялася навіть поглянути убік Віки та Тані.

Олександр Леонідович також висловив співчуття класові через втрату чудесної дівчинки, у якої могло бути попереду успішне життя. Він запропонував учням самостійне прочитання параграфу з підручника, хоча прекрасно розумів, що ніхто цього не робитиме. Кожен шушукався з сусідом із приводу страшної загибелі Іри.

Каміла сиділа ні жива ні мертва. Вона пригадала короткочасний ранковий сон, у якому вчилася вести машину, а потім на капоті автомобіля з’явилася кров, яка дивним чином підіймалася брудними краплями на лобове скло. Каміла не звернула на сновидіння увагу, адже вважала, що то снилося через гру. У спину знову вдарив літачок. Вона підняла записку й впізнала почерк Тані:

На перерві одразу зустрічаємося в коридорі на нашому місці.

Каміло швидко відписала: Добре і кинула Тані назад.

Після уроку Таня насильно потягла Віку на нараду. Каміла йшла позаду.

– Ти вбивця! Ти винна! – одразу вилила злість Віка. – То через тебе Мума вбив її. Я відразу зрозуміла, що сталося. Адже вона збрехала, що боїться автокатастрофи – і ось розплата. Але я знала, що лякає її насправді. Павуки. І, до речі, тобі не здається дивним, що коли я телефонувала з приводу уроків, вона казала, що в неї все чешеться, наче з’явилася хвороба типу корости?

Каміла не знала, що заперечити. Вона була згодна: винна вона. Але ж Іра сама обманула Муму. І він цього не стерпів. Останнє вона точно не збиралася казати вголос.

Таня плакала. Вона прагнула забути, як страшний сон, те, що пережила в кімнаті Каміли. Але ось воно – нагадування. Ось він – кінець історії. Вона досі не могла повірити, що Іри немає. З їхньої компанії вона найбільше любила саме її. Камілі заздрила, Віку зневажала, бо вона була слабша. А з Ірою вони були близькими.

– Я не можу повірити, що Іри немає більше. А тобі снилося якесь видіння, зізнавайся, відьмо? – звернулася вона до Каміли.

– За що ти так? – у Каміли теж навернулися сльози на очі.

– Ну так що? Був знак? – продовжувала скаженіти Таня, що інші школярі вже почали вилуплятися на неї.

– Так, – не змогла стримати правду Каміла. – Снилися машина і кров сьогодні вранці.

– Ах ти ж, гидота, і мовчала, – прошипіла Віка.

Обидві однокласниці, які більше не мали жодного наміру спілкуватися з Камілою, пішли геть. Каміла побігла до туалету і провела там наступний урок. Вона ридала до спазму у шлунку.

Густий туман, наче велетень із гігантськими сірими лапами, охопив селище. Охопив серця тих, хто прийшов на сумну церемонію похорону Іри Бойчук. Каміла стояла осторонь від однокласників і Іриних рідних, ховаючи винуваті очі. Поки що гра «Раз, два, три завмри» залишалася таємницею між її учасниками. Але дівчинка відчувала, що так буде недовго. Віка й Таня зі скорботними обличчями скоса позирали на неї. А Камілі хотілося провалитися крізь землю. Дочекавшись кінця похоронної процесії, Каміла попрямувала додому. Важкі думки приводили в глухий кут. Іру не повернути. Але Муми треба позбутися.

Привітавшись із бабусею, розбита горем Каміла побігла до своєї кімнати. Вона обмацувала стіну в пошуках зловісної тріщини, пошепки зверталася до таємничого монстра. Та він зник. І то дивно, – думала вона. Невже він справді пішов назавжди?

Каміла прилягла на ліжко й замислилася: Чи не загрожує небезпека Тані і Віці? Чи він вирішив помститися лише Ірі? Дівчинка зрозуміла, що нічого не знає про монстра, який перевернув її життя догори дриґом. Але де б добути інформацію?

Наступного ранку Каміла вирішила прогуляти перший урок і завітати до районної бібліотеки, до якої від дому пішки 20 хвилин. Хтозна, а раптом там є щось про Муму?

На порозі бібліотеки Камілу зустріла привітна працівниця середніх років Віра Василівна.

– Добрий день! А ви не підкажете раптом щось про Муму?

– Кого? – перепитала бібліотекарка.

– Ну типу монстра. Дайте, будь ласка, книжки, де б згадувалося про жахіття.

– Ти маєш на увазі легенди? Українську міфологію? Чи художні книги? – допитувалася Віра Василівна.

– Легенди, – Каміла потихеньку втрачала надію знайти те, що шукає.

Коли Віра Василівна принесла стару книжку «Народні вірування, повір’я, демонологія» й з німим запитанням поглянула на Камілу, та швидко збрехала, що в неї немає першого уроку, а інформація потрібна для доповіді з української літератури. Потому видихнула й сіла в зал для читання. Вона з головою занурилася в сторінки видання. Пробігала очима по термінах міфологічних істот в алфавітному порядку. Антипко, відьма, домовик, лісовик – це все не те. Аж ось, коли вона нарешті дібралася до літери «М», звісно, про Муму не згадувалося. Але був Мурмило – демон ночі, який з’являється в місцях, сповнених віри в потойбічне. Він годується темною енергією дому, в якому живе. Задля того, щоби вижити в цьому світі, він хитрістю змушує людей віддати йому душу. Демон здатний маніпулювати та обманювати, відчувати найпотаємніше в думках.

Каміла була вражена прочитаним. Виявляється, Мумі потрібні їхні душі. І, здається, він добре знав страхи кожної з подружок. То що ж буде далі? Зустрівши осудливий погляд бібліотекарки, який давав зрозуміти, що вона засиділася, дівчинка швидко повернула книги і вибігла з приміщення. Вона ледь встигала на середину другого уроку.

Захекана Каміла ввірвалася до класу. Вчителька української мови й літератури Надія Вікторівна тільки похитала головою. Каміла збрехала, що не чула будильника, а бабусі стало погано. Після довгих вибачень вона пішла першою до дошки допомагати вчительці розбирати приклади нового правила.

На перерві Каміла продовжувала похнюплено сидіти за партою. Вона обхопила голову руками й дивилася в одну точку. Таня й Віка збиралися до буфету, але звернули увагу на однокласницю й підійшли до її столу.

– Привіт, – звернулася Віка.

Каміла вийшла зі ступору й із сумом в очах привіталася.

– Ти знаєш, тепер я постійно відчуваю вдома чиюсь присутність. Мені лячно знаходитися у своїй кімнаті, бо за мною стежать. Коли я намагаюсь заснути, я чую як біля узголів’я ліжка хтось дихає. Коли встаю й перевіряю, то нікого начебто немає. А ще інколи мені вчувається тихий шепіт зі стін.

– Що?

Каміла побіліла. Мума вже добирається до Віки. Але як допомогти подрузі – вона не знала.

– Ти батькам розповідала? – тільки й змогла вимовити Каміла.

– Так, і вони забороняють мені спілкуватися з тобою. Моя мати каже, що ти ненормальна. Бо через твій вплив у мене з’явилися страхи й галюцинації. Звісно, ніхто не вірить, що в кімнаті може з’явитися Мума. Тож мама хоче повести мене до психолога, уявляєш? Після всього цього я ще й психопатка! Та то тебе треба до психіатра. Що мені робити, скажи?

Таня, яка стояла поряд, ледь стримувала сльози. Вона тихо прошепотіла:

– Це знову повторилося.

Каміла й Віка з виряченими очима перезирнулися. Вони розуміли, про що вона. Але боялися вимовити вголос. Каміла встала й обійняла Таню, хоча та не виявляла жодного бажання зближатися.

– Ти маєш заявити на нього! Розкажи мамі, – обурено прошипіла Віка.

– Я… не думаю, що вона повірить… Вона його боїться, як і я, – сказала Таня.

– Ти що, – Каміла від обурення стисла кулаки. – Так не має бути! Я щось вигадаю.

– Пхе, – Таня скривилася. – Що ти взагалі можеш?

Каміла йшла коридором, який був завузьким навіть для найстрункішої людини. Вона швидко перебирала ногами, щоби його наздогнати. Попереду чулося тихе шелестіння кроків. Дівчинка відчувала, що наздоганяє.

– Стій, Мурмило! Ти маєш залишити моїх подруг у спокої! – сміливо викрикнула вона.

Мума, до спини якого вона доторкнулася, озирнувся й вишкірився на неї:

– Дурна дівчинко, ти впустила мене у свій дім, ти пристала на умови моєї гри. Тож ваші душі вже мої.

– Ти грав нечесно, адже вмієш читати думки, чи не так? – скрикнула Каміла.

– Хе-хе, – Мума шкірився, мов койот. – Яка ж ти наївна. Звісно. Тільки ти мене збила з пантелику. Тож поки що житимеш.

– Ти не маєш права чіпати жодну з нас.

– Хіба? Я можу що завгодно, тому що…, – але Мума вчасно замовк, щоб не виказати зайвого.

– Але ти без дозволу не можеш зайти в дім, так? То як ти вбив Іру?!

– Пхе, – я й не вбивав. – Це були малееенькі павучки, яких бачила і відчувала тільки вона. І от лихо, через них дівчисько вибігло на вулицю й потрапило під машину, – із задоволенням розповідав Мума, мов чарівну історію.

– Ти маєш піти назавжди з нашого світу! – знову скрикнула вона.

– А то що? – хитро зблиснув очима Мума. – Що ти мені зробиш? А от я тобі можу! Готуйся, твої батьки приїдуть на Різдво, але в гробах.

Каміла прокинулася в поту. Була 5-та година ранку. Вона знала, що жахіття реальне. Мума справді може вбити її батьків. Але що може заподіяти йому вона? Маленька дівчинка, яка втратила подругу?

10.

Наступного ранку Каміла одразу перед уроками покликала Таню і Віку до себе. Віка була бліда, мов смерть.

– Сьогодні він душив мене. Я прокинулася о 3-й ночі, а він сидів наді мною. Виглядав, як страшна дівчина з «Того, що виганяє диявола». Точнісінько. Я заціпеніла і не могла рухатися. А він здавив мені шию. А потім посміхнувся хижо і зник. Ніби натякаючи, що це не остання наша зустріч.

Таня кивнула, бо вже чула цю розповідь 5 хвилин тому. Каміла запротестувала.

– Ні в якому разі не впускай його, коли він проситиме. Поки що він з’являтиметься тільки, як видіння. Але фізичної сили вбити тебе не має.

– Звідки знаєш? – Віка підозріло глянула на однокласницю.

– Наснилося. Я розмовляла з ним. Вибачте за те, що розповім далі. Але я знаю, як саме померла Іра. Він напустив на неї невидимих павуків. А вона перелякалася і вибігла за двір на дорогу.

Таня і Віка завмерли. Вони здогадувалися, що могло трапитися. Але почуте все одно лякало.

– Тож, – продовжувала далі Каміла. – Він впливає на наші страхи. І міг відчути їх навіть без тієї гри. Вона була лише приманкою, щоби змусити зустрітися з ним. Аби він міг заплутати нас і якимось чином отримати дозвіл на наші душі.

– Щось це вже занадто, – сказала Таня. – Ми ж не підписували паперів кров’ю, як то у фільмах про договір із дияволом.

– Наче ні. Але ж тоді має бути щось інше, – думала вголос Віка.

– Стійте, під час гри він торкався нас, так? Можливо, це й була мітка чи типу того? Я, здається, на тому місці, де він тримав лапу, на другий день бачила знак у дзеркалі. Його видно, коли немає світла. Наче шкіра сяє.

– Справді? Не помічала нічого такого, – заперечила Таня.

– Можливо, я теж бачила, – відповіла Віка. – Але подумала, що здалося. На плечі символ у формі змії.

– Так. Я думаю, це щось означає, –

Каміла майже переможно додала: Не бійтеся. Ми позбудемося його. Іншого виходу немає.

П’ять уроків поспіль Таня, Віка і Каміла почувалися відсторонено. Реальність, що їх оточувала, здавалася чужою. Несправжньою. А вони перебували у світі темряви, там, де Мума міг легко заволодіти їхніми страхами і з легкістю вбити, навіть не прикладаючи своїх огидних рук.

Каміла найбільше поринула в думки. Вона відчувала, що щось не так. Щось має бути не так. Невже ось це кінець – маленькі дівчата, яким ніхто ніколи не повірить, помирають від таємничого монстра? Каміла прокручувала в голові все те, що відбувалося після гри. Мума зникає, Віка тікає, потім помирає Іра. Потім він переслідує Віку. А Таню ні? Що означають символи на руках?

Після уроків Каміла сиділа вдома в кріслі. Вона впевнила бабусю, що читає підручник з історії. А сама малювала знак, який попередньо ще раз розглянула у дзеркалі. Так, на плечі він нагадував змію. Змія – то символ зла, спокуси, омани. А чи міг він означати, що…

– Таню, – озвався у слухавці голос Каміли. – Мабуть, я поїхала дахом, але припускаю, що ми у його світі.

– Ти справді божевільна, – озвалася Таня.

– А чи не ловила ти себе на думці, що все навколо стало більш похмурим і зловісним. І ти відчуваєш себе не у своїй тарілці.

– Ну, – Таня замислилася. – Щось таке було. Але ж після смерті Іри як може бути інакше?

– Ущипни себе, – запропонувала Каміла.

– Га…гаразд, – розгубилася Таня і спробувала виконати те, що запропонувала подруга. Але не відчула болю. Вона спробувала ще раз. Взагалі нічого.

Довга мовчанка у слухавці впевнила Камілу, що вона права. В ту ніч, коли вона запросила подруг додому і зіграла з ними в гру Мурмила, він залишив на їхніх руках мітки, що означали перенесення душ до потойбічного світу. А в реальності це міг бути дуже довгий нічний сон.

– Таню, ти тут?

– Т-так, – досі ошелешено відповіла подруга.

– Тож якщо ми у світі Муми, то можемо вбити його.

– Як? – Таня досі не вірила.

– Думаю, скоро зрозуміємо. Збираємося сьогодні в мене. Віку я вже попередила.

Таня погодилася і розгублено поклала слухавку.

11.

Однокласниці зібралися в кімнаті Каміли, яка наразі нагадувала чи то відьомський вівтар, чи то християнський молебень. Дівчинка підготувала декілька свічок, запалила їх і поставила на підлогу. Для оборони від монстра поклала біля себе найбільший кухарський ніж, який знайшла в хаті. Виставила на ліжку ікони. Вдягла хрестик, який давно не носила. Пригадала молитву «Отче наш», бо більше ніякої не знала.

– Дівчата, коли ми знову зібралися разом тут, де все почалося, ми маємо знищити зв’язок із монстром. Я думаю, що потрібно стерти символ на плечі. Я пробувала терти губкою і надрізала шкіру. Але він все одно на місці. Зараз залишається тільки вогонь. Спробуємо воском.

– Та це ж боляче, – скривилася Віка.

– Навряд, якщо ми спимо, – сказала Каміла.

Каміла взяла одну свічку, дочекалася, поки почне крапати віск, і вилила його на плече. Боляче не було, як вона і думала. Потім вона вимкнула світло, щоби перевірити, чи це спрацювало. Таня і Віка помітили, що символ змії згасає. Як тільки-но Каміла піднесла свічку до руки Тані, відчула, як на шию лягла дужа лапа. Мурмило стиснув тендітну шию дівчинки, але коли намацав хрестик, мов ошпарений, відпустив. Каміла впала на підлогу і видихнула. Всупереч тому, що реальність виявилась сном, шия боліла дуже сильно. Мума добре контролював, де, як і коли має бути боляче.

– Я думав, що дурні дівчатка ніколи не здогадаються. Але ви дуже слабкі, бо в моєму світі. Тут я можу мучити вас вічно, – посміхнувся Мума, струснувши пальці, які трохи пекли.

Віка і Таня розгубилися, але коли помітили, що Мумі теж можна причинити шкоду, не впали духом. Таня схопила загорнений у тканину ніж, який заздалегідь узяла з дому і на всяк випадок змочила святою водою.

– Віко, давай! Я спробую затримати його.

Мума лише зареготав. Він свиснув – і до Тані з-під підлоги потягнулися великі чоловічі руки. Вони схопили її за щиколотки і звалили додолу. Дівчинка опиралася. Вона почала штрикати ножем у все, що тільки-но доторкалося до неї. Але диявольських кінцівок було забагато. Вони залишали синяки на тілі і прагнули дібратися до інтимних місць дівчинки. Таня махала гостряком навколо і поранила себе в коліно. Мума поки що з задоволенням дивився на страждання, а потім додав:

– Таню, я сьогодні добрий, тож виконаю одне бажання перед тим, як ти помреш, – Мума по-королівськи змахнув лапою – і з-під ліжка показалися очі хлопця з 10-Б. Вони були чорні і пусті. Єгор виліз павуком, підібрався до Тані, вихопив її ніж і замахнувся.

Тим часом Каміла оговтувалася в протилежному кінці кімнати, яка починала втрачати земні раціональні межі. Замість стін з’явилася порожнеча і чорний дим. Крізь темряву Каміла ледве бачила подруг. Похапцем шукала біля себе свічку. Нарешті намацала її і кинула Віці. Подруга спіймала, але панічно не розуміла, що робити: чи допомогти Тані, чи знищити свій символ. Каміла кивнула, що біля ніг Віки лежить коробка сірників. А сама встала, взяла ікону Ісуса Христа і почала вголос читати молитву. Єгор розвернувся до неї і сказав:

– Мовчи. Я теж тебе кохаю. А її позбудемося разом.

– Ні, ти не Єгор, ти несправжній. Дай їй спокій, – Каміла рішуче продовжувала молитися, а Єгор нервово здригався.

Віка швидко запалила сірник і піднесла до свічки. Вогонь обпік шкіру. Але відчувалося легке поколювання. Каміла бачила, що Віці вдалося позбутися мітки.

– Прокидайся, швидше, – крикнула вона їй.

Віка не знала, як це зробити, але Каміла продовжувала:

– Змусь себе повірити, що це сон. І на раз, два, три прокидайся. А потім я.

Мума, який раптово розчинився в пітьмі, знову з’явився. Він стояв у Віки за спиною. З посмішкою на все обличчя і підведеними очима, мов у клоуна з «Воно». Мума писклявим голосом звернувся:

– Куди ж ти, солоденька? Політаємо?

Віка заклякла. Каміла і Таня разом крикнули:

– Не слухай його. Це сон. Прокидайся.

Віка закрила вуха і повторювала:

– Я лише сплю. Я лише сплю. Куди ніч, туди й сон.

– Дурна, це не допоможе тобі. Я все одно тебе вб’ю, – кричав Мума і тягнув до неї кігті. Каміла продовжувала молитися. Мума відчував святе слово, яке не давало змоги підійти близько.

Утретє промовивши слова, що вона лише спить, Віка побачила, що знаходиться по той бік кімнати Каміли. Вона бачила її зі шпарини в стіні. Підійшла ближче і пролізла назовні. Так вона виринула з іншої реальності і розплющила очі у своєму тілі. Віка швидко піднялася з підлоги. Телевізор стояв на паузі. На екрані застигли титри фільму «Воно», наче й не пройшло тих декілька днів після гри. Поряд лежали Іра, Таня і Каміла. Віка швидко підійшла до Іри й прислухалася до серцебиття. Його не було. Таня уривчасто дихала, а з її ноги текла кров. Віка перевела погляд на Камілу. Вона сіпалася зі сторони в сторону й тихо шепотіла. Віка доторкнулася до Каміли, щоб розбудити її. Але вона не реагувала. Віка вкрай розгубилася. Знов повернулася до Тані і приклала до ноги простирадло, щоб зупинити крововилив. Через гнітючі хвилини очікування, які здавалися Віці вічністю, вона нарешті побачила, що Таня повертається. Подруга відкрила очі й заплакала. А Каміла навпаки завмерла.

– Каміла залишилася там. Вона читала молитву. Але це лише стримувало його. Вона напала на Муму з ножем, і це врятувало мене. У цей час я встигла воском стерти символ. Мума крикнув Камілі, що її сни дійсно збуваються, що Іра справді мертва через неї. Каміла розплакалася, а він когось покликав. Навколо збиралися ще страшніші монстри, які потягли до Каміли довжелезні брудні кігті. А тоді я змусила себе прокинутися…, – з отруйним болем уривчасто розповідала Таня.

Віка закивала головою в знак протесту. Вона не вірила. Каміла не могла померти. Вона трясла її і прислухалася до серцебиття. Але воно згасло, як і мрії дівчат про те, що все скінчиться добре.

Двері до спальні Каміли розчинилися, і бабуся заверещала від побаченого.

12.

Таня після тяжких міркувань лягла спати о 1-й годині ночі. У домі було тихо. Раптом почувся шурхіт. Наче зграйка мишей перебігла галопом скрізь тунелі в стінах до іншої кімнати. Дівчинка, не знаючи навіщо, піднялася і пішла за звуком. Він перемістився до спальні батьків. Таня крадькома підійшла до дверей і почула, як хтось зойкнув. Вона тихенько відчинила двері і заглянула досередини. Її вітчим метушився уві сні. А потім затих. Таня злякано відійшла, бо боялася, що він прокинеться.

О 6-й ранку вона почула мамин крик. Коли Таня стрепенулася і зайшла до спальні батьків, побачила перелякану маму. Вона вчепилася в чоловіка і трясла його. Безрезультатно. Таня помітила, що він лежить нерухомо, а його зіниці закочені догори, наче він дивиться в інший світ.

– На бога? Як це? – не вгамовувалася мама.

Таня ошелешено підійшла до мами й обійняла. Вона не могла розділити її страждання, натомість відчула, як стало спокійно й легко. Таня обвела поглядом кімнату і помітила, що на середньому дзеркалі трельяжу світиться перевернута літера К. Немов її написали зсередини. Дівчинка зраділа.

– Нарешті його більше немає! А вона завжди поряд із нами, бо залишила послання, – прошепотіла в слухавку Таня.

– Так, я знаю, – посміхнувся голос Віки.

Кошмар триває

Знаходиться в групах

Історія статусів